Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – к. : Генеза, 2004. – с. 120.

...Панську землю інколи парцелювали, та не для нас, а для осадників з центральної Польщі, переважно легіоністів, що в 1919 р. «пшелєвалі крев за поврут полькего Волиня до Мацєжи». «Культурні» завойовники, які вчора стріляли на нас, забирали сьогодні з-під носа прабатьківську землю, ще й вимагали лояльного відношення до польської держави.

Отож до початку 1923 р. влада на Волині дала їм 3548 ділянок від 15 до 25, а то й по 50 гектарів, для 95 % безплатно та ще й з добрими грішми на господарювання. (Сивіцький М. Записки сірого волиняка. – Львів, 1996. – С. 128)

Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – к. : Генеза, 2004. – с. 121.

Протас Подорюк з Підлужа землі мав приблизно стільки, що й Федюша, і сім’ю немалу – чотирьох хлопців і три дівчини, зате роботящу. Хлопці зачепилися за постійну роботу при відбудові форту по 5 злотих в день, то сім’я жила не гірше, ніж добрі господарі. Тільки треба було мати щастя, щоб дістати таку роботу та ще й для чотирьох хлопців з хати. Правда, після лопати, кирки і молота при землі, бетоні й каменеві роботу ввечері в костях було чути, але наш брат до такої роботи звичний.

67 процентів волинської землі належало поміщикам. Зачислялися до них землевласники, що мали понад 50 гектарів. То були в основному поляки, винятково траплялися наші, як Маркевичі та Страшевські. Фільварки трималися найманою працею, але умови найму до трагедій доводили. В 1935 році по Луччині й північній Дубенщині покотилися страйки.

У Смордві на Дубенщині граф Ледуховський найняв селян з Бойкійми садити дерева по золотівці за день. Виплатив по 40 сотиків. Селяни застрайкували. Граф привіз страйколомів з Полісся, але люди їх не допустили до праці. Приїхав Дубенський староста, поліція, покликали на розмову делегатів. Ті згодилися взяти по 80 сотиків, якщо їх звільнять з шарварку і надмірних податків, але на це не згодився староста. Коли наступного дня страйколомів знову не допустили до праці, поліція почала стріляти. Частина страйкарів і селян була озброєна, то вбито 9 поліцаїв. На допомогу прибули улани з Кременця, Бойкійму і два сусідні села зрівняно з землею. (Сивіцький М. Записки сірого волиняка. – С. 128–129)

Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – С. 204–205.

Економічний стан села був дуже бідний, мимо того, що багато селян числилися заможними. Вся торгівля була в руках жидівських торгівців… Продукти, необхідні для щоденного вжитку, як сіль, нафта, цукор, сірники, дріжджі і т. п., вимінювали за яйця, а в гіршому випадку за збіжжя. Торгівці радо давали селянам набор, але за це здирали, скільки було можливо… В селі процвітало пияцтво, були такі, хто пропив усе, що мав, на тому наживалися власники тих корчмів. Крім цього так звані екзекутори забирали за борги все рухоме майно, доводячи селян до жебрацтва. Лихварі за півдарма викуповували в екзекуторів реквізовані речі… й на тому збагачувалися. З тим зростала ненависть до лихварів. Були євреї, що не займалися торгівлею, обробляли свій город чи поле на прожиття, займалися кравецтвом, іншим ремеслом, жили чесно, тому й на них ніхто не звертав спеціяльної уваги, тим більше на їхню релігійну приналежність.

Польські вандали під час нелюдської польської пацифікації майже цілковито знищили українські кооперативи, – понищили весь товар, харчові продукти позаливали нафтою, все інше подерли, поламали, поскидали під ноги. Здавалося, все пропало. Та за короткий час після цієї акції – на протязі кількох тижнів – кооперативи відновлено. Народ освідомився, побачив на власні очі й відчув на власній шкірі, в чому його лихо. Клич «Свій до свого по своє!» вповні підтримав кооперативну торгівлю так, що вже в наступному році відчинено ще одну філію, яка процвітала аж до самого упадку польської держави. (Ґрунтовський В. Кооперативи // Село Конюхи: козацьке гніздо. – С. 62–63)