25.2. Напрями підвищення конкурентоспроможності української економіки

Регулювання відкритої економічної системи не може бути ефективним за відсутності ефективного розвитку національної економіки, орієнтованої на її сталу конкурентоспроможність.

У широкому розумінні конкурентоспроможність – це обумовлені економічними, соціальними і політичними факторами позиції країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки вона може визначатися і як здатність країни (фірми) противостояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках третіх країн.

Конкурентоспроможність національної економіки - це вирішальний критерій у вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки. В залежності від рівнів конкурентоспроможності галузей й фірм складаються об’єми та структура експорту та імпорту, торговельний та платіжний баланси кожної конкретної країни. Головним же гальмом на шляху розвитку конкуренції на зовнішньому ринку є відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна ємність, низька купівельна спроможність і невимогливість споживачів. З цього випливає, по-перше, що конкурентоспроможність на зовнішньому ринку є її головним продовженням на внутрішньому ринку, а, по-друге, стратегія конкурентоспроможності не буде успішною, якщо вона залишиться пасивною. Надмірно протекціоністські тенденції практично завжди призводять до гальмування прогресивних структурних перетворень, поглиблення явищ застою і макроекономічної дестабілізації.

Для оцінки конкурентоспроможності національної економіки доцільно використовувати різні підходи [40, С.17-18]:

• ресурсний: за сучасною пріоритетністю – технологія, наявність капіталу для внутрішнього і зовнішнього інвестувань, чисельність і кваліфікація людських ресурсів, наділеність природними ресурсами і економіко-географічне положення країни;

• факторний: моніторинг змін позицій країни на міжнародних ринках залежно від рівня розвитку національної економіки, що характеризується реальним використанням факторів економічного зростання;

• рейтинговий: інтегральне відображення стану економіки за тією чи іншою системою показників.

За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів [40, С.21], на період виходу з СРСР Україна мала значний ресурсно-виробничий потенціал. Це підтверджують такі дані: 15% світового видобутку залізної руди (перше місце в світі); 10% світових обсягів видобутку вугілля (третє місце в світі після США та Англії); 12% світового виробництва цукру (друге місце після Куби); третє місце по виробництву коксу і прокату; 2,5% світових обсягів виробництва електроенергії.

Потенціал УРСР, хоча і був досить значним, але ефективність його реалізації не витримувала ніякої критики. Національна економіка України, яка успадкувала традиційно матеріало- та енергомісткі виробництва, об`єктивно не могла конкурувати на світових ринках, вплинула інерція екстенсивного характеру промислового відтворення, його однобічна ресурсно-інноваційна і технологічна орієнтація на важку індустрію та військово-промисловий комплекс.

У таблиці 25.1 представлені рівні конкурентоспроможності окремих галузей і підгалузей промисловості деяких країн світу, що були приведені в доповіді Всесвітнього економічного форуму про глобальну конкурентоспроможність («The Global Competitiveness Report 2001-2002»).

Таблиця 25.1

Рівні конкурентоспроможності країн в окремих галузях промисловості

Країни-експортери	I	II	III	IV	V	VI	VII	VIII	IX	X	XI	XII	XIII	XIV
Число країн-експортерів	87	123	93	68	87	144	124	122	168	141	115	118	112	82
Німеччина	2	1	1	13	1	16	1	1	21	17	8	16	2	12
Італія	12	17	2	22	4	29	3	6	33	7	21	1	1	1
Франція	1	6	5	11	2	24	16	14	2	2	13	11	5	9
Швеція	3	14	3	5	7	23	2	10	38	31	1	46	22	-
США	14	5	13	15	19	22	35	17	6	22	25	45	26	-
Угорщина	36	25	44	18	24	80	41	31	12	11	32	5	33	33
Польща	29	30	27	47	36	53	36	38	44	24	20	21	42	34
Чехія	10	27	15	31	25	49	15	28	57	39	9	26	18	21
Латвія	46	79	47	43	54	93	67	51	106	63	34	47	28	49
Литва	32	50	32	46	48	59	53	44	53	42	33	23	27	23
Естонія	44	39	29	37	53	44	40	39	71	44	16	36	29	26
Росія	15	15	34	35	30	4	11	22	75	75	18	53	45	-
Україна	45	38	49	52	61	43	21	74	51	54	56	56	78	53
Китай	9	29	39	8	23	52	17	15	20	27	46	2	12	7
Тайвань	17	22	17	12	6	63	9	7	67	53	36	14	7	2
Турція	30	35	40	51	37	61	20	49	16	14	39	8	8	24
Респ. Корея	4	11	16	2	8	56	7	16	68	55	40	4	3	3
Примітка: I-транспортні засоби; II-хімікати; III-неелектронна продукція машинобудування; IV-засоби інформатики; V-комплектуючі до електронної техніки; VI-мінеральна сировина; VII-базова продукція обробної промисловості; VIII-інша продукція обробної промисловості; IX-непереробні товари продовольчого призначення; X-продукція харчової промисловості ; XI-продукція лісового комплексу; XII-одяг; XII-текстиль; IV-вироби зі шкіри.

У порівнянні з іншими країнами світу Україна має непогані позиції в таких секторах економіки, як видобуток мінеральної сировини (43-є місце зі 144), виробництво продукції харчової промисловості та неперероблених товарів продовольчого призначення (54-є і 51-є місце з 141 і 168 відповідно). Найбільш висока її конкурентоспроможність у виробництві базової продукції обробної промисловості, у першу чергу, в металургії (21-е місце з 124). Однак менш усього конкурентоспроможність нашої країни виявляється у виробництві продукції машинобудування, засобів інформатики й електронній техніці, тобто у високотехнологічних галузях промисловості.

У Стратегії економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. „Україна: поступ у ХХІ ст.” було офіційно сформульовано концептуальні підходи української держави до проблеми підвищення конкурентоспроможності економіки держави. Зокрема, це завдання мало реалізувати через:

• нову стратегію промислово-інноваційної політики;

• запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження;

• перетворення АПК у лідируючий сектор економіки;

• утвердження України як транзитної держави; розвиток інформаційних систем.

Однак, оцінюючи ситуацію в експортному виробництві України, доводиться визначити, що вона не відповідає не тільки її економічному потенціалу за валовими показниками, а й господарсько-технологічній структурі, галузевому розподілу та рівню кадрового корпусу.

Виходячи із сучасних теоретичних уявлень була розроблена Стратегія підвищення конкурентоспроможності національної економіки до 2015 року [5, С.80-83], яка буде спрямована на створення стійкої ефективної та високоадаптивної системи національної економіки та її суб'єктів, здатних успішно конкурувати в умовах глобалізації світової економіки, забезпечуючи Україні гідне місце в світовому та європейському поділі праці.

Підвищення конкурентоспроможності національної економіки вимагає від держави розробки та координації системи заходів щодо збільшення ефективності роботи суб'єктів господарювання, забезпечення секторам української економіки паритетних умов функціонування, обґрунтованої відкритості та доступу іноземних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності до внутрішнього ринку України. А ткакож передбачається одночасне стимулювання вітчизняного виробника та підтриманням його інтересів на міжнародній арені, створення високого платоспроможного попиту за рахунок реалізації нових підходів до політики доходів населення, забезпечення розвитку науково-технічних інституцій та підвищенням інноваційного потенціалу країни.

Стрижнем утвердження міжнародної конкурентоспроможності мають слугувати реалізація та використання національних конкурентних переваг, які обумовлені наявністю кадрового, науково-технічного та технологічного потенціалів української економіки, пов'язані з її геостратегічним розташуванням. Організаційно-інституціональною формою реалізації національних конкурентних переваг України мають стати макротехнології та відповідні міжгалузеві виробничі комплекси, що створять каркас сучасної структурно-промислової політики. До 2010-2015 рр. в Україні мають бути створені реальні передумови запровадження, принаймні, двох видів макротехнологій: „Україна – транзитна держава” та „Україна – високотехнологічна, авіакосмічна держава”.

Макротехнологія „Україна – транзитна держава” спиратиметься на геоекономічні переваги України. Вигідне розташування нашої країни на межі двох інтеграційних зон – європейської та євразійської – та необхідність активізації співробітництва в обох напрямах дозволять Україні використовувати ефекти взаємодії масштабних, глибоких та потужних інтеграційних процесів. Наявність розвиненої транспортної мережі створюватиме необхідні умови для транзиту значних обсягів вантажів.

У розвитку транспортної системи України, підвищенні її конкурентоспроможності важливе значення мають автомобільний, залізничний, трубопровідний, водний, повітряний і космічний види транспорту. Основними напрямами роботи з нарощування транзитних вантажів має стати створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів відповідно до європейських стандартів та інтеграція України у транспортні системи Європи, Азії та Балтійсько-Чорноморського регіону, участь у формуванні транспортно-комунікаційної мережі постачання каспійських енергоносіїв на вітчизняні та міжнародні ринки.

Макротехнологія „Україна – високотехнологічна, авіакосмічна держава” безпосередньо пов'язана із макротехнологією „Україна – транзитна держава”, оскільки передбачає дальший розвиток повітряного та космічного транспорту України та його засобів. Але головне тут – високі технології, які застосовуються у виготовленні літаків і космічних апаратів. Стратегічна мета високотехнологічного напряму розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України в довгостроковій перспективі полягає в реалізації конкурентних переваг, пов'язаних з формуванням нової структури вітчизняного експорту, у перетворенні переважно сировинного експорту в експорт продукції з високим ступенем доданої вартості, в опануванні „нової економіки”, що відповідає сучасним тенденціям та напрямам розвитку світової торгівлі.

Основою практичної реалізації даного напряму можуть стати конкурентні переваги, джерелом яких є унікальні високі технології. У структурі української промисловості та сфери послуг є ряд секторів, які, маючи унікальні високі технології, здатні виконати роль експортного рушія. Це насамперед авіакосмічна промисловість, суднобудування (розвиток комерційного флоту на основі освоєння досягнень військового суднобудування), космічні послуги з виведення об'єктів на навколоземну орбіту, послуги з розробки програмного забезпечення тощо. Саме на цьому напрямі здійснюватиметься перехід українського суспільства від індустріального до постіндустріального, від традиційної до „нової економіки”.

Застосування наведених вище макротехнологій, розвиток на їхній основі двох комплексів – транспортного і високотехнологічного, має стати предметом особливої уваги держави, яка повинна інтегрувати весь існуючий набір інструментів державного регулювання в цілісну взаємопов'язану стратегію заохочення та розвитку відповідних виробництв, конкурентоспроможних у світовому масштабі. Така стратегія повинна змінити існуючий розподіл ресурсів, спрямувавши їх у пріоритетні галузі.