Лекція 3. Філософія Середньовіччя та Відродження

Філософія, що складалась в період середньовіччя, мала два основних джерела формування: давньогрецьку філософію, переважно в платонівській і пізніше в аристотелівській традиції, та Святе Письмо, що спрямувало цю філософію в русло християнства.

Християнство сформувало середньовічний світогляд європейців, який за суттю теоцентричний і спирається на два принципових положення: ідею творіння, що є основою онтології християнської філософії та ідею Одкровення, що є фундаментом вчення про пізнання у християнській філософії.

Всі філософські питання в Середньовіччі вирішувались з позицій теоцентризму, креаціонізму, провіденціалізму. Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) - філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога, як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування і служіння Богу, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя. Теоцентризм є характерною особливістю середньовічного світогляду. Принцип теоцентризму розповсюджується на пізнання, де у відповідності з ним на вищому щаблі в системі знань знаходиться теологія – наука про Бога, нижче – філософія, що прислужується теології, ще нижче – інші науки.

Креаціонíзм (лат. сreatio - творіння) — віра в те, що світ, людина та різні форми життя на Землі створені вищою, надприродною силою. Це вчення про створення Богом світа з нічого.

Провіденціалізм (від лат. providentia «провидіння») – релігійно-філософське спрямування, згідно якого розвиток суспільства, джерела і рушії його просування та кінцева мета загалом визначаються таємними, зовнішніми у відношенні до історичного процесу силами - провидінням (Богом). Це розуміння історії як здійснення заздалегідь передбаченого Богом плану спасіння світу. Такі погляди на процеси, яким притаманний розвиток, зокрема історію безвідмовно призводять до фаталізму. Провіденціалізм властивий майже всім релігійним системам, у філософії - багатьом ідеалістичним теоріям, середньовічній історіографії тасхоластиці, де історичний процес розуміється як шлях до есхатологічного Царствія Божого.

Перший період (ПІ-VІІІ ст. ) в розвитку середньовічної філософії називали патристикою (від лат. pater — батько). Це вчення "отців церкви" — Тертулліана, Климента Олександрійського, Оригена, Августина та ін. Відомим твердженням "Вірую, бо це абсурдно'' Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в ситуації розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. В цих словах теолога виражена не просто церковна догма, а істина, вистраждана епохою.

Наступний період (VПІ-ХV ст. ) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва— "схола" (з грецької— школа). Пізніше це слово набуло негативного значення. Під схоластикою стали розуміти мудрування, відірване від життя. В розвитку схоластики виділяються два періоди: до XII ст. в ній панують ідеї Августина, пов'язані з неоплатонізмом (августиніанство), з XIII по XV ст. поширюється вчення Томи Аквінського (1225-1274), який використав вчення Арістотеля до потреб зміцнення позицій католицизму. За іменем фундатора цей другий період схоластики отримав назву томізм. Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей (Ансельм Кентерберійський, Тома Аквінський). Номіналізм (лат. nomen — ім'я) — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсалії існують не в дійсності, а тільки в мисленні (Дунс Скот, Іоан Росцелін, Вільям Оккам).

Період ХV-ХVІ ст. прийнято називати епохою Відродження. Соціально-економічною суттю цієї епохи є зародження капіталізму. В містах Італії, які збереглися як торгово-ремісничі осколки Римської імперії, зароджується мануфактура, формуються торгові центри всеєвропейського значення. Історична особливість цієї епохи зумовлена двома факторами: 1) зародженням капіталізму; 2) розкріпаченням, хоча б частковим, особи. Оскільки значення першого фактора більш-менш зрозуміле, зупинимось на другому, який багато в чому визначив форми реалізації цієї епохи.

Якщо з економічного погляду Відродження — світанок капіталізму, то із соціологічного — це епоха пробудження особи, яка іще не усвідомила своїх меж. Йдеться, отже, не про формування особи, яке за відсутності християнства затяглось би на довгі століття, а саме про пробудження внутрішньо сформованої особи.

В епоху Відродження зароджується "світська" гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука на відміну від "божественного знання", яке панувало в офіційних університетах. Термін "гуманізм" спочатку означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Петрарка, Еразм Ротердамський) є гуманістами саме в цьому значенні слова, а не через те, що є носіями певних моральних цінностей. При дворах феодалів і монархів працюють перекладачі, покровительства світської влади шукають літератори і філософи. Зародження світської науки значною мірою зумовлено посиленням світської влади, яка протягом всього Середньовіччя вела боротьбу за верховенство з владою духовною (з церквою). Суперечки світської і духовної влади дали можливість філософам час від часу вивільнятись від релігії. В цей період набула поширення концепція двох істин — релігійної і філософської, яку започаткував Сігер Брабантський, послідовник Аверроеса ще в Середньовіччі. Перша розглядалась як дана Богом через Біблію як одкровення, друга є знанням, отриманим на основі вивчення природи — божого творіння. Ці істини, відмінні за формою, повинні збігатись за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Філософська палітра епохи Відродження грає різноманітністю барв: тут і неоплатонізм, і неопіфагорейство, і арістотелізм, і епікуреїзм. Вже в цьому розмаїтті проявляється її відмінність від одноманітного Середньовіччя. Однак визначальну роль відігравав неоплатонізм, ідеї якого поділяли не тільки філософи, а й вчені (Галілей, Коперник, Кеплер).

Найвідомішим мислителем раннього Відродження є Микола Кузанський (1401-1464), за поглядами неоплатонік. Але ідеї неоплатонізму він осмислює в новому дусі. "Єдине", на його думку, охоплює все, воно не має нічого протилежного собі. Звідси парадоксальний, але логічний висновок, що "Єдине" тотожне безконечному. Таким чином, одиниця, єдине (мінімум) і безконечне (максимум) збігаються. Набезконечності будь-яка точка стає центром. На місці одиниці, яка у греків була конститутивним принципом сущого (визначала його межу і міру), Микола Кузанський ставить безконечність. Це руйнувало уявлення про космос древніх і готувало грунт для ідеї безконечності Всесвіту і відсутність в ньому центра, і, отже, для переходу від геоцентризму до геліоцентризму. Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безконечності (світу) стала основою пантеїзму, вчення, згідно з яким Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Завдяки пантеїзму відбувається реабілітація природи, з неї знімається карб гріховності. Це певною мірою стосується як зовнішньої природи, так і тіла людини. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, їх, зокрема, дотримувався знаменитий лікар і алхімік Парацельс (1493-1541), який висунув здогадку, що людське тіло — це хімічна система.

Найбільш відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно (1548-1600). Бруно поділяє думки Кузанського про збіжність протилежностей, які він поєднує з геліоцентричним вченням Коперника. Космос і божество безконечні, вони єдині. Природа — це "Бог в речах". Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи. Завдяки пантеїзму долається дуалізм матерії і форми, який був притаманний платонівсько-арістотельскій традиції. Матерія не просто матеріал, який отримує активність через набуту ззовні форму. Вона сама по собі (завдяки божественній суті) активна. Починаючи з Бруно, в європейській філософії знімається протиставлення матерії і форми як активного і пасивного первнів. Матерія поступово набирає рис субстанції, якій притаманний рух і активність.

Саме у добу Відродження філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, різноманітняться течії філософії, розширюється коло її проблем.