Тема 5. Феодальна держава та право Німеччини. Золота була

Адміністративне Франкська держава поділялася на округи (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник - граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами, їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішнього порядку об'єднані збройні сили кількох графств очолювала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміністрацією графства. Герцог перебував на становищі найвищої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, оточили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та герцогства - на незалежні чи напівзалежні від королівської влади володіння.

Джерела та характеристика права. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані "варварські правди" - записи звич°аєвого права варварських племен. Вони з'явилися у багатьох племен, що населяли територію колишньої Римської імперії. До кінця V ст. на-лежить запис норм звичаєвого права вестготів. Мали свої унормовані записи звичаєвого права алемани, сакси, бава-ри та інші етноси, що населяли територію держави.

Іншим джерелом права були капітулярії франкських королів - королівські закони, які у більшості своїй були доповненнями до різноманітних "правд". Зміст капіту-ляріїв дає змогу простежити за змінами, що відбувалися у суспільстві, за посиленням влади короля, церкви, магнатів.

В деяких місцях капітулярії є пізнішими доповненнями до титулів "Салічної правди".

Певне місце серед правових джерел мали дипломи - документи, видані канцелярією меровінгських королів

різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інституціям, їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділяються на дві групи: рішення королівського суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних ділянок.

Формули представляли собою правові джерела у вигляді текстів типових грамот, які складалися як зразок для написання подібних документів. У них відсутні конкретні імена, проте за відсутності інших джерел така трафаретна формула дає певні уявлення про епоху, віддалену від нас на півтори тисячі років.

Домінуюче становище у системі правових стосунків належало "Салічній правді", оригінальний текст якої до наших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній редакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до початку франкської ранньофеодальної держави. Дослідники вважають, що складення першооснови "Салічної правди" належить до царювання Хлодвіга (V-початок VI ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю "Салічної правди" як джерела права є, насамперед, величезна кількість її варіантів. Упродовж VI-IX ст. "Салічна правда" неодноразово переписувалася, до її тексту вносилися авторські правки, зміни та доповнення. У рукописній традиції збереглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Паризький рукопис, на який, зазвичай, посилаються автори. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), написаних латинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.

"Салічна правда" - це збірник юридичних звичаїв салічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збереженні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родин-ний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмірами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VII ст. франки отримали право розпоряджа-тися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав виселенню за допомоги королівської адміністрації. Лише у тому разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обманути общину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він набирав усіх прав члена колективу і його примусове виселення було неможливим.

Кримінальне право. Здебільшого статті "Салічної правди" присвячені злочину проти особи та майнових інтересів франків. В її нормах зафіксовані суворі штрафні санкції (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження тощо. Штрафи своєю більшістю сплачувалися потерпілому, проте значна частка їх надходила в розпорядження державних органів.

"Салічна правда" зберегла залишки кровної помсти. У разі невиплати штрафу за найбільш тяжкі злочини (вбивство, пограбування) злочинець видавався потерпілому, котрий мав право поквитатися з ним за заподіяне зло. В інших випадках у справу втручався суд, який і призначав покарання.

Розмір штрафів був інколи настільки значним, що його виплата ставала непосильною для однієї особи. Тоді вона здійснювалася спільними зусиллями всього роду, до якого належав злочинець. Втім, допускалася можливість членам роду звільнитися від сукупних обов'язків щодо своїх родичів. Для цього необхідно було з'явитися перед сотенними зборами, і у присутності чунгіна (посадової особи судового округу) здійснити обряд, за яким розривалися усі зв'язки особи з родовим колективом. Така церемонія мала яскраво виражений відбиток первіснообщинних відносин: на зборах вимагалося розламати чотири вільшані гілки і розкидати їх на всі боки.

Нормативно закріплювалася диференціація суспільства за ознаками походження та близькості до короля. Передусім вона виявлялася у розмірі штрафів, що накладалися на злочинців за здійснення ними протиправних дій. Наприклад, за вбивство вільного франка вергельд становив 200 солідів, а за вбивство вільного римлянина - 100 солідів. Водночас за вбивство графа слід було заплатити 600 солідів. Такий самий розмір штрафу встановлювався за вбивство вільної жінки чи дитини, які не могли чинити опору. Словесна образа жінки також передбачала штраф, який у п'ять разів перевищував такий за ідентичну образу чоловіка. Це явище пояснюється збереженням залишків матріархату у франкському суспільстві.

Насильницька смерть літа оцінювалася всього у 100 солідів. За вбивство раба штраф не платився зовсім, хоча 35 солідів сплачувалося господареві за понесені ним збитки. Якщо раб вбивав собі подібного, то власник вбивці повинен був поділити право власності на нього з господарем вбитого і тим самим компенсувати збитки. Становище раба у франкському суспільстві нічим не відрізнялося від становища тварини. В одному із титулів "Салічної правди" про це сказано так: "Хто вкраде раба, коня чи запряжну тварину, той сплачує вергельд у розмірі 30 солідів". Інша норма передбачає відповідальність вільного франка за вчинення злочину разом із рабом. У такому випадку раб не вважався суб'єктом протиправного діяння і вся відповідальність покладалася на вільну особу.

Франкам був відомий інститут співучасті. В одному із титулів "Салічної правди" виділяються підбурювач, посередник і виконавець злочину. Суд не вдавався до подробиць з'ясування ступеня вини кожного, а тому особи, викриті у скоєнні злочину, сплачували однаковий розмір вергельду.

Судебник оригінальне тлумачить відповідальність за вбивство, здійснене групою осіб. Якщо людина була позбавлена життя групою осіб до семи чоловік, то ті або мають видати вбивцю, або ж разом нести відповідальність за заподіяну смерть. При вбивстві групою осіб понад сім чоловік вергельд сплачували лише ті, вина яких була доведена. У разі викрадення дівчини групою із трьох осіб кожен сплачував вергельд у розмірі 30 солідів, а якщо злочинне угруповання перевищувало цю кількість, то кожен із зловмисників сплачував по п'ять солідів. Таке саме викрадення, вчинене розбійним способом ("із застосуванням стріл"), збільшувало штраф утричі.

"Салічна правда" містить і не характерні для раннього Середньовіччя правові норми. Йдеться про титул під назвою "Про образу словом", в якому передбачений захист честі та гідності особи за словесну образу. Титул містить вичерпний перелік образ, серед яких - порівняння, наприклад, із твариною: "Якщо хто назве іншого вовком або зайцем, той засуджується до виплати трьох солідів".

При підпалах винний міг бути засуджений до штрафу в розмірі від 62,5 до 200 солідів. Такий діапазон штрафу обумовлювався наслідками вчиненого діяння: чим більший збиток, тим вищий вергельд. Передбачалися також штрафні санкції за тілесні ушкодження в результаті бійки та при пораненнях. Найбільший штраф, що дорівнював 100 солідам, виплачувався за відрубану руку, ногу, ніс, виколоте око. 50 солідів сплачувалося за каліцтво, що спричинило втрату великого пальця на руці чи нозі, 35 солідів - за палець, яким пускають стрілу.

Значне місце відводиться майновим злочинам. У "Салічній правді" у казуїстичній формі дається перелік відповідальності за крадіжку різноманітних домашніх тварин. Крім того, тут вводяться положення, що в найбільш загальних рисах встановлюють відповідальність за крадіжки. Зокрема, розрізнялися три види крадіжок: а) на суму до двох динарів і вище; б) на суму від 40 динарів і вище; в) крадіжка із проникненням до житла чи господарського приміщення. У всіх трьох випадках передбачалися такі санкції: для вільних - штрафи, відповідно 13, 35 і 45 солідів; для рабів - фізичні тортури. А у третьому випадку, де для вільної особи передбачався штраф у 45 солідів, рабу загрожувала смертна кара.

Як бачимо, судебник франків віддавав перевагу вергельду у вигляді штрафів. І це зрозуміло: складення нового рівня відносин у суспільстві, в основі яких були передусім економічні інтереси короля та наближених до нього людей, диктувалися необхідністю запровадження саме такої системи покарань. Лише раб, котрий не мав з чого виплачувати штрафи, був приречений до тілесних покарань чи страти. Замах на злочин, втім, передбачав дещо інші наслідки: тілесні покарання, каліцтво, а також ого-лошення поза законом. В останньому випадку навіть дружина не мала права виявити прихильність до свого чоловіка.

Судовий процес. Складну, але цілком закономірну еволюцію пережила судова організація франків. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі. Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга

судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами. Вони стояли на сторожі інтересів короля і судили під головуванням графа.

За Карла Великого з'являються і церковні суди для духовенства, котрі у змішаному складі суддів проводили розгляд і мирських справ.

Ініціатива порушення судової справи належала позивачеві, який повинен був підтвердити свій позов клятвою певного числа співприсяжників (від 3 до 75, залежно від справи і становища сторін). Звинувачений міг також застосувати подібні заходи (у нинішньому судочинстві - зустрічний позов), щоб довести свою непричетність до вчиненого правопорушення. Збирання доказів, їх подання до суду також покладалися на обидві сторони. Таку форму розгляду називають змагальною. При ній суд займав позицію спостерігача і контролював дотримання процесуального ритуалу.

Потерпілий мав викликати відповідача до суду. У разі його неявки застосовували повторний виклик, а в разі потреби - і втретє. Особу, яка злісно ухилялася від явки в суд, виявляючи тим самим неповагу до нього, доставляли до королівського суду, де король оголошував її поза своїм захистом. Така форма впливу правителя на свого підданого ставила останнього у становище особи поза законом.

Доказами в суді служили сліди вчинених дій, речові докази, документи. Але особливого значення суд надавав свідченням очевидців, а за їх відсутності - виступам співприсяжників, тобто осіб, що могли поручитися за добру славу, чесність звинуваченого. Формалізм судочинства полягав у тому, що свій виступ у суді вони повинні були висловити певними фразами, від яких не допускалося ніякого відхилення. Якщо хоч хтось один з них збивався, свідчення не бралися до уваги і на них накладався штраф. Першим клявся в невинуватості сам звинувачений, потім - його співприсяжники. Ритуал зобов'язував давати клятву на вийнятій із піхов зброї.

Практикувалися також ордалії (випробування водою або розпеченим залізом). В тогочасних уявленнях це був своєрідний "божий суд"1. Але до цього цілком народного методу королівська влада включила положення про "викуп руки від казана", тобто заміну ордалії штрафом. За згодою сторін штраф стягувався диференційовано: залежно від складу злочину він коливався від 3 до 30 солідів. Щоправда у цьому випадку звинувачений мав представити співприсяжників.

Особливою формою ордалії було "випробування хрестом" , під час якого суперники повинні були тривалий час стояти в позі хреста з витягнутими в боки руками. Програвав справу той, хто першим опускав руки.

Вдавалися також і до судового поєдинку як різновиду судового доказу. Він часто був справжнім боєм не на життя, а на смерть. Застосовували нові правила, вигідні заможним: дозволялося замість себе виставити у поєдинку свого представника.

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику " Салічної правди ".

2. Дайте класифікацію злочинів та систему покарань за "Салічною правдою".

Питання для самостійного вивчення

1. Органи влади та управління держави франків.

2. Що собою представляла судова система Франкського ко-ролівства?

3. Види доказів вини у судах держави франків.