Тема 2.2. Особливості середньовічної філософії.

Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (5-14 ст.) Якщо антична філософія за своєю суттю була космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризувалося теоцентричністю (від гр. теос – бог). Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. 4 ст.) приведло до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому грунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Найдосконалішим духом є Бог, то і теологія (богослов’я) підносяться за цих умов на рівень найголовнішого знання. В умовах релігійного диктату філософія була проголошена “служницею богослів’я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є :

1. теоцентризм – світоглядна позиція, згідно якої істинним буттям володіє тільки Бог – він вічний, незмінний, ні від кого незалежний і є джерелом всього існуючого. Віра – ключ до пізнання істинного буття. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль.

2. панує ідея духовності, яка пов’язана не тільки з Богом. Середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують у світі – між земним і небесним, тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина – вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина – створіння в якому “сидить” диявол.

3. В середньовічній свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

4. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Особливо гостро ставиться питання про сенс життя.

Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “аполагетики” (апологія – захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видатним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 р), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертуліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірю, бо це – абсурдне”. Ця теза Тертулліана, зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду.

Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба любити ворога як ближнього свого. Адже з точки здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. “Абсурдність” християнства виявилася рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях до спільного порятунку людства від руйнування.

Крім того, Тертуліанове “вірю – бо це – абсурдне” – це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини які не можуть бути висловлені і обгрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Після проголошення християнства державною релігією у Римській імперії потрібно було систематизувати християнське віровчення, обгрунтувати і роз’яснити віруючим його догми (скажімо догма про Трійцю). Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Назіанзін, Василій Великий, Григорій Нисський, Аврелій Августин Блаженний (= 4-5 ст). Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від. лат. Патер- батько).

Найвідомішим серед отців західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв’язок людини з Богом, добро і зло, смисл людської історії – ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Це споріднює вчення Августина з одного боку з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого з майбутньою екзистенційно-гуманістичною філософією. Його вважають одним з родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка у центр своєї уваги ставить людину та проблеми її існування.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільш цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки першородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього всесвітнього значення.

Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло – це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі – від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю.

Зло - виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло це лише відсутність нестача (спотворення) добра.

“Віруй щоб розуміти” – таку тезу висуває Августин.

Схоластика (від гр. Схола – школа) – це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти.

Природа перестає бути об’єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнані Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (12-14 ст.)

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалії (загальні поняття). У відповідності з тим як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямками – номіналізмом та реалізмом.

Номіналізм ( від лат. Nomen – ім’я, назва) – напрям, що вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є Дунс Скот, Уільям Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (універсалії) є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами, незалежно від них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім – її породження – одиничні люди. Найбільш повно реалізм представлений у вченнях Єріугени (810-877) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109).

Філософія Еріугени грунтується на вченні Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсалії існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени – “Про поділ природи” – у 1225р. Папа Гонорій ІІІ наказав спалити.

Зовні диспуп між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності Святої Трійці, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об’єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існуання ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274), який пристосував вчення Арістотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сумма теології”.

За часів Ф.Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ф. Аквінський чіко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає в поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об’єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дісності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є – істини розуму, предметом теології – істини одкровення.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. (сьогодні на цій тезі грунтується сучасна католицька філософія).

Істина може бути одна, бо походить від Бога. Водночас не всі істини Одкровення можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини надрозумні, але не протирозумні.

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є служниця теології.

Функції філософії як служниці релігії полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обгрунтувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінському належить доведення буття Бога, які стали класичними у Зах. Європейській теології, їх 5:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути першожвигун, або першопоштовх руху – Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та ісгнування. Першопричиною уього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідності. Ця необхідність – Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості – Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати остання і головна ціль – Бог.

Більшість догм християнства є предметом теології. А не філософії.

Однак, хоча Фома Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.