Жаргонізми

          Розмовне мовлення будь-якого професійного середовища завжди включає певну кількість емоційно-забарвлених слів вузького вжитку, що відбивають професійну спецівлізацію носіїв мови. Наприклад: баранка, бублик – руль, керогаз –стара автомашина; свічка – вертикально вдарений м’яч; салага – молодий солдат. Такі слова, властиві розмовній мові певного професійного середовища, називають жаргонізмами.

         Жаргон (франц. jargon, первісно – пташина мова, цвірінькання, незрозуміла мова, від галло-роман. jarrire – базікати) – один з різновидів соціальних діалектів, що відрізняється від загальновживаної мови використанням специфічної експресивно забарвленої лексики, синонімічної до слів загального вжитку, іноді й особливостями вимови. У широкому розумінні Ж. часто називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмов. інтерференцією.

          Ж. має відкритий характер і виникає звичайно серед порівняно широких, переважно молодіжних груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів (насамперед професійних), однаковими захопленнями або уподобаннями (театр та інші види мистецтва, філателія, спорт, мисливство, рибальство тощо), тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання, виїзди на сезонні роботи, лікування в умовах стаціонару) тощо. Своєрідні Ж. виникають і в середовищі людей, об’єднаних спільністю інтересів та занять негативного або антисоціального характеру (любителі хмільного, злодії), наприклад: свиснути ’вкрасти’, пописати, подряпати ’поранити ножем’.

         Специфічна лексика жаргону часто грунтується на загальнонародній мові і відрізняється від неї експресивною метафоризацією загальновживаних слів (вивіска, портрет - обличчя, краб, куртка - кокарда, хата - квартира, хвіст -академзаборгованість), усіченням або спотворенням звук. складу слів (маг -магнітофон, дирик - директор), своєрідним словотворенням (бігунок - обхідний листок, направлення для складання академзаборгованості, доходяга - знесилена голодом або хворобою людина). Джерелом Ж. можуть бути і тер. діалекти, арго (кимати - спати, лейбик - пальто, лабух - поганий музикант). Психологічною основою виникнення жаргонізмів є бажання носіїв мови бути дотепними, прагнення вразити 

Арґотизми

         Різновидом жаргону є арго. Арґо (франц. argot – жаргон, первісно – жебрацтво) - штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх.

         Інколи термін арґо вживається в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні арґо – мова „соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів ( рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).

        Арґо сягає своїм корінням у далеке минуле і є продуктом ще доби феодалізму,  коли існували замкнені корпорації ремісників, бродячих тоговців, жебраків та ін., які з метою самозахисту та відособленості від решти суспільства і збереження своїх професійних таємниць створювали свої спеціальні мовні коди. В укр. мові здавна відомі А. сліпих кобзарів і лірників, а також кушнірів, шаповалів, рашевців (бродячих торгівців) тощо.

         Слова і вислови з арґо, уживані в загальнонародній мові, наз. арготизмами. За незначними винятками, вони стоять поза межами літературного вжитку. Арготизми, як правило, мають прямі відповідники в загальнонародній мові. Наприклад, дулясник - вогонь, кеміть - ніч, ботень - борщ, крисо – м’ясо, кунсо – хліб, ковтур – горщик, курляти –варити (арготизми лірників).

         В основі арґо звичайно лежить загальнонародна мова та її граматична система, проте вони істотно відрізняються від неї своїм словниковим складом.

Застарілі слова бувають двох видів: історизми й архаїзми.