1.3 Боротьба Івана Самойловича за гетьманську булаву на Лівобережній Україні

Влітку 1669р. Многогрішний починає потроху відвойовувати збунтовані і непідконтрольні йому південні Лівобережні полки, на його бік перейшли полковники переяславські і прилуцькі, але П.Дорошенку надалі симпатизували: миргородський, полтавський, лубенський і зіньківський полковники, які не визнавали Д.Многогрішного гетьманом. Але вже до кінця 1670р. практично усі полки стали підконтрольні гетьману Д.Многогрішному, звичайно, не без допомоги І.Самойловича, який неодноразово вів перемовини з цими полковниками, продемонструвавши увесь свій дипломатичний і ораторський хист.

Тим часом Д.Многогрішний після завершення усіх своїх військових справ перекинувся на внутрішні справи, де чимраз більше старався розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження , на що в свою чергу не могла не відреагувати тогочасна козацька старшина на чолі з І.Самойловичем і яка почала активно пручатись цим діям гетьмана .

Над Дем'яном Ігнатовичем нависла реальна загроза, гетьман дратував багатьох старшин, будучи людиною не писемною, досить грубою, упертою й наполегливою у досягненні своїх цілей - як тоді здавалося, майже протилежною за вдачею Івану Самойловичу, добре освіченому й трохи лукавому.

Також варто зазначити, що гетьман Д.Многогрішний у своїй внутрішній політиці старався не тільки розширити власні владні повноваження і тим самим послабити старшинські повноваження, а й намагався з часом перетворити саму посаду гетьмана з виборної на спадкову тобто монархічну. Д.Многогрішний

завжди мріяв про таку саму владу, яка була у Б.Хмельницького з точки зору її фактичної необмеженості. Також був і такий негативний момент у політиці гетьмана, як намагання встановити на найвищих державних постах представників своєї сімї (братів, синів, племінників, тощо)

Ходили чутки що гетьман в стані гніву і люті погрожував старшинам і полковникам, яким неодноразово висував докори і звинувачення у зраді. А тим паче гетьман дозволяв собі критикувати і обвинувачувати московську військову адміністрацію і навіть самого царя у недотриманні Глухівських статей та зраді інтересів України і втручанні у її внутрішні справи через постійні прикордонні конфлікти з Польщею, союзницею Москви. За що на нього масово почали писатись доноси у Москву, як від старшини, так інших верств суспільства, причому серед них і достовірні доноси. У доносах зазначалось, що гетьман знущається з підданих і погрожує їм, сквернословить на царя і таке ін. Були і вигадані історії про листування з гетьманом П.Дорошенком, турецьким султаном, кримським ханом, підготовка до походу на Москву і ін. Обурений московський цар Олексій Михайлович наказав командиру стрілецького загону Григорію Нейлову, який зі своєю залогою стояв в Батурині, арештувати непокірного і небезпечного Д.Многогрішного. До Григорія Нейлова почали приходити зі скаргами на гетьмана: генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович, генеральний обозний Петро Забіла та інші. І.Самойлович стверджував, що гетьман неодноразово підбурював його на повстання проти царя. Разом із гетьманом у "зраді" обвинувачувалися Семен Адамович, Павло Грибович, Матвій Гвинтовка, батуринський сотник Ярема Андрійович - змовники прагнули усунути всіх, хто їм заважав. Г.Нейлов доклав про все те, що сказали заколотники у Москву, розгніваний цар вирішив увязнити і змістити небезпечного гетьмана.

У ніч проти 13 березня змовники, серед яких був і Г.Нейлов, оточивши батуринську резиденцію Дем'яна Ігнатовича стрільцями, пробралися всередину. Гетьман, якого притягли в будинок Г.Нейлова, намагався чинити опір, але був поранений у руку пострілом із пістолета й зв'язаний. Стріляв Карпо Мокрієвич, і він же, склавши донос із 38 пунктів, повіз бранця до Москви у супроводі Рославця й Думитрашка. У Сєвську вони взяли з собою й С.Адамовича, який повертався з Москви. П.Грибович спромігся пробратися в Україну. Тим часом Василь і Сава Ігнатовичі намагалися втекти. Василь приїхав до Києва, де Варлаам Ясинський, ігумен Києво-Братського монастиря й ректор Могилянського колегіуму, запропонував йому виїхати на Січ. Василь відмовився, тому що відносини із запорожцями у скинутого гетьмана на той час були не найкращими (серед іншого через те, що Д.Многогрішний слухняно виконував московські вказівки). Тоді В.Ясинський прийшов до київського воєводи князя Григорія Козловського й, благаючи зберегти справу в таємниці, доніс, що Василь, переодягнений ченцем, з'явився в нього з подорожньою від ігумена Максаківського монастиря. Утікача схопили й відправили в Москву.

У середині квітня почалися допити Д.Многогрішного - росіяни повірили доносу Карпа Мокрієвича, у якому, з посиланням серед інших і на І.Самойловича, повторювалися всі ті ж самі обвинувачення. Сам Д.Многогрішний свою провину не визнавав, за що гетьмана били батогом, катували й Матвія Гвинтовку. Потім почали допитувати Василя Ігнатовича й Павла Грибовича. 28 травня колишнього гетьмана повезли страчувати. На страті наполягали змовники, у тому числі І.Самойлович. Але в останній момент цар передумав і велів заслати колишнього гетьмана і інших, навічно до Сибіру, причому із їхніми ж родинами, де в нелюдських умовах, гетьман й помер у 1703 р.

Як бачимо, серед змовників опинився генеральний суддя Іван Самойлович, який користувався довірою гетьмана. Можливо, було домовлено, що саме його висунуть на посаду гетьмана, бо під час виборів на його особі особливо наполягав ватажок змовників Петро Забіла. Таким чином для генерального судді І.Самойловича відкрився шлях до найвищої посади в козацькому війську і в адміністрації Лівобережної України.

У квітні 1672 року у Батурині зібралася рада із генеральних старшин, полковників, полкових старшин і отаманів. На ній було вирішено звернутися до царя з проханням влаштувати вибори гетьмана, але без участі простих козаків, селян і міщан, бо по-перше, вони не мали права брати участі в обранні нового гетьмана, виключення становила лише "Чорна рада" 1663р., коли гетьманом було обрано І.Брюховецького, а по-друге старшина явно побоювалися можливого повстання . Також старшина намагалися обмежити самовладдя гетьмана: правитель Лівобережної України в усіх питаннях зовнішньої і внутрішньої політики повинен був радитися з ними, поважати козацькі звичаї та військовий суд. Крім того, старшини прагнули вжити заходів, щоб не допускати виступів рядових козаків і поспільства, невдоволених старшинськими утисками.

Тільки-но усунули від гетьманства Д. Многогрішного, як булавою зажадав заволодіти відважний воїн, кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, котрий зажив великого авторитету серед українського козацтва. Про це швидко стало відомо Москві, й царські урядовці, знаючи про військові здібності, вплив на козаків і про непокірну вдачу кошового отамана, відразу ж ужили заходів, щоб цього не допустити. Коли в сер. квітня 1672 року Іван Сірко прямував на раду, щоб заявити про себе, на нього напав загін козаків. Івана Сірка закували в кайдани й відправили в Москву, звідки того заслали до Сибіру, в Тобольськ.

Старшинська рада для обрання гетьмана відбулася 17 червня 1672 року в Козачій Діброві - містечку, розташованому неподалік Конотопа. Царський уряд представляв боярин, князь і воєвода Григорій Ромодановський. На раду прибули духовні особи - архієпископ чернігівський Лазар Баранович і архімандрит Новгород-Сіверського монастиря Михайло Лежайський. Для порядку й охорони з Батурина викликано загін стрільців під началом Григорія Нейлова. Лівобережне козацтво представляли генеральні старшини, полковники, полкові старшини, військові (значкові) товариші, отамани міст і сіл. Рядове козацтво й поспільство про раду не було оповіщене і тому не змогло туди потрапити.

На початку ради Г.Ромодановський зачитав царську грамоту, яка дозволяла вибори гетьмана на умовах Глухівських статей 1669 року. Архієпископ Лазар Баранович прочитав молитву й освятив великі збори. Присутні висунули й підтримали одного кандидата на гетьманство - генерального суддю Івана Самойловича. Переяславський полковник Дмитрашко Райча і київський полковник Костянтин Солонина підхопили його під руки й поставили на стіл. Генеральний обозний Петро Забіла підніс І.Самойловичу булаву, інші полковники покрили його прапором та огорнули бунчуком.

Розчулений високим довір'ям старшин, Іван Самойлович виступив з короткою промовою, зверненою до учасників ради: "Я гетьманського уряду не бажаю, але ви за царським указом і за нашим військовим правом і вольностями мене обрали, і мені вже неможливо відмовлятися і не приймати... булави й прапора. Тільки я вам ось що оголошую: бути нам у підданстві великого государя з усім Військом Запорозьким. Я буду служити... віддано, без будь-яких хитань і зради й ніколи не побажаю вчинити те, що вчиняли попередні гетьмани...".

Також на цій раді в Козачій Діброві було обрано декількох генеральних старшин, саме: генеральним суддею - Павла Животовського, генеральними осавулами - Івана Лисенка й Леська Черняка, генеральним писарем - Саву Прокоповича, генеральним хорунжим - Григорія Коровченка, генеральним бунчужним - Леонтія Полуботка і інших.

Таким чином під час подій 1672 року до влади на Лівобережжі прийшов саме Іван Самойлович. Цьому гетьману довелося пройти нелегкий шлях у своїй карєрі, що би досягнути гетьманської булави і здолати усіх своїх політичних суперників включно з попереднім гетьманом Демяном Многогрішним і кошовим отаманом Запорізької Січі Іваном Сірком.

Отже, Івану Самойловичу довелось пройти важкий шлях гонінь з малої батьківщини, а згодом опинитись на новій батьківщині, де йому було важко, будучи нікому не цікавим сином попа, пробиватися вгору по соціальній драбині без жодної вагомої підтримки, тим самим самостійно досягнути посади гетьмана України.

Розділ ІІ. Зовнішня політика гетьмана Івана Самойловича

.1 Зовнішньополітичні відносини гетьмана Івана Самойловича з Московською державою та правобережним гетьманом Петром Дорошенком

У період власного гетьманування І.Самойлович вирішує в своїй подальшій політичній карєрі опиратись виключно на Москву і московського царя в боротьбі за незалежність і обєднання воєдино усіх українських земель. Насамперед мова йде про ті землі, що входили до складу Гетьманщини часів Богдана Хмельницького. Проте гетьман ніколи не старався опиратися на якусь країну, щоби тим самим не дозволити цій країні посилити свої впливи на Гетьманщину. Завдяки своїй дипломатичній майстерності гетьман вів досить цікаву зовнішню політику, використовував усі можливі моменти задля своїх цілей у розширенні і розбудові власної держави.

Московська держава була найбільш оптимальним варіантом у реалізації цих задумів через спільні зовнішньополітичні інтереси цих двох держав у боротьбі з Туреччиною і її сателітом Кримським ханством, релігійну ідентичність цих народів і військову могутність тогочасної Московської держави. Також гетьман практично в цей же період, окрім стосунків з Москвою, вів активну зовнішню політику з іншим українським гетьманом і водночас небезпечним суперником і політичним конкурентом - Петром Дорошенком (1665-1676).

Одночасно з приходом до влади гетьмана Івана Самойловича в середині 1672 року розпочинається його зовнішня політична діяльність. Першими його зовнішньополітичним кроком у стосунках з Московською державою стало підписання міждержавного договору. Саме з московським царем, а точніше з його представником боярином і князем Григорієм Ромадановським, у Козачій Діброві поблизу Конотопа 17 червня 1672 року було укладено цей перший міждержавний договір між Гетьманщиною на чолі уже з І.Самойловичем і Московською державою на чолі з царем Олексієм Михайловичем. Договір визначав основні принципи відносин між козацькою автономією Гетьманщини та Московською державою.

Статті урізали політичні права гетьманського уряду, особливо в галузі зовнішньої політики. Новообраному гетьману заборонялось без царського указу висилати посольства до іноземних держав і особливо підтримувати відносини з правобережним гетьманом Петром Дорошенком. Козацькі посли не мали права брати участь у переговорах із представниками польського уряду у Москві в справах, які стосувалися Війська Запорізького. Гетьману заборонялося надавати військову допомогу Петру Дорошенку в його боротьбі проти Польщі. За Конотопськими статтями гетьманська виконавча вертикаль була ослаблена. Гетьман не мав права позбавити старшину урядів і посад, або покарати без згоди старшинської ради чи вироку військового суду.

Гетьман Іван Самойлович ставився до цих Конотопських статей з недовірою і всіляко противився їм, але в силу того, що в гетьмана не було особливого вибору, він був змушений підписатися під цим договором, котрий відкривав йому шлях до гетьманської булави і дав цілком реальну можливість з допомогою російського царя в майбутньому втілити ідею обєднання усіх українських земель воєдино навіть і тих, що ніколи не входили до складу держави гетьмана Богдана Хмельницького.

Тим часом на Правобережжі гетьман П.Дорошенко за підтримки турецько-татарських військ на чолі з султаном Мехмедом IV розпочинає військові дії проти Польщі і самопроголошеного правобережного гетьмана Михайла Ханенка (1669-1674). Після чого союзні козацько-турецькі війська рушили на Поділля, де розгромили поляків і козаків М.Ханенка, взяли штурмом Камянець-Подільський, а згодом рушили на Галичину і взяли в облогу Львів. Після чого поляки, не маючи змоги більше боронитись, були змушені піти на укладання невигідного для себе Бучацького миру 1672р., тим самим зобовязавшись відмовитись від претензій на Брацлавщину (Сх. Поділля) і Південну Київщину на користь Туреччини і сплати туркам величезну контрибуцію.

Бучацький договір докорінно змінив стратегічне становище України. Річ Посполита визнала Правобережжя окремою державою, підлеглою Османській імперії. Відповідно Московська держава та лівобережний гетьман І.Самойлович мали тепер повне право претендувати на цю територію, не порушуючи умов Андрусівського перемир'я.

Коли в Москві дізнались про поразку поляків і можливу загрозу з боку турків і П.Дорошенка, цар наказав негайно викликати до себе І.Самойловича, доручивши йому, відповідно до умов Конотопського договору, розмістити в 4 містах Лівобережжя російські залоги на чолі з воєводою Юрієм Трубецьким. Уже в лютому 1673 р. військо Ю.Трубецького вступило до Києва. Російського воєводу Іван Самойлович особисто зустрів у Батурині, де було укладено таємні домовленості про спільний похід московського царя і гетьмана за Дніпро. У січні 1674 р. І.Самойлович зустрівся в Гадячі з князем Г.Ромадановським, де незабаром вони з 80-тисячною армією виступили до Дніпра, згодом під натиском союзних військ пали Кирилів, Канів, Черкаси, але через малу чисельність союзних військ гетьман і князь Ромадановський вирішили не брати добре укріплену столицю П.Дорошенка - Чигирин і повернули назад на Лівобережжя.

Першим із суперників І.Самойловича від булави гетьмана Правобережжя відмовився Михайло Ханенко. На початку 1673 р. він написав царю Олексію Михайловичу листа, в якому йшлося про його наміри перейти під підданство Олексія Михайловича, через відмову поляків допомагати йому в боротьбі з гетьманом П.Дорошенком і турками. Через рік М.Ханенко перейшов на бік І.Самойловича і росіян, визнавши гетьманом Правобережної України саме І.Самойловича, за що новообраний король Речі Посполитої Ян Собеський наказав убити сина М.Ханенка і призначив нового наказним гетьманом Остапа Гоголя (пращура письменника Миколи Гоголя).

березня 1674 р. В Переяславі зібралася рада, менш відома, ніж та, що зібралася тут же рівно 20 років до того. Від Лівобережної України були присутні Іван Самойлович і усі його полковники разом з генеральною старшиною: київський - Костянтин Солонина, Переяславський - Родіон Райча-Думитрашко, ніжинський - Пилип Уманець, стародубський - Петро Рославець, чернігівський - Василь Дунін-Борковський, прилуцький - Лазар Горленко, лубенський - Іван Сербин. Правобережжя репрезентували колишні Дорошенкові генеральні старшини - Яків Лизогуб (осавул), Іван Гулак (обозний), Яків Улезько (суддя) - і полковники: канівський - Іван Рурський, корсунський - Михайло Соловей, білоцерківський - Степан Бутенко, уманський - Григорій Білогруд, торговицький - Степан Щербина, брацлавський - Іван Лисиця, паволоцький - Костянтин Мигалевський. Загалом, представлена була майже вся українська козацька еліта того часу. Після того, як приїхав М.Ханенко й віддав отримані у свій час від короля клейноди, булаву й бунчук, князь Г.Ромадановський оголосив, що війська обох боків Дніпра об'єднуються під владою Росії й одержують право вибрати собі одного гетьмана або двох. Козаки відповіли, що одного буде цілком достатньо і обрали гетьманом Івана Самойловича.

Ця низка перемог дала Івану Самойловичу змогу осягнути нової вершини - титулу гетьмана "обох боків Дніпра". Варто зазначити, що він виявився останнім правителем Війська Запорозького, який справді керував усією Україною (у розумінні того часу - колишніми Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами Речі Посполитої, тобто державою Хмельницького).

У цей же період після обрання гетьманом обох берегів Дніпра І.Самойловича, московська влада зажадала від гетьмана певних гарантій політичної стабільності і покірності, адже побоювались, що гетьман І.Самойлович, відчувши всі свої сили, більше не буде опиратися на царя, і тим самим Москва зможе втратити Україну раз і назавжди. І тому у цьому ж місті було укладено так звані "Переяславські статті". Переяславські статті - зовнішньополітичний договір, укладений між Військом Запорозьким на чолі І. Самойловичем і Московським царством на чолі з Олексієм Михайловичем, підписаний поблизу Переяслава. Договір визначав юридично-правовий статус козацької Гетьманщини у складі Московської держави. За ним гетьману заборонялось без дозволу царя надавати допомогу будь-якій стороні у разі нападу на Польщу. Заборона посилати гетьманських представників на переговори царських послів із польськими або кримськими послами. Козацький реєстр становив 20 тис. осіб, але жалування йому встановлювалося подвійне. У разі нападу ворогів на Гетьманщину козацьке військо збиралося на річці Росава, між Каневом і Корсунем, туди прибувало і царське військо .

Цим самим Московська держава старалась втримати біля себе гетьмана і не дати йому ані найменшого шансу на вихід з-під царської "опіки" і тим самим не давала змоги І.Самойловичу обєднатися з П.Дорошенком у боротьбі за цілковиту незалежність усіх українських земель, а також не допустити конфронтації Гетьманщини з Річчю Посполитою, до якої політичне керівництво Гетьманщини мало значні територіальні претензії і яка була тимчасовою союзницею Московської держави у боротьбі з Туреччиною і Кримським ханством.

Таким чином І.Самойловичу вдруге завдяки зовнішній підтримці Москви (вперше це зробив П.Дорошенку під час повстання на Лівобережжі в 1668р.) все ж таки частково вдалось обєднати усі українські землі по обидві сторони Дніпра воєдино на певний період часу. Саме цю подію можна вважати однією з найсуттєвіших зовнішньополітичних перемог у карєрі гетьмана Івана Самойловича, але в силу певних обставин І.Самойловичу не вдалось закріпити і зберегти за собою титулу "гетьмана обох берегів Дніпра".

Якщо більш конкретніше, то головними причинами, які послугували втраті І.Самойловичем Правобережжя було: повернення П.Дорошенка разом із турками і татарами на Правобережжя, політичну конфронтацію між Польщею і Московською державою в звязку з приєднанням до Гетьманщини Правобережжя, незацікавленість Москви в посиленні особи гетьмана на Правобережжі і як наслідок на Лівобережній Україні.

У липні 1674р. П.Дорошенко частково повернув собі владу на Правобережжі і тим самим підписав собі вирок, коли турки і татари після того, як витіснили козацько-московські війська, почали грабувати усе Правобережжя впритул до Києва, а коли, зібравши награбоване і ясир, повернули додому, залишивши П.Дорошенка сам на сам з розлюченим і згорьованим населенням . У цих умовах становище гетьмана Петра Дорошенка стало безнадійним. Восени 1675 року він звернувся до кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка з обіцянкою, що складе своє гетьманство перед січовим товариством і перед ним присягне. Пропозиція П.Дорошенка була прийнята.

Але І.Самойлович вважав цю присягу нічим іншим, як намагання П.Дорошенка добитися миру будь-яким способом з метою врятувати своє політичне становище. І тому гетьман І.Самойлович, котрий не бажав політичного посилення П.Дорошенка, переправився через Дніпро, з козацькими військами прибув до Чигирина і змусив П.Дорошенка зректися гетьманської булави, але при умові гарантій безпеки і недоторканості майна . Тому 19 жовтня 1676 року П.Дорошенко в супроводі старшин і духовенства прибув до ставки російських і козацьких військ, оголосив про складення з себе повноважень гетьмана і передав Івану Самойловичу в присутності царського воєводи Г.Ромадановського клейноди: булаву, бунчук, прапори, дванадцять гармат і присягнув Російській державі .

Від часу зречення гетьмана Петра Дорошенка відбулося друге об'єднання Лівобережної і Правобережної України під гетьманством Івана Самойловича, прихильника соборної Української держави, але це обєднання, як і попереднє, було лише тимчасовим і знову зазнало політичного фіаско.

Отже, в період з 1672-1676 рр. гетьману Івану Самойловичу по суті вдалось тимчасово обєднати воєдино українські землі по обидві сторони Дніпра, усунути всіх тих, які так чи інакше були політичними конкурентами гетьмана І.Самойловича в боротьбі за єдину гетьманську булаву, серед яких були М.Ханенко і, безумовно, П.Дорошенко, і тим самим посилити і зміцнити свої впливи по обидва боки Дніпра. Також гетьман у своїх двосторонніх відносинах із царем намагався добитися обєднання воєдино Лівобережжя і Слобожанщини, але, на жаль, йому це не вдалося.