Суспільно-політичне життя
Поразка революція 1848-1849 рр. та імперська реакція спричинили послаблення українського руху.
Австрійська влада використовувала українсько-польські протистояння.
У 1851р. ліквідовано Головну Руську Раду (проіснувала з 1848 р. по 1851 р.).
Відмовлено поділити Галичину на Західну та Східну.
Конституція 1867 р. офіційно оголосила рівноправність усіх народів імперії, що позитивно позначилося на розвитку української культури.
Австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі об’єднання та видавництва.
Українці отримали змогу обирати й бути обраними до австрійського та угорського парламентів, галицького та буковинського сеймів.
Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії.
Течії суспільно-політичного руху
І
Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об’єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов’янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів.
Російська панславістська теорія — теорія кінця ХVIII — початку XIX ст, яка відображала прагнення об’єднати всі слов’янські народи під зверхністю Росії.
Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта.
Москвофіли орієнтувалися на Російську імперію і ставили собі за мету об’єднати Західноукраїнські землі з Наддніпрянською Україною під владою Росії. Отримували фінансову підтримку з Росії. У 60-80-х рр. ХІХ ст. займали провідне становище в громадському житті Західної України.
Ідеї: обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», який поживає від Карпат до Камчатки и до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття
Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення гасла національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь»та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян.
Діяльність:
У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. Було утворене «Общество им. Качковського» 1876 р., яке з часом створило сітку місцевих філій і читалень в Галичині. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ’я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ’я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) виправдав їх від звинувачення в державній зраді.
Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861—1887), Страхопуд (1863—1865), Золотая грамота (1865—1866), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово (1890—1914)
На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891). Яків Головацький, Михайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здобути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами. «Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє», — писали вони в часописі «Слово».
Б. Дідицький І. Наумович Я. Головацький
ІІ
Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти. Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.
Народовці (українофіли) – національна українська течія, що зародилася в 60-ті рр. ХІХ ст., представники якої доводили самостійність українського народу, культури, мови.
Ідеї: єдність українських земель, необхідність їх об’єднання; розвиток української мови, культури.
Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.
Діяльність:
створювали просвітницькі організації, підтримували зв’язки з громадами Наддніпрянської України; пропагували твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основяʼненка…;
Створили перше в Галичині культурно-освітнє товариство «Руська бесіда».
були ініціаторами створення у Львові першого професійного українського театру (1864 р.);
Перша дружина Руського народного театру, 1864 рік
у 1868 р. відкрили культурно-освітнє товариство «Просвіта»;
у 1873 р. – Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке з 1892 р. перейменоване на Наукове товариство ім. Т.Шевченка. (з 1897 по 1913 рр. Товариство очолював М.Грушевський);
у 1885 р. заснували Народну Раду, яка повинна була продовжувати справу Головної Руської Ради (очолив Ю.Романчук).
Ю. Романчук
Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.
Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.
ІІІ
Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Вын закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.
Радикали – представники молодої інтелігенції, що вели боротьбу за визволення українського народу від соціального та національного гніту. Сповідували соціалістичні ідеї. Створили перші політичні партії.
Молоді радикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос на самперед на соціальних проблемах, праг нули надати українському національному рухові нового, європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вони прагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини.
Вони розгорнули наступ на москофілів, а згодом перейшли і на критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.