«Грандіозний прорив»

У проекті бюджету на 2017 рік видатки на охорону здоров'я вперше збільшили на 2 мільярди гривень, а фінансування програми з протидії ВІЛ зросло на 132%.

«Ми віримо, що до кінця 2016 року Верховна Рада схвалить його (бюджет. - Ред.) повністю!» - заявили у фонді «АНТИСНІД».

«Головне досягення року, на мою думку, - це можливість створення нового рівня досяжності лікування для наших людей», - прокоментував ВВС Україна представник фонду Павло Пімінов.

Збільшення витрат на лікування він називає «грандіозним проривом».

У серпні Кабмін погодив перелік ліків для закупівлі міжнародними організаціями за гроші держбюджету-2016. Активісти стверджують, що це допомогло значно зменшити вартість медикаментів.

Згодом до того переліку додали препарати для антиретровірусної терапії для хворих на СНІД, тест-системи для діагностики ВІЛ-інфекції, а днями - замісну підтримуючу терапію.

«Це дозволить виконати зобов'язання України перед Глобальним фондом із боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією», - повідомили в МОЗ.

Тепер, за словами представників громадських організацій, головне - стежити за тим, як витрачають виділені гроші, аби ті, кому потрібне лікування, отримали його.

Статистика проти

У 2012 році вперше в історії України епідемія ВІЛ/СНІДу сповільнилася - кількість нових випадків виявилися нижчою, ніж у 2011-му.

«Але після 2013, а особливо з початком воєнних дій в Україні, розпочався зворотній процес. На Сході, який і так був найбільше ураженим епідемією, почала руйнуватися інфраструктура охорони здоров'я, у тому числі інфраструктура для надання допомоги ВІЛ-позитивним», - розповів Павло Пімінов.В Українському центрі контролю за соціально небезпечними захворюваннями підрахували, що станом на кінець жовтня 2016-го в Україні зареєстрували понад 13 тисяч нових випадків ВІЛ-інфекції. Понад 2 тисячі з цих людей - віком до 14 років (народилися від інфікованих батьків).

Утім, ці цифри не включають показники із непідконтрольних українській владі регіонів, тож насправді ситуація може бути гіршою.

Загалом Україна досі залишається лідером у Європі за масштабами поширення ВІЛ. За оцінками експертів UNAIDS, з інфекцією живуть до 250 тисяч людей.

«Усі експерти та отримувачі послуг кажуть, що ситуація наразі погіршується, а не покращується», - каже пан Пімінов.

Найбільш ураженими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Київська, Миколаївська й Одеська області, а також Київ.

Найчастіше українці інфікуються через незахищений секс - у 2015-му цей показник склав 60%. Поширеним також є зараження через ін'єкції наркотиків.

Більшість випадків інфікування ВІЛ в Україні реєструють у молодих людей віком від 15 до 30 років.

Всього з 1987 року в Україні офіційно зареєстровано 293 739 нових випадків ВІЛ-інфекції, від СНІДу померли майже 41 тисяча людей.

Аби переламати статистику, кажуть експерти, слід забезпечувати хворим лікування - не лише у випадках погіршення здоров'я, а одразу після виявлення ВІЛ.

«Це, власне, і є інструмент профілактики - що більше людей отримують терапію, то більше людей абсолютно безпечні і не здатні інфікувати інших. Це важлива річ, яку треба зробити наступного року», - вважає Павло Пімінов.

СТАТТЯ 3

"Україні у спадок дісталося зневажливе ставлення до хворих": історія ВІЛ-позитивного українця. 21 Червня 2016, 07:52

Кожен день в Україні заражаються 44 людини, а 8 – помирають від СНІДу

Дмитро Шерембей. Фото: Данило Павлов 

В Україні тільки за рік від СНІДу загинуло понад три тисячі людей. Щороку тисячі українців заражаються невиліковним захворюванням, багато хто з них про свій діагноз навіть не підозрюють. Дмитро Шерембей живе з ВІЛ вже майже 20 років. За цей час у молодої людини з'явилося двоє здорових дітей, він побудував кар'єру і очолив одну з найбільших в Україні пацієнтських організацій "Люди, які живуть з ВІЛ". Дмитро впевнений: щоб зупинити епідемію в країні, необхідно витратити всього сім мільйонів доларів.

"Люди не хочуть дізнатися правду про своє здоров'я"

За даними Міністерства охорони здоров'я, 280 358 українців хворі на ВІЛ. Майже 60 тисяч з них – діти молодше 15 років. Кожен день в Україні заражаються 44 людини, а 8 – помирають від СНІДу. Так, тільки за минулий рік медики зареєстрували 15 869 нових випадків зараження.

Дмитро Шерембей з початку 2000-х років займається проблемами ВІЛ-позитивних українців, в цей же період молода людина і сам дізнався про свою хворобу. Ще 15 років тому вважалося, що ВІЛ – смертельне захворювання і максимум, що можна зробити – продовжити життя. На початку 2000-х в Україні з'явилася антиретровірусна терапія (APT) – препарати дозволяють пригнічувати вірус в організмі і жити повноцінним життям. Дмитро один з перших українців, який почав приймати АРТ.

Я був в першій сотні тих, хто почав отримувати терапію. Я приймаю її вже 15 років, у мене нульове вірусне навантаження. Тобто, я абсолютно безпечний. Моя кров – безпечна. Я не можу заразити людей ВІЛ", – розповідає Дмитро.

Проблема №1: Мало ліків

За статистикою, кожен четвертий українець з ВІЛ отримує АРТ, інші – мають високу вірусне навантаження і заражають приблизно двох чоловік в рік. Щоб зупинити епідемію досить роздати всім хворим препарати, впевнений Дмитро Шерембей. Для цього держава повинна закупити медикаменти на суму від 4 до 7 мільйонів доларів, а більшість хворих українців – отримати ці ліки.

Проблема №2: Українці не хочуть знати правду про своє здоров'я

"Україні у спадок дісталося зневажливе ставлення до хворих. Але насправді діагноз ніяк не характеризує людину. Моя поведінка може мене характеризувати, але захворювання – ні в якому разі", – розповідає Дмитро Шерембей.

Через упереджене ставлення до ВІЛ-інфікованих, самі хворі часто бояться пройти тест, дізнатися про свій діагноз і почати терапію. "Люди не хочуть знати правду про своє здоров'я для того, щоб до них хоч фальшиво добре ставилися", – впевнений активіст.Українці, які не приймають АРТ, ризикують померти від СНІДу. "Не здають тест – не отримують терапію – йдуть із життя", – пояснює Шерембей.

"Жодне захворювання не може бути причиною, щоб своє життя перетворити в ла*но"

- Як Ви дізналися про свій діагноз?

- C 1997 року я живу з ВІЛ. Тоді тестування і діагностика в Україні були погано розвинені. Життя моє було непростим. Я вживав наркотики, у мене була дуже бурхлива молодість, я був у в'язниці. Це був дуже складний час. Я переглянув свої цінності: почав допомагати наркозалежним, це було на початку 2000-х...Я займався однією сім'єю, умовляв їх пройти лікування в центрі реабілітації. І там потрібно було обов'язково проходити тест на ВІЛ. І коли сім'я здала тест, доктор їх діагноз повідомив не ним, а мені: бо я їх привів, я ними займався. Я потрапив в ситуацію, коли мені потрібно було повідомити людям, що вони хворі на ВІЛ. Я тоді розумів, що ця інформація може їх демотивувати і вони відмовляться лягати на реабілітацію...

Тоді сам пішов, здав тест на ВІЛ. Коли прийшов до лікаря, вже знав, що буду робити. Я вважав, що я витрачу час, який у мене залишилося, на тих людей, яких я люблю. Я завжди відкладав цей час на потім. Тепер його мало. Коли прийшов до лікаря, він попросив весь персонал вийти. Я сказав йому, що йому не потрібно напружуватися, а просто сказати, що мені робити далі.

- І що Ви робили далі?

- В Україні була маленька група взаємодопомоги, там збиралися люди з ВІЛ. Я пішов, щоб отримати більше інформації, якимось чином надати їм допомогу. Мені не сподобалося, що люди драматично ставилися до свого життя. Вони з цього діагнозу робили кінець життя. Я зрозумів, що я можу навчити їх радіти простим речам. Рівно через рік ми святкували Новий рік, це вже була велика група людей. Люди були з родинами, вже не було такої драматичної обстановки...

- А особисто Вам легко було "не драматизувати" своє захворювання?

- Коли я дізнався про свій діагноз, у мене і так вже було досить висновків, щоб жити інакше. Діагноз ВІЛ – була інформація про те, що я завтра помру. Жодне захворювання не може бути причиною, щоб своє життя перетворити в ла*но.

У мене було достатньо сил, щоб люди навколо не зробили з цього трагедію. Я вигадував всякі історії про те, що вже є ліки – три дня і ти здоровий, розповідав всякі небилиці. Щоб для близьких це було не так драматично.

- Лікарі робили якісь прогнози?

- У 2000-х я потрапляю в лікарню з вагою менше 50 кілограм, у мене була висока температура. До мене приходить лікар, дивиться на мої аналізи і каже, що мені залишилося жити два місяці. Але настрій внутрішнє у мене було інше, я сказав "Не вам вирішувати, як мені жити і коли вмирати". Прогноз доктора не виправдався...

- ВІЛ-інфікованих, особливо в невеликих містах, часто розповідають про упереджене ставлення з боку медиків...

- Я хочу розповісти про один випадок. Колись я прийшов інфекційну дитячу лікарню до одного з дітей. Я чув, як у сусідній кімнаті плаче дитина. Я подумав, що там роблять якісь маніпуляції з дитиною, їй некомфортно, і вона кричить. Минуло дві хвилини, три хвилини, чотири хвилини. Дивлюся, в кінці коридору сидять дві медсестри і п'ють чай. Я подумав, що, напевно, з дитиною лікар, інакше медсестри б підійшли до дитини. Дитина продовжила кричати, і я зайшов в палату.

Там стояли чотири ліжечка, і на одному з іржавих матраців лежить дитина-немовля. Він плаче, тому що він пописав і мокро. Медперсонал чує, але ніхто не йде. Я пішов до медсестрам і питаю "Ви оглухли?", А вони мені відповідають: "Так це дитина з ВІЛ, від якої мама відмовилася". Я не міг повірити, що люди можуть себе так вести. Я підняв весь персонал на вуха. Самий останній, хто не повинен від тебе відмовитися – це лікар.

СТАТТЯ 4

«ВІЛ-інфекція — це не вирок». Успішні історії ВІЛ-позитивних жінок

Квітень 18, 2016

«Повага», що бореться проти сексизму та дискримінації продовжує рубрику «Історії, що дають силу» — рубрику про сильних жінок, що долають перепони, стають успішними та продовжують свою боротьбу, не дивлячись на різні перепони.

Уже багато років Віра з Києва й Ірина з Одеси живуть із вірусом імунодефіциту. Кожна з них свого часу отримала потрясіння, пов’язані з хворобою. Та попри це жінки знайшли в собі сили продовжувати жити, народили здорових дітей і реалізували себе в роботі.