Література
Благовісники душі людської. Новітня література ХХ ст. // Рідне слово. Українська дитяча література: Хрестоматія: У 2 кн. Кн.2. – К., 1999.
Дем’янівська Л.С. О.Олесь (1878 - 1944), // Дніпрова хвиля. – К., 1992. – С. 509-515.
Жулинський М. О.Олесь // Жулинський М. Із забуття – в безсмертя. – К., 1990. – С. 92 – 107.
Неврлі М. О. Олесь. Життя і творчість. – К., 1994.
Одинеці І. Від найперших вражень - до свідомої оцінки: «До вивчення творчості О.Олеся» // Укр. Літ. В загальноосвіт. Шк. – 1999. - №1. – С. 15 – 18.
Пепа В. Воскресіння О. Олеся // Уряд. Кур’єр. – 2001. – 13 січ.
Письменний В.І. О.Олесь (1878-1944) // Нові імена в програмі з укр. Літ. – К., 1993. – С. 90-101.
Радишевський Р. Поетичний дарунок синові і кожній українській дитині // Олесь О. Все навколо зелене. – К., 1990.
Олег ольжич
(1907 - 1944)
Син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби) Олег Кандиба народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Випускник Харківського ветеринарного інституту, О.Олесь не знайшов літературної роботи, яка давала б змогу бодай якось утримувати сім’ю, тож 1909 року тонкий лірик змушений був братися до роботи цілком «земної»: пішов працювати за фахом на київські скотобійні і прослужив там до початку 1919 року.
У Києві родина Кандиби з історичного центру перебралася на околицю - ближче до місця роботи батька - у Пущу-Водицю. Тікаючи від жахів громадянської війни, О.Олесь опиняється за кордоном. 1919 року стає культурним аташе в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір’ю Вірою Антонівною терпляче очікують на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька (через Міжнародний Червоний Хрест та не без сприяння радянських чиновників В.Затонського та Х.Раковського - тогочасний український уряд дозволив видрукувати збірку поезій О. Олеся «Еміграційна перезва» (назва оригіналу – просто «Перезва») у січні 1923 року Олег з мамою прибувають до Берліна, а згодом їдуть у Чехо-Словаччину. Оселяється родина за п’ятдесят кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, потім іще далі – в Ржевницях.
Олег Кандиба навчається на натуральних курсах Українського Громадського Комітету в Празі до 1924 року, а в зимовому і літньому семестрах 1924 – 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету. Після складення екстерном додаткового іспиту з латини О.Кандиба відвідує лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 року», «Галицька мальована кераміка» та «Погляди М. Грушевського на початки людської громади». У цей час О.Кандиба мав намір написати роман з української праісторії. Блискучі праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету. Олега Кандибу запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії, де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських націоналістів полковником Євгеном Коновальцем, - цей факт стає значною мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.
1928 року в Празі (а пізніше і в Україні) з’являється друком перше оповідання молодого літератора під назвою «Рудько», підписане псевдонімом О.Лелека. Ранні свої юнацькі «проби пера» автор підписував як О.Невідомий, О.Світанок, пізніші - К.Костянтин, М.Запоточний, Д.Кардаш та ін.
Студії на філософському факультеті Олег Кандиба завершив 1929 року, водночас навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Того ж року у журналах «Літературно-науковий вісник», «Студентський вісник» та ін. публікуються перші вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д.Донцова після 1930 року уже забезпечили Олегу Ольжичу «одне з перших місць емігрантського Олімпу» (Улас Самчук). У цьому зв’язку характерним є прохання до О.Ольжича Михайла Мухина не зволікати з виданням першої книжки: «Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховне значення для наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви – одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, народжений напередодні 1914 – 1921 рр., і як такий, Ви високо-взірцевий для цієї генерації».
За життя О. Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: «Рінь» (Львів, 1935) та «Вежі» (Прага, 1940). Третя збірка «Підзамчя», упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті О.Ольжича.
1929 року О.Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів, заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем. Невипадковий і перший партійний псевдонім Ольжича - Ідеаліст, адже перший пункт «Декалогу» Миколи Міхновського проголошував кредо справжнього націоналіста: «Одна-єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна вільна Україна - оце національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал».
Радикальна позиція сина викликала різку незгоду з боку Олександра Олеся, що сповідував ліберальні погляди. Проте Ольжич був непохитний: «Народ, який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур».
О. Ольжич чітко викладає свої погляди у статтях «Український націоналізм», «У двадцятиліття», «Українська історична свідомість» та ін. Проте найбільш яскраве, художньо-образне втілення дістають його переконання у поемах «Грудень 1932» (попередня назва "Городок 1932") та «Незнаному воякові» (1935). Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодішньою дійсністю - збройним опором сваволі польських властей, отим «санаціям» та «пацифікаціям» (Л.Череватенко «Я камінь з Божої пращі»).
Після вбивства Є.Коновальця О.Ольжич, готовий до чергових акцій з ліквідації українських патріотів, виконує і розвиває ідеї глави Проводу Українських Націоналістів: утворює Культурну Референтуру ОУН, що являла собою 15 комісій державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Йшлося й про підтримку видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців.
Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 року, видання газети «Українське слово» та журналу «Літаври». Якщо попервах О.Ольжич віддав данину «ранньому» фашизму в суто образному баченні організованої, злютованої маси спортивно вишколених, міцних юнаків у маршових лавах, за висловом Л.Череватенка, певно, чи не найглибшого дослідника творчого й життєвого шляху О.Ольжича, - фашизмові – «як явищу масової культури», то вже невдовзі поет усвідомив людиноненависницьку суть німецько-фашистських окупантів. «Для порядкування життя українського народу, як намісник голови ПУН у Києві, О.Ольжич скликає 5 жовтня 1941 року в Києві Перші Збори Української Національної Ради, покликаної до створення «національно-державної формації, яка б репрезентувала і обороняла весь український народ». Серед 130-ти членів УНРади були оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було усі верстви й професії, а також національні меншини (до речі, й росіяни також). Але вже 27 листопада того самого 1941 року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено, почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за Ольжичем. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти.
Ольжич, який давно розуміє, що Третій Райх бачить у його батьківщині лише ласий шмат території для своїх колоній, однозначно заявляє: «Українські землі є життєвим простором українського народу».
2 серпня 1943 року О. Ольжич, який, здавалося, вже усвідомлював свою приреченість, обвінчався в православній церкві у селі Яблінка Вижня з молодшою за нього на тринадцять років давньою знайомою – дочкою професора Леоніда Білецького Катериною. Він закохався в Калинку (так називали її рідні) навесні 1940 року і, вже маючи тридцять шість років, - за десять місяців до смерті узяв шлюб. Ніби залишаючи своїй долі шанс на фізичне продовження...
25 травня 1944 року Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок 32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто на місці. З гестапо ув’язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенхаузен. 9 червня до камери смертників востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.
Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього Райху. Олександр Олесь довідався про смерть сина, і серце його не витримало втрати. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня прийшов у світ нащадок поетів, якого мати - Катерина Білецька записала на своє прізвище. Лише по війні, коли вдова оприлюднила шлюбне посвідчення, маленький Олег Олегович успадкував славне ім’я свого тата – Олег Кандиба.
Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина О.Ольжича без перебільшення одні з найяскравіших, найбільших перлин національного буття України, її героїки визвольного руху.