Розділ 2 становлення та розвиток нотаріальної діяльності на різних етапах європейської історії

2.1. Виникнення і юридична природа нотаріальної діяльності

Сучасний інститут нотаріату не можна достатньо глибоко осмислити, дослідити, вивчити поза зв’язком із попередніми стадіями його розвитку. В умовах реформування усієї правової системи, появи нових нормативно-правових документів стає цілком очевидною потреба в об’єктивному і ретельному вивченні історії, в аналізі минулого з позицій нових підходів сьогодення. Таке дослідження сприятиме виробленню наукових оцінок щодо сучасного нотаріального процесу, правильному визначенню напрямів його реформування, що дасть змогу нотаріату по праву посісти належне місце поряд з такими інститутами, як суд, прокуратура, адвокатура, в правовій системі України.

Вибраний нами історичний підхід до вивчення особливостей інституту нотаріату не випадковий і, на нашу думку, відповідає найперспективнішим тенденціям у сучасному правознавстві. Адже методологія історичного аналізу, що застосовується в сфері правових досліджень, володіє широкими пізнавальними можливостями, має потужний аксіологічний потенціал. Вона сприяє глибшому пізнанню суті досліджуваних державно-правових явищ, грунтуючись на наявних фактах виявляє, з одного боку, загальне, необхідне і закономірне, а з іншого – суттєво нове, відмінне. Відтак дослідження доводиться до логічного кінця, набуваючи завершеного вигляду [147, с. 5-7].

Очевидно, що закономірності еволюції правових інститутів однієї держави, її законодавства можна пізнати лише в результаті порівняння із законодавством і досвідом у цьому аспекті інших держав, на історичному фоні їхнього взаємозв’язку і взаємного впливу. Такий підхід дає змогу прийти до більш виважених оцінок історичних подій, виявити тенденції їхнього розвитку, а також механізми еволюції. Крім того, використовуючи порівняльний метод, можна показати комплекс чинників, що впливають на правову еволюцію (серед них такі, як соціальна структура суспільства, рівень економічного та культурного розвитку, інші правові системи), а також вплив власного законодавства на інші правові системи.

Можна припустити, що нотаріат як установа, що тісно пов’язана із суспільним устроєм, правами сімейними, спадковими і речовими, міг виникнути і розвиватися лише в достатньо цивілізованих і культурних державах, передусім у тих, у яких існувала писемність. Архаїчним народам нотаріуси не були потрібні, і на першій стадії розвитку суспільства ніде вони не згадуються. Вперше стикаємось з цією установою у достатньо розвинутих суспільствах [148, с. 2]. В Іудеї, Греції, Римі, у германських народів перші договори стверджувались лише свідченнями людей і укладались у публічних місцях: біля міських воріт, на площах, базарах, біля дверей храмів та ін. у присутності випадкових свідків.

Цілком закономірно, що за такого правового порядку, коли власність вважалася, скоріше, фактом, аніж правом, коли будь-яке заволодіння захищалося не актом нотаріальним, а силою, говорити про орган публічної діяльності метою якого є захист (укріплення) прав є недоречним.

Цей період з позицій переходу певних прав за договором можна назвати матеріальним. Якщо й існували певні зовнішні ознаки при встановленні правових (у розглядуваний період, звичайно, досить примітивних) відносин того часу, то, без сумніву, за своїм характером вони були суто символічними. Все здійснювалося силою факту, без письмових актів: зокрема, перехід права власності на земельну ділянку виражався передачею брили землі або топтанням її ногами чи взяттям в пригорщу; на будинок – відламуванням тріски від дверей чи символічною передачею ключів; на коня – передачею вуздечки; укладення договору виражалося биттям по руках; прийняття спадщини відбувалося шляхом доторкання до неї чи, принаймні, достатньо було просто охопити її зором. Перехід чи встановлення прав супроводжувалися піснями, певними формулами, святкуваннями і та ін., тобто обрядами, що залишали в пам'яті присутніх спогади про здійснену угоду [114, с 43]. Цей, так званий матеріальний принцип, панував у примітивному праві існуючих держав до початку нашої ери.

У стародавньому Вавилоні з виникненням приватної власності і найпростішого цивільного обороту для засвідчення набутих прав закликали свідків. Свідок був головною особою, що надавала нотаріальні послуги, доки не склався звичай укладати угоди (купівлі-продажу, дарування, міни) у письмовій формі. В пам'яті свідків закріплявся зміст зобов’язань за договором, який у разі потреби ними відтворювався. Із появою письмової форми угод свідків залучали не для підтвердження їхнього змісту, а лише для факту здійснення угоди.

Правочини у стародавньому Вавилоні укладались у письмовій формі на спеціальних глиняних табличках. Викладення сутності, змісту угоди на табличці забезпечувало довготривале зберігання юридичних документів, які в такому вигляді дійшли до наших днів. Однак піклування про надійність і тривалість збереження документів викликали потребу в появі ще гарантованішої форми – таблички з конвертом: табличка з текстом посипалася глиняним пилом і поміщалася в глиняну оболонку, на якій ще раз повторювався текст і ставилась печатка [79, с. 10]. Метою таких подвійних документів було запобігання їхньому підробленню і забезпечення належного зберігання. Якщо текст на конверті викликав сумніви, то з конверту виймалась табличка, зміст якої мав збігатись із змістом конверту. У більш пізній період табличок з конвертами не виявлено, що пояснюється існуванням іншого, більш досконалого, способу захисту документів від підроблення – виготовленням двох ідентичних екземплярів, які отримували сторони договору [79, с. 10]. Подібний спосіб забезпечення збереження документів застосовується і в наш час у нотаріальній практиці.

Таблички зберігались у їхніх володільців, утворюючи сімейні архіви за якими простежується участь у цивільному обороті цілих сімей. Разом з тим приватні документи зберігались і в храмових архівах, куди вони поміщалися на прохання їхніх володільців з метою надійного збереження: вже в ті давні часи відчувалася потреба в збереженні юридичних документів в безпечному місці, хоча вони і були складені на такому стійкому матеріалі, як глиняні таблички чи таблички з конвертами.

Потреба в закріпленні цивільних прав забезпечувалась також суворим формалізмом, що поєднувався із лаконічністю і юридичною стислістю. Схема угоди була такою: об’єкт (будинок, раб, свійські тварини, коштовності), імена сторін, їхні права і обов’язки, свідки, печатка, дата.

Кожен, хто здійснював правочин, не знав, звичайно, ні схеми документа, ні формул, які застосовувались для його закріплення. Крім того, більшість населення була неписьменною. Табличку заповнював писар, він же володів необхідними знаннями правильного її оформлення. Отже, потреби цивільного обороту, навіть примітивних рабовласницьких держав, вимагали появи спеціалістів, приватних осіб чи державних чиновників, в компетенцію яких входило укладення угод, які б забезпечували безспірність набутих прав.

Одні з перших форм нотаріату знаходимо і в стародавньоєврейській державі. На підставі аналізу стародавніх рукописів доходимо висновку, що ізраїльтяни, перебуваючи в Єгипті, - ознайомились з писемністю [226, с. 7] та стали використовувати її в державних справах і в процесі судочинства. Приблизно зі середини ІІ тисячоліття до нашої ери про книги і державні письмові акти згадано вже як про звичне явище. По закінченні війн, упорядковуючи державний устрій, Давид призначив 6 тис. осіб суддями і писарями в різних містах для нагляду як за релігійними, так і за світськими справами. Вони, власне, і виконували функції, що в подальшому перейшли до відання нотаріату. Судді та писарі, за звичаями Стародавнього Сходу, мали свої визначені місця на відкритих частинах міста (ворота, храми, майдани, базарні площі). Тут вирішувались усі спірні питання, а писарями завірялись акти дарування, відстрочки в платежах та ін. Цікаво, що про адвокатів і повірених у Старому і Новому Завіті не згадується.

Відомі нотаріуси-писарі і в Древній Греції. Вони оформляли та реєстрували договори [182, c. 77; 95]. Аналіз тих небагатьох грецьких джерел, які дійшли до наших днів і є доступними для дослідників, свідчить про те, що вже з VII ст. до н.е. для укладення приватних та публічних угод широко застосовується письмова форма. Причому деякі з них для більшої вірогідності проходили процедуру спеціальної реєстрації. Зокрема, у договорі про оренду приватної землі (103 р. до н.е.) містяться відомості, що документ був написаний „хранителем договорів”, підписаний свідками та сторонами ( цікаво, що перед їхніми підписами наведено короткий перелік основних положень договору). В кінці є помітка „хранителя договорів” та помітка про реєстрацію [182, с. 90-91].

Отже, найважливішими історичними передумовами зародження нотаріальної діяльності були виникнення писемності та економічний розвиток з його постійним розширенням цивільного обороту. Зростання кількості укладених правових угод потребувало додаткових гарантій забезпечення прав сторін. Такими гарантіями на початкових етапах розвитку суспільства виступали письмова форма та поява спеціальних осіб (писарів), які складали і посвідчували документи, а в деяких випадках і реєстрували їх. Відтак, історично генезис інституту нотаріату пов’язаний з розвитком цивільного обороту з об’єктивною необхідністю сприяти його учасникам у здійсненні угод і юридичному закріпленні їхніх дій, в охороні їхніх прав.

Проте більшість учених, на нашу думку, правомірно вважають, що традиції нотаріату зароджуються саме у Стародавньому Римі. Зауважимо, що звичний для нас термін нотаріус усталюється пізніше, ніж виник сам інститут. Нотаріат виникає у Стародавньому Римі одночасно з римським правом, при цьому саме тут починає формуватися західноєвропейська парадигма нотаріату та виникають перші органи, що виконували нотаріальні функції [62, с. 11].

У подальшому важливо виявити певні закономірності становлення і розвитку нотаріату в римському праві, оскільки в результаті його рецепції країнами Європи, в тому числі Україною, разом із матеріальними нормами був запозичений і нотаріальний інститут. Як відзначав російський дослідник римського нотаріату М. Ляпідевскій, нотаріат – був тією установою, через яку значною мірою відбувалось сприйняття римського права і яка була „провідником” цього могутнього елементу сучасної цивілізації [146, с. IV]. При цьому М. Ляпідевський спирався на висновки Фрідріха Карла фон Савіньї, який першим вказав на це значення нотаріату в історії правового розвитку Європи.

Пануючий у древньоримському праві формалізм викликав появу цілої низки юридичних формул (дотримання яких було обов’язковим для осіб, що мали намір звернутися до суду за захистом своїх прав) та формулярів ( які хоч і не були обов’язковими, а проте внаслідок їх частого застосування і виробленої до них звички постійно дотримувалися і користувалися повагою).

Редакція юридичних актів, значення яких грунтувалось на чіткому дотриманні таких формул чи формулярів, становила одну із функцій (cavere) [164, с. 110] римських юрисконсультів.

Водночас з видатними творцями римської юридичної науки ще в період республіки (приблизно з ІІІ ст. до н.е.) зявляється інший, нижчий, клас осіб, обізнаних з юриспруденцією, обов’язком яких було лише механічне підведення правового випадку під ту чи іншу форму. До таких осіб передусім належали писарі. Отже, поряд із творчою силою, силою юридичної думки, була й інша — в особі простих писарів, які механічно, пасивно вкладали правовий матеріал в традиційну формулу. В міру того, як римська юридична наука поступово вичерпує себе, доходить до повного виснаження своїх продуктивних сил, механічна робота над правовим матеріалом дедалі поширюється і, врешті, стає майже винятковою [79, с.11].

Писарі епохи республіки поділялись на дві групи: а) scribae, b) exceptores et notarii. Відрізнялись вони між собою тим, що перші – перебували на державній службі; а другі – на службі у приватних осіб.

Державними писарями (scribae) могли бути лише римські громадяни „не позбавлені честі”. Переважно їх штат поповнювався вільновідпущениками. На посаду вони обиралися тим магістратом, при якому мали намір працювати. Термін служби не обмежувався, а отже, був пожиттєвим. За вчинення посадових злочинів писар відповідав перед судом, що складався з претора, курульного едила і того магістрату, під керівництвом якого обвинувачений працював. Із середовища найбільш здібних писарів магістрати, як правило, вибирали собі помічників.

В обов’язки офіційних писарів входило: виготовлення публічних документів, ведення громадських рахунків, видача виписок і копій із них зацікавленим особам та їх посвідчення, нагляд за внесення едиктів магістратів в albo (едикти записувались на білій дерев'яній дощечці чорними буквами і виставлялись на людних місцях для загального ознайомлення [164, с. 98]) і створення процесуальних формул для осіб, що позиваються. Крім того, писарі готували всі декрети і розпорядження магістрату, а також виконували функції хранителів цих документів. Не обходились без послуг scribae і претори. Під час здійснення претором суду в їх обов’язки входило ведення особливого судового журналу, куди вносились ті особливості справи, що заслуговували на увагу і могли знадобитись претору для подальшої його діяльності. Такі журнали були зачатками майбутніх судових протоколів.

Усі приписані до магістрату писарі об’єднувались у своєрідну корпорацію (ordo), яка поділялась на декілька декурій і мала особливих представників (decemprimi, sexprimi, magistri) [146, с 7]. Визначеної кількості членів корпорації, її штату не було встановлено, у всякому випадку вона не виходила за межі потреби. Суспільне становище писарів було досить високим. За визначенням Цицерона, вони утворювали своєрідний “почесний стан” [146, с 8 ] римських громадян.

Іншу групу осіб, які викладали правовий матеріал у письмовій формі, становили приватні писарі. Це були або вільні особи, що перебували на службі домашніх секретарів багатих римлян за наймом, або раби. Перших називають у джерелах exceptores, часом — librarii, других — notarii [221, с. 13]. Слово notarius походить від використання цими писарями особливих стенографічних знаків (notae) при письмі під диктування.

Однак численний штат писарів не міг повністю задовольнити потребу в допомозі осіб із спеціальними юридичними знаннями, тому поряд з ними виник ще окремий клас вільних людей — табеліонів (tabelliones), які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і судових документів та отримували за це винагороду, передбачену законом [126, с. 4]. М. Ляпідевський, С. Вименець, І. Черемних, В. Баранкова, мають рацію, стверджуючи, що саме в цьому інституті римського права зароджується той нотаріат, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавця, разом з римським матеріальним правом був акцептований і асимільований європейськими народами. Вперше табеліони згадуються на початку III ст. Ульпіаном (D. 48.19.9.4-7), причому поряд з юристами (iuris studiosi) і повіреними (advocati) [151, c. 101].

У джерелах римського права є згадки і про табуляріїв (tabularii), які існували вже в класичний період римського права [179, с. 455] і виконували, на перший погляд, функції, подібні до функцій табеліонів. Це послужило причиною ототожнення цих посад, що, на думку М. Ляпідевського, є помилкою. Ми цілком погоджуємось з його висновком про те, що, незважаючи на деяку подібність компетенції,^* табеліони і табулярії – це дві різні установи [147, с. 23-30]. Перші – були особами вільної професії, що здійснювали свої функції під суворим контролем з боку державних органів, другі – були особами публічними, перебували на державній службі, їхня присутність при вищеозначених юридичних діях була рівнозначна судовому акту і заміняла його.

Отже, табеліоном могла стати будь-яка особа вільного стану, що володіла достатніми знаннями права і мала певний стаж роботи в якості помічника табеліона. Свою діяльність вони здійснювали в конторах (stationes) і тільки у виняткових випадках закон дозволяв їм укладати угоди за викликом клієнта вдома. Контори розміщували у визначених владою публічних місцях, у великих містах їх було досить багато. В кожному місті табеліони утворювали свою корпорацію, яку очолював приміцеріус (primicerius). Обрані корпорацією нові табеліони по тому затверджувались префектом міста.

Як уже відзначалось, діяльність табеліонів перебувала під постійним наглядом і контролем державної влади в особі дефензорів, що наглядали за неухильним дотриманням ними урядових приписів. Закон під страхом кримінального покарання забороняв табеліонам укладати і посвідчувати недозволені, протиправні угоди ( наприклад, направлені на ухилення від сплати податків; на відчудження церковного майна чи віддання його в постійний емфітевзис).

Яке ж значення мали табеліональні документи? Відповідь на це запитання знаходимо, аналізуючи ті нечисленні джерела римського права, що прямо чи опосередковано містять відомості про табеліонів і свідчать про те, що складені ними акти не визнавалися актами публічними, а прирівнювались до звичайних приватних документів.

Установлювався і порядок складання актів табеліонами. Спочатку писали проект угоди (scheda) на підставі усного повідомлення контрагентів про зміст угоди. Мета проекту полягала в тому, щоб з'ясувати характер правового відношення, в яке вступають сторони, і їхнє бажання стосовно взаємних зобов’язань. На підставі підготовленого проекту складали сам оригінальний акт, але перед тим проект зачитували сторонам і погоджували з ними. Для укладення акта використовували спеціальний гербовий папір (protocollum). Переписаний документ ще раз перечитували контрагенти у присутності свідків, наявність яких забезпечувалась ними самими, після чого його підписували сторони, свідки і табеліон. В деяких актах вказувалось і місце знаходження контори табеліона, в якій його посвідчили, проте це не була обов’язкова вимога з боку закону.

Присутність при укладанні табеліоном угоди свідків стала обов’язковою лише за часів Юстиніанового законодавства, що вимагало в новеллі 73 наявності на кожному табеліональному документі підписів не менш як трьох свідків [169, с. IV], хоча іноді кількість свідків, за бажанням сторін, досягало і семи осіб. Що ж до використання на табеліональних домументах печаток, то варто зазначити, що римляни використовували їх не для підтвердження чи заміни підписів (з цим стикаємось уже в середні віки), а лише для запобігання фальсифікаціям документа. Процес прикладення печатки відбувався так: акт згортали трубкою чи складали конвертом, згортали в полотно і прошнуровували ниткою, кінці якої скріпляли воском, на якому і ставили печатку.

Отже, за своєю зовнішньою структурою розглянутий римсько-правовий інститут табеліонів мав багато спільного із сучасним нотаріатом, проте, їх не можна ототожнювати, оскільки, незважаючи на здійснюваний державною владою суворий контроль за діяльністю табеліонів, укладені ними акти не мали публічної сили і не були наділені жодними перевагами перед приватними документами.

Звідси випливає, що римський табеліонат відігравав винятково допоміжну, другорядну роль помічника і порадника приватних осіб, недостатньо ознайомлених із суворими і складними вимогами сучасного їм римського права [169, с. ІІI] .

Значно більше спільного із сучасним нотаріатом має за своїм значенням інший інститут, що існував у римському праві. Це – явка табеліональних документів у суд із занесенням їх у протокол. Явка ця відносилась не лише до тих документів, які внаслідок припису закону мали бути внесені у протокол під загрозою їх недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти, розпечатування тестаментів, що були укладені поза судом), але й до всіх інших документів і актів, явка яких залежала тільки від волі контрагентів.

Шляхом такого протоколювання документи, посвідчені табеліонами, набирали сили публічних актів і ставали безспірними. В цьому випадку, як бачимо, простежується очевидна подібність із сучасними принципами нотаріату, який покликаний не лише надавати правову допомогу громадянам, але й здійснювати правозастосовну діяльність, захищаючи при цьому суб’єктивні права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб, фіксуючи й посвідчуючи незаперечні права осіб, надаючи цим правам публічної сили і доказовості, офіційного визнання від імені держави [224, с. 5].

Місцем, де посвідчувались табеліональні документи, були спочатку всі суди, а згодом і consistorium princips (державна рада при імператорові) і кесарські намісники (в провінції). Сам процес протоколювання, незважаючи на деякі формальності, був досить простий: контрагенти з'являлись до відповідного суду чи магістрату і просили його внести складений у табеліона акт у протокол. Услід за цим відбувався допит контрагентів для встановлення їх особи і виявлялася воля сторін. Потім акт зачитували перед присутніми і повністю записували в особливі книги (gesta). Сторонам же на їхнє прохання видавали спеціальні виписки із протоколу, підписані головуючим, присутніми членами і ексцептором (писарем).

Після падіння Західної Римської імперії (476 р) створилися умови для паралельного існування і розвитку нотаріату на Заході та на Сході, тобто на території колишньої Західної Римської імперії, яка відійшла до варварських народів, і на території Візантії, яка в різні часи охоплювала значну частину Західної Римської імперії (передусім, територію Апеннінського півострова) й існувала до 1453 р.

Зазначимо, що після 476 р. дві частини колись єдиного нотаріату повністю вже ніколи не об’єднувалися, однак візантійський нотаріат суттєво вплинув на формування нотаріату в Західній Європі, особливо в Італії, починаючи з часу рецепції римського права (кінець XI ст.). Розвиток нотаріату на території Західної Європи, як і на території Візантії, не був цілком відірваним один від одного. Різниця тільки в тому, що в 1453 р. з падінням Константинополя, столиці Візантії, візантійська форма нотаріату припинила своє існування, а західноєвропейська модель в Італії, починаючи з XII ст., тільки починає розцвітати, щоб досягнути рівня 1803 р., коли у Франції був прийнятий перший найвідоміший закон про нотаріат, який суттєво вплинув на формування сучасного нотаріату у світі, у тому числі в Україні, і став основою для створення сучасної форми латинського нотаріату.

У Візантії про нотаріат йдеться в наступних місцях Corpus Juris Civilis: в Кодексі Юстиніана: С. 4.21.17, а також : С. 1.2.16.6 (3); С. 4.42.2; С. 8.53 (54).32; С. 11.54 (53), 1 pr. У тексті С. 4.21.17 міститься ядро „Юстиніанової доктрини табеліонату” [151, с. 101-102], тобто візантійського нотаріату. Ще детальніше нотаріат урегульований в Новелах Юстиніана: N.44, 47, 73. Зокрема, 44 Новела, яка видана пізніше наведеної вище конституції, логічно її доповнює, „трактуючи питання зовнішньої організації служби табеліонів” [151, с. 103-106]. Новела 47 доповнює попередню новелу і стосується датування актів [151, с. 106-107]. В Інституціях Юстиніана нотаріату присвячена - І. 3.23.

Після смерті імператора Юстиніана розвиток нотаріальної доктрини не припиняється. Про це свідчить перелік тих джерел, в яких йдеться прямо чи побічно про нотаріат: Еклога (Ecloga); Василіки (Basilica); Прохирон (Procheiron); Ісагога, Новела Ірини (Nov. Eirenae); Книга Епарха та Новели Лева VI (Novv. Leonis VI); Піра (Peira); Шестикнижжя (Hexabiblos) [151, с. 252-254] та ін. Еклога мало приділяє уваги документам [151, с. 115], тому і нотаріат залишається в ній поза детальною увагою. В Прохироні постійно йдеться про табеліонів [151, c. 119]. Василіки також містять відповідні норми про нотаріат, зокрема : В. 22.1.76, що є аналогом С. 4.21.17., про яку йшлося вище, та ін.

Із наведеного переліку візантійських джерел особливе значення має Новела імператриці Ірини (797-802) та Книга Епарха. Остання - це збірник статутів константинопольських цехів візантійського імператора Льва VI (886-912). Перший титул книги має назву „Про табуляріїв”, складається із 26 статей і збігається текстуально зі 115 Новелою Льва VI. Із титулу дізнаємося про організацію нотаріальної служби в Константинополі і професійну підготовку нотаріусів. Цікаво, що тут використовуються терміни „табулярій-символеограф”, а не табеліон [151, c. 119-122].

Ми погоджуємося з думкою І.П. Мєдвєдєва, що „у Візантії інститут табеліонів поширився повсюди, поступово витіснивши всі інші античні системи нотаріату” [151, c. 101]. І далі „... документи, створені за участю табеліонів, мали тут публічну силу, але не таку, як у Західній Європі після початку рецепції римського права (з XII ст.), а в цілому візантійський нотаріат не досяг рівня італійського нотаріату. Візантія не народила свого Роландіно Пассаджері, в ній не було розробленої теорії нотаріату, нотаріального права ...” [151, c. 175].

Щоб повніше уявити історію розвитку нотаріату, вважаємо за необхідне окремо зупинитися на особливостях церковного нотаріату. Поряд із інститутом табеліонів, що розвивався на основі світського права в царині християнської церкви, виникає аналогічна установа – нотаріат [169, с. VI]. Маючи своїм прототипом форми світського нотаріату, церковний розвивається швидше, формуючи свою розгалужену структуру. З часу визнання християнства пануючою релігією імперії (IV ст. н.е.), церковний нотаріат запозичує від держави і елементи його бюрократичного устрою. З'являються канцелярії, подібні за своєю організацією до кесарських; службовий персонал їх також іменується нотарями (notarii). Члени патріаршої канцелярії могли обіймати єпископські кафедри чи обиратись папами.

Маючи значний вплив на правове життя всієї держави, церква не обмежилась організацією нотаріату, покликаного служити винятково потребам церковного управління, але з плином часу почала впроваджувати цей інститут і у світське життя шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, які конкурували з табеліонами і публічними писарями римського права. Причому уже з VIII ст. запроваджених церквою світських нотаріусів підносять до рангу державної посади, що затверджується духовною владою, і з цього часу вперше стикаємось із терміном notarii pyblici – публічний нотаріус. Тоді як у світській сфері нотаріат остаточно встановлюється в якості посади що авторизується верховною владою держави лише із середини ХI ст., в церковній галузі це сталося у VIII ст., і, отже, церковний нотаріат на три століття випередив у розвитку світський.

З’ясовуючи проблему часу виникнення нотаріату в галузі церковного права, відзначимо, що, за переказами, ще римський єпископ Климент призначив по одному нотаріусу для кожного із семи округів, на які був поділений Рим, для ведення актів про мучеників [146, с.108]. При цьому навряд чи можна припустити, що метою цієї установи було ведення тільки таких справ.

Як уже згадувалось, римляни тримали при собі домашніх секретарів. Цей приклад могли наслідувати і єпископи, оскільки для християнської общини також були потрібні писарі.

Можна із впевненістю стверджувати, що становлення церковного нотаріату відбувалось в кінці ІІ, - на початку ІІІ ст. В цей період нотаріуси були присутніми під час бесід єпископів з народом, які вони стенографували. Церковними нотаріусами могли стати особи, які не лише володіли мистецтвом стенографування, але й відзначалися високими моральними якостями і були достатньо освіченими. Кількість їх при кожній церкві не обмежувалась, але, правдоподібно, в перші століття християнства, беручи до уваги нескладність церковних відносин, їх не могло бути багато. Наприклад, на початку IV ст. в Римі було 14 таких нотаріусів. У V ст. кількість їх значно зросла, а папа Григорій (604) мав уже стільки нотаріусів, що міг посилати їх у різні країни – Сицилію, Сардинію, Африку та ін.[146, с. 109]

Нотаріуси перебували на службі не лише в папських, патріарших і єпископських канцеляріях, але й при абатах та інших нижчих церковних урядниках, об’єднуючись у корпорації бюрократичного характеру. В східній церкві членами корпорацій могли стати лише представники кліру: пресвітери чи диякони, а іноді й архідиякони; на заході ж вони обиралися із світських осіб.

Як уже зазаначалось, одним із обов’язків нотаріусів, призначених для потреб церковної адміністрації, була присутність при єпископах для стенографування їхніх бесід з народом і повчань. Вони також складали акти у різних справах церкви, зокрема про обрання єпископів, про церковну дисципліну, про скликання соборів. Під час соборних засідань нотаріуси шляхом стенографування записували всі дебати і по закінченні – давали записане кожному із їх учасників — акт підписували всі, чиї слова і дії були внесені до нього. Церковні нотаріуси засвідчували угоди про відпущення на волю рабів, що звичайно відбувалось у церкві. Крім того, вони готували контракти, які укладались єпископами, а також представниками різних церковних установ, монастирів, притулків від імені церкви.

Деякі документи, наприклад договори дарування на користь церкви, з метою надання їм публічного характеру заявлялися в судових установах для внесення їх у протокол. При цьому були присутні нотаріуси, які виступали як представники церкви.

Згодом із зміцненням центральної державної влади в європейських країнах починається процес поступового зменшення посад церковних нотаріусів, аж до повної їх ліквідації.