Національно-релігійний рух у правобережній україні. Коліївщина 1768 р. Архимандрит мелхиседек значко-яворський

Історія Правобережної України ХVІІІ ст. - це історія польсько-українського порахунку за цю територію. Всі попередні спроби гетьманів Палія, Мазепи, Орлика, які хотіли врятувати Правобережжя для козацтва, не спроможні були змінити долі цієї частини України. Після замирення Польщі з Турцією у 1714 р. вся Правобережна Україна опинилася під Польщею. Шляхетські родини (Любомирські, Потоцькі, Яблоновські, Чарторийські, Сангушки, Браницькі) стали володарями більшості земель Правобережної України.

Рядова шляхта, яка в більшості своїй зубожіла, скупчилась як челядь на магнатських дворах, або її представники стали посесорами й орендарями та управителями магнатських фільварків. Окрему категорію населення складали євреї, які також займали місця орендарів та корчмарів. На польських землях вже не було козаків, як окремої військової інституції. Королі разом з державною польською адміністрацією втрачають свій вплив на події. Натомість заможні шляхтичі поступово перетворюються на самостійних можновладців, які очолюють незалежні князівства, мають власну адміністрацію і навіть військо.

Впродовж 1657-1675 рр. митрополичий престол знаходився в столиці українських гетьма­нів - Чигирині. Під безпосередньою владою Київського Митрополита знаходились єпархії Правобережжя - Львівська, Перемиська, Холмська, Луцька та Мстиславо-Могилівська. Але в цих єпархіях одночасно знаходилися кафедри уніатських єпископів, внаслідок чого посилюється боротьба за церкви, монастирі та маєтності. Особливо гостро ця боротьба відбувалася у Перемиській єпархії, де єпископом був Антоній Крупецький. Практично весь проміжок часу, який отримав назву "Руїна" (1657-1681), у міжцерковних відносинах був дуже напруженим, оскільки католики намагалися не тільки відібрати всі права у некатоликів, а навіть позбавити їх правної оборони. Причини ненависті: перекладання на "схизматиків" ті жертви серед людей і втрату Лівобережжя, які відбулися внаслідок війни під проводом Богдана Хмельницького.

Становище православних українців погіршало після Прутського договору 1711 р., коли Правобережна Україна остаточно перейшла до складу Речі Посполитої. У 1717 р. виник проект цілковитого знищення Православної віри, і це викликало серед Православних паніку. Населення зверталося до російського уряду, але польські міністри були безсилі перед сваволею магнатів.

Полонізація поглиблювалась і в ХVІІІ ст., польська мова стала урядовою на Волині та Київщині. У Церкві почали також вживати польську мову, щоправда не в богослужінні, а тільки під час проповідей та церковному письменстві. Польська мова стає мовою вищих прошарків суспільства, натомість українська - мовою "хлопською". Відбувається подальше законодавче обмеження прав Православних на польських землях, коли внаслідок низки законодавчих актів Польської держави Православні українці поступово усувалися від провідних адміністративних державних посад і поповнювали нижчі прошарки суспільства.

Православне духовенство зіграло значну роль у збереженні духовної єдності українського народу, відстоюючи права місцевого населення на Правобережжі та підтримуючи постійні зв'язки з українським козацтвом та гайдамацьким рухом. Протягом ХVІІІ ст. українське Православне духовенство перетворюється на окремий прошарок суспільства, що в майбутньому сприяло процесу утворення вітчизняної еліти (Міхновські, Грушевські, Левицькі та ін.) На чолі трьох Православних єпископських кафедр ще за часів укладення "Вічного миру" опинилися уніати: Йосиф Шумлянський (Львівська), Інокентій Вінницький (Перемиська) та Афанасій Шумлянський (Луцька). Обсадження Православних кафедр єпископами-таємними уніатами було реалізацією плану переведення унії мирним шляхом. Автором того плану був Йосиф Шумлянський, один з найвидатніших та найталановитіших діячів Української Греко-Католицької Церкви кінця ХVІІ ст. Він був фанатик цієї справи й до того ж неабиякий дипломат. Метою його було залишення українського народу на польських теренах без Православних єпископів, що об'єктивно призвело б до переходу в унію і повної полонізації православного українського населення Правобережної України.

Єп. Львівський Йосиф Шумлянський неодноразово вступав у зносини з московським урядом та патріархом, а на практиці цілеспрямовано займався переведенням унії. Він одержав від польського короля право на керування "адміністратурою Київської митрополії". Посаду "адміністратора" було утворено під приводом збереження канонічної залежності Київської митрополії від Царгородського патріарха, в той час як на Лівобережжі православні єпархії були в залежності від Москви. В умовах процесу підпорядкування тієї частини Української Церкви, яка залишилась у центральних та східних частинах України Московському патріарху боротьба за збереження Православ'я під зверхністю Царгородського патріарха начебто виглядало прогресивним явищем, якби реальною причиною такого відокремлення від Київської митрополії не було свідоме приєднання до уніатської Церкви. За умов виконання сеймової конституції Речі Посполитої 1676 р., якою заборонявся виїзд за кордон "людям греко-руської релігії", реальною можливістю залишити українців у найближчі часи без священиків було навернення єпископів на унію.

Єпископ Йосиф Шумлянський впродовж 20 років готував ґрунт для унії, намовляючи та підготовляючи для того духовенство. Гурток Шумлянського: 1) Духовні особи - єп. Перемиський Іннокентій Вінницький, уневський архімандрит Варлаам Шептицький, ігумен Лиснянського монастиря Сильвестр Тваровський; 2) Світські особи - члени Львівського Православного братства, міщани Керендович, Жураківський. Йосиф Шумлянський і його намісники роз'їжджали повітами і відбирали надані Київським Митрополитом Св. Миро й Антимінси та публічно передавали це все адміністраторові, який зневажливо ставився до них. Натомість за певну оплату Єпископ Йосиф Шумлянський видавав нові антимінси. Підтримку цим акціям надавав король Ян ІІІ Собеський, який роздавав бенефіції на церковні посади виключно особам, симпатію до унії яких підтверджував сам Шумлянський.

23 червня 1691 р. до того таємний уніат єп. Перемиський Інокентій Вінницький відкрито проголосив у Варшаві від себе і за свою паству перехід в унію і почав силоміць переводити на унію українські Православні до того парафії. Після відкритого переходу єп. Іннокентія Вінницького в унію російський резидент у Варшаві Борис Михайлов заявив польському урядові, що цей владика повинен бути усунений з катедри, бо самовільно перейшов до унії і на його місце треба поставити Православного владику. На що йому дано відповідь, що у справах віри ніхто не може перешкоджати доброму замірові кожного, хто бажає прийняти унію. Справа навернення на уніатство просувалася так швидко, що сам Інокентій Вінницький у 1694 р. свідчив папському нунцієві у Варшаві кардиналу Барберіні, що до унії приєдналося понад 800 церков, бл. 3 тис. осіб з вищих станів і кілька сотень з люду посполитого. За свідченням Михайла Грушевського, у 1761 р. у Перемиській єпархії вже не було жодного православного храму.

Львівський єп. Йосиф Шумлянський був урочисто приєднаний до Риму у Варшаві в капуцинському костьолі 16 травня 1700 р., присягнувши на унію перед кардиналом-примасом. Мабуть, після 20-ти років уніатської діяльності він вважав справу настільки дозрілою, що вирішив відверто проголосити перехід її на унію. Після протестів Православних на місцях, особливо після протестів Львівського братства, коронний гетьман Яблоновський додав йому помочі гвардійцями. Братчики звернулися до російського резидента у Варшаві Судєйкіна з проханням захистити їх. Під тиском російського представника король Фрідріх Август ІІ наказав грамотою припинити насильницькі дії уніатів і повернути Православним їх церкви. Але через те, що коронний канцлер відмовився прикласти печатку до тієї грамоти, цей наказ так і залишився на папері. Військові дії між Августом ІІ та Петром І, з одного боку, та шведським королем Карлом ХІІ, з другого, призвели до падіння Львівського братства.

Під час Північної війни (1700-1721) між Росією і Швецією, коли шведи обложили Львів, вони почали вимагати контрибуції в розмірі 120 тис. злотих і польський уряд переклав ці видатки на Львівське братство у повному обсязі. У братства було відібрано всі гроші і дорогоцінності. З іншого боку, Йосиф Шумлянський, щоб позбавити Львівське братство прибутків узагалі, відкрив при своїй кафедрі нову Юріївську друкарню. Це остаточно підірвало братство з економічного боку, оскільки його прибутки значною мірою складалися з прибутків від продажу богослужбової літератури та букварів.

Після появи Берестейської унії Львівське Православне братство протягом 112 років зберігало свій Православний статус. Після того, як протягом років на нього було посилено тиск із боку держави та проуніатського єпископату, Львівське братство перейшло в унію 2 травня 1708 р. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський після переходу почав силою навертати до унії українців в Галичині та на Поділлі. Коронний гетьман Яблоновський надав йому свою гвардію. Коли Львівське братство спробувало протистояти намаганням Шумлянського, то він разом з вояками силоміць вирубав двері в братську церкву і відправив там уніатську службу. Отже, за 20 років від 1680 р. унія поширилась у Західноукраїнських землях більше, ніж впродовж попереднього сторіччя. Головними чинниками цього слід вважати: 1) релігійні утиски та прямі насильства з боку польскої шляхти, відсутність регулювання проблеми некатоликів з боку Польської держави та королівської влади; 2) слабкість російських позицій на цей період через недотримання раніше укладених домовленостей ("Вічний мир"); 3) активну діяльність єпископів-уніатів, які переводили Православні єпархії в унію, часто всупереч бажанням вірних.

Третьою Православною єпархією в Західній Україні залишалась Луцько-Острозька. Після втечі з неї Гедеона Святополка-Четвертинського, на його місце Йосиф Шумлянський посадив свого брата Афанасія, який, на думку проф. Івана Власовського, був взагалі нездатний навіть до ієрейського сану. Він перебував на цій кафедрі протягом 1688-1694 рр. Після його смерті єпископ Львівський Йосиф Шумлянський, адміністратор митрополії взяв Луцьку єпархію цілком під своє управління.

Почаївський монастир - головна українська Православна святиня Волині, став уніатським у 1721 р., а в 1728 р. - Крем'янецький монастир також перейшов до унії. Ліквідація Луцької Православної єпископської кафедри, до юрисдикції якої належав монастир Почаївський, ставала загрозою й для утримання в Православії Почаєва. 26 червня 1700 р. польський король Август ІІ видав окрему грамоту на підтвердження Православного статусу Почаївського монастиря. Після одержання цієї грамоти монастир залишався ще впродовж 20-ти років Православним. 1721 р., після 125-ти років боротьби з уніатськими впливами та за 9 років закриття Православної кафедри в Луцьку, Почаївський монастир став уніатським монастирем базиліанського ордену на ПО років. Увесь цей час мощі преподобного Почаївського ігумена Іова були закриті.

Найдовше залишався Православним Манявський скит, якого зачинили у 1785 р. Великий скит в Маняві (Прикарпаття, Івано-Франківщина), що був заснований на поч. ХVІІ ст. афонським монахом Іовом Княгиницьким, сподвижником Івана Вишенського, залишався Православним до кінця польського владарювання. Великоскитський монастир у Маняві залишився острівком, майже цілком відрізаним від Православного світу в епіцентрі католицько-уніатських впливів. Історично склалося так, що цей скит, на відміну від інших українських Православних монастирів, створювався як ортодоксальна модель афонської монастирської життєорганізації з її спрямованістю на суворий аскетизм, на ізольованість від навколишнього світу. Якби не діяльність Манявського скита, не його вплив на духовенство і віруючих західноукраїнських земель, то Львівська єпархія перейшла б до уніатської Церкви на півсторіччя раніше ніж це сталося. Існування "руського Афону" в Прикарпатті аж до середини ХVІІІ ст. не давало можливості адептам унії говорити про ліквідацію Православ'я в цьому регіоні. Під час секуляризаційних заходів його було закрито австрійським урядом у 1785 р. Імператор Йосиф ІІ закрив 1300 монастирів з 2000-чі, що існували в цій частині України.

Національно-релігійний рух у Правобережній Україні. Тяжкий стан Православної Церкви в Речі Посполитій у ХVІІІ ст. зумовлював її повільний розвиток. Головними причинами ненормального розвитку були: 1) обмеження юридичних прав Православних українців Правобережної України; 2) посилення переслідувань з боку католиків та уніатів; 3) політика полонізації й окатоличення з боку Польської держави, магнатів-католиків.

Угодою від 1697 р. польського короля було зобов'язано не пускати не католиків ні в сенат, ні до яких посад, ні давати їм староства. На сеймі 1699 р., коли було повернено від турків м. Кам'янець-Подільський, було постановлено, що православні не мають жити в цьому місті, а їх церкви малося передати до уніатів. Цим заходом послаблювалися православні братства, а міщани усувалися від участі в місцевому самоуправлінні. На сеймі 1717 р. дисидентам Речі Посполитої (і православним) було заборонено будувати нові молитовні будинки, а також ремонтувати старі. Впродовж багатьох років православні позбавлялися цілого ряду політичних прав у державі. У 1764 р. було прийнято конституцію "о поповичах", явно скеровану на шкоду православним, оскільки сини священиків ("поповичі"), які до 15 років не були приставлені до шкільної науки або до ремесла, повинні були переводитися на кріпаків місцевого пана-дідича.

На Могилівсько-Мстиславську єпархію також вівся інтенсивний наступ латино-уніатського духовенства і шляхти, тим більше, що значення білоруських архієреїв як єдино православних владик у межах Речі Посполитої тепер виходило за межі їхньої єпархії. Вони за цих обставин ставали опікунами Православ'я в усій Польщі. У цей період на Білорусько-Могилівській кафедрі перебували владики-українці: єп. Сильвестр, князь Святополк-Четвертинський (1705-1728), єп. Арсеній Берло (1730-1732), єп. Йосиф Волчанський (1738-1742), його брат єп. Єремія Волчанський (1742-1754) та один з видатних оборонців Православ'я архієпископ Юрій Кониський (1755-1795).

З посиленням ворожнечі на релігійному ґрунті виникають порушення в церковному управлінні для православних Правобережжя. Зі своїми скаргами та всіма проблемами православні зверталися до кількох осередків - Київського митрополита, незважаючи на те, що він перебував на території Російської держави, до Білорусько-Могилівських єпископів, до Переяславського єпископа, до Молдавських Владик, а також до захожих грецьких архієреїв, які, проїжджаючи через Україну, мали можливість висвячувати священиків і взагалі підтримувати Православ'я.

Національно-релігійний рух. На землі Київщини і Брацлавщини, які спустіли внаслідок численних військових дій ХVІІ - поч. ХVІІІ ст., після входження їх у межі Речі Посполитої знову почали заселятися нащадки панів та дідичів, які кілька десятків років тому втікали від військ Богдана Хмельницького. Колишні власники розшукували свідчення про те, що їх предки володіли цими величезними маєтностями. За цей час вигасли шляхетські роди Вишневецьких, Конєцпольських, Собєських, і тепер їх права на земельні володіння перейшли до нових магнатів - Любомирських, Потоцьких (Канівщина), Яблоновських (Чигиринщина і Корсунщина), Чарторийських, Сангушків (Черкащина), Браницьких тощо.

Коліївщина 1768 р. Задля заселення спустілих українських земель нові магнати запрошували селян переселятися на Київщину і Брацлавщину, куди вони їхали з Галичини, Волині та Полісся. Шляхтичі встановлювали пільгові роки напочатку, але дуже швидко кріпаччина набула важких і брутальних форм, посилилися утиски православних. Все це відразу викликало різноманітні форми протесту, найбільш поширеними з яких були втеча або повстання. На Гуцульщині повстанці мали назву опришки. Найбільш відомим повстанням у цьому краї було повстання під проводом Олекси Довбуша (1738-1745). Поділля, Молдова, Подністров'я - у цих місцевостях повстанці мали назву "левенці" або "дейнеки". І нарешті головним осередком повсталих селян залишалася Запорізька Січ, де діяли гайдамаки.

Завдяки допомозі козаків гайдамаччина перетворюється на постійну організовану війну проти шляхти. Ця війна селян проти польської шляхти мала виразне релігійне забарвлення, оскільки протистояння відбувалося не тільки наґрунті протесту проти посилення кріпаччини, але й у справі захисту Православної віри від утисків католиків і уніатів.

Кульмінацією селянської боротьби в 1730-ті р. був гайдамацький рух 1734 р. - перше збройне повстання на Правобережній Україні. За вказівкою королівського уряду Польщі при шляхетських маєтках були організовані спеціальні війська, команди для боротьби з повстанцями (загони до 5 тис. озброєних людей), які жорстоко розправлялися з повстанцями і при найменшій підозрі селян вішали, садили на палі, виколювали очі, відрубували руки тощо. 1 вересня 1735 р. гетьман Брацлавського воєводства прийняв постанову відправити на сейм у Варшаву депутатів з вимогою сформувати військові загони для захисту маєтків від гайдамаків.

Незавжаючи на це, повстанський рух не припинився. Царський російський уряд також турбувався, щоб гайдамацький рух не перекинувся на Лівобережжя. У суди продовжували надходити численні скарги на повстанців і чим більше їх ненавиділи поляки і євреї, тим більше їх підтримували селяни. Впродовж 1750 р. гайдамаки майже щодня нападали на панські маєтки, знищуючи шляхтичів та перетворюючи на попіл їх оселі. Наприкінці літа 1750 р. гайдамаки перейшли з Правобережжя на Лівобережжя. У 1751 р. було організовано З полки для захисту воєводства від гайдамаків, але всі каральні заходи не могли припинити повстанський рух.

Наприкінці 60-х р. ХVІІІ ст. гайдамацький рух набуває найбільшої сили, і кульмінацією можна вважати повстання "Коліївщина", яке охопило найбільшу територію і перетворилося на справжню війну у 1768 році. Причин для вибуху цього повстання було багато. Південна Київщина, звідки почалося повстання, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя і тому селяни користувалися свободою від панських повинностей довше. Одним з головних чинників повстання стали справи віри. Уніатські владики у м. Радомишль завели свою консисторію, звідки значно посилили розповсюдження унії на Київщині.

Архімандрит Мелхиседек Значко-Яворський. Лівобережні Переяславські православні єпископи, парафії яких знаходилися на Правому березі Дніпра, не могли успішно протистояти цьому тиску. Але на Правобережжі знайшовся активний захисник Православ'я - ігумен Мотронинського монастиря, коло м. Жаботин, Мелхиседек Значко-Яворський. Йому було доручено опікуватись київськими парафіями на Правобережжі, і він енергійно заходився коло організації православних громад, закликаючи міцно триматись Православної віри.

Мелхиседек Значко-Яворський - ігумен Мотронинського монастиря (1753-1768). Народився в м. Лубни на Полтавщині. Батько - осавул Лубенського козацького полку Карпо Ілліч Значко-Яворський. Навчався у Києво-Могилянській Академії. 1738 р. вступив до Мотронинського Свято-Троїцького монастиря, заснованого за переказами у ХІІІ ст. княгинею Мотроною. У 1745р. прийняв чернечий постриг, а з 1753 р. - ігумен цього монастиря. За дорученням Переяславського єпископа почав опікуватись православними на тій частині Київщини, яка знаходилася на Правобережній Україні. За свою оборону прав православних від наступу католиків та уніатів отримав від них прізвище "Цар схизматицький". За його ігуменства під час наростання релігійно-національного руху Мотронинський монастир перетворився на осередок гайдамаків. Його підтримали сусідні Медведівський, Мошногірський, Лебединський та ін. монастирі, які стали не тільки осередками оборони православ'я, але й притулком для гайдамацьких загонів. Під час свого візиту до Санкт-Петербурга Мелхиседек домігся аудієнції у Катерини ІІ, яка обіцяла заступництво православним українцям на Правобережжі. 1768 р. поляки притягли ігумена Мелхиседека до суду, але його врятував від смерті єп. Переяславський Гервасій Лінцевський, який перевів його до монастиря на Лівобережжі. З1771 р.- ігумен Видубицького монастиря, потім кафедральний намісник Св. Софії, член Київської духовної консисторії. З 1781 р. - настоятель Лубенського Мгарського монастиря, після чого у 1781 р. переведений у сані архімандрита до Глухівського Петро-Павлівського монастиря (†2 червня 1809).

Безпосереднім приводом до Коліївщини став прихід російських військ на Правобережжя для допомоги приборкання повстання в м. Бар у 1768 р. Але коли ці війська увійшли на територію України, люди зрозуміли це інакше, вважаючи, що Росія прислала військо щоб урятувати їх від польського гніту. Пішли чутки про царські укази, навіть показували списки якоїсь "золотої грамоти", де вказувалося нищити поляків та жидів за всі кривди, які було заподіяно православним.

На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який тривалий час проживав у монастирях, зокрема в Мотронинському. Весною 1768 р. він разом з 18 козаками перейшов із Запорізької Січі на Правобережжя. Після взяття м. Жаботин, де знаходився добре укріплений замок польського князя Любомирського, було здійснено масові погроми панських маєтків, і до повсталих приєднувалися нові і нові загони повсталих селян. Гайдамаки на чолі із Максимом Залізняком дійшли до Черкас і після взяття Богуслава підійшли до Лисянки.

Місто Умань було важливим стратегічним об'єктом, взяття якого вони давно планували. Військовий гарнізон Умані складав 2 тис. кінних козаків, найнятих князем Потоцьким. Охороною міста керував, окрім шляхтичів, сотник Іван Гонта. Коли почалося повстання, Іван Гонта перейшов на бік гайдамаків, і Максим Залізняк запропонував йому стати Уманським полковником, а сам хотів стати гетьманом України, так як свого часу - Богдан Хмельницький.

19 червня 1768 р., після переговорів з гайдамаками, губернатор Умані відмовився добровільно здатися, і перша хвиля штурму була відбита. Але через нестачу води і страшенну спеку обложені у місті змушені були пити вино і горілку, і тому ворота кимось були відчинені. Почалася знаменита "Уманська різня". Були вирізані поляки, євреї, католицькі і греко-католицькі священики. Після цього Залізняк оголосив себе гетьманом України, а Гонту призначив уманським полковником. Поблизу Умані було організовано табір гайдамаків, де вони навчалися військовій справі, де було зосереджено бл. 2 тис. гайдамаків. Вони готувалися до походу на Волинь та Поділля. З наказу царського уряду російські війська на чолі з генералом Кречетніковим перейшли російсько-польський кордон і в червні 1768 р. рушили назустріч гайдамакам.

Виконуючи наказ Кречетнікова, полковник Гур'єв підступно заявив Залізняку і Гонті, що вони прибули на допомогу гайдамакам проти польських панів, а також переконав їх розпочати 27 червня 1768 р. наступ спільними силами проти шляхти. З цією метою Гур'єв запропонував зосередити в одному місті всі військові припаси й артилерію. Не підозрюючи обману керівники повстання виконали цю пораду. Максима Залізняка й Івана Гонту було заарештовано вночі того ж дня і ув'язнено. Учасників повстання тяжко мордували. Гонту катували у Варшаві і 4 дні знімали з нього шкіру, а потім ще живого четвертували. 250 гайдамаків разом з Максимом Залізняком, які були заарештовані з російської сторони, спочатку були засуджені до страти, але потім їх було заслано до Сибіру. Учасників повстання при викритті вбивали, декого "значкували" - відрубували праву руку і ліву ногу або навпаки.

Лекція 5. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ПЕРІОД ТРЬОХ ПОДІЛІВ

РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (1772,1793 ТА 1795).

ЦЕРКОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЄПИСКОПА ВІКТОРА САДКОВСЬКОГО. ПІНСЬКИЙ СОБОР 1791 Р. І ЙОГО ПОСТАНОВИ

Після розправи російського війська з народним повстанням в Україні ("Коліївщина" 1768 р.), коли в народі вважали появу цього війська за справжнє визволення від католицьких утисків, учасники повстання були передані для розправи в руки польської шляхти. Відразу ж стало зрозуміло, що та боротьба російського уряду в Польщі велася не заради ідеалів релігійної свободи та захисту Православних, а мала на меті зовнішньополітичні цілі.

Барська конфедерація стала приводом для розриву між Росією та Швецією, яка спочатку почала вимагати вивести російське військо з Речі Посполитої, а потім оголосила війну Росії. З огляду на це, Росія пішла на ряд поступок у справі дисидентів. Російським послам у Варшаві надається ряд інструкцій, в яких йдеться про те, щоб досягти згоди між католиками і дисидентами "полюбовно". Задля цього пропонувалося, щоб дисиденти добровільно відмовилися від деяких прав у Речі Посполитій. Зокрема йшлося про участь Православних українців у діяльності сенату, мати право бути міністрами. Таке добровільне зречення було зафіксовано у сеймовому трактаті 1773 р.

Таким чином, наслідками боротьби Православних українців протягом ХVІІІ сторіччя, найбільшим сплеском якої була Коліївщина (1768), були такі: 1) придушення повстання збройною силою у Речі Посполитій та Росії і подальші кари його учасникам; 2) створена в цей же час Барська конфедерація стала приводом для війни між Росією та Турцією; 3) охолодження до справи дисидентів (православних) у Речі Посполитій з боку Росії, коли російський уряд перестав активно впливати на хід подій.

Перший розподіл Речі Посполитої відбувся 5 серпня 1772 р. Ініціатива розподілу Речі Посполитої йшла від пруського короля Фридриха II. Офіційним приводом стала заява про те, що це "єдиний спосіб усунути внутрішні та зовнішні негаразди" у відносинах із Річчю Посполитою. Задля законодавчого затвердження цього розподілу королем Речі Посполитої було скликано польський сейм 1773-1775 рр. на вимогу послів Росії, Прусії, Австрії заради ратифікації цього поділу.

Перший розподіл Речі Посполитої 1772 р. спрямував польське суспільство проти "схизматиків", але несподівано події почали розгортатися так, що Сейм багато уваги приділив питанням Православної Церкви на території Речі Посполитої. Причинами такого несподіваного повороту до позитивного вирішення питання Православних були такі: 1) чутки про нове, більш страшне повстання на Правобережній Україні, ніж Коліївщина, 2) через територію Речі Посполитої пройшли російські війська на Туреччину для скорочення шляху, 3) поширення чуток про те, що Православні священики у себе переховують зброю для майбутніх повстанців.

Наслідки діяльності Сейму 1773-1775 р. можна розділити на декілька напрямів: 1) політичні, зокрема ослаблення опіки російського уряду щодо дисидентів; 2) територіальні, коли до Росії відійшов трикутник між Дніпром і Сожем, разом з містами Полоцьком, Вітебськом та Могилевом (Білорусь); 3) церковні, коли польський уряд та Римський папа звернулися до Росії з проханням відновити у Полоцьку уніатську єпископію. За згоди Росії на цю пропозицію, Річ Посполита зобов'язувалася дозволити утворення Православної єпископії у Польщі. За три роки впровадження цієї угоди уніати втратили 800 церков та бл. 100 тис. душ, які перейшли на Православ'я. На архієпископа Полоцького УГКЦ було призначено Іраклія Лісовського, який став єдиним уніатським архієпископом на території Російської імперії. Його протектором став фаворит російської імператриці Катерини ІІ князь Григорій Потьомкін, який забезпечив йому відносно спокійне життя. З іншого боку, штучно збільшена єпархія під назвою Переяславська, Бориспольська і Слуцька офіційно почала існувати на території Речі Посполитої.вна Церква під Польщею (Правобережна Україна) XVІІІ ст. Її очолив архімандрит Слуцького монастиря, єпископ, вікарій Київського Митрополита Віктор Садковський. Головними напрямами діяльності Віктора Садковського, єп. Переяславського були такі: постійні інспекції єпархії з метою переконання населення, місійна діяльність з метою навернення до Православ'я, заснування Православної духовної семінарії у Слуцьку та низку підготовчих духовних шкіл на місцях, за фінансової та організаційної допомоги російського уряду він займався влаштуванням Православних монастирів та парафій на Правобережній Україні. Діяльність єпископа Віктора Садковського мала великий успіх. Багато селян і навіть уніатських священиків повернула до Православ'я. У Київському та Брацлавському воєводствах перейшло до Православ'я 193 уніатських церкви. Князь Ксаверій Любомирський передав Православним на Смілянщині значну частину уніатських церков, у володіннях князя Антонія Яблоновського вся Чигиринщина перейшла на Православ'я. Таким чином, всі Православні на території Правобережної України знову опинилися в юрисдикції Київського Митрополита.

Внутрішнє життя Православної Церкви на Правобережній Україні під Польщею у період між першим та другим поділами 1772-1793 рр. За умов відпадіння трьох єпархій Правобережної України до унії, об'єктивно зростала роль 36 православних монастирів на українсько-білоруських землях. За приналежністю ці православні осередки були: 1) православні осередки Х-ХV сторіч, 2) ставропігії Київського Митрополита; 3)ставропігійні монастирі Константинопольського патріарха.

З іншого боку, ці Православні осередки можна розподілити на групи: 1) Віл енське старшинство (Литовські монастирі, - 7 чол., 2 жін., 2) Слуцька архімандрія (Слуцький Св.Трійці - 5 чол., 1 жін.), 3) Білоруські монастирі (без старшого - 5 чол., 2 жін.), 4) Підляські монастирі (Берестейський, Яблочинський, Більський, Дрогичинський), 5) монастирі Київщини (Мотронинський, Пустино-Медведівський, Пустино-Жаботинський, Чигиринський, Лебединський), 6) Скити.

Монастирі виконували функції більш широкі, ніж це було на території Лівобережної України через причини, зумовлені їх перебуванням на території Речі Посполитої. Вони водночас були парафіяльними храмами, осередками духовного управління, центрами церковних братств, школами Православного благочестя та проповідництва.

Стан Православного духовенства в цей період характеризувався крайньою бідністю, безправністю та низьким рівнем освіти. Причини того були очевидні - тривале перебування в уніатському оточенні, де головним напрямом діяльності була політика скасування Православного священства взагалі; по-друге, неможливість отримувати якісну духовну освіту в Православних духовних навчальних закладах; по-третє, практика висування ставлеників за умов постійного переслідування Православних.

Осередками духовної Православної освіти на Правобережній Україні у ХVІІІ ст. були такі: Київська академія, духовна семінарія у м. Переяславі, заснована у 1738 р.; Віленська духовна братська школа при Свято-Духовському монастирі; Могилівська духовна семінарія, заснована архієпископом Юрієм Кониським у 1759 р., Слуцька духовна семінарія, яку Віктор Садковський утворив у 1785 р.; Вільшанська духовна школа при Слуцькій духовній семінарії.

Чотирирічний Сейм 1788-І792 рр. Скликання Сейму в Речі Посполитій було наслідком цілої низки політичних подій. Саме в цей час тривала війна між Росією та Австрією, з одного боку, та Турції і Швеції - з іншого (1787-1791 рр.), яка і відволікла увагу від т. зв. "польської справи". На цей період посилюється рух ліберальних просвітницьких ідей із Західної Європи, зокрема це вплив французьких просвітителів в області пропаганди свободи віри, а після 1789 р. - вплив Французької революції. У Речі Посполитій посилювалося загальне незадоволення шляхти наслідками першого розподілу Речі Посполитої у 1772 р. З іншого боку відбувся розкол у вищих колах польського суспільства у справі відносин з Росією, оскільки одні були "за", інші - "проти".

Сейм відкрився 5 жовтня 1788 р. і відразу був проголошений "Генеральною конфедерацією", оскільки виникла потреба приймати рішення більшістю голосів у той час, як звичайні сейми мали приймати рішення тільки одноголосно. Більшість на сеймі отримала т.зв. "патріотична партія" (Адам Чарторийський, брати Ігнатій і Станіслав Потоцькі та ін.), яка була налаштована проти Росії, і саме завдяки їй був прийнятий на сеймі союз з Пру сією. 12 жовтня 1788 р. пруський король погодився на кардинальні реформи у Речі Посполитій і запропонував свою допомогу.

26 березня 1790 р. сеймова депутація після піврічного дослідження матеріалів у справі єп. Віктора Садковського представила низку матеріалів і проектів постанов щодо становища Православних в Речі Посполитій. Причинами такої уваги були опіка Росії над дизунітами та дисидентами і діяльність єпископа Російської Церкви Віктора Садковського у справі поширення Православ'я на Правобережній Україні за підтримки та фінансування Росії. Головна пропозиція депутації полягала в тому, що цю чужоземну опіку над Православними треба усунути разом з "чужоземними ж гарантіями некатоликам". На пропозицію депутатів сейму, треба було замінити їх гарантіями Польського короля і уряду Речі Посполитої і самим перебрати на себе опіку над Православними. З цією метою пропонувалося проголосити в Речі Посполитій свободу релігій і обрядів, гарантувати дисидентам і Православним опіку польського уряду, заборонити їм шукати опіки поза межами Речі Посполитої, дати Православним церковну владу у вигляді синодальної чи єпископської за умови її незалежності від Росії, влаштувати Православні семінарії для відновлення підготовки священиків Православної Церкви на Правобережній Україні. Ці пропозиції сеймової депутації було прийнято більшістю голосів "за" проти 13-ти "проти" і супроводжувалися розпачливими протестами римо-католицького духовенства. З цими тезами сеймові маршали звернулися до всієї людності Речі Посполитої універсалом від 13 квітня 1790 р. Було проголошено релігійний мир між конфесіями.

Після прийняття сеймом правоздання депутації в ділі слідства у справі єп. Віктора Садковського, уряд Речі Посполитої зайнявся організацією Православної Церкви, щоб вона була унезалежнена в своєму управлінні від Росії. З цією метою уряд Речі Посполитої визнав корисним, щоб Православні на її території були повернені до "їх першої столиці", тобто до Константинополя. Константинопольський патріарх, звернувся до Православних Речі Посполитої з посланням, яке відповідало бажанням та інтересам польського уряду.

9 жовтня 1790 р. сеймові маршали видали новий універсал щодо греко-східного визнання, в якому наказувалося до 1 грудня 1790 р. обрати і прислати до Варшави повноважних делегатів для опрацювання проекту нового статуту Православної Церкви у Речі Посполитій. У Слуцьку, Бересті й по всій Україні відбулися соборчики, на яких і вибрано делегатів: Саву Пальмовського - ігумена Більського манастиря; Мелетія Бувайла-Лесницького -ігумена Дятловицького монастиря; Сильвестра Бутлая - керівника Віленської архімандрії; священиків Петелькевича Данила та Солоневича Симона, шляхтича Панька Іликевича-Корбута і міщан Федора Линевича, Миколу Даданія і Юрія Земковича.

15 березня 1791 р. було ухвалено конституцію, згідно зякою покликано до праці делегацію для уложення проекта стосовно Православних у Речі Посполитій. Іншою конституцією від 5 березня 1791 р. сейм Речі Посполитої доручив сеймовим маршалам видати окружні листи всім Православним монастирям, архімандріям, протопопіям та парафіяльним церквам: зібрати 15 травня 1791 р. в м. Пінськ Генеральну Конгрегацію - Православний Собор, якого давно вже не збирали на українсько-білоруських землях. У цих листах містилися рекомендації відправити урочисті молебні за короля й уряд, вільними голосами вибрати делегатів на майбутній Собор, усі делегати повинні мати інструкції та повноваження від тих, хто їх обрав, делегати повинні привезти описи стану церков та маєтностей, коли і ким вони фундовані, коли втрачені, кількість духовних осіб та ін. Кошти на утримання делегатів повинні надати установи, які їх надіслали.

Термін скликання було перенесено на 15 червня 1791 р. з огляду на те, що віддалені та бідні парафії не змогли швидко направити делегатів. Представниками від уряду Речі Посполитої король Станіслав Август призначив 4 осіб: від Корони - сандомирський посол Кохановський, генерал Подільських земель князь Чарторийський, від Литви - посол Залєський, Пінський посол Бутримович. Окрім призначених від короля представників на Собор прибули і католики з числа польських дідичів та урядовців, уніатські єпископи. Присутність цих осіб мала б засвідчити Православним Речі Посполитої про те, що наміри у замиренні між Православними і католиками з боку уряду є щирими, а також про те, що уряд Речі Посполитої має намір проголосити автокефалію Православної Церкви в Польщі.

Діяльність Генеральної Конгрегації (Собору) розпочалася 1 липня 1791 р. Спочатку було висловлено подяку королеві Станіславу Августу і станам Речі Посполитої за опіку і унормування положення Православної Церкви в Польській державі. Члени Конгрегації склали заяву вірності і послушенства законові і присягу "захищати батьківщину від небезпеки та ухилятися від чужоземної залежності". Було також укладено правила про устрій Православної Церкви в Польщі, згідно з яким відбувався перехід під юрисдикцію Константинопольського патріарха, який поставлятиме ієрархів; зазначалося, що залежність від Константинополя відбувається тільки у справах догматичної науки Православної Церкви. Генеральна Конгрегація (Собор) Православних церков королівства Польського і великого князівства Литовського збирається кожні 4 роки. До складу Собору мають входити весь єпископат, архімандрити і асесори консисторій, делегати духовні і світські, які обираються єпархіальними соборами.

До прав Генеральної Конгрегації були зараховані: а) обрання архієпикопа та єпископів після обрання та затвердження кандидатур з боку влади, б) обрання і поставлення архімандритів, в) вищий апеляційний суд, г) контроль над головною консисторією, д) інші питання діяльності Православної Церкви в Речі Посполитій. Усі справи віри і богослужбових обрядів вирішують на Соборі тільки духовні особи на підставі канонів 7-ми Вселенських Соборів, а справи економічні має вирішувати Національний Синод Церкви, як постійно діючий церковно-адміністративний орган.

При архієпископі створювалася генеральна консисторія в складі 12 осіб по 3 представника від чернецтва, білого духовенства, шляхетства і міщанства. Намічалося створення 4 єпархій з єпархіальними консисторіями на чолі. Кожна єпархія поділялася на деканати чи протопопії. На чолі протопопії були духовні правління у складі: протопоп /обраний доживотно/ намісник,

2 парафіяльних священика, асесори і писар. Діловодство повинно було вестися двома мова­ ми - польською і руською /українською/. При кожній парафії мали бути організовані школа і шпиталь. Пінський Собор обрав членів головної консисторії, на чолі якої був поставлений обраний на цю посаду ігумен Більського монастиря на Підляшші Савва Пальмовський.

2 липня 1791 р. новостворена Генеральна Консисторія урочисто склала присягу за текстом, який склав комісар Кохановський. Постанови Пінської Конгрегації використано на затвердження сейму. 8 липня 1791 р. Консисторія надіслала всьому Православному духовенству Речі Посполитої 41 універсал з повідомленням про те, що сталося в Пінську, та

3 наказом відправити по церквах урочисті всенічні, літургії та молебні зі співом "Тебе Бога хвалимо!" і церковними дзвонами за щасливе правління короля Станіслава Августа.

Історична оцінка Пінського Собору попри те, що його постанови не були втілені в життя, є позитивною. По-перше, постанови Собору свідчили про те, що після багатолітнього перебування Православної Церкви України та Білорусії у складі Речі Посполитої, вона заховала свій традиційний устрій і відновилася на засадах соборності. По-друге, це було проголошення автокефалії Православної Церкви в Речі Посполитій, причому після тривалого періоду переслідувань Православних, більшість з яких складали українці Правобережжя. По-третє, наявність 4-х Православних єпископів уможливлювала незалежне внутрішнє життя Церкви і продовження канонічного приємства.

Доля Пінської конгрегації була тісно пов'язана з конституцією Речі Посполитої 1791 р., метою запровадження якої було намагання провідних верств запровадити реформи в країні з метою її збереження. Але всі реформи були приречені, оскільки 1) відродження Речі Посполитої не входило до планів сусідніх держав, а 2) в самій Польщі не було єдності в розумінні того, як треба рятувати країну. Незважаючи на спроби польських консервативних кіл звернутися до урядів Прусії та Росії з проханням допомогти врятувати країну, Річ Посполита була приречена.

Саме Катерина ІІ в союзі з пруським королем Фрідріхом-Вільгельмом ІІ виступила проти "революційного духу", і російські війська увійшли до Варшави, мотивуючи це "численними проханнями поляків, визначних по походженню і сану й патріотичним цнотам, що бажають відновити старожитню свободу й незалежність своєї батьківщини". Пруські війська увійшли до західних територій Польщі. Сейм було розігнано, конституцію скасовано. У 1793 р. в м. Гродно терміново було скликано сейм, який під тиском обставин погодився на ІІ розподіл Речі Посполитої 1793 р.

За новим розподілом Речі Посполитої до Російської імперії відійшли значні території -Київщина, Поділля, Волинь, Західна Білорусь. Тимчасово ці території було поділено на 3 губернії: 1) Мінська; 2) Ізяславська (Волинь), яку згодом було перейменовано на Волинську губернію у 1796 р.; 3) Брацлавська (Поділля). Тимчасово на території цих губерній було утворено 1 православну єпархію з відповідною назвою - Мінсько-Ізяславсько-Брацлавська, архиєпископом якої було призначено Віктора Садковського.

У 1793 р. ця єпархія нараховувала 329 церков, духовенства 148 осіб, заштатних - 12, дяків - 205. Територіально велика єпархія мала невелику кількість церков і ще меншу кількість духовенства. Після приєднання цих територій до Росії, всі православні осередки Правобережжя опинялисяпідзверхністюРосійськогоСв. Синоду. Для укріпленняПравослав'я на цій території сюди закликається духовенство з сусідніх єпархій - Чернігівської, Київської, Новгород-Сіверської, Смоленської, Могилівської тощо.

III розподіл Польщі у 1795 році. Після здійснення ІІ розподілу, польське суспільство було незадоволене розподілом території. У 1795 р. вибухнуло повстання патріотично налаштованих кіл під проводом Тадеуша Косцюшка. Окрім цього, у тому ж 1793 р. у Франції революціонери стратили короля Людовика, що посилило побоювання європейських монархів у поширенні революційних настроїв в їх країнах. З метою вирішити т. зв. "польське питання" було доконано ІІІ розподіл Польщі у 1795 році, і Польща перестала існувати до 1918 р.

Внаслідок останнього розподілу Польщі 1795 р. до Російської імперії відійшли землі Західної Білорусі, Західної Волині, Литви і Курляндії. Таким чином, відбулося возз'єднання в одній державі частин народів, які до того перебували на території різних держав. Але водночас ці народи не отримали можливості самостійного державного розвитку, а перетворилися в народності Російської імперії.

1795 р. було закінчено в основному навернення до Православ'я тих, хто бажав цього під час існування Речі Посполитої. У1794р. в Брацлавській губернії було з'єднано з Православ 'ям 600 тис. населення, в Ізяславській губернії - 300 тис. У лютому 1795 р. загальна кількість церков, які належали до Російської Церкви на Правобережжі, нараховувала 1607 храмів, 2 монастирі, 1032 священики, 1 мільйон парафіян. Було переведено нову реформу церковного устрою. З тимчасової Мінсько-Ізяславсько-Брацлавської єпархії наказом Св. Синоду від 12 квітня 1795 р. було утворено 3 нові: 1) Мінська, 2) Брацлавсько-Подільська, 3) Житомирська (Волинська). Разом у 1795 р. було приєднано до Російської Церкви 2328 церков в Україні.

Царський уряд побоювався заворушень у зв'язку з переводом уніатських парафій у Православ'я. Тому польські магнати несподівано отримали підтримку своїх прав, коли землевласникам на Правобережжі було гарантовано їх права на землі і кріпаків. Галичина опинилася після розподілів в Австро-Угорщині, і там уніатська Церква існувала. За наказом Катерини ІІ генерал-губернатор Мінської, Ізяславської і Брацлавської губерній Т. Тутолмін отримав наказ "попередити тих уніатів, що з'єднуються з Православ'ям, що їх буде суворо покарано, якщо вони вважатимуть за привід до непослуху поміщикам чи до іншого свавільства".

Лекція 6. ЦЕРКОВНА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРАТОРСЬКОГО УРЯДУ У ХІХ СТ. ЛІКВІДАЦІЯ УНІЇ В МЕЖАХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ РОСІЙСЬКИМ СИНОДОМ І СВІТСЬКОЮ ВЛАДОЮ УКРАЇНСЬКОГО ЦЕРКОВНОГО ЖИТТЯ У ХІХ - ПОЧ. ХХ СТ.

Внаслідок нового адміністративного поділу на намісництва Київська митрополія мала в 1785 р. лише 639 церков і 30 чоловічих (без Києво-Печерської лаври) та 6 жіночих монастирів. Тоді в єпархію входило 11 повітів. Київська єпархія - митрополія, згідно з розподілом у 1786 р. архієрейських кафедр на три класи одержала разом з Московською і Санкт-Петербурзькою єпархіями статус першокласної. Введення штатів у 1786 р. стало великим ударом як для всієї митрополії, так і для її парафій і монастирів. Після введення штатів чинними залишилося лише 7 чоловічих і 4 жіночих монастирі. Зліквідовано, з метою перенесення в Таврію, навіть ставропігійний Межигірський монастир. Старовинна обитель була піддана грабунку і в 1787 р. ледь не згоріла від випадкової пожежі. На недовгий час було закрито Братський Богоявленський монастир Київо-Могилянської Академії, але після довгих клопотань Митрополита Самуїла (Миславського) його було відновлено.

Києво-Печерська Лавра позбулася ставропігії. Київський Митрополит від 1786 р. стає настоятелем Києво-Печерської Лаври і тому в офіційних документах до титулу владик долучено слова: "Священно-архимандрит [архімандрит] Києво-Печерської Свято-Успенської Лаври". Митрополитам передано "настоятельські покої", і з того часу вони управляють Лаврою через своїх намісників разом з Духовним Собором. Збережено також формальну владу Митрополитів і над Київською Академією, але вона все більше потрапляла під контроль Св. Синоду.

Відповідно відбулась перебудова адміністративно-територіальної системи українських земель, що призвело до перерозподілу парафій між новоствореними єпархіями. У 1796 р. утворено Київську губернію, яка повністю тепер розмістилася на Правобережжі. Тому після наказу Св. Синоду від 7 вересня 1797 р. Київську єпархію складають тільки правобережні парафії і землі, які відійшли від Польщі до Російської імперії. До складу митрополії увійшли 12 повітів. Відповідно до повітового поділу губерній було зроблено перерозподіл митрополії. У кожному повітовому місті утворювалось Духовне Правління. Таким чином, церковні органи управління потрапляли під контроль світської адміністрації. Відбудовувалась чітка церковно-адміністративна структура, яка сприяла посиленню контрольно-поліційних функцій Церкви над парафіями у духовній сфері, у боротьбі з вільнодумством, єретицтвом та сектантством. Єдиною вигодою одержавлення Православної Церкви на Київщині стало закінчення панських знущань над церквами і священиками, які вони терпіли в часи Речі Посполитої.

Головною метою церковної політики Російської імперії на землях Лівобережної України впродовж ХVІІІ ст. було досягнення "купночінія" і справа уніфікації двох Православних Церков. Цю справу було поступово доконано під керівництвом Св. Синоду Російської Церкви за активного сприяння уряду.

Головними напрямами цієї політики були такі: 1) ліквідація визнаної наприкінці ХVІІ ст. російськими царями Петром та Іваном, а також Патріархом Московським Адріаном широкої автономії Української Православної Церкви (Київської митрополії); 2) перетворення Київської митрополії на єпархію Російської Церкви шляхом скорочення її території, постійного перекроювання кордонів, приведення її у відповідність з межами Київської губернії (1797) за зразком загальноросійського церковно-територіального розподілу; 3) поступове завмирання соборного життя, скасування виборчого начала в житті парафій, монастирів, братств тощо; 4) занепад української церковної культури і мистецтва через обмеження розвитку національних форм духовної освіти, книгодрукування; 5) перехід на службу до Росії освічених діячів у галузях церковної науки і освіти, музики, малярства, співів, архітектури, різьблярства тощо. Велике значення мали далекосяжні накази російського уряду про заборону друку та видавництва церковної літератури тогочасною українською мовою. На початку ХІХ ст. український народ вже не мав Православної Церкви як незалежної установи, оскільки всі справи стосовно до керування структурами Української Православної Церкви (Київської Митрополії) поступово перебрав на себе Російський Св. Синод, а завдяки цілеспрямованій політиці київські Митрополити наприкінці ХVІІІ ст. діють вже цілком в руслі російської політики, виконуючи накази та інструкції Св. Синоду щодо русифікації церковного життя в Україні та подальшій асиміляції його в єдину для імперії Російську Православну Церкву.

Останній розподіл Речі Посполитої (1795), після якого Польща як держава перестала існувати, для України мав далекосяжні наслідки. По-перше, хоча і в складі Російської імперії, але Правобережна та Лівобережна Україна були об'єднані територіально. По-друге, це об'єднання означало перемогу Православ'я, можливість відновлювати Православне життя на всій території України, припинення католицького впливу та утисків за віросповідною ознакою, оскільки Православну віру обороняла держава. З іншого боку, це означало перемогу Російського Православ'я в українських землях з відповідним посиленням політики русифікації та занепаду українства в цілому. Після 1795 р. тільки у Брацлавській губернії до Православ'я було повернуто 1090 церков і понад півмільйона греко-католиків.

Головними напрямами діяльності у справі уніфікації єпархіального устрою Правобережної України протягом 1795-1839 рр. були такі: 1) ліквідація Української Греко-Католицької Церкви на цих землях, і перереєстрація уніатських парафій як Православних; 2) організація єпархіяльного управління і церковного життя за вже існуючими зразками Лівобережжя; 3) нове перекроєння територіальних меж єпархій та їх узгодження з межами губерній (при тому зникали старовинні Православні кафедри і з'являлися нові); 4) за підтримки російського уряду відбувається поступове відновлення Православної Церкви на Правобережній Україні з того приниженого стану, в якому вона опинилася у ХVІІІ ст.

Російський імператор Павло І (1796-1801) почав запроваджувати Російське Православ'я на Правобережній Україні та польських землях під Росією. За його правління було ліквідовано уніатські парафії на Волині - Луцьку і Берестейську, в Білорусії - Пінську. З 5.000 уніатських парафій у Київській, Кам'янець-Подільській, Луцькій та Володимирській єпархіях залишилося неповних 200. Зліквідовано всі василіанські монастирі. Єдиний уніатський архиєпископ Полоцький Іраклій Лісовський залишався у м. Полоцьку.

Після смерті єпископа Іраклія Лісовського російський імператор Олександр І (1801-1825) призначив нового уніатського Митрополита Григорія Кояловича (1809-1814), якого Римський

престол не визнав. Тільки наступника його - Йоасафа Булгака (1817-1838) визнав Римський папа. Таким чином за Олександра І уніатська Церква отримала можливість існування. На цей час вона складалася з Митрополита, 4 єпископів, церковної колегії з 5 членів, декілька консисторій по 5 членів у кожній, 3 духовних семінарії, 1476 парафіяльних церков, 1985 священиків, 47 монастирів та майже 1,5 млн. вірних.

Польське повстання 1830-1831 рр. зруйнувало польско-російське співробітництво, яке було сформовано внаслідок угоди 1815 р. і періодично порушувалося з боку Росії. Росіяни й українці сформували щось на зразок спільного фронту проти поляків, хоча переслідували свої цілі.

Нова концепція польської нації вперше оформилася під час інтелектуальної революції і політичних реформ. В останнє десятиріччя ХVІІІ ст. польська нація пережила руйнування польської держави Берліном, Віднем та Санкт-Петербургом, але Польща збереглася як суспільство - у соціальному ландшафті колишньої Речі Посполитої домінували поляки. У 1820 р. за межі російської імперії були вислані всі єзуїти.Нове гоніння на уніатів починається від початку правління Миколи І (1825-1855). У 1828 р. з усіх уніатських єпархій було залишено 2, які були підпорядковані Російському Сенатові. У1832 р. скасовано уряд протоігумена василіанських монастирів. Але остаточний удар проти Греко-Католицької Церкви було завдано після польського повстання 1831 р. Незважаючи на те, що українці-католики майже не брали участь у повстанні, воно продемонструвало російському урядові те, яку величезну небезпеку несе польський націоналізм та осередки Римо-Католицької та Греко-Католицької Церков. Після придушення повстання 1831 р. Микола І здійснив заходи щодо ліквідації унії в межах Російської імперії.

Під час ліквідації структур Греко-Католицької Церкви на західноукраїнських землях Микола І ліквідував конституційну хартію 1815 р. і польське військо; закрив Віленський і Варшавський університети, ліцей у Крем'янці, польські школи, 200 католицьких монастирів; передав Православним Почаївську Лавру у 1831 р.; 1832 р. ліквідував Чин оо. Василіан, майно якого було конфісковано, ченців ув'язнено або заслано до Сибіру; дітей від змішаних шлюбів наказом від 1832 р. наказано писати як Православних; заборонено спільні богослужіння Православних з римокатоликами; кандидатам на священики треба було тепер вчитися тільки у московських школах; скасовано свята Йосафата, Божого Тіла; заборонено вживати католицькі книги і наказано використовувати книги тільки московського друку; священиків з цього часу призначав губернатор з огляду на їх політичну благонадійність. У 1837 р. Барський базиліанський монастир було переведено на Православ'я.

Акт повної ліквідації Української Греко-Католицької Церкви було доконано у 1839 р. Цей акт здійснили член Луцької консисторії УГКЦ Йосиф Семашко, адміністратор Білоруської Полоцької дієцезії Василь Лужинський та єпископ Берестейський Антін Зубко. Вони склали спільну заяву такого змісту: Українську Греко-Католицьку Церкву раніше було "силою відірвано від Росії" і тепер "стара спадщина вернулася"; всю провину за колишні проблеми та утиски Православних під Польщею було перекладено на Рим. У цій заяві з'явилася теза про "одність руського народу" - тобто російського, українського та білоруського. Цю заяву було складено цілком у дусі пануючої тоді в Російській імперії ідеології "Православіє, самодержавіє, народність". Заяву про ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви було підписано 1839 р. у Софійському Полоцькому соборі. Цим актом до Російської Православної Церкви відійшли 3 уніатських єпископи, 1300 духовних осіб, 1,5 млн. вірних.

Йосиф Семашко народився у 1798 р. в родині уніатського священика на Київщині. Після закінчення уніатської семінарії при Віленському університеті із званням магістра богослов'я він розпочав своє церковне служіння в Луцькій єпархії, пройшовши шлях від диякона, пресвітера, кафедрального проповідника, члена консисторії до професора богослів'я у єпархіальній духовній семінарії. У 1829 р. Йосифа Семашка висвячено на єпископа Мстиславського, вікарія Полоцького архієпископа. У 1833 р. він став правлячим єпископом Литовським і Брестським. У записці, яку він тоді склав з питання недоцільності воз'єднання уніатської і Православної церков, йшлося про потребу підготовки духовенства, і тільки після цього тривалого переконання мирян з одночасним усуванням з богослужіння латинських обрядів, Семашко знайшов однодумців у Білорусі, Литві й на Волині. Ними виправлялися служебники, відновлювалися східні богослужбові обряди.

Призначений у 1838 р. головою Греко-уніатської колегії, Семашко 12 лютого 1839 р. в м. Полоцьку підписав акт про воз'єднання Греко-Католицької Церкви і Російської Православної Церкви разом з його вікарієм єп. Брестським Антонієм, єп. Оршанським Василієм та ін. Після цього акту уніатська церква залишилася тільки в Галичині, яка перебувала в складі Австро-Угорської імперії. Таким чином, після укладення "Вічного миру" 1686 р. між Росією та Польщею Православна Церква на Правобережній Україні опинилася в оточенні католиків і уніатів у Польській державі. За відповідної політики польського королівського уряду та таємного плану Йосифа Шумлянського всі Православні єпископи Правобережної України перейшли до унії..

Втручання Росії у внутрішні справи Речі Посполитої під претекстом захисту прав Православних призвело до загострення стосунків між двома державами і призвело до розпаду Польської держави внаслідок трьох розборів її території (1772 1793 та 1795). Інтенсивна політика русифікації тривала до 1917 р. На чолі єпархій поступово імперською владою було поставлено росіян чи зденаціоналізованих українців. Наприклад, на Волині з 1795 до 1917 рр. змінилося 34 правлячих та вікарних архієреїв. Близько 76 % з них були неукраїнського, в основному російського, походження. Серед малої кількості єпископів українців національно свідомою постаттю був лише перший архієрей новоствореної Житомирсько-Волинської єпархії єпископ Варлаам Шишацький (1799-1805). Особливо ревними обрусителями Волині виступили на початку ХХ ст. єпископ (з 6 травня 1906 р. архієпископ) Волинський і Житомирський Антоній (Храповицький) (1902-1914) та архімандрит Свято-Успенської Почаївської Лаври Віталій (Максименко), який увійшов в історію створенням філій чорносотенної російської організації "Союза русскаго народа".

Єпархіальний устрій. У ХІХ ст. на території України було створено 9 єпархій: Волинську (1799), Катеринославську (1802, раніше Словенську і Херсонську), Київську (1797), Подільську і Брацлавську (1795), Полтавську і Переяславську (1803), Харківську (1799, у 1836-1878 - Слобідсько-Українську), Херсонську і Таврійську (1837, пізніше - Херсонську і Одеську), Таврійську і Сімферопольську (1859). На поч. ХХ ст. православні єпархії в Україні охоплювали бл. 2 млн. православних (1/5 частину населення імперії). У 1808 р. до України приєдналися Молдавія, Валахія і Бесарабія. Разом було 500 благочинних округів і більше 8200 парафій. Станом на 1900 р. тут було зосереджено п'яту частину православних храмів імперії, 1/7 частину монастирів, 10333 церкви та 105 монастирських осель, діяло 31 духовне училище, 9 семінарій і Київська Духовна Академія.

Святійший Синод Російської Православної Церкви. З 20-х рр. ХVІІІ ст. все церковне життя регламентувалося вказівками та наказами Св. Синоду, якому безпосередньо були підпорядковані єпархіальніархієреїтасекретарідуховнихконсисторій.Св.Синодконтролював широке коло питань, пов'язаних з адміністративними, судовими та господарськими сферами релігійного життя. Він вирішував питання щодо відкриття нових єпархій, вікаріатств, утворення посад і закладів церковного управління, створення духовно-навчальних закладів. Постанови та накази Синоду цілком обумовлювали порядок церковного життя. Відповідно до них Синод обирав кандидатів на єпископські кафедри, затверджував на посадах та звільняв настоятелів монастирів, секретарів консисторій, начальників духовно-навчальних закладів, розв'язував питання про зняття священицького та чернечого чину, давав дозвіл на відкриття нових монастирів, створення парафій; здійснював нагляд за духовно-навчальними закладами; йому підпорядковувалися Лаври та ставропігійні монастирі.

На чолі кожної єпархії стояв єпархіальний архієрей. Київську єпархію, як першокласну, очолював митрополит. Другокласну, очолював архієпископ, а єпархіями ІІІ-го класу керував єпископ. Єпархіальний архієрей мав адміністративну, судову та господарську владу в єпархії. Адміністративна влада поширювалася на усе духовенство та церковні заклади; судова - на духовенство і мирян у церковних справах; господарська - на церковне майно. Єпархіальний архієрей призначав посадових осіб єпархіального відомства, здійснював нагляд за їх діяльністю, затверджував рішення єпархіальних установ, поставляв членів причтів, здійснював ревізію єпархії та її монастирів. При архієреї знаходилася людина (з цивільних осіб), яка вела його діловодство. Архієрей очолював ієрархічну систему управління в єпархії, яка відповідала централізованій структурі державної влади. Священиків на парафії почали призначати з росіян. Микола І навіть пропонував переселити українське духовенство з Правобережжя у Росію і замінити його російським. Вже з сер. ХІХ ст., коли священики, які тримались українських традицій почали відходити, сільські і міські парафії поступово поповнювали вихованцями нових шкіл - семінарій та академій. Проходячи зросійщену духовну школу, вони відривались від народної мови, дивились на неї згорда.

Монастирі. Після введення штатного розкладу для монастирів у 1786 р., у штаті Київської єпархії на державному утриманні було 7 чоловічих монастирів. Відповідно до наказу Св. Синоду від 25 квітня 1865 р. для відкриття нового монастиря було потрібно, щоб з метою монастирського життя поєднувалися цілі благодійницькі та виховні та щоб монастирське життя базувалося на засадах спільного життя. Протягом ХІХ ст. кількість чоловічих монастирів змінювалось. У 1835 р. нараховувалося 5 штатних монастирів, не враховуючи Києво-Печерської Лаври, у Києві: Братський Училищний Богоявленський, Видубицький Михайлівський, Катерининський Грецький, Золотоверхо-Михайлівський, Пустинно-Миколаївський.

Денаціоналізація українського церковного життя (на прикладі КПЛ). Від кінця ХVІІІ ст. до 1917 р. на чолі Києво-Печерської Лаври не було жодного українця, хоча до 1754 р. неукраїнець не міг посідати найвищі духовні посади. Протягом ХІХ ст. Печерський монастир виконував функцію провідника ідеї єдиної неподільної Росії в українські маси. Занепадає місце Лаври в культурному житті - за 125 років вона не дала практично жодного значного громадського або культурного діяча. У ХVІІІ ст. монастир ще живило оригінальне, самобутнє українське мистецтво, що поєднувало народні традиції з монументальною і живописною майстерністю. Після поразки державницьких змагань української еліти в 1709 р., котра була матеріальним чинником різкого піднесення мистецтва на Наддніпрянщині і Лівобережжі у ХVІІ-ХVІІІ ст., культурний потенціал не вичерпався одразу і тому інерція великої культури нагадувала про часи розквіту козацької держави в Україні.

Етапом найвищого злету лаврського мистецтва стала середина ХVІІІ ст. Характерно, що під час розквіту українського бароко на чолі лаври були архімандрити-українці: Іоаникій Сенютович (1715-1729), який відновив після пожежі Свято-Успенський собор, Роман Копа (1730-1736), за якого було розпочато будівництво лаврської дзвіниці та розписано Троїцьку надбрамну церкву. За Тимофія Щербацького (1740-1747), Луки Білоусовича (1752-1761) та останнього виборного архімандрита Зосими Валькевича (1762-1786) було добудовано головну дзвіницю, перебудовано в стилі українського бароко будівлі пекарні, книгарні та друкарні, виготовлені іконостаси для Хрестовоздвиженської та Рождественської церков, збудовані дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах.

Руйнування лаврського господарства провадилося царатом методично і цілеспрямовано. Почалося воно в 1706 р., коли Петро І під час Північної війни (1700-1721) завітав до Києва і вибрав район лаври під зведення київської фортеці. За короткий строк знищується Печерське містечко в кілька тисяч жителів, а всі його мешканці переселені в район сучасного Печерська; руйнуються садиби та дерев'яні храми, що були залежні від Печерського монастиря. Залишилися незруйнованими лише Воскресенська та Феодосіївська муровані церкви мазепинської доби та Спаська церква княжих часів. Решта будівель зноситься, навколишня територія обноситься земляними валами, ровами, бастіонами і равелінами. Остаточним ударом був наказ Катерини ІІ1786 р. про секуляризацію церковних маєтків і землі в Україні в царську казну. Економічну незалежність було ліквідовано, за лаврою залишалися лише незначні земельні володіння в районі Києва. Весь монастирський штат і ченці переходили на утримання Св. Синоду.

Всі спроби опору українського духовенства придушувалися. Так, лаврського архімандрита Зосиму Валькевича з проголошенням нових духовних штатів 1786 р. було увільнено від ігуменства і відправлено на покій до Китаївської пустині. Його замінив більш лояльний до уряду Самуїл Миславський.

У 1800 р. з'явився відомий указ Павла І, котрим заборонялося будувати церкви в українському стилі - тричастні та хрестові в плані, з характерними грушеподібними банями. Натомість наказано будувати церкви виробленого в російських столицях класичного типу, пізніше - у псевдовізантійському і псевдоросійському стилях. Наказ цей неухильно виконувався протягом 100 років, і тільки після 1905 р. на Україні знову будувалися культові споруди у необарочному українському стилі. Ця нечувана досі регламентація архітектури негативно відбилася на зовнішньому вигляді лаври. Її споруди отримують непритаманні для українського мистецтва шарові завершення, фасади прикрашалися напівколонками московського наришкінського стилю, з'явилися споруди, що дисонували з витонченими формами мазепинського стилю.

У результаті Україна втратила найцінніший приклад монументального образотворчого мистецтва пізньобарочних часів. А серед постатей, зображених на стінах собору, були портрети майже всіх українських гетьманів, що були щедрими жертівниками на розбудову лаври. Там були зображення І. Самойловича, І. Скоропадського і навіть І. Мазепи, котрого 200 років з наказу Петра І виклинали з амвонів, а зображення цього благодійника благоговійно зберігали у соборі, що при ньому був черговий раз перебудований. Характерним фактом, що віддзеркалює українське духовне життя останніх часів козацької державності, є той факт, що портрет гетьмана Івана Мазепи в Успенському соборі було намальовано вже після падіння гетьмана й після жахливої пожежі 1718 р., в часи найбільшого цькування його пам'яті. Не останнім мотивом нових власників українських святинь в їх рішенні ліквідувати соборні фрески, очевидно, було бажання стерти саму пам'ять про українських діячів тієї доби.

Духовні училища. У Духовних училищах навчалися сироти, діти заштатних священиків і церковнослужителів, причетників, дяків та діти вчителів церковно-парафіяльних шкіл. Частина учнів перебувала на повному та напівказенному утриманні, решта навчалась за свій рахунок, причому діти світських осіб мали сплачувати гроші за можливість навчання. У 1882 р. навчалось у Києво-Подільському училищі - 198 учнів, Києво-Софійському - 183, Уманському - 189, Богуславському - 178, Черкаському - 149 осіб.

Жіноча духовна освіта. Для надання середньої освіти дочкам священно- і церковнослу­жителів з середини ХІХ ст. теж почали створювати відповідні заклади. Першим засновано у 1858 р. Лебединське училище з шестирічною програмою навчання. У 1882 р. у ньому навчалося 88 дівчат. Потім 5 жовтня 1861 р. відкрито Київське училище дівчат духовного відомства, і в 1881 р. воно налічувало 308 учениць, аз1 886 р. при ньому відкрито паралельні класи, з яких у 1893 р. утворено 2-ге Київське жіноче училище духовного відомства. Метою заснування вищезгаданих закладів послужило намагання подати хоч яку-небудь освіту майбутнім дружинам священиків. Можна зауважити, що за рівнем освіти жіночі училища нічим не поступалися світським закладам подібного типу.

З часів запровадження в життя "Духовного Регламенту" вища церковна влада Російської імперії намагається знищити чинні українські церковні особливості. Саме з метою подальшого скасування попередніх традицій Київської Академії як важливішого українського духовно-навчального центру, вона з 1721 р. підпорядкована не тільки Київському митрополитові, але й безпосередньо Російському Св. Синоду. І це незважаючи на те, що Київська митрополія все ще продовжувала користуватися тими правами і привілеями, які до того були надані їй в польсько-литовську добу і підтверджені гетьманами України і російським урядом у кінці ХVІІ ст.

Першим ректором Академії, якого було возведено в сан архімандрита був Амвросій Дубневич (1731-1737), після якого ректори Академії поєднують цю посаду з саном архімандрита Києво-Братського монастиря. Рафаїл Заборовський доклав значних зусиль у справі відбудови корпусів Академії, які були в поганому стані, а над шкільним кам'яним корпусом, відбудованим ще гетьманом Іваном Мазепою, надбудував за планом іноземного архітектора Шейдена ще один поверх з колонадою, а при ній Благовіщенську конгрегаційну церкву.

Через низку послідовних актів стосовно до вихованців Київської Академії, яких протягом всього ХVІІІ ст. забирали з України на служіння в Росії та за її межами, наприкінці сторіччя весь керівний склад Київської митрополії та Академії поступово заміщувався тими ж вихованцями Академії. Але всі вони значний проміжок часу працювали в Москві і Санкт-Петербурзі, а згодом посідали єпископські кафедри і в Україну поверталися з набутим досвідом.

В останній період перебування високопреосвященнійшого Серапіона (Александровського) і відбулася академічна реформа, коли наказом Св. Синоду від 14 серпня 1817 р. Київську Академію було перейменовано в Київську духовну семінарію, а наступним наказом від 26 серпня 1819 р. було відкрито нову Київську духовну академію, яка почала діяти за новим академічним статутом.Наприкінці ХVІІІ - поч. ХІХ ст. Російська Церква запроваджує реформування духовних шкіл на всій території,отже і в Україні. Внаслідок цілої низки реформ Київська Академія поступово втрачає свої особливості і традиції та перетворюється на одну з загальноросійських духовних Академій. Це відчутно вдарило по стародавніх традиціях існування українського шкільництва, започаткованого в добу св. митрополита Петра Могили. Позитивним моментом у цій ситуації слід вважати той, що на той період реформ духовної освіти в Росії та в Україні залишалась ціла плеяда представників старої Київської Академії. „Саме вони були носіями навчального та наукового досвіду попередніх часів і самого духу шкільництва післямогилянської доби. Для наступних поколінь вихованців Київської Духовної Академії цей дух поступово був втрачений. Разом з реформуванням Академії починається процес відтягування з неї кращих викладацьких та професорських сил до новоствореної Московської Духовної Академії, призначення викладачами до російських єпархіальних духовних семінарій, священноучителями при російських посольствах, настановлення новонавернених у православ'я іноземців.

Видатними представниками Київської Академії в цей період були Йосиф Волчанський, професор богослів'я і ректор Київської Академії (1721-1727), професор філософії і з 1727 р. ректор Академії, потім ігумен Мгарського Лубенського монастиря Іларіон Левицький, префект і професор Платон Малиновський, якого за часів правління російської

імператриці Анни Іоанівни було піддано суду, розстрижено і заслано на Камчатку, але за більш ліберального правління Єлизавети Петрівни було повернуто із заслання і висвячено на єпископа Крутицького. У 1748 р. Платона Малиновського возведено в сан Московського архієпископа († червень 1754 р.). Цікавими постатями є викладачі Веніамін Богацький, Іларіон Негребецький, Софроній (Мигалевич), Амвросій Дубне-вич, Амвросій Юшкевич (Яскевич), СтефанКалиновський, Сильвестр Кулябка, Ієронім Миткевич, Платон Левицький, Гервасій Лінцевський, Іоасаф Горленко, Йосип Оранський, Єпифаній Адамацький, Сильвестр Ляскоронський, Сильвестр Добрина. Ближче до сер. ХVІІІ ст. Київська духовна школа, маючи величезний накопичений викладацький і науковий потенціал випускає цілу низку видатних діячів на церковній ниві. Величезні заслуги вихованців Київської Академії протягом всього ХVІІІ ст. у справі піднесення церковного та культурного життя Російської Церкви та імперії в цілому, на жаль не знайшла ніякого відображення, і тим більше подяки, в працях російських істориків і навіть в дослідженнях професорів Київської Духовної Академії ХІХ - ХХ сторіч. У працях з російської церковної історії різних періодів Київська Академія представлена не як український старовинний духовний навчальний заклад, а як осередок російського православ'я в його

боротьбі з польсько-католицькими впливами на південному заході Росії.Реформування Київської Академії протягом 1808-1817 рр. Початок ХІХ ст. став для Київської Академії добою занепаду. Як і раніше освіта, отримувана учнями поєднувала в собі початкову, середню і вищу, але цей стан вже не відповідав вимогам нового часу та погано узгоджувався з планами російського керівництва щодо уніфікації духовної освіти в межах імперії. Більшість учнів на цей час вже складали діти священнослужителів, що було зумовлено попередніми указами Св. Синоду та Київської духовної консисторії, за

якими священики мусили віддавати дітей у навчання під загрозою штрафу, позбавлення парафії і навіть переведення в "компут мужичий".

Реформування Києво-Могилянської Академії в КДА. При реформуванні духовно-навчальних закладів Київської Академії її вирішено було зробити центром Київського духовного округу. Загалом всю Російську імперію було поділено на 4 округи. До Київського округу увійшли єпархії: Київська, Чернігівська, Подільська, Полтавська, Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська, Донська, Воронезька, Курська, Орловська, Мінська, Варшавська, Кишинівська, Грузинська, Імеретинська. Вихованці духовних семінарій усіх зазначених єпархій мусили продовжувати навчання в Київській Духовній Академії, яка стала спеціальним вищим навчально-науковим та адміністративним закладом, призначеним для дітей духовенства.

Головними проблемами нових академічних центрів був брак кваліфікованих викладачів та відсутність нових методик викладання, тобто перехід від примусового вивчення напам'ять певного обсягу матеріалу до виконання творчих робіт, самостійних творів і взагалі письмових праць. Практично весь попередній викладацько-професорський склад Київської Академії було відкинуто як такий, що не відповідає новим умовам. Було піддано нищівній критиці і курси викладання, і самих викладачів, оскільки всі вони за попередньою традицією не включали до розгляду російських духовних і світських авторів. У 1816 р. ректором Академії був архім. Іоасаф (Мохов), префект архім. Мелетій (Носков), серед вчителів згадані ключар Києво-Софійського собору свящ. Стефан Семяновський, бібліотекар ієром. Кандид, економ Київської Академії прот. Петро Максимович, вчитель історії і географії, надвірний радник Максим Берлінський. Після звільнення викладачів Комісія духовних училищ і митрополит Серапіон з попереднього складу Академії залишили тільки ієром. Кирила Куницького для викладання грецької мови. Натомість було викликано викладачів і вихованців Санкт-Петербурзької Духовної Академії, зокрема бакалавра ієром. Мойсея Антипова-Богданова, бакалавра Мелетія (в миру Михаїла Леонтовича), магістрів І.М. Скворцова та А. А. Максимовича.

Урочисте відкриття КДА відбулося 28 вересня 1819 р. після Божественної Літургії в Успенському соборі на Подолі, яку відслужив митрополит Серапіон (Александровський). Далі відбувся хресний хід до Києво-Братського монастиря на чолі з генерал-губернатором і урочистості в конгрегаційній залі КДА. Проф. Іван Скворцов виголосив промову латинською мовою "Про метафізичне джерело філософії". У

нововідкриту КДА було прийнято на навчання 49 студентів: 26

з українських єпархій і 23 з російських. Ректором став архім. Мойсей (Антипов). Практично всі ключові посади теж зайняли нові особи, здебільшого випускники Санкт-Петербурзької Духовної Академії. Серед них, потрібно згадати Михаїла Леонтовича, який спочатку був інспектором, а потім ректором КДА.

За період з 1814 до 1840 рр. курс навчання тривав 4 роки і складався з нижчого і вищого відділень. Нижче включало в себе викладання наступних предметів: філософія (логіка, психологія, метафізика, моральна філософія та історія філософії), загальної словесності, цивільної історії і математики.

Вище відділення включало богослів'я (догматичне, моральне, викривальне, співбесідне, герме-невтику і канонічне право), церковну історію і старожитності зі священною хронологією та географією, церковну словесність. Студенти опановували: Св. Письмо, мови (грецьку, єврейську, німецьку, французьку), факультативно вивчали історичні та фізико-математичні науки. Загалом нараховувалося 19 загальноосвітніх та 2 фахових дисципліни. З 1841 р. додано патристику (патрологію), а з 1867 р. - педагогіку.

За статутом 1869 р. духовні академії становили певну паралель з університетами і відповідно до факультетів було створено 3 відділи: богословський, церковно-історичний, церковно-практичний. Згодом у Київській Духовній Академії склалася солідна богословська, філософська та історична школи на чолі з відомими церковними вченими. Розвиток і поглиблення богословського курсу в КДА пов'язаний з іменами Мойсея (Богданова-Платонова), який розробляв богослів'я в напрямі містицизму. З 1830 р. кафедру богослів'я очолив Інокентій (Борисов), який намагався розширити богословські істини за допомогою науково-філософського знання, запроваджував такі аспекти богослів'я, як релігіозистика, еклезіастика, порівняльне богослів'я.

У 1910 р. праці Інокентія (Борисова) у 12 томах були видані в

Санкт-Петербурзі. Справу продовжив Димитрій Муретов, а згодом і Антоній Амфітеатров. У др. пол. ХІХ - поч. ХХ ст. богословські студії в КДА зазнали всебічного розширення і поглиблення. Знаними дослідниками Старого Заповіту були А. Воронов, С. Сольський, Ф. Філаретов, О. Глаголєв, дослідник книг пророків Володимир Рибинський. Великим авторитетом у дослідженні Новозавітного писання був Димитрій Богдашевський (єп. Канівський Василій), який аналізував життя і вчення Христа Спасителя, а також Св. Апостолів. Микола Глубоковський опрацював хронологію Нового Заповіту. Над біблійною історією і археологією працював Яким Олесницький, який декілька разів проводив дослідження у Святій Землі в 1870-х рр.

З початку своєї діяльності кафедра загальної церковної і світської історії належала до другорядної категорії. Вивчення світської історії взагалі було необов'язковим. Деяке пожвавлення у справі вивчення історії вніс митр. Євгеній (Болховітінов). З 1841 р. в КДА було заведено окрему кафедру російської церковної і світської історії, яку почав викладати Макарій (Булгаков), пізніше митрополит Московський, автор ряду відомих творів "История Киевской Академии", "Догматическое богословие", "История Русской Церкви" в 12-ти т. та ін. Його справу продовжив проф. І. Малишевський (1828-1897). З 1860-х рр. світську історію викладав П. Терновський, автор праць про Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, південно-російського проповідництва ХVІ-ХVІІ ст. Російську цивільну історію викладав Володимир Завітневич (1853-1927), автор аналізу "Палінодії" Захарії Копистенського.

Три видатні постаті серед професорського складу КДА заслуговують на особливу увагу - Микола Петров (1840-1921), Степан Голубєв (1849-1920) і Федір Титов (1864-1922). Своїми дослідами, зібраними матеріалами і документами вони дали основу для наукових студій у галузі церковної історії і культури, особливо ХVІІІ-ХІХ ст. Звичайно, що для них не існувало "Української Церкви", а тільки Православна Церква в "Малоросії" або "в Юго-Западной Россії", хоча слід зазначити, що зібраний і опрацьований академічними істориками фактичний матеріал по церковним старожитностям України різних історичних періодів на сьогодні є безцінним джерелом для досліджень. Після початку І Світової війни (1914-1918), коли військові дії почалися розгортатися на території України, постало питання про евакуацію КДА, чи її частини, до Казанської духовної академії. Між іншим, у 1915 р. планувалося урочисте святкування 300-річного ювілею заснування Академії, про що було підготовлено історичну записку ще в 1912 р.

Кінець розвитку духовної освіти в Україні поклали революційні події і громадянська війна. Під час перебування українських урядів при владі - Центральної Ради, Гетьмана Павла Скоропадського та Директорії УНР Київська Академія можливо і не мала тих засобів для існування, які були до 1917 р., але життя в ній не завмирало. Криза настала у 1920 р., коли радянська влада остаточно закріпилася в Україні, і наказом більшовицького уряду КДА було закрито і академічна система була приречена на вимирання.