1.2. Створення програмних документів рсдрп та її пропагандні видання

Другий з’їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії почав свою роботу 17 (30) липня і закінчив 10 (23) серпня 1903 року. Перші 13 засідань пройшли в Брюсселі, в приміщенні покинутого складу. Поліція конституційної Бельгії все ж встановила стеження за делегатами і кілька з них вислала. Довелося перебратися в Лондон, де відбулися наступні 24 засідання. Перше лондонське засідання відбувалося 29 липня (11 серпня) в клубі рибалок. З’їзд змушений був кочувати, знімаючи зали в оренду¹.

На з’їзді було представлено 26 соціал-демократичних організацій: Петербурзька, Московська, Тульська, Харківська, Київська, Одеська, Тифліська, Катеринославська, Бакинська, Миколаївська, Батумська, Саратовська, Уфимська, Сибірський та Кримський союзи, Бунд, «Союз російських соціал-демократів за кордоном», Російська організація «Іскри», группа «Південний робітник». Делегат Нижньгородського комітету не зміг з’явитися, бо був заарештований на кордоні¹.

Склад делегатів свідчив про те, що за п’ять років, що минули після 1 з’їзду РСДРП, на якому були представлені тільки п’ять місцевих організацій, соціал-демократичний рух в Росії виріс і зміцнів. Серед учасників з’їзду переважали молоді, повні сил і енергії люди.

Програма РСДРП, прийнята на з’їзді, складалася з двох частин. Програма-мінімум і програма-максимум.

Програма-мінімум визначала завдання партії на етапі буржуазно-демократичної революції – повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки; загальне виборче право і демократичні свободи; широке місцеве самоврядування і право націй на самовизначення; 8-годинний робочий день; повернення селянам відрізаних в 1861 році від їх наділу земель і скасування викупних платежів. В цілому ця програма мала не менш революційний характер, ніж есерівська, а в аграрному питанні була скоріше ліберальною.

Зате програма-максимум, яка визначала встановлення диктатури пролетаріату як головну, кінцеву мету партії, ставила РСДРП в особливе становище, перетворюючи її в крайню, екстремістську організацію, несхильність до поступок і компромісів. Те, що програма-максимум була прийнята з’їздом, знаменувало серйозну перемогу Леніна і його соратників².

На думку більшості учасників з’їзду, великий визвольний рух пролетаріату мав уже давно стати міжнародним, адже саме пролетаріат становив основу світового суспільства. Для того, аби окреслити головні вимоги руху, лідери зїзду висунули свої програмові вимоги щодо того, куди і як далі має рухатися російська і світова соціал-демократія.

Вважаючи себе одним із лідерів всесвітньої армії пролетаріату, російська соціал-демократія мала фактично ту ж кінцеву мету, до якої прагнули соціал-демократи всіх інших країн.

Ця кінцева мета визначалася характером тогочасного буржуазного суспільства і ходом його розвитку.

Головну особливість такого суспільства, на думку соціал-демократів, становило товарне виробництво на основі капіталістичних виробничих відносин, при яких значна частина коштів виробництва та обігу товарів належить невеликому за своєю чисельністю колу осіб, між тим, коли величезна більшість населення складається з пролетарів і напівпролетарів, вимушених своїм економічним становищем постійно або періодично продавати свою робочу силу, тобто надходити в найманці до капіталістів і своєю працею створювати дохід для вищих класів суспільства¹.

Панування капіталістичних виробничих відносин ставало дедалі більш і більш поширеним в міру того, як постійне вдосконалення техніки, збільшуючи господарське значення великих підприємств, вело до витіснення дрібних самостійних виробників, перетворюючи їх частину в пролетарів, звужуючи роль інших у суспільно-економічному житті та місцями ставлячи їх у важку залежність від капіталу².

Соціал-демократи наголошували на тому, що технічний прогрес дає, крім того, підприємцям можливість все частіше використовувати жіночу і дитячу працю в процесі виробництва і обігу товарів. А так як, з іншого боку, він призводить до відносного зменшення потреби підприємців в живій праці робітників, то попит на робочу силу необхідно відстає від її пропозиції, внаслідок чого збільшується залежність найманої праці від капіталу і підноситься рівень його експлуатації.

Програма партії виходила з того, що стан справ всередині буржуазних країн призводив до їх суперництва на всесвітньому ринку, роблячи все більш і більш складним збут товарів, вироблених в постійно зростаючій кількості. Перевиробництво, що виявляється в більш-менш гострих промислових кризах, за якими слідують доволі тривалі періоди промислового застою, являє собою неминучий наслідок розвитку продуктивних сил в суспільстві. Кризи і періоди промислового застою, в свою чергу, ще більше розоряють дрібних виробників, ще більш збільшують залежність найманої праці від капіталу, ще швидше ведуть до відносного, а іноді і до абсолютного погіршення становища робітничого класу¹.

Таким чином, удосконалення техніки, що означає збільшення продуктивності праці і зростання суспільного багатства, обумовлює собою в буржуазному суспільстві зростання соціальної нерівності, збільшення відстані між заможними і незаможними і зростання незабезпеченості існування безробіття і різного роду позбавлень для все більш широких верств трудового суспільства, вважали соціал-демократи.

Разом із ростом протиріч, властивих буржуазному суспільству, зростає також і невдоволення трудящої і експлуатованої маси, зростає число і згуртованість пролетаріїв і загострюється їх боротьба з експлуататорами. У той же час удосконалення техніки, концентрація коштів виробництва та обігу створює матеріальну можливість заміни капіталістичних виробничих відносин соціалістичними, – тобто тієї соціальної революції, яка становить собою кінцеву мету всієї діяльності міжнародної соціал-демократії, як свідомої виразниці класового руху пролетаріату.

Замінивши приватну власність на засоби виробництва і ввівши планомірну організацію суспільно-продуктивного процесу для забезпечення добробуту і всебічного розвитку всіх членів суспільства, соціал-демократи планували знищити поділ суспільства на класи і тим покласти край усім видам експлуатації однієї частини суспільства іншою.

Необхідною умовою для цього вони вбачали диктатуру пролетаріату, тобто завоювання пролетаріатом такої політичної влади, яка дозволить йому придушити будь-який опір експлуататорів. Ставлячи перед собою завдання зробити пролетаріат здатним виконати свою велику історичну місію, міжнародна соціал-демократія організувала його в самостійну політичну партію, яка протистоїть іншим буржуазним партіям, керує всіма проявами його класової боротьби, викриває перед ним протилежність інтересів експлуататорів інтересам експлуатованих і пояснює йому історичне значення і необхідні умови соціальної революції. Разом з тим вона виявляє перед трудовою спільнотою безнадійність її становища в капіталістичному суспільстві і необхідність соціальної революції в інтересах її власного звільнення від гніту капіталу¹.

Партія робітничого класу, соціал-демократи, закликали у своїй програмі до своїх лав усі верстви трудового населення.

На шляху до їх загальної кінцевої мети, російські соціал-демократи у своєму програмному документі ніби закликали світову спільноту ставити у своїй боротьбі з капіталістами однакові цілі та об’єднуватися для реалізації спільної мети².

У Росії, де капіталізм на той час став фактично панівним способом виробництва і зберігалися залишки старого докапіталістичного порядку, який грунтувався на закріпаченні людей поміщикам, державою або главою держави така нова позиція сприймалася доволі відкрито. Лідери робітничої партії вміло переконували населення країни в тому, що ці залишки не допускають всебічного розвитку боротьби пролетаріату, сприяючи збереженню і посиленню варварських форм експлуатації багатомільйонного селянства державою і заможними класами, які тримають в темряві і безправ’ї весь народ.

Найзначнішим з усіх цих пережитків і наймогутнішим оплотом всього цього варварства, говориться в програмі соціал-демокртів, є царське самодержавство. За самою своєю природою воно вороже всякому громадському руху.

Тому Російська соціал-демократична робітнича партія у програмі ставила своїм найближчим політичним завданням повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б цілий ряд прав¹:

1. Самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної державної влади в руках законодавчих зборів, складеного з представників народу і утворює одну палату.

2. Загальне, рівне і пряме виборче право при виборах всіх, як до законодавчих зборів, так і в усі місцеві органи самоврядування для громадян і громадянок, які досягли двадцяти років; таємне голосування при виборах; право кожного виборця бути обраним в усі представницькі установи, дворічні парламенти, платні народним представникам.

3. Широке місцеве самоврядування; обласне самоврядування для тих місцевостей, які відрізняються особливими побутовими умовами і складом населення.

4. Недоторканність особи і житла.

5. Необмежену свободу совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок.

6. Свободу пересування і промислів.

7. Знищення станів і повну рівноправність усіх громадян, незалежно від статі, релігії, раси і національності.

8. Право населення отримувати освіту рідною мовою, що забезпечується створенням на рахунок держави і органів самоврядування необхідних для цього шкіл; право кожного громадянина пояснюватися рідною мовою на зборах; введення рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих, громадських та державних установах.

9. Право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави.

10. Право кожної особи переслідувати в звичайному порядку перед судом присяжних будь-якого чиновника.

11. Виборність суддів народом.

12. Заміну постійного війська загальним озброєнням народу.

13. Відділення церкви від держави і школи від церкви.

14. Безоплатна і обов’язкова загальна і професійна освіта для всіх дітей обох статей до 16 років; забезпечення бідних дітей їжею, одягом та навчальними посібниками за рахунок держави¹.

Російська соціал-демократична робітнича партія також вимагала скасування всіх податків і встановлення прогресивного податку на доходи і спадщину.

В інтересах охорони робочого класу від фізичного і морального виродження, а також і в інтересах розвитку його здатності до визвольної боротьби партія вимагала:

1. Обмеження робочого дня вісьмома годинами на добу для всіх найманих робітників.

2. Встановлення законом щотижневого відпочинку, на час не менше 42-х годин для найманих робітників обох статей у всіх галузях народного господарства.

3. Повної заборони надурочних робіт.

4. Заборони нічної праці (від дев’ятої годин вечора до 6 год. ранку) у всіх галузях народного господарства, за винятком тих, де вона безумовно необхідна з технічних міркувань і схвалена робітничими організаціями.

5. Заборони підприємцям користуватися працею дітей у шкільному віці (до 16 років) і обмеження робочого часу підлітків (16-18 років) шістьма годинами.

6. Заборони жіночої праці в тих галузях, де вона шкідлива для жіночого організму; звільнення жінок від роботи протягом чотирьох тижнів до і шести тижнів після пологів, зі збереженням заробітної плати в звичайних обсягах за весь цей час.

7. Влаштувати при всіх заводах, фабриках та інших підприємствах, де працюють жінки, ясла для немовлят і малолітніх дітей; звільняти жінок, які годують дитину, від роботи не рідше, ніж через три години, на час не менше, ніж на півгодини.

8. Державного страхування робітників на випадок старості та повної або часткової втрати здатності до праці за рахунок спеціального фонду, складеного шляхом особливого податку на капіталістів.

9. Заборони видачі заробітної плати товарами; встановлення щотижневого терміну розплати грошима по всім без винятку договорами про наймання робітників і видачі заробітку в робочий час.

10. Заборони підприємцям чинити грошові відрахування із заробітньої плати, з якого б приводу вони не булия (штрафи, бракування та інше).

11. Призначення достатньої кількості фабричних інспекторів в усіх галузях народного господарства і поширення нагляду фабричної інспекції на всі підприємства, які вживають найману працю, не виключаючи казенних (праця домашньої прислуги входить також в сферу цього нагляду); призначення інспектриси в тих галузях, де застосовується жіноча праця; участі обраних робітниками і оплачених державою представників в нагляді за виконанням фабричних законів, а також за складанням розцінок, прийманням і бракування матеріалу і результатів роботи.

12. Спостереження органів місцевого самоврядування, за участю виборних від робітників, за санітарним станом житлових приміщень, що відводяться робочим підприємцями, так само як за внутрішнім розпорядком цих приміщень і за умовами віддачі їх в найми, – з метою огородження найманих робітників від втручання підприємців в життя і діяльність їх, як приватних осіб і громадян.

13. Установити правильно організований санітарний нагляд на усіх підприємствах, що вживають найману працю, при повній незалежності всієї лікарсько-санітарної організації від підприємців, безкоштовної медичної допомоги для робітників за рахунок підприємців, зі збереженням утримання під час хвороби.

14. Встановлення кримінальної відповідальності наймачів за порушення законів про охорону праці.

15. Встановлення у всіх галузях народного господарства промислових рад, складених порівну з представників від робітників і підприємців.

16. Покласти на органи місцевого самоврядування обов’язки заснувати посередницькі контори для найму місцевих і прийшлих робітників (біржі праці) у всіх галузях виробництва за участю в їх управлінні представників від робітників організацій¹.

Програма РСДРП також містила перелік вимог, які мали усунути залишки кріпосницького порядку, які продовжували так чи інакше зачіпати селян, серед них були наступні:

1. Скасування викупних і оброчних платежів, а також будь-яких повинностей, падаючих на селянство, як на податковий стан.

2. Скасування всіх законів, що обмежують селянство в розпорядженні власною землею.

3. Повернення селянам грошових сум, взятих з них у формі викупних і оброчних платежів; конфіскацій шляхом ліквідації майна монастирського, церковного, а також маєтків удільних, кабінетних і тих, що належать особам царської родини, а так само обкладення особливим податком земель землевласників-дворян, які скористалися викупною позикою; зведення сум, здобутих цим шляхом, в особливий народний фонд для культурних потреб і благодійних потреб сільських громад.

4. Формування селянських комітетів: а) для повернення сільським громадам (за допомогою експропріації або, – в тому випадку, якщо землі переходили з рук в руки, – викупу державою за рахунок великого дворянського землеволодіння) тих земель, які відрізані у селян при знищенні кріпацького права; б) для передачі у власність селян на Кавказі тих земель, якими вони користуються, як тимчасовозобов’язані; в) для усунення залишків кріпацького ладу, що уціліли на Уралі, на Алтаї, в Західному краї та інших областях держави.

5. Надання судам права знижувати непомірно високі орендні плати і оголошувати недійсними угоди, що мають кабальний характер¹.

Програма партії показує, що прагнучи до досягнення своїх найближчих цілей. Російська соціал-демократична робітнича партія підтримувала будь-який опозиційне і революційний рух, спрямований проти існуючого в Росії суспільного і політичного порядку, рішуче відкидаючи в той же час всі ті реформатські проекти, які були пов’язані з розширенням або зміцненням поліцейсько-чиновницької опіки над трудовим суспільством.

Російська соціал-демократична робітнича партія на чолі зі своїми лідерами була твердо переконана в тому, що повне, послідовне і міцне здійснення зазначених у сформованій ними програмі політичних і соціальних перетворень можна досягти лише шляхом повалення самодержавства і скликання Установчих Зборів, вільно обраноних усім народом. Прийняттям програми з’їзд заклав основи ідейного будівництва РСДРП².

З’їзду був представлений ленінський проект статуту, який передбачав порядок прийому в партію, скликання з’їздів на засадах повного представництва партійних організацій, колегіальність керівництва, обговорення і прийняття рішень простою більшістю, автономію місцевих організацій у місцевих справах. В основу проекту статуту було покладено ідею централізму, яка принципово визначала спосіб вирішення всіх організаційних питань, намічала створення двох керівних центрів – ЦК і ЦО, створення революційної партії, здатної повести народ на повалення царату і капіталізму.

У проекті статуту, запропонованому Леніним, вказувалося, що членом РСДРП вважається той, хто визнає її програму і підтримує партію як матеріальними засобами, так і особистою участю в одній з партійних організацій.

Прийнявши Статут з’їзд перейшов до питання про національні організації. Обговоривши статут Бунду, побудований на основі федерацій, з’їзд відхилив його як такий, що суперечить статуту РСДРП. Тоді делегація бундівців, заявивши про вихід Бунду з РСДРП, покинула з’їзд¹.

Далі з’їзд перейшов до виборів Центрального комітету (Г. М. Кржижановський, Ф.В.Ленгнік, В.А.Носков) і редакції Центрального Органу партії (В.І.Ленін, Г.В.Плеханов, Ю.О .Мартов).

Створенням керівних органів з’їзд закріпив ленінські принципи партійності. При виборах центральних органів відбулося остаточне розділення на більшість і меншість².

Пізніше в 1905 році ідейні розбіжності призвели до організаційного розколу: більшовики і меншовики утворили самостійні партії.

Після 2 з’їзду РСДРП перед більшовиками на чолі з Леніним постало завдання: зміцнити і згуртувати партійні організації на основі прийнятих рішень, підготувати пролетаріат і селянство до революційної боротьби.

Партія прагнула залучити до революційного руху всі народи Росії, згуртувати їх під прапором пролетарського інтернаціоналізму. Діяльність серед робітників і селян різних національностей вимагала особливих методів.

Таким чином, більшовики, виконуючи вказівки 2 з’їзду РСДРП, зміцнювали партію як бойову революційну силу.

Більшовикам в свою чергу протидіяли меншовики на чолі з Мартовим. Відмовившись підкорятися більшості, меншовики в той же час відкрито не закликали своїх прихильників до розриву з партією. Така діяльність мартовців викликала партійну кризу. Особливість цієї кризи полягала в тому, що вона йшла зверху, а не знизу³.

Після 2 з’їзду РСДРП Центральний Комітет вирішив реорганізувати Лігу, зберігши за нею права комітету. Меншовики на чолі з Мартовим наполягали на проведенні з’їзду Ліги до реорганізації.

18 (31) жовтня 1903 року, коли голосами меншовиків було прийнято статут Ліги, більшовики не змогли погодитися з таким нехтуванням основ партійності. Представник ЦК Ленгнік, заявив, що його треба віддати на затвердження ЦК, попередньо змінивши відповідно до рішень 2 з’їзду РСДРП. Меншовики відповіли відмовою. Ленгнік від імені ЦК оголосив з’їзд незаконним, і більшовики залишили його. З ними пішов і Плеханов. Це був останній крок, зроблений ним разом з більшовиками в той період¹.

Увечері 18 (31) жовтня відбулася приватна нарада більшовиків-членів Ліги. Чекали Плеханова. Ось він з’явився, похмурий, схвильований, і несподівано заявив: «Треба миритися!».

Раптовий поворот Плеханова поставив більшовиків у важке становище. Ленін 19 жовтня (1 листопада) заявив про свій вихід з редакції «Іскри». Тим часом Плеханов почав переговори з мартовцями. За допомогою нього вони зміцнилися в «Іскрі». Після захоплення «Іскри» мартовці міцно закріпилися в раді партії. Проти двох представників ЦК – Леніна і Ленгніка – тут виступала згуртована трійка меншовиків: Плеханов, Мартов, Аксельрод².

Становище в партії стало нестерпним. Важливим кроком на цьому шляху була нарада більшовиків наприкінці липня – початку серпня 1904 року поблизу Женеви. Вона була скликана з ініціативи Леніна і пройшла під його керівництвом. Вона увійшло в історію як «нарада 22 більшовиків».

На нараді було обговорено питання про партійну кризу і прийнято написане Леніним звернення «До партії». У цьому документі критикувався стан справ в партії. У зверненні були намічені засоби виходу з кризи: встановлення повної ясності і відвертості в партійних відносинах і негайне скликання 3 з’їзду.

Наприкінці 1904 року з’явився більшовицький організаційний центр – Бюро комітетів більшості (БКБ). Склад бюро був попередньо намічений на нараді 22-х. До його складу увійшли В.І. Ленін, А.А. Богданов, СІ. Гусєв, Р.С. Землячка, М.М. Литвинов, М.Н. Лядов, П.П. Румянцев.

Одночасно з оформленням в Росії БКБ створювався інший більшовицький штаб – літературний центр за кордоном. Відразу після наради 22-х ще рано було говорити про самостійну більшовицьку газету, тому в серпні 1904 Ленін приступив до організації видавництва, що отримало назву «Видавництва соціал-демократичної партійної літератури Бонч-Бруєвича і Леніна»¹.

Слідом за тим Ленін приступив до підготовки періодичного видання більшовиків. На зборах більшовиків в Женеві 29 листопада (12 грудня) 1904 року було остаточно вирішено питання про видання газети «Вперед». Більшовицька газета «Вперед» відродила революційні традиції ленінської «Іскри» і повела боротьбу проти опортунізму, за зміцнення революційної пролетарської партії.

Створення більшовицьких центрів – БКБ і газети «Вперед» -знаменувало подолання партійної кризи, викликаного розкольницькою політикою меншовиків. Більшовицькі центри організовано закріпили ленінську лінію на розрив з опортунізмом меншовиків².

Як бачимо, характерною особливістю періоду 1883-1904 рр., протягом якого відбувалося становлення пролетарської партії в Росії, було те, що марксизм став панівною ідеологією в міжнародному робітничому русі. Центром революційної боротьби послідовно і неухильно переміщався з Західної Європи в Росію. Ці обставини мали значення для формування характеру і типу пролетарської партії тут.

Виникнення революційних спілок, які висунули гасло політичної боротьби, страйкова боротьба 70-80 років ХІХ століття були об’єктивним свідченням того, що в Росії «людиною майбутнього» мав стати робітник. У процесі свого формування партія російського пролетаріату пройшла шлях від перших соціал-демократичних гуртків і груп до більшовизму. У 80-і роки ХІХ століття вона пережила «зародковий», або пропагандистський період. З’єднання соціалізму з робітничим рухом, що почавсяв середині 90-х років ХІХ століття, забезпечило основу створення партії.

Створивши партію нового типу, більшовики відкрили нову епоху не тільки в російському, але і в міжнародному робітничому русі, заклали фундамент, на якому могла бути збудована революція.