Богдан Хмельницький (1596–1657)

У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років, тобто був людиною досвідченою і зрілою (припускають, що він народився 1595 р.). Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив, за гіпотезою Івана Крип'якевича, з Перемиської землі; як слуга польного гетьмана Станіслава Жулкевського жив при його дворі у м. Жовкві [нині Львівської обл.], далі перейшов на службу до іншого галицького магната – Яна Даниловича, власника м. Олеська [теж нині Львівської обл.]. Коли в 1597 р. Данилович обійняв уряд корсунського й чигиринського старости, Хмельницький став від його імені чигиринським «підстаростою», тобто замковим намісником. Припускають, проте, що він переселився на Чигиринщину кількома роками раніше, виконуючи «з руки» Даниловича функції осадчого – організатора селянських переселень на так звані «пустки». Десь у цей самий час отримав від Даниловича хутір Суботів під Чигирином, заклав там пасіку, а пізніше навіть осадив власну слободу Новосельці з кількома підданими. У 1620 р. брав участь у поході Станіслава Жулкевського на Молдову, а в жовтні цього ж року поліг у битві з турками під Цецорою.

При охрещенні Хмельницький отримав подвійне ім'я – Теодор (у простомовній формі Богдан) та Зиновій, але власноруч гетьман завжди підписувався як Богдан. Є надійні свідчення, що підлітком він учився у Львівській єзуїтській колегії, де пройшов класи граматики, поетики й риторики, тобто здобув звичайну для шляхтича тих часів «гуманістичну» освіту.

Перша згадка про військовий досвід Хмельницького-молодшого припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 р., у якій загинув його батько, а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два роки бранця викупила мати, за іншими даними – його обміняли на котрогось із турецьких полонених. Після цієї пригод Богданова доля вже тісно пов'язана з реєстровим Військом Запорозьким, а себе він зараховує до професійних вояків – людей, що «звикли здобувати шматок хліба шаблею».

Належачи до патріотично налаштованою козацтва, Хмельницький був учасником повстань 1630-х рр.

Брав участь у козацькому повстанні 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка), а після поразки був серед тієї реєстрової старшини, яка, усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з польним гетьманом Миколаєм Потоцьким. Його підпис - як тодішнього писаря Війська Запорозького - стоїть на акті капітуляції під Боровицею 1637 р.

Після 1638 р. Богдан Хмельницький став одним із десятьох сотників Чигиринського полку. Є, проте, опосередковані свідчення, що його особистий авторитет істотно перевищував цей непоказний ранґ, і то навіть в оточенні короля Владислава IV. Коли французький посол у Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про найм козаків на французьку службу для участи в Тридцятилітній війні, то хтось із придворних рекомендував йому вести справу саме з Хмельницьким. У 1644 р. де Брежі писав кардиналові Джуліо Мазарині, що серед козаків є «дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають». Нібито на запрошення французького уряду разом з Іваном Сірком і запорозький козаками в 1646 р. брав участь на боці Франції у воєнних діях проти іспанської Габсбургів під час Тридцятирічної війни. Свою зустріч із Богданом посол описує так: «Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник [!] Хмельницький... Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові».

Одружувався Богдан Хмельницький тричі. Його першою дружиною була Ганна Сомківна, сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, яка померла між 1645-1647 рр. (від цього шлюбу народилося троє синів - Тиміш, Юрій та Остап, який помер хлопчиком, і чотири доньки). Вдруге Хмельницький обвінчався в липні 1648 р. в Чигирині з нібито вихованкою своєї жінки, шляхтянкою Мотроною. Коли чигиринський підстароста Данило Чаплинський, вчинив наїзд на Суботів, жорстоко побив канчуками сотникового сина Остапа (від чого хлопчик помер), красуню Мотрону вивіз і обвінчався з нею. Тож друге одруження Хмельницького, оскільки відбулося при живому чоловікові, набуло законної сили тільки після того, як патріярх Паїсій повторив обряд вінчання у Києві, на початку 1649 р. Шлюб із Мотроною завершився не менш драматично, ніж почався. Влітку 1651 р. старший Богданів син Тиміш наказав повісити її на воротях батькового двору в Чигирині начебто за подружню зраду. Врешті, в серпні 1651 р. Хмельницький одружився втретє з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною, вдовою одного з козацьких полковників. Ця статечна й розумна жінка користувалася загальною повагою.

Доповнюють уявлення про зовнішній вигляд і манеру поведінки Хмельницького нотатки мемуаристів. Ось як описує гетьмана у своєму подорожньому щоденнику венеційський посол Альберто Віміна, що відвідав Чигирин у червні 1650 р.: «Зріст його швидше високий, ніж середній, кістяк та статура міцні; його мова говорить про зрілість суджень, гострий інтелект... Його манери люб'язні й відкриті, і це викликає любов у солдатів, так само як суворість покарань підтримує серед них дисципліну. Всім, хто заходить до нього в кімнату, він простягає руку і садовить на лаву, якщо це козаки».

Про побутові звички Хмельницького відомо, наприклад, що він палив довгу турецьку люльку й полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука та, як і всі шляхтичі й козаки тих часів, завжди носив при собі шаблю. В доброму настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив, віддаючи перевагу домашнім напоям – горілці, пиву й медові.

Простоту. Альберто Віміна в уже згаданому щоденнику так описує покій, де його приймали: «В цій кімнаті немає ніяких розкошів, стіни голі, не обставлені вишуканими стільцями. Стоять лише грубі лави, вкриті шкіряними подушками... Не більш розкішно виглядає і стіл, їдять звичайно без серветок, зі срібла тільки ложки та чарки, а весь інший посуд полив'яний. Можливо, він [гетьман] запровадив цей стиль, щоб пам'ятати про свій стан і водночас не підноситися до засліплюючої гордині...»

Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби два єства – одне вибухово-холеричне, інше задумливе й похмуре. Сучасники не раз описують вибухи гетьманського гніву, коли він міг кричати з такою несамовитою люттю, що кидався по покоях, рвав себе за волосся, ногами бив землю або ж метався, немов шалений, що втратив розум. У такі хвилі, як тоді писали, ніхто не наважувався йому суперечити – «а хто посмів би, позбувся б життя». Напади люті могли супроводжуватися блискавичним розкаянням. Якось на раді, коли старшина заперечила доцільність походу в Молдову, гетьман рубонув по руці шаблею черкаського полковника Яська Пархоменка, але зараз же, отямившись, тричі вклонився й звелів винести бочку меду зі словами: «Дітки мої, напийтеся і мене не судіть!». Литовський канцлер Альбрихт Радзивил, наприклад, у своєму щоденнику під 1650 р. писав, що Хмельницький «тримає всіх русинів у такому послуху, що готові все зробити на один його порух». Загальновідомою була і така примітна риса гетьманової вдачі, як хитрість, котрою часто маскувалися почуття й наміри, цілком протилежні оголошуваним.

Розбіжності у сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах сучасників. Для шляхтичів-ворогів гетьман був, звичайно ж, зрадником, розбійником, «кровожерним тираном», «збурювачем спокою», але водночас ніхто не ставив під сумнів його звитягу й силу – втім, трактовані як «бич Божий», посланий на Річ Посполиту за гріхи, саме ім'я Богдан тлумачилося як «Богом даний для кари».

Більше співчували подіям в Україні на протилежній частині європейського континенту – в охопленій революцією Англії. Вбачаючи у Богдані Хмельницькому союзника, що поборює спільного ворога – «латинників і папістів», лорд-протектор Олівер Кромвель у 1649 р. нібито навіть написав послання до гетьмана. Його текст не розшукано, однак збереглася інтитуляція, де в патетичному стилі перераховано здобутки й чесноти козацького вождя: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська й стародавньої грецької релігії та Церкви, володар усіх запорозьких козаків, пострах і винищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста і юдеїв...».