27. Особливості фізичної реабілітації при захворюваннях суглобів. Клініко-фізіологічне обгрунтування застосування засобів фізичної реабілітації при захворюваннях суглобів.

Захворювання суглобів характеризується важкими суб'єктивними І об'єк¬тивними симптомами, серед яких головним є біль, порушення функцій, значне обмеження фізичних можливостей хворих, що призводить до зниження їх пра¬цездатності і нерідко — до інвалідності. Захворювання суглобів поділяють на дві основні групи: запальні — артрити і дегенеративні — артрози.

Артрити і артрози можуть бути як первинними, самостійними захворю¬ваннями, так і вторинними проявами хвороб інших органів і систем. Патоло¬гічний процес може розвиватися в одному суглобі (моноартрит) або у декіль¬кох (поліартрит), а також локалізуватися у хребті.

Захворювання суглобів лікують комплексно. Разом з медикаментозним лі¬куванням, дієтотерапією, ортопедичними методами, інколи хірургічним втру¬чанням, широко застосовують фізичну реабілітацію.

5.5.1. Клініко-фізіологічне обгрунтування застосування засобів фізичної реабілітації

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях суглобів застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізичних вправ проявляється, першочергово, трофічним і тонізуючим впливом на орга¬нізм, а у подальшому — формуванням компенсацій та нормалізацією функцій.

Фізичні вправи підвищують загальний тонус і функціональний стан орга­нізму, які нерідко у хворих знижуються не стільки від самого захворювання, скільки від значного обмеження своєї рухливості і пов'язаними з гіподинамі­єю функціональними змінами в діяльності ЦНС, серцево-судинної, дихальної та інших систем. ЛФК позитивно впливає на психоемоційний стан хворого та підтримує надію у сприятливий результат лікування.

ЛФК попереджує ускладнення, що виникають при захворюванні суглобів (остеопороз, атрофія м'язів і хрящів, контрактури), запобігає їх прогресуван­ню. Багаторазові повторення рухів формують суглоб, відновлюють і зберіга­ють його конгруентність і функцію, зміцнюють м'язово-зв'язковий апарат, максимально підтримують його функцію.

Фізичні вправи підсилюють загальний і місцевий крово- і лімфообіг, транспорт кисню і поживних речовин кров'ю та виведення продуктів обміну. Локальне поліпшення трофіки сприяє затуханню запальних змін, розсмокту­ванню набрякової рідини у суглобі і навколо суглобових тканинах, прискорен­ню у них регенеративних і гальмуванню дегенеративних процесів.

ЛФК забезпечує утворення тимчасової компенсації, а у подальшому — нормалізацію функцій суглоба. При незворотніх змінах у ньому фізичні впра­ви сприяють формуванню постійних компенсацій. Заняття ЛФК тренують ор­ганізм і готують хворого до побутових і виробничих навантажень.

Лікувальний масаж використовують у лікарняний і післялікар-няний періоди реабілітації. Його лікувальна дія проявляється, в основному, за рахунок нервово-рефлекторного і механічного механізмів.

Масаж позитивно впливає на функції ЦНС, покращує настрій і самопочут­тя хворого. Він зменшує больові відчуття, перешкоджає іррадіації болю з ді­лянки хворих суглобів, рефлекторно вирівнює м'язовий тонус, що знижується внаслідок захворювання.

Масаж попереджує або зменшує атрофію м'язів, розтягує їх і підвищує скорочувальну здатність; протидіє сполучнотканинним зрощенням, виникнен­ню контрактур, порушенням осі кінцівки. Це зменшує можливість перерозпо­ділу навантаження на робочі поверхні суглобових хрящів і оберігає їх від по­дальшої травматизації, розвитку запалення, розростання екзостозів, прогресу­вання деформуючого артрозу та артритів.

Масаж поліпшує кровопостачання суглобів і навколишніх тканин, стиму­лює утворення і циркуляцію синовіальної рідини, активізує окисно-відновні і обмінні процеси. Це сприяє розсмоктуванню запальної рідини, ліквідації наб­ряків, підсиленню процесів регенерації; гальмує розвиток дегенеративних про­цесів у хрящах і суглобовій сумці, зв'язковому апараті суглобів; підтримує і відновлює їх функції.

Фізіотерапію застосовують на всіх етапах реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії фізичних методів при захворюваннях суглобів є нервово-рефлекторний і гуморальний.

Фізіотерапевтичні методи лікування вирівнюють перебіг основних нер­вових процесів у ЦНС, позитивно впливають на симпатико-адреналову і ен докринну системи, імунологічні процеси; діють знеболююче, протизапально, гіпосенсибілізуюче; підвищують загальний функціональний стан організму.

Фізіотерапія активізує загальний і місцевий кровообіг, поліпшує мікро-циркуляцію у суглобових тканинах, сприяє росту і нормальному функціону­ванню синовіальних ворсинок, які секретують синовіальну рідину. Все це по­кращує окисно-відновні і трофічні процеси у суглобах, ліквідує набряки, змен­шує деструктивні явища в епіфізарному хрящі, сприяє збереженню їх функції.

Фізіотерапевтичні методи знижують активність патологічного процесу, гальмують його розвиток, зменшують запальні явища у суглобах, сприяють більш тривалій ремісії. Вони підвищують ефективність лікування медикамен­тами, що дає змогу зменшити їх дозування і, тим самим, зменшити побічну дію ліків.

Механотерапію застосовують на заключних етапах реабілітації. Вона безпосередньо діє на уражений суглоб, підсилює крово- і лімфообіг, зменшує набряк, активізує циркуляцію синовіальної рідини. Механотерапія збільшує амплітуду рухів, розтягує і поліпшує еластичність м'язів і зв'язок, сприяє відновленню сили м'язів і функції суглобів.

Працетерапію використовують, переважно, у післялікарняний пе­ріод реабілітації. Вона має позитивний психотерапевтичний ефект, мобілізує волю і спрямовує на результативну діяльність. Працетерапія відновлює або збільшує рухливість у суглобах і силу м'язів, покращує координацію рухів, сприяє розвитку тимчасової компенсації, а у разі необхідності — розвиває постійні.