1.2. Криза структуралізму й теорія квазіконкурентних ринків

В 70-ті рр. Чиказька економічна школа виступила проти структуралістського підходу. Стиглер і Демсец X. критикували теорію Бейна й Мейсона на основі раніше висловлених ідей Чемберліна про те, що конкуренція – це по своїй суті динамічний процес, тому статичний підхід, який демонструє структуралістська концепція, не може застосовуватися тут по суті справи. У цей період у якості альтернативі структуралістському підходу з’явилася теорія квазіконкурентних ринків (ринків, що

15

змагаються) Баумоля, Панзара й Вилига. Ця теорія встановлювали зв’язок ринкової структури й конкуренції з потенційними можливостями входу-виходу.

Якщо до цього традиційним було ототожнення монопольної влади з високим рівнем концентрації продавців на ринку, то тепер відбувається усвідомлення того факту, що, з одного боку, монопольна влада може сполучатися з досить низькою концентрацією продавців на ринку –

наприклад, монопольна влада на регіональному (локальному) ринку в комбінації з низьким рівнем концентрації на загальнонаціональному рівні або продуктові ланцюжки вертикально інтегрованих структур, коли формально велика кількість продавців кінцевого товару виявляється залежно від декількох великих постачальників, так що конкуренція між ними практично зникає. З іншого боку, наявність невеликого числа великих продавців на ринку – формально високий рівень концентрації – не обов’язково означає більший ступінь монопольної влади даних фірм.

На ринках з невеликою кількістю учасників навіть досить великі фірми в силу особливості галузевої структури змушені діяти так, ніби ринок був конкурентним, з більшим кількість продавців і покупців. Цією особливістю, що приводить ринки до конкурентного результату, є відсутність (або неістотність) бар’єрів входу в галузь і виходу з галузі. Тобто фірми можуть легко відшкодувати будь-які інвестиції, пов’язані із входом на ринок, так що потенційні конкуренти завжди можуть скористатися своїми тимчасовими перевагами для одержання прибутку, а потім необтяжливо піти з галузі.

Наявність реальної погрози входу потенційних конкурентів впливає на вже функціонуючі в галузі фірми, обмежуючи їх, а якщо ні, то монопольну владу й стимулюючи розвиток подій по конкурентному сценарію. Якщо велика фірма – агент квазіконкурентного ринку – спробує реалізувати свої ринкові переваги для впливу на ринок, збільшуючи, наприклад, ціну товару, то відбудеться наступне: надмірно висока ціна створить умови для одержання монопольного прибутку, монопольний прибуток залучить нові фірми в галузь, які в силу відсутності бар’єрів входу легко створять конкурентне виробництво, пропозиція товару в галузі може досить швидко зрости, що приведе до падіння ціни, прибутку й обсягів продажів старої фірми. Тому щоб не втрачати ринок, стара фірма змушена дотримуватися такої ціни, яка не здатна залучити в галузь нових конкурентів, – тобто рівня конкурентної (або такої, що наближається до такої) ціни. Таким чином, для великої фірми, що діє в умовах квазіконкурентного ринку, виявляється неможливим проводити ефективну монопольну політику.

Квазіконкурентний ринок забезпечує ефективний випуск у галузі й відсутність ринкової влади в якого-небудь економічного агента, що діє на цьому ринку. Концепція квазіконкурентного ринка народилася самостійно. Проте в якості її логічного попередника можна назвати теорію працюючої конкуренції, яка з’явилася ще в початку ХХ століття і була остаточно розроблена в 1940-х рр. Її автором вважається Дж. Кларк. Кларк виділяв особливі межі ринку, які незалежно від числа учасників як з боку попиту, так

16

і з боку пропозиції, приводять до конкурентного результату – працюючої ефективної конкуренції.

Згодом, з появою робіт Баумоля, Панзара й Вилига, теорію працюючої конкуренції стали ототожнювати з теорією квазіконкурентного ринку, так що в сучасній інтерпретації ці дві концепції представляються різними складовими частинами однієї загальної ідеї – відсутність однозначної залежності між рівнем концентрації й ступенем конкуренції на ринку. Коли конкуренція здобуває характер працюючої (а ринок, відповідно, стає квазіконкурентним), те й структура ринку й поведінка фірм і результативність галузі в цілому змінюються кардинальним образом. Дж. Кларк висунув наступні критерії оцінки конкуренції як працюючої.

Структура ринку:

відсутність яскраво вираженого домінування і розмір продавців настільки великий, наскільки це дозволяє ефект масштабу;

диференціація товару помірна і чутлива до цін; відсутність перешкод для мобільності продавців як між даним ринком і

іншими галузями, так і усередині ринку; прийнятна доступність ринкової інформації;

наявність деякої невизначеності відносно реакції конкурентів на зниження ціни;

відсутність законодавчих обмежень; розвиток нових ринків і торгових контрактів.

Поведінка продавців:

незалежна конкуренція, пошук прибутку; відсутність штучних прикриттів для неефективних конкурентів,

постачальників або замовників; відсутність несумлінної конкуренції, виключних прав і грабіжницької

тактики ціноутворення на ринку; відсутність зайвої цінової дискримінації;

досить швидка реакція покупців на відмінності в якості й інших характеристиках товару.

Результативність галузі:

ефективне виробництво і розподіл; відсутність зайвих витрат на рекламу і інші методи стимулювання

збуту; прибуток достатній для відшкодування інвестицій і інноваційної

діяльності; ефективний випуск;

ціни не загострюють проблеми циклу ділової активності; якість товару відповідає перевагам споживачів; відповідна міра поліпшення товарів і технологій.

Отже, незважаючи на те, що фірм у галузі може бути небагато й вони досить великі по розміру, їх взаємодія характеризується відсутністю скорочення випуску й росту ціни (відсутністю монопольних ефектів). Отже, наявність у галузі невеликого числа великих фірм саме по собі не свідчить

17

про те, що галузь монополізована, хоча формальні показники (такі, як індекс концентрації або індекс Херфіндаля-Хіршмана) можуть дати досить високий рівень концентрації.

З теорією квазіконкурентних ринків тісним чином виявилася зв’язаним розробка проблем бар’єрів входу на ринок і динаміки ринку. Різні дослідники по-різному визначали саме поняття бар’єрів входу-виходу, так що кожне визначення відзначає ту або іншу специфічну сторону цього явища. Так, основоположник вивчення бар’єрів – Джо Бейн дає таке визначення: «Вхідні бар’єри – це все, що дозволяє фірмам, що перебувають у вигідній ситуації, заробляти надприбутки без погрози входу». Відзначимо важливий момент. Наявність бар’єрів дозволяє фірмам галузі одержувати позитивний економічний прибуток без загрози входу.

Інший американський економіст, Стиглер, підкреслює асиметрію фірм-старожилів ринку й фірм-новачків. Згідно Стиглеру, до бар’єрів слід віднести всі фактори, що створюють подібну асиметрію, якщо вона має економічне вираження – у вигляді додаткового прибутку фірм-старожилів. Німецький економіст фон Вайцзекер вважає, що вхідний бар’єр – це витрати виробництва, які повинна нести фірма, що намагається ввійти в галузь, але які не несуть фірми, що вже функціонують на ринку.

• зв’язку з розробкою поняття бар’єрів входу інший характер здобуває

• конкурентна політика держави. Адміністративне регулювання ринків спрямоване тепер на рішення трьох проблем: зниження або, по можливості,

усунення бар’єрів входу на ринок, інтерналізація зовнішніх ефектів економічної діяльності фірм і зниження ступені інформаційної асиметрії. Усі ці три групи питань відбивають різні сторони концепції бар’єрів входу. Загальною метою конкурентної політики стає зниження й по можливості усунення вхідних бар’єрів, так щоб ринки здобували характер квазіконкурентний. Ідеал досконалої конкуренції як надзадачі держави переміняється спробами стимулювати працюючу конкуренцію в галузях.