Зміст лекційного матеріалу
Кожного року 30 % дорослого населення і 20 % дітей та підлітків США (за даними Р. Комера) страждають на серйозні психічні порушення і потребують лікування. Більшість людей мають труднощі в різних аспектах життя і час від часу відчувають сильний стрес, напруження, депресію та інші форми психологічного дискомфорту. У кожному суспільстві як у минулому, так і зараз були і мають місце прояви психічної патології. За Р. Коммером, погляди на її причини та методи лікування були неоднаковими.
Погляд первісних людей на патологію та її лікування
Археологи, вивчаючи залишки древніх людей, їх культуру, зробили висновок, що, можливо, в цих суспільствах патологічна поведінка розглядалась як результат впливу злих духів. Щоб вилікувати людину, треба змусити злих духів залишити тіло.
Можливо, що цей погляд існував ще в кам'яному віці, пів-мільйону років тому. На деяких черепах, знайдених у Європі та Південній Африці, можна побачити сліди операції, що називається трепанацією - у черепі хворого кам'яним інструментом (трепаном) вирізався круглий отвір.
У більш пізніх суспільствах патологічна поведінка теж пояснювалась одержимістю демонами (єгипетські, китайські, єврейські джерела). Патологію лікували вигнанням "бісів" (екзорцизм). Шаман чи жрець читали молитви, вмовляли духів зла, сварили їх, проводили магічні дії, давали людині, одержимій злими духами, пити гіркі рідини. Якщо це не допомагало - людину бичували чи не давали їй їсти.
Погляди на патологію та її лікування в античні часи
Найдавнішими джерелами медичних знань, що дійшли до нас (1700 років до н.е.), вважають єгипетські папіруси. Німецький вчений Д. Габерс серед папірусів знайшов декілька рецептів для лікування нервових порушень.
У час процвітання грецької і римської цивілізацій, приблизно з 500 р. до н.е., філософи і лікарі почали пропонувати різні пояснення патологічної поведінки.
Грецький лікар Алкмеон Кротонський (500 р. до н.е.) першим зрозумів, що мозок є органом психічної діяльності. Він відкрив зорові нерви і висловив припущення, що й інші відчуття відіграють важливу роль у психічній діяльності.
Знаменитий старогрецький лікар Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) висловив припущення, що причиною психічних розладів є захворювання мозку, а це зумовлене дисгармонією чотирьох рідин: надлишок жовтої жовчі викликає безумну радість, надлишок чорної жовчі - джерело постійної печалі. Він залишив приблизні описи меланхолійних і маніакальних станів, недоумкуватості, імбецильності. На душевнохворих Гіппократ поширював усі відомі на той час принципи лікування.
У Стародавньому Римі також існував науковий підхід до лікування психічно хворих. У працях римських лікарів знаходимо навіть класифікації психічних хвороб. Цельс (І-ІІ ст. н.е.) ділив усі психічні захворювання на три групи: гострі гарячкові, хронічні безгарячкові, галюцинаторномаячні. Він пропонував методи лікування, в тому числі й психотерапію.
У цей самий час римський лікар Аретей Каппадокійський описав маніакальну та депресивну фазу психозу. Римський лікар Клавдій Гален дав анатомічний опис центральної нервової системи. Римський лікар Целій Авреліан (V ст. н.е.) був першим, хто вважав, що причиною психічних хвороб можуть бути соматичні захворювання.
Античні лікарі лікували психічні відхилення, поєднуючи медичні і психологічні засоби. Перш ніж пустити хворому кров чи обмежити свободу його пересування, багато грецьких лікарів спочатку виписували хворому теплу і дружню підтримку, музику, масаж, фізичні вправи і ванни.
Історія патопсихології пов'язана з розвитком психіатрії, неврології та експериментальної психології.
В кінці XIX ст. психологія стала поступово втрачати характер світоглядної науки, в її дослідженнях почали використовуватися методи природознавства. Експериментальні методи Ст. Вундта і його учнів проникли в психіатричні клініки - в клініку Е. Крепеліна (1879), найбільшу в психіатричну клініку Франції в Сальпетриере (1890), де посаду завідувача лабораторією більше 50 років обіймав П. Жане; експериментально-психологічні лабораторії були відкриті в психіатричних клініках Росії - в лабораторії В. М. Бехтерева в Казані (1886), потім в лабораторії В. Ф. Чижа в Юр'єві, В. А. Сікорського в Києві та ін.
Патопсихологія як самостійна галузь психологічної науки почала формуватися на початку XX ст. Так, у 1904 р. В. М. Бехтерев пише про те, що новітні успіхи психіатрії багато в чому були зобов'язані клінічному вивченню психічних розладів хворого і лягли в основу особливого розділу знань - патологічної психології; вона вже допомогла вирішити багато психологічні проблеми, а в майбутньому, швидше за все, матиме ще більшу допомогу.
Саме в роботах В. М. Бехтерева містилися найбільш чіткі уявлення прпредмет і завдання патопсихології на початкових етапах її становлення, а саме - вивчення ненормальних проявів психічної сфери, так як вони висвітлюють завдання, що стоять перед психологією нормальних людей. В організованому В. М. Бехтеревим Психоневрологічному інституті читалися курси загальної психопатології і патологічної психології. У літературі тих років вона позначається як "патологічна психологія" (Ст. М. Бехтерев, 1907).
В одній з перших узагальнюючих робіт з патопсихології "Психопатологія в застосуванні до психології" швейцарський психіатр Р. Штерринг писав, що зміна в результаті хвороби того чи іншого складового елементу душевного життя дає можливість дізнатися, в яких процесах він приймає участь і яке значення має для явищ, до складу яких входить. Патологічний матеріал сприяє постановці нових проблем загальної психології, що сприяє її розвитку; крім того, патологічні явища можуть служити критерієм при оцінці психологічних теорій.
Таким чином, у самих витоків повий галузі психологічної науки, коли ще не був в достатній мірі накопичений конкретний матеріал, вчені вже усвідомлювали її значення як прикладний до психіатрії науки. У передмові до російського видання роботи Р. Штерринга (1903) В. М. Бехтерев висловив думку про те, що патологічні прояви душевної діяльності - це відхилення і видозміни нормальних проявів душевної діяльності, підкоряються одним і тим же законам.
У 20-х роках XX ст. з'являються роботи з медичної психології відомих зарубіжних психіатрів: "Медична психологія" Е. Кречмера, трактує проблеми розпаду і розвитку з позицій конституціоналізму, і "Медична психологія" П. Жане, в якій автор зупиняється на проблемах психотерапії.
Розвиток вітчизняної патопсихології відрізнявся наявністю міцних природничо-наукових традицій. І. М. Сєченов надавав велике значення зближення психології і психіатрії. У листі до М. А. Бічній в 1876 р. він повідомив, що приступає до створення медичної психології - своєї "лебединої пісні" - і констатував той факт, що психологія стає основою психіатрії. Вчений, зокрема його праця "Рефлекси головного мозку" (1863) - справив значний вплив на формування її принципів і методів. Однак основоположником патопсихологического напрямки в Росії став не В. М. Сеченов, а В. М. Бехтерев, який організував широкі експериментально-психологічні дослідження порушень психічної діяльності.
Представник рефлекторної концепції В. М. Бехтерев вигнав інтроспекцію зі сфери науки, оголосивши єдино науковим метод об'єктивний, що було його заслугою в період засилля суб'єктивно-ідеалістичної психології. Але, як відомо, логіка боротьби з інтроспективної психологією призвела В. М. Бехтерева до відмови не тільки від вживання психологічної термінології, але і від спроб проникнення в суб'єктивний світ, до створення рефлексології, і це не могло не позначитися на патопсихологічних дослідженнях його учнів і співробітників: рефлексологический принцип позбавляв дослідження власне психологічного аналізу об'єктивних проявів психіки. Тому інтерес представляють швидше протокольні записи робіт школи В. М. Бехтерева, а не сам їх аналіз: об'єктивне дослідження вимагало по можливості охоплювати всю сукупність факторів, пов'язаних з зовнішнім проявом невропсихики, а також супутні їм умови.
Крім того, більшість патологічних досліджень було здійснено в дорефлекторный період творчості В. М. Бехтерева, в лабораторії та клініки душевних і нервових хвороб Військово-медичної академії в Петербурзі.
В роботах школи В. М. Бехтерева отриманий багатий конкретний матеріал про особливості асоціативної діяльності, мислення, мовлення, уваги, розумової працездатності у різних категорій хворих порівняно зі здоровими людьми відповідного віку, статі і освіти; цей матеріал представляє інтерес як історичний факт "діяльнісного" підходу до психічних явищ.
Відхід від власного психологічного аналізу фактично суперечив висунутому В. М. Бехтеревим принципу особистісного підходу, згідно з яким в ході експерименту враховується особистість хворого і його ставлення до експерименту, приймаються до уваги найменші деталі - починаючи з міміки і закінчуючи репліками і поведінкою хворого. Це протиріччя призводило до того, що всупереч принципам рефлексології в конкретні дослідження представників школи В. М. Бехтерева проникав психологічний аналіз. Прикладом може служити вийшла 1907 р. робота М. І. Аствацатурова "Про прояв негативізму в мові". Мова хворого в цьому дослідженні аналізується в системі цілісного поведінки, особливості мовлення в експериментальній бесіді зіставляються з промовою хворого в інших обставинах, підкреслюється, що подібні мовні реакції можуть мати різну природу.
Прийнятий у школі В. М. Бехтерева принцип якісного аналізу порушень психологічної діяльності стало традицією вітчизняної психології.
В. М. Бехтеревим, З. Д. Владычко, В. Я. Анифимовым та іншими представниками школи було розроблено безліч методик експериментально-психологічного дослідження душевнохворих, деякі з них (методика порівняння понять, визначення понять) увійшли до числа найбільш уживаних в радянській патопсихології.
Зберегли своє значення для сучасної науки сформульовані В. М. Бехтеревим і С. Д. Владычко вимоги до методик:
o простота (для рішення експериментальних завдань випробувані не повинні володіти особливими знаннями, навичками);
o портативність (можливість дослідження безпосередньо біля ліжка хворого, поза лабораторної обстановки);
o попереднє випробування методики на великій кількості здорових людей відповідного віку, статі, освіти.
Видну роль у визначенні напрямку вітчизняної експериментальної психології зіграв учень В. М. Бехтерева - А. Ф. Лазурський, завідувач психологічної лабораторії в заснованому В. М. Бехтеревим Психоневрологічному інституті, організатор власної психологічної школи. У передмові до книжки А. Ф. Лазурського "Психологія загальна та експериментальна" Л. С. Виготський писав, що А. Ф. Лазурський відноситься до тим дослідникам, які були на шляху перетворення емпіричної психології в наукове.
Учений уніс великий вклад у розвиток методології патопсихології. В клініку був впроваджений розроблений їм для потреб педагогічної психології природний експеримент. Він застосовувався при організації дозвілля хворих, їх занять та трудової діяльності.
Значним етапом у розвитку патопсихології стала робота Р. В. Россолімо "Психологічні профілі. Метод кількісного дослідження психологічних процесів у нормальному та патологічному станах" (1910), що отримала широку популярність у Росії і за кордоном. Це була одна з перших спроб тестових досліджень: пропонувалася система обстеження психічних процесів і оцінки їх за 10-бальною шкалою. Це був ще один крок на шляху перетворення патопсихології в точну науку, хоча в подальшому запропонований підхід виявився недостатньо заможним для вирішення завдань патопсихологического дослідження.
Другим центром, в якому розвивалася клінічна психологія, була психіатрична клініка С. С. Корсакова в Москві. У цій клініці у 1886 р. була організована друга в Росії психологічна лабораторія, якою завідував
А. А. Токарський. Як і всі представники прогресивних напрямків в психіатрії, С. с. Корсаков дотримувався тієї думки, що знання основ психологічної науки дає можливість правильного розуміння розпаду психічної діяльності душевнохворої людини.
В роботах школи С. С. Корсакова містяться положення, які вносять цінний вклад в теорію психологічної науки. Так, стаття А. А. Токарського "Про дурниці" містить цікавий аналіз структури недоумства, підводить до думки про те, що порушення інтелектуальної діяльності хворих не зводяться до розпаду окремих здібностей, що йдеться про складних формах порушень всій цілеспрямованої розумової діяльності.
У 1911 р. вийшла книга А. Н. Бернштейна, присвячена опису методик експериментально-психологічного дослідження; в тому ж році Ф. Е. Рибалок видав свій "Атлас для експериментально-психологічного дослідження особистості". Таким чином, до 20-х роках XX ст. почала формуватися нова галузь знань - експериментальна патопсихологія.