3. Гжицький Володимир Зеноновий
Гжицький Володимир Зенонович народився 15 жовтня 1895 року в с. Острівець на Тернопільщині в сім'ї вчителя. Закінчив місцеву школу, а потім гімназію в Тернополі. 1918 року його було мобілізовано до австрійської армії, а коли Австро-Угорщина розпалася, він став офіцером Української галицької армії (УГА) 1919 року перейшов Збруч і дістався до Харкова, де й закінчив інститут сільського господарства й лісництва.
Водночас поет — початківець вступив до Спілки селянських письменників "Плуг", брав активну участь у створенні літературної організації "Західна Україна. Тоді ж видав першу (і єдину) збірку віршів "Трембітині тони" (1924). Згодом Гжицький спробував свої сили в написанні новел з життя галицького краю. Ці його спроби гаряче підтримав П. Тичина як один із редакторів журналу "Червоний шлях".
1928 року Гжицький у складі кінописьменницької експедиції, яку очолював О. Довженко, вирушив на Алтай для вивчення життя тамтешніх жителів ойротів. Наслідком поїздки став роман "Чорне озеро" (1929), що завоював письменникові всесоюзне визнання.
7 грудня 1933 року в Харківському облуправлінні держбезпеки був виписаний ордер на арешт В. Гжицького. У постанові на арешт йому інкримінувалася приналежність до контрреволюційної організації УВО (Українська військова організація) та участь у терористичній діяльності.
За протоколом від 23 лютого 1934 року постановили : "Гжицького Володимира Зеноновича заслати до виправно-трудового табору терміном на ДЕСЯТЬ років..."
Відбував заслання письменник у республіці Комі. 1946 року спеціальним табірним судом був знову засуджений на 4 роки ув'язнення. Але й після відбуття цього покарання В. Гжицький лишався з тавром контрреволюціонера, а тому міг влаштуватися до праці лише в обмежених регіонах країни.
Ще два роки трибунал Київського військового округу на засіданні від 21 лютого 1956 року звільнив Гжицького.
Повернувшись на Україну, письменник ще 17 років мав змогу творчо працювати. Написав кільканадцять повістей та оповідань, історичний роман "Опришки", автобіографічну трилогію "У світ широкий", "Великі надії", "Ніч і день".
Помер Володимир Гжицький 19 грудня 1973 року.
https://literaturka.info/ua/gzhitskii-volodimir
4.
Михайло Паращук (1878-1963)
Михайло Паращук народився 16 листопада 1878 р. в с. Варваринці. Нині - Теребовлянського району. Початкову мистецьку освіту здобув у с. Вуйцика, з яким працював у сусідньому Струсові (оздоблював костьол) і в Новом Санчі на Лемківщині. Згодом студіював у Краківській школі Красних Мистецтв і Віденській Академії Мистецтв у проф. Венцеля. У 1907 - 1909 рр вчився в академії Жульєна в Парижі. Деякий час працював у майстерні славетного О. Родена. З 1898 р. проживав у Львові, потім у Варшаві (1902 – 19051) у Москві (1910-1911) і Києві (1911-1913). Брав участь у революційному русі 1905 р. проти російського царизму Під час Першої світової війни був в'язнем концтабору Таллергоф (1914). Потім працював в австрійському Червоному Хресті у Раштатті (1915 - 1918), де вів керамічну школу. У місті Вецляр виконав пам'ятник полеглим українським полоненим (1918, камінь). З 1918 р. як представник Червоного Хрест відвідував балканські країни. У 1920 р. перебував у складі дипломатичне місії УНР у Ревелі (Естонія). Від 1921 р. і до кінця життя жив у Софії. 1926 р. організував з'їзд української еміграції і очолив Малу Рад обрану на ньому.
Працював у галузі портрета, декоративної та монументальної скульптури. Перша виставка творів М. Паращука відбулась у Варшаві (1912). У до болгарський період виконав близько 30 портретів .М.Паращук є автором відомого пам'ятника А. Міцкевичу у Львові (1905 - 1906, бронза, граніт). Брав участь в оформленні Оперного театру, Університетської бібліотеки і Промислового музею у Львові.У Болгарії створив близько 40 бюстів і барельєфів. У музеях Тернополя зберігаються гіпсовий і бронзовий автопортрети митця (1942). Помер М. Паращук 1963 р. у селі Баня Картова Пловдивського округу, похований у Софії (Болгарія).
http://msdnipro.com/istoriya-ukrayini/16-listopada-1878-r-narodivsya-mihaylo-parashhuk.html
1882–1937
Михайло Бойчук
Художник і педагог, засновник самобутньої національної школи монументального живопису, що існувала в Україні в першій третині 20 століття. Вчився в художній студії у Львові та приватній рисувальній школі у Відні (1898-1899), в Краківській академії мистецтв (1899-1905)
Після закінчення академії продовжував навчання у Мюнхені (1905). З 1905-о року брав участь у художніх виставках. В 1907-1910 роках працював у Парижі, відвідував академію Поля Рансона, вчився у Поля Серюзьє. В 1909-у році заснував власну школу-майстерню, в якій навчалися Микола Касперович, Софія Налепінська, Софія Бодуен де Куртене, Хелена Шрамм та інші.
В Осінньому салоні (1909) та Салоні Незалежних (1910) експонував власні твори та твори учнів майстерні. 1911-о року повернувся до Львова, де працював як реставратор та монументаліст. З 1917-о року жив у Києві. Був одним з професорів-засновників Української державної Академії мистецтв (1917). Один з організаторів АРМУ (1925).
Найбільш значними творами, виконаними разом з учнями, так званими “бойчукістами”, були розписи на сучасну тематику Червоноармійськиї Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію на Хаджибеїєвському лимані в Одесі (1927-1928) та Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935). Всі ансамблі монументального живопису не збереглися.
“Мистецтво шукає собі грунту в того народу, де може розвиватися, та лишень твір мистецтва виростає, він стає інтернаціональний, – вважав Михайло Львович. – Це як вода – вона скрізь проходить і для всіх однакова”.
http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/boychuk-mihaylo/
Бібліотека українського митецтва
6.