12Механізми лікувальної дії фізичних вправ. Лікувальна фізична культура при захворюваннях органів шлунково-кишкового тракту.

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів травлення застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фі­зичних вправ виявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких на перший план виступає механізм нормалізації функцій та трофічної дії.

Органи травлення знаходяться у складних взаємозв'язках з вищими відділами ЦНС, підкорковими центрами, зоровим, нюховим, смаковим ана­лізаторами. Тому будь-яке порушення в діяльності кори і підкорки призводить до змін у секреторній, моторній і всмоктуючій функціях трав­ної системи. І навпаки, від хворого шлунка, кишок та інших органів посту­пають викривлені імпульси в ЦНС, що негативно відбивається на її функці­ональному стані, взаємовідношеннях між корою і підкоркою, процесах ке­рування травленням, психічному статусі хворих, утворюючи таким чином замкнуте коло.

Фізичні вправи сприяють оптимальному збалансуванню процесів збудження і гальмування, нормалізації регулюючої функції ЦНС І поліп­шенню діяльності вегетативної нервової системи, що позитивно впливає на функції органів травлення. Основою цих процесів є моторно-вісцеральні рефлекси. Під час виконання фізичних вправ аферентні імпульси, що пос­тупають у кору з працюючих м'язів, змінюють тонус центрів головного мозку, в тому числі і травного. Вони створюють у корі домінантні вогнища збудження, що за законом негативної індукції сприяє затуханню застійного вогнища збудження, приглушенню патологічної імпульсації від хворих органів.

Фізичні вправи змінюють та нормалізують рухову (рис. 5.14), секреторну (рис. 5.15; 5.16) та всмоктуючу функції органів травлення. Ці зрушення мо­жуть мати різноманітний характер, що залежить від інтенсивності і тривалос­ті фізичних навантажень, часу прийому їжі, вихідного функціонального стану органів травлення.

13Клініко-фізіологічне обґрунтування використання лікувальної фізичної культури при захворюваннях органів дихання.

Лікувальну фізичну культуру при захворюваннях органів дихання застосовують на всіх етапах реабілітації хворих. Лікувальна дія фізич­них вправ проявляється у вигляді чотирьох основних механізмів, серед яких при розвитку дихальної недостатності на перший план виступає механізм фор­мування компенсації та тонізуючого впливу, а у подальшому — механізм тро­фічної дії, нормалізації функцій.

Фізичні вправи підвищують тонус ЦНС, сприятливо впливають на нерво­во-регуляторні механізми управління вегетативними функціями організму, під­силюють моторно-вісцеральні рефлекси, активізують органічні взаємозв'язки між рухом і диханням.

Здатність людини довільно керувати компонентами дихального акту, змі­нюючи глибину, частоту і тип дихання, співвідношення фаз вдиху і видиху та їх тривалість, дає можливість виробити за механізмом умовних рефлексів пов­ноцінне дихання. З іншого боку, м'язова діяльність може зруйнувати ненор­мальні умовні рефлекси, що виникли внаслідок захворювання. У тих випадках, коли в легенях є суттєві незворотні анатомічні зміни, вправи забезпечують більш раціональну компенсацію, що в результаті систематичних тренувань оп­тимального поєднання дихання і рухів закріплюється і автоматизується.

При патології легенів крім нервово-рефлекторного в покращанні діяльнос­ті системи дихання виразно проявляється і гуморальний шлях. В його основі лежать подразнення дихального центру біологічно-активними речовинами і продуктами обміну, що утворюються при м'язовій діяльності і постачаються кров'ю у мозок.

Покращання нервово-гуморальної регуляції дихання, зміцнення дихальної мускулатури, зростання рухливості грудної клітки і діафрагми нормалізують дихальний акт і забезпечують оптимальну вентиляцію. Це, разом із збільшен­ням кількості функціонуючих альвеол і легеневих капілярів, що виникає під ді­єю фізичних вправ, посилює газообмін у легенях, підвищує насичення артері­альної крові киснем, усуваючи або зменшуючи гіпоксемію. Завдяки цьому ін тенсифікуються відновні, обмінні і трофічні процеси у тканинах, стимулюєть­ся регенерація, прискорюється розсмоктування ексудату у легенях і плевраль­ній порожнині, що запобігає утворенню спайок. Одночасно зменшується на­вантаження на систему кровообігу, збільшуються її функціональні резерви, знижується можливість розвитку недостатності кровообігу.

Особливістю методики ЛФК при захворюваннях органів дихання є широ­ке застосування спеціальних дихальних вправ. Використовують вольове керо­ване статичне, динамічне і локалізоване дихання. Перше втягує у роботу ди­хальні м'язи і сприяє нормалізації відношення вдих-видих; друге поєднує ди­хання з рухами і підсилює вдих або видих (рис. 5.6); третє підсилює дихальні рухи у визначеній ділянці грудної клітки і одночасно обмежує її в іншій части­ні. Хворих навчають довільної зміни частоти, глибини і типу дихання, подов­женого видиху, який може додатково збільшуватися за рахунок вимови звуків і їх сполучень.

Лікувальний масаж призначають у лікарняний і післялікарняний періоди реабілітації при неспецифічних захворюваннях легень (емфізема, пневмоскле­роз, бронхіальна астма). Застосовують сегментально-рефлекторний масаж по­перекових, верхньогрудних та середньошийних спинномозкових сегментів. Масажують рефлексогенні зони грудної клітки, носа та носо-губного трикут­ника; роблять непрямий масаж діафрагми, легень, серця.

Фізіотерапію застосовують на всіх етапах реабілітації. Основними механізмами лікувальної дії фізичних методів є нервово-рефлекторний і гу­моральний.

При захворюваннях органів дихання застосовують такі лікувальні методи: інгаляцію аерозолями (електроаерозолями), аероіонотерапію, спелеотерапію, соллюкс, УФО, медикаментозний електрофорез, УВЧ-терапію, індуктотермію, мікрохвильову терапію, діадинамотерапію, хвойні, кисневі, вуглекислі ванни та ванни за Гауффе, зігріваючі компреси, обтирання, душ, купання, кліматолі-кування.

Механотерапію застосовують у післялікарняних етапах реабіліта­ції у вигляді занять на тренажерах для підвищення функцій дихальної і серце­во-судинної систем та фізичної працездатності.

Працетерапію застосовують у післялікарняних етапах реабілітації. Використовують відновну працетерапію, а у разі необхідності — професійну.