2. Види спадкування у міжнародному приватному праві.

   1. Спадкування за заповітом

Заповіт – це волевиявлення спадкодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі. Як правило, заповіт є одностороннім та відкличним. Таким він є за законодавством більшості держав. Право деяких держав допускає складення спільних заповітів, у яких відображена воля двох чи більше осіб (Німеччина, Англія, США, Україна). Англо-американському праву відомі взаємні заповіти, тобто заповіти кількох осіб, складених взаємно одна одній. Для права Італії і Польщі заповіт — односторонній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався. Цивільний кодекс Франції прямо забороняє спільні та взаємні заповіти. Спільні заповіти заборонено також в Іспанії. Тому, якщо такий документ складено громадянином Іспанії за кордоном, навіть якщо спільний заповіт дозволено в іноземній державі місці його укладання – в Іспанії він вважається недійсним. Швейцарське законодавство не має норм щодо зазначених заповітів, однак судова практика визнає їх недійсними. Негативне ставлення до таких актів пояснюється прагненням забезпечити принцип відкличності заповітів.

Від заповітів слід відрізняти договори про спадкування. Вони укладаються між спадкодавцем та однією чи кількома особами, уповноваженими на отримання певного майна спадкодавця після його смерті. Якщо заповіт вступає в силу з моменту смерті спадкодавця, то договір про спадкування - з моменту його укладення. Заповіт може бути замінений заповідачем, а договір не можна розірвати в односторонньому порядку. Незважаючи на те, що в сучасних правових системах договір про спадкування не є поширений, все ж пов'язані з ним питання детально регулює законодавство Німеччини, Швейцарії та деяких інших держав. У Франції такі договори є винятком. Вони укладаються зрідка хіба що між подружжям. Згідно зі ст. 1302 ЦК України за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі йог смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Законодавство різних держав встановлює декілька основних форм заповіту: публічний акт, таємний і власноручний заповіти.

1.Заповіт у формі публічного акта вчиняється у встановленій законом процедурі за участю офіційної особи, як правило, нотаріуса. Наприклад, у Франції заповіт у формі публічного акта складається у присутності двох нотаріусів або одного нотаріуса й двох свідків. У Швейцарії - за участю нотаріуса та двох свідків.

2. Таємний (секретний) заповіт складає заповідач і в закритому вигляді, як правило, у присутності свідків, передає на зберігання нотаріусу. Використання цієї форми заповіту сприяє збереженню його таємниці та неможливості легкої втрати документа. Таємні заповіти передбачено у Франції, у Німеччині, Швейцарії, Україні (ст. 1249 ЦК). Законодавство однієї держави може допускати існування декількох форм заповітів. Наприклад, усі перелічені форми заповітів передбачає законодавство Франції. Проте залишає заповідачу свободи вибору Закон Англії 1837 р., який передбачає тільки одну форму заповіту – заповіт складається у письмовій формі, підписується заповідачем чи іншою особою за його вказівкою, засвідчується не менш ніж двома свідками у його присутності.

3. Власноручний заповіт є найпоширенішою формою заповіту. Ним вважається документ, текст якого складає, підписує та датує заповідач. Машинописний текст не є власноручним заповітом. Найпростіший у складанні й такий, що дозволяє зберегти таємницю волі заповідача, власноручний заповіт має деякі недоліки. Наприклад, його легко втратити або він може бути складений під впливом інших осіб на волю заповідача.

На відміну від власноручних заповітів, передбачених законодавством держав «сім'ї континентального права», англійське законодавство, як вказувалося, не вимагає виконання заповіту рукою самого заповідача. Заповіт може бути написано іншою особою, виконаний машинописним способом або у вигляді криптограми. Допускається поєднання рукописного та машинописного текстів.

Англійська форма заповіту в загальних рисах сприйнята у США, за винятком штату Луїзіани, у якому діє французьке право. У решті штатів окремі розбіжності норм щодо форми заповіту не є принциповими. Хоча не можна стверджувати й про їх уніфікованість. Так, законодавство штатів Массачусетс, Мен та деяких інших передбачає засвідчення заповіту трьома свідками. В інших, як то Арізона, Арканзас, Каліфорнія, немає єдиної форми заповіту.

В Україні заповіт повинен бути письмовим, підписаним особисто заповідачем, нотаріально посвідченим (ст. 1247 ЦК).

За виняткових обставин, передбачених законодавством держав, допускається спрощений порядок вчинення заповітів. До таких обставин належать епідемія (Німеччина), перебування особи, яка складає заповіт, на дійсній військовій службі, складання заповіту моряком, який перебуває у плаванні ( англійський Закон 1837 р.). У першому випадку заповіт може бути вчинено в усній формі в присутності трьох свідків. У другому - також в усній та в присутності свідків, або у письмовій, але без його підписання чи засвідчення свідками.

Серед умов спадкування за заповітом важливе практичне значення має дієздатність осіб.

В Україні, Франції, Швейцарії, Англії, більшості штатів США здатність до складання заповітів у повному обсязі виникає з досягненням повноліття, тобто 18 років. Законодавство багатьох держав не передбачає можливості укладення заповітів неповнолітніми особами. Проте є й альтернатива. Наприклад, у Німеччині допускає складення заповіту неповнолітньою особою, яка досягла 16 років. У цьому разі згоди законного представника на такі дії неповнолітнього не вимагається. Відповідно до Цивільного кодексу Франції неповнолітня особа, яка досягла 16 років, може складати заповіт стосовно половини належного їй майна, а за відсутності родичів до шостого ступеня родинності – нарівні з повнолітньою особою.

У деяких штатах США здатність до вчинення заповіту виникає у особи в більш ранньому віці. Наприклад, у штаті Джорджія - з 14 років. З такого ж віку здатними до складання заповіту за правом Англії є військовослужбовці та моряки, які перебувають у плаванні.

Відповідно до Закону Канади «Про реформування спадкового права» неповнолітня особа може скласти заповіт, якщо вона уклала шлюб чи вступила на військову службу. У разі наміру укласти шлюб, у заповіті вказується особа, з якою шлюб укладатиметься.

За змістом заповіт в основному є розпорядженням майнового характеру. Об'єктом заповідального розпорядження є майно, яке належало померлому. Звичайно кожна держава у своєму законодавстві прагне окреслити коло питань, які становитимуть зміст заповіту. Так, законодавство деяких країн дозволяє у заповіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші крім розпоряджень майнового характеру і визначення кола спадкоємців допускають у заповіті також положення щодо визнання позашлюбної дитини, призначення неповнолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. ін.

Заповіт повинен містити чітку вказівку про спадкоємців, яких поділяють на:

1) правонаступників, до яких переходять права й обов'язки спадкодавця (універсальні правонаступники;)

2) відказоодержувачів (легатаріїв), які повинні виконати певне зобов'язання на користь однієї чи кількох осіб, чи зобов’язання щодо загальнокорисної мети. {сингулярні правонаступники). Відказоодержувачами можуть бути як ті особи, що входять, так і ті, що не входять до числа спадкоємців за законом. Спадкоємець, на якого покладено заповідачем виконання заповідального відказу, зобов'язаний виконати його лише у межах дійсної вартості спадкового майна, що перейшло до нього. У французькому праві є три види заповідальних розпоряджень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Універсальні легати являють собою такі заповідальні розпорядження, з допомогою яких вся сукупність прав і обов’язків спадкодавця переходить до одного чи кількох осіб; за легатом по частковому титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права. У ст. 1237 ЦК України також закріплено право заповідача на заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира, або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов’язок надати іншій особи право користування ними (ст. 1238 ЦК України).

Правові системи різних держав часто допускають укладення заповітів під умовами. Так, згідно зі ст. 1242 ЦК України, заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов’язаною, так і не пов’язаною з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Класичним у цьому аспекті є випадок з практики Інюрколегії СРСР. Англійська громадянка склала в Англії заповіт, у якому заповіла майно своїй сестрі - радянській громадянці, з місцем проживання у м. Москві. В заповіті містилася умова приїзду спадкоємниці до Лондона не пізніше, ніж через десять років після смерті заповідачки. Виникли запитання: як слід розуміти умову про приїзд до Лондона? Чи зобов'язана радянська громадянка для отримання спадку приїхати до Англії на постійне місце проживання, як стверджували англійські юристи, чи тільки на нетривалий час для отримання спадкового майна? Суд, розглядаючи справу, вирішив, що у заповіті йшлося про приїзд спадкоємниці до Англії тільки для отримання майна, а не для проживання у цій країні.

Законодавство майже усіх держав допускає складення заповіту на користь будь-якої особи. Проте, принцип свободи заповіту може бути обмежений на користь членів сім'ї, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язкову частку дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дружині (чоловіку), а також (у другу чергу) — батькам. Розмір обов’язкової частки складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову частку мають діти і їх нащадки. Розмір обов’язкової частки дітей складає 2/3 частки, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Обов’язкова частка батьків і їх висхідних становить половину частки, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця частка буде зменшена до 1/3, якщо ця категорія спадкоємців конкуруватиме з пережившим чоловіком чи дружиною. Згідно із законами Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки й один з подружжя 1/3 тієї частки, яку б вони отримали у разі спадкування за законом.

Законодавство Франції встановлює так звану вільну частку. В її межах спадкодавець вправі вільно розпоряджатися своїм майном, складаючи заповіт або вчиняючи прижиттєве дарування. Вільна частка може становити відсоток від усього спадкового майна залежно від наявності висхідних родичів та дітей. Інша частина майна називається «резервом». Вона призначена для найближчих родичів спадкодавця по прямій висхідній та низхідній лініях ( Цивільний кодекс Франції). За законодавством Франції спадкове майно переходить безпосередньо до спадкоємців.

Законодавство Німеччини вказує на обов'язкову частку майна для родини, яка складає половину майна від того, що належало б їй за законом. В Англії принцип свободи заповіту виражено послідовніше. Судовій практиці не відомі поняття: «резерв» та «обов'язкова частка». Тут не має ситуації, коли заповідач може повністю позбавити сім'ю спадку. Суд має широкі повноваження щодо визначення розміру й способу обчислення майна для утримання родини. У США свобода заповіту обмежується, як правило, в інтересах пережившого подружжя. Законодавство багатьох штатів (Канзас, Нью-Йорк, та інші) надає можливість пережившому подружжю (за його вибором) спадкувати за заповітом або за законом. У Цивільному кодексі України (ст. 1241) встановлюється, що малолітні, неповнолітні повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала кожному з них у разі спадкування за законом.

Законодавство держав допускає відкликання заповіту. Воно може здійснюватися в будь-який момент, а також повністю або частково. Відкликають заповіт, складаючи новий, що відміняє попередній чи суперечить йому, знищуючи заповіт, вилучаючи офіційно депонований тощо.

Взаємні заповіти, які допускає, наприклад, англо-американське право, також можуть бути відкликані односторонньо. Якщо внаслідок цього акта порушено інтереси іншої сторони, вони можуть захищатися засобами «права справедливості».

Заповіт, складений на користь подружжя, відміняється у разі розірвання шлюбу. До того ж законодавство Англії та США передбачає відміну заповіту в разі укладення заповідачем нового шлюбу.

Заповіт втрачає силу, якщо особа, на користь якої зроблено розпорядження, помирає раніше заповідача; якщо об'єкт заповідального розпорядження втрачений за життя спадкодавця; якщо єдиний спадкоємець відмовився прийняти майно (країни континентальної Європи).

Законодавство держав часто передбачає умови визнання заповіту недійсним. Такими визнаються заповіти, складені особами в стані душевної хвороби чи недоумства, під впливом насильства, погрози, обману, помилки.

У Цивільному кодексі України (ст. 1257) підставами визнання заповіту недійсним (нікчемним) визнаються укладення заповіту особою, яка не мала на це права, а також складення заповіту з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Окрему групу країн у плані спадкового права становлять країни мусульманського права. Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпорядитися у заповіті лише 1/3 частиною спадкового майна на користь осіб, які не входять до кола спадкоємців за законом. Відсутня рівність чоловіка й жінки: жінка може отримати лише половину частки чоловіка; спадкоємцем не можуть бути особи, які належать до інших релігій чи віросповідань.

У спадковому праві країн тропічної Африки найчастіше визначено, що спадок ділиться між найближчими родичами померлого. Традиційно спадкує старший син або сини спадкодавця. Якщо їх немає - старша дочка. Лише в деяких країнах пережившому чоловіку (дружині) надається право отримати половину майна померлого. У полігамних сім’ях жінки отримують частки, які залежать від кількості дітей кожної з них. За окремим порядком спадкуються сільськогосподарські землі, врожай і домашня худоба: на їх спадкування впливають право чи звичай громади, племені, релігії, секти померлого¹.