55. Суб‘єкти цивільних процесуальних правовоідносин: проблеми правосуб’єктності.

Поняття та класифікація суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин

При здійсненні правосуддя в цивільних справах суд та учасники цивільного процесу здійснюють чимало процесуальних дій, вступають у відносини між собою. Оскільки зміст процесуальних дій суду, інших суб'єктів процесуальної діяльності, а також порядок їх здійснення регламентовані нормами цивільного процесуального права, то ці відносини набувають форми правових. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є засобом реалізації норм цивільного процесуального права.

В науці цивільного процесуального права існують різні міркування про те, що варто розуміти під цивільними процесуальними правовідносинами. Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуального права. Головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок з соціальною діяльністю.

Наведені твердження примушують при науковому підході до проблеми виходити з того, що цивільні процесуальні правовідносини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом певної діяльності. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, не має такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

З урахуванням цього і повинен простежуватися механізм реалізації норм права, співвідношення суспільних та правових відносин. Не існує "чисто" юридичних відносин, право не може створювати суспільні відносини, які спершу виступають тільки як юридичні, а потім наповнюються фактичним змістом.

Оскільки практично правова діяльність не має власного предметного змісту, то правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. Отже, все це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні правовідносини – це суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права.

Однак крім цього важливо визначити, хто є носієм суб'єктивного права, визначити місце та час виникнення та виконання прав та обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, в тому числі і цивільні процесуальні, фіксують коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів.

Також треба звернути особливу увагу на таку ознаку цивільних процесуальних відносин, яка має не тільки індивідуалізований, але й правовий зв'язок між суб'єктами на основі норм права та через їх суб'єктивні права і обов'язки. Тільки такою мірою, в якій відповідні особи виступають як носії суб'єктивних прав та обов'язків, вони відносяться один до одного як учасники цивільних процесуальних правовідносин.

У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб правового регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, при якому в цій сфері відносин дозволено лише те, що прямо закріплено нормативними актами.

Механізм правового регулювання в сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулювання характеризується також і тим, що в цивільному процесі не допускається фактична процесуальна діяльність – дозволено лише те, що прямо передбачено в законі.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні відносини – це індивідуалізовані суспільні зв'язки, що виникають на основі норм цивільного процесуального права між судом, що здійснює правосуддя, та учасниками цивільного процесу, які характеризуються наявністю юридичних прав і обов'язків, що забезпечують правильний і швидкий розгляд, вирішення цивільних справ, а також – виконання ухвалених рішень.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин є правосуб'єктність. Процесуальна правосуб'єктність – це специфічна властивість суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм бути носіями прав та обов'язків, вступати в цивільні процесуальні правовідносини.

Передумовою виникнення цивільних процесуальних правовідносин крім норм права і процесуальної правосуб'єктності є юридичні факти. Юридичні факти – передбачені в гіпотезах процесуальних норм певні життєві обставини, з якими пов'язуються виникнення, зміни чи припинення правовідносин, суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Як процесуальні юридичні факти, що породжують правові наслідки, виступають дії суду чи інших учасників процесу, вчинені у певній послідовності, передбаченій цивільним процесуальним законодавством. Ці дії різноманітні і здійснюються в міру розвитку цивільного процесу, утворюючи фактичний динамічний склад цивільних процесуальних правовідносин (подання заяви про відкриття цивільної справи стороною, прийняття суддею заяви про порушення цивільної справи, вступ у справу третіх осіб, залучення до справи осіб, що беруть участь у справі, призначення експертизи, виклик до суду свідків, експертів, повідомлення заінтересованих осіб про день розгляду справи, відмова від позову, укладення мирової угоди сторін тощо).

У деяких випадках до юридичних процесуальних фактів належить і бездіяльність учасників цивільного процесу. Процесуальна бездіяльність – це невиконання процесуальних обов'язків суб'єктами цивільного процесуального права. Результатом невиконання передбачених законом процесуальних обов'язків виступають, як правило, засоби процесуального примусу, що мають у цивільному процесі обмежений характер, наприклад, привід свідка.

56. Цивільне судочинство:компаративістичний аспект (+распечатка)

ПОРІВНЯЛЬНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСЯК СКЛАДОВА ПОРІВНЯЛЬНОГОПРАВОЗНАВСТВА

Порівняльне правознавство (англ. – «comparative law», компаративістика) – це наука, яка займається дослідженням загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування сучасних правових систем світу. Порівняльне правознавство являє собою об’єктивно необхідний процес пізнання права в загальносвітовому порівняльному аспекті, тобто порівняння між різними правовими системами, їх типами (сім’ями), групами. Його активізації та вдосконаленню сприяють процеси, що відбуваються у світовому співтоваристві, а саме: розробка та формування правових систем молодих держав; поширення та поглиблення зв’язків між державами а групами країн; інтеграція низки країн у єдине ціле3 Об’єктом порівняльного правознавства є правова карта світу, тобто основні правові системи сучасності, а його предметом – основні закономірності правового розвитку в своїй країні та в усьому світі. Іншими словами, об’єкт порівняльного правознавства – це будь-які державно-правові явища, що зіставляються (порівнюються) одне з одним4.

Порівняльне правознавство тісно пов’язане з галузевими юридичними науками і одна з них порівняльний цивільний процес, яка вивчає норми та інститути цивільного процесуального права різних країн, порівнює їх між собою і таким чином дає картину цивільно процесуального регулювання в сучасному світі.

Отже, специфічним об’єктом порівняльного цивільного процесу виступає цивільне судочинство окремих правових сімей і правових систем, а відповідно предметом – загальні принципи та закономірності виникнення, функціонування і розвитку різних типів цивільного процесу. Домінуючим методом в дослідженні порівняльного цивільного процесу виступає порівняльно-правовий метод, що є способом, за допомогою якого встановлюється схожість або розбіжність об’єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються.

Порівняння широко застосовується у правознавстві при виявленні загальних і специфічних рис таких явищ, як норми права, джерела права тощо. Ця процедура неминуче передає стадії формування правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати важливе, суттєве,необхідне, те, що становить зміст поняття, закономірності, треба попередньо виявити, що ж є загальним і сталим в об’єкті дослідження. Одержанню цих відомостей і сприяє порівняльний метод. Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню емпіричних знань. Теоретичні ж знання здобуваються завдяки іншим науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісний бік порівняння, далі застосовується методи абстрагування тощо5.Кожний національний цивільний процес – продукт історичного розвитку конкретної країни і відображає особливості її історії, економіки, політичної системи, культурні і духовні традиції. Тому з метою поглиблення знань у сфері цивільного судочинства застосовується історичне порівняння (порівняння цивільного процесу різних періодів) і логічне порівняння (порівняння одночасно існуючих національних систем цивільного процесу). Крім того, види порівняльного цивільного процесу можуть також бути класифіковані відповідно до рівня порівняння:

(а) на рівні цивільного процесу в цілому;

(б) на рівні цивільно-процесуальних інститутів;

(в) на рівні норм цивільного процесу.6

юридичної науки функцій, які характеризують особливості його предмету:

(а) пізнавальна,

(б) евристична,

(в) наукового передбачення,

(г)допомоги практиці.

Необхідність проведення порівняльно-правового аналізу цивільного процесу різних країн пов’язано з тим, що:

–– зарубіжний досвід традиційно враховується всіма цивілізованими країнами при проведенні правових реформ, зміні окремих процесуальних інститутів, прямій імплементації в законодавство норм, які повністю повторюють вже існуючі норми права, що містяться в тексті чинного процесуального кодексу іншої країни, або невеликих текстуальних коректуваннях;

–– деякі проблеми, з якими стикаються в судах учасники процесу і самі судді, є загальними практично для всіх держав.

Найбільш поширені проблема доступу до правосуддя з точки зору його дорожнечі для малоімущих (розумне правове регулювання судових витрат, забезпечення права на користування кваліфікованою юридичною допомогою і т. д.); перевантаженість судів, яка виникає у зв’язку з підвищенням авторитету судової влади, і в результаті – різким збільшенням числа звернень до суду з метою вирішення спірних питань законними методами; тривалість провадження (розумні строки розгляду і вирішення справи); відкритість судочинства для широкої

громадськості, диференціація процесу, спрощення процедур по деяких категоріях справ, і т. д. Особливу важливість останніми роками придбали питання співвідношення ролі суду і сторін у процесі і меж змагальності у суді, а також проблема недобросовісного використання особами, які беруть участь в справі, наданими їм законом прав;

–– вивчення зарубіжного судочинства забезпечує більш глибоке розуміння вітчизняних процесуальних інститутів.7

Отже, оперування результатами порівняльного дослідження повинне сприяти розробці і застосуванню загальних стандартів цивільного судочинства, гармонізації й уніфікації національних правових систем.

КЛАСИФІКАЦІЯ ІСНУЮЧИХ ПРАВОВИХ СИСТЕМ

для об’єднання правових систем держав у певні спільності частіше використовується поняття «правова сім’я», під яким розуміється сукупність національних правових систем, виділена на основі спільності тенденцій розвитку, а також властивих їм ознак і рис, таких як джерела права, його структура, історичні шляхи формування та сучасні параметри функціонування.

Правові сім’ї виокремлюються під впливом багатьох факторів, серед яких увагу привертають такі:

(1) спільність історичної долі;

(2) добровільне відтворення в країні основних схем побудови і функціонування інших правових систем;

(3) колишня колоніальна залежність у результаті якої країни-метрополії нав’язують свою правову ідеологію та юридичні установи;

(4) ідеологічна залежність, пов’язана зі встановленням в країні режимів певної спрямованості;

(5) релігійна ідентичність, визначальна схильність регіону та окремих країн до певних догматів і канонів

Враховуючи вказані фактори, в теорії права і порівняльному правознавстві пропонується класифікація правових сімей на такі групи:

(1) континентальне (європейське) право. Воно характеризуєтьсянаступними рисами:

–– спільні історичні засади, які прийнято розглядати в контексті європейської або західної традиції права, що визначається римським правовим спадком і його рецепцією в Європі, канонічним правом католицизму, філософією природного права й історичною юриспруденцією, плюралізмом юрисдикцій та правових систем;

–– схожість основних юридичних понять;

–– визнання права як статутного (писаного), що є результатом правотворчості від імені держави;

–– дуалізм права, який виявляється в поєднанні публічного права, що захищає загальнодержавний інтерес, і приватного права, що забезпечує інтереси громадського суспільства в особі індивідів та їх об’єднань;

домінування матеріального права над процесуальним, що відіграє роль забезпечення у правовому регулюванні;

–– однакове ставлення до ієрархії джерел права, де основну роль відіграють обов’язкові нормативні джерела (закони, серед яких вищий юридичний авторитет належить конституції (основному закону), і підзаконні акти виконавчої влади), а також міжнародні договори;

–– зростання зобов’язальної ролі принципів і норм сучасного міжнародного права;

–– особливу роль юридичної доктрини (юриспруденції), за допомогою якої розробляються принципи побудови правової системи, визначаються засади і стадії правотворчого процесу і здійснюється офіційне тлумачення права;

–– ставлення до судового прецеденту як до необов’язкового джерела права;

–– наявність системи судового контролю над конституційністю юридичних норм, що виявляється у створенні та функціонуванні спеціального конституційного суду, чиї рішення є загальнообов’язковими для суб’єктів права;

–– подібні тенденції в процесах кодифікації законодавства, що потребують наявності в основних галузях законів у вигляді кодексів;

–– єдину схему побудови системи права, де базовою галуззю є конституційне право, а профільними галузями визнаються цивільне, кримінальне та адміністративне право, а також кореспондуючі їм процесуальні галузі;

(2) англо-амеріканське право. Характерні риси:

–– історична своєрідність у формуванні права, яка проявилася, зокрема, у відмові від рецепції римського права, незважаючи на чотирьохсотлітнє входження Англії до Римської імперії;

–– власний підхід до право розуміння, на основі якого вироблена особлива концепція права, заснована на принципах «верховенства права», згідно з яким усі є рівними перед правом, оскільки закон не є єдиним (або переважним) джерелом правових норм;

–– власна юридична термінологія, що за багатьма позиціями істотно відрізняється від європейської (континентальної) юридичної мови;

–– особлива роль судів у формуванні та розвитку права, володіння ними правотворчими функціями;

виділення права як статутного (законодавчого) і прецеденного (судового), яке розглядається як право, що складається з норм і принципів, що створюються і застосовуються суддями в процесі винесення ними судових рішень, а також методів,якими користуються судді при створенні прецеденту, і особливої правової судової культури;

–– своєрідність джерел права, де на провідних позиціях закріплюється судовий прецедент;

–– казуїстичний (індивідуальний) характер судового прецеденту,в силу чого останній може бути застосовний тільки в разі вирішення аналогічних ситуацій;

–– визнання «переконливості» зарубіжних судових прецедентів,якщо такі створені в країнах загального права;

–– невизнання дуалізму в праві, тобто його розподілу на публічне і приватне;

–– пріоритет процесуального права перед матеріальним правом, що відображається в тому, що ці системи мають переважно процедурний і прагматичний, а не законодавчо-систематичний характер;

(3) східне (релігійно-традиційне) право, яке притаманне країнам з мусульманськими, іудаїстськими, індуїстськими, конфуціанськими правом, а також країнам Південно-Східної Азії, Тропічної Африки та Тихоокеанського басейну, де сильні племінні й общинні звичаї і традиції. Спільні риси цієї правової сім’ї:

–– розуміння закону переважно як заборони та інструменту кари, ніж засобу позитивного регулювання суспільних відносин;

–– поділ сфери прав віруючих і прав невіруючих із домінуванням прав перших;

–– поділ прав корінного населення одного віросповідання між кастами панівними і підлеглими на принципах кастово-ієрархічного ладу;

–– субсидіарний характер позитивного (встановленого і забезпечуваного державною владою) права, що, у свою чергу, зумовлено тими уявленнями про державу і право, які склалися в згаданих регіонах;

(4) правові системи соціалістичних держав (Китай, Північна Корея, В’єтнам, Лаос, Куба та ін.) характеризуються такими рисами якими державно-політичними режимами, національними особливостями, історично сформованими традиціями народів;

–– оголошення соціалістичного права вищим типом права, що юридично закріплює нові державно-правові цінності;

–– класовість соціалістичного права, що ґрунтувалося на принципі «диктатури пролетаріату» і зводило до закону волю «робітників і селян»;

–– всевладдя правлячої комуністичної партії в державно-політичній сфері, що визначало ідеологічну основу права;

–– власна юридична мова, на основі якої правовим явищам, що відбуваються в соціалістичних державах, надається особливе розуміння, відмінне від загальноприйнятого в цивілізованих

суспільствах%;

–– домінування не фіксованих як нормативні акти рішень органів правлячої партії серед фактичних джерел соціалістичного права;

–– переважання в системі соціалістичного права публічно-правових інститутів і, відповідно, нехтування приватноправовими інтересами громадян;

–– спрощення процедурних форм і обмеження прав обвинувачених та підсудних на захист9.

Отже, виокремлені чотири правові сім’ї є універсальними типами права, які охоплюють всю правову карту сучасного світу, а правові системи конкретних держав формувалися під впливом одного з цих основних типів права або їх комбінації.

Порівняльно-правовий аналіз сучасних держав показує, що виявити «ідеальний тип» правової системи майже неможливо так як відбувається зближення правових систем або вони стають «змішаними».

Як зазначається у юридичній літературі: «не існує в сучасному світі чистої правової системи, що сформувалася без зовнішнього впливу».

Так, можна виділити наступні варіанти змішаних правових систем:

–– змішані системи романо-германського та загального права:Ботсвана, Гайана, Квебек (Канада), Кіпр, Мальта, Маврикій, Намібія, Південна Африка, Таїланд, Філіпіни, Шотландія (Велика Британія);

–– змішані системи романо-германського та звичайного права:Бурунді, Буркіна-Фасо, Габон, Гвінея, Конго, Ефіопія, Кітай,КНДР, Малі, Мадагаскар, Монголія, Мозамбік, Нігер, Руанда,

Сенегал, Тайвань, Чад, Японія;

–– змішані системи романо-германського і мусульманського права: Алжир, Єгипет, Ірак, Кувейт, Ліван, Лівія, Марокко, Сирія,Туніс;

–– змішані системи романо-германського, загального і звичайного права: Джібуті, Еритрея, Зімбабве, Індонезія, Камерун,Лесотто, Шрі-Ланка;

–– змішані системи загального і мусульманського права: Бахрейн, Бангладеш, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман,Пакістан, Сінгапур, Судан;

–– змішані системи загального і звичайного права: Бутан, Гонконг, Замбія, Малаві, Непал, Танзанія, Уганда;

–– змішані системи загального, мусульманського і звичайного права: Бруней, Гамбія, Індія, Кенія, Малайзія, Нігерія;

–– змішані системи загального, мусульманського і романо-германського права: Ємен, Іран, Йорданія, Саудівська Аравія, Сомалі;

–– змішана система талмудичного, романо-германського та загального права – Ізраїль11.