Конспект лекцій

Тема 1. Генеалогія, її місце в системі сід.

Генеалогія – спеціальна історична дисципліна, що займається вивченням і складанням родоводів, з'ясуванням походження окремих родів, родин і осіб, виявленням їхніх родинних зв'язків і фактів біографії. Виникла в стародавності з практичних потреб правлячих кіл, що потребували закріплення своїх родинних відносин із ряду причин. Визначальну роль грала необхідність встановлення й закріплення місця в соціальній ієрархії, а також розвиток спадкоємного права в області спадкування майна й влади (династичне право). Німецький теоретик О. Форст-Баттагліа відзначав, що «генеалогічне дерево таке ж старе, як історія... Вже у давніх пам'ятниках зустрічається генеалогія – ряди походження государів чи міфологічного споріднення богів і героїв».

Накопичення історичного матеріалу в даній галузі, практична зацікавленість визначених кіл у розвитку й поширенні генеалогічних знань сприяли тому, що в XVII-XVIII століттях у Західній Європі генеалогія оформляється як допоміжна (спеціальна) історична дисципліна. Уточнимо, що спеціальними (допоміжними) історичними дисциплінами називаються такі, що мають свою область дослідження і розробляють специфічні методики і технічні прийоми з метою обробки джерела. У початковий період становлення генеалогії як науки, стосовно неї було прийнято вживати термін «допоміжна дисципліна». Цим обумовлюється і трактування її задач: забезпечувати професійних істориків конкретним історичним матеріалом стосовно персоналій, їхнього походження, діяльності, станового й політичного статусу. Дореволюційний російський історик проф. Корсаків Д.А. відзначав, що генеалогія займає «скромне, але цілком визначене місце» серед допоміжних і загальних історичних дисциплін і бачив, як і багато інші, її задачі у зборі довідкових даних, фактів і інших «дріб'язків», що підготовляють історику різнорідний матеріал для подальших наукових досліджень. Таким чином, ми бачимо, що як тільки генеалогія вийшла за рамки практичних інтересів, вона відразу була прив'язана до потреб розвитку історичної науки. Нерідко її розглядали, як специфічну область історії, позбавляючи самостійного предмета вивчення. У процесі розвитку з'являються теоретичні розробки, наукові узагальнення, методики; генеалогія знаходить свій предмет, нове розуміння задач і стає не допоміжною, а спеціальною історичною дисципліною. Однак, у літературі й сьогодні нерідко її, як і інші спеціальні історичні дисципліни, називають допоміжною.

Кількість спеціальних історичних дисциплін велика, до них відносяться джерелознавство, нумізматика, геральдика, сфрагістика і т.д. Джерелознавство вивчає історичні джерела в комплексі, геральдика – герби, сфрагістика – печатки, нумізматика – монети. На сучасному етапі продовжується виділення нових напрямків досліджень і перетворення їх у самостійну галузь – спеціальну історичну дисципліну. Так, ономастика (наука про особисті імена) містить у собі топоніміку (географічні найменування), етноніміку, що вивчає походження назви етносів, антропоніміку (походження особистих імен).

Предмет дослідження спеціальних історичних дисциплін і розроблювальні ними теоретичні питання (методики, конкретні прийоми) визначаються характером матеріалу джерела, що містить письмову інформацію (пергамент, камінь, папір, метал); типом джерела (монета, герб, писемна пам'ятка); його видом (акт, літературний чи епістолярний добуток). При цьому, кожна з дисциплін обробляє, як правило, один чи кілька близьких типів (видів) джерел. Особливості методичних прийомів кожної з дисциплін обумовлені специфікою предмета їхнього дослідження, а ефективність прийомів залежить від рівня розробки теоретичних питань. Кожна зі спеціальних історичних дисциплін має свої прийоми, методи й об'єкт дослідження, але загальну мету – допомогти досліднику вивчити джерело, одержати достовірну інформацію про минуле. Єдність цілей обумовлює міждисциплінарні зв'язки і спільність методів (наприклад, порівняльно-історичний).

Генеалогія, займаючись вивченням походження родин, окремих осіб, родовими зв'язками, дозволяє судити про характер економічних, політичних відносин, а система соціального етикету, що примикає до неї, розкриває соціальні відносини в суспільстві. Особливістю генеалогії є її яскраво виражений становий характер, як у період виникнення, так і в процесі розвитку. Це пов'язано з тим, що саме стани характеризувалися наявністю зовнішніх ознак відмінностей (зовнішньої символіки), а також передачею в спадщину соціального статусу і пов'язаних із ним прав і повноважень. Ближче усього дисциплінарні зв'язки у генеалогії з геральдикою, точніше, із таким її напрямком, як родова геральдика. Відомо, що родові герби були важливим елементом станової емблематики, передавалися в спадщину, складались у відповідності зі строгими правилами і тому містять достовірні дані родовідного характеру. Не випадково герби, як і печатки, є речовинними генеалогічними джерелами. У Європі герби перетворюються в станові відмітні знаки в ХІ-ХІІ ст., а з ХІ ст. – існують спеціальні установи, що розробляють питання теоретичної й практичної геральдики (герольдії), які видають спеціальні довідники (гербовники). Згодом питаннями гербоутворення і власницьких прав на герби стали займатися державні органи. У Росії геральдика, як система теоретичних і практичних знань, з'явилася в XVIII столітті. У 1722 році Петро І створив Герольдмейстерську контору при Сенаті, до задач якої входило створення міських і особистих гербів. У 1726 році при Академії наук була створена кафедра геральдики.

У становому суспільстві про походження тієї чи іншої особи може сказати ім'я, а, вірніше, загальноприйнята система особистих імен. Їх вивчає історична антропоніміка. Антропонімічна система, тобто традиційний запис особистих імен, також може стати достовірним джерелом інформації про походження особи. Наведемо конкретний приклад із російської антропоніміки. Так, у XVI ст. боярин іменувався Петром Васильовичем Морозовим (так називана тричленна система: ім'я, по батькові, прізвище); дворянин – Петром Васильєвим, сином Морозовим; а селянин – Петрушкою Васильєвим. І навіть в офіційних документах кінця XIX – початку XX ст., “добродії” іменувалися з “-вичем”, а народ без нього: офіцер чи чиновник – Петро Васильович, а міщанин чи селянин – Петро Васильєв. Корисно знати, що в Росії феодали до XV-XVI ст., а селяни – до середини XIX століття не мали прізвищ.

Роль генеалогії в історичному дослідженні визначається, насамперед, тим, що людина виступає одночасно як основний суб'єкт історичного процесу й об'єкт історичного дослідження, історичні закономірності виявляються через діяльність людей. У Російській державі XV-XVII ст. генеалогічні дані використовувалися як доказ у місницьких суперечках, пізніше (XVIII-XIX ст.) – для доказу прав родини чи осіб на дворянське достоїнство або титул. Особливе значення має генеалогія для вивчення політичної історії періоду феодалізму, тому що саме тоді походження людини відігравало вирішальну роль у визначенні її соціального статусу й місця в політичній структурі. Не випадково класична генеалогія минулого обмежувалася вивченням дворянських родоводів. Генеалогія має важливе значення для архівної справи. При описі особистих архівних фондів тільки знання родинних і сімейно-шлюбних зв'язків дозволяє часом виявити, що різнорідні, на перший погляд, документи відносяться до одного сімейного архіву, що змушує об'єднати їх в одному фонді. Історику, по роду роботи дотичному з пошуком джерел в архівних фондах, необхідно враховувати цю особливість.