Практичний блок (загальний)

10. Давньогрецька лірика: походження, представники, жанрове розмаїття + тетрадь

Людина починає шукати літера­турної форми, що була б у змозі відобразити зміни в житті суспільства. З одного боку, за допомогою нових форм вона пра­гне відновити порушену сталість світу; з іншого — відчуває по­требу залишити в творі мистецтва частку себе, свої сумніви та способи їх вирішення, свій сум та його розраду, свою радість та її перехід у спокій.

Які ж зміни в суспільному житті Давньої Греції вплинули на появу нових літературних форм? У VIII столітті до н.д. Греція зазнає разючих змін. У колись монолітної общини, що слухала довгі сказання Гомера, виникають нові потреби — виробництво нових знарядь праці, спілкування з іншими общинами, обмін власних виробів, їх перевезення тощо. З’яв­ляються «нові люди» — ремісники, моряки, крамарі. Вони розуміють, що принципи епічної традиції не допоможуть У сучасному їм світі.

Лірика — один з родів літератури, в якому осмислюється сутність людського буття у формі переживань.

Чим різняться епос і лірика? Епічний поет описує сталий, позбавлений руху всесвіт, переповідає про богів та їхній вплив на світ. Все визначено заздалегідь, ніщо не створює раптовос­тей, не вносить сум’яття. Світ ліричного поета позбавлений сталості та остаточної визначеності. Він веде з богами внутрішній, дуже особистісний діалог. У цьому сенсі лірика сповнена глибокого релігійного чуття. Ліричний діалог посту­пово стає монологом, розмовою поета з самим собою, нама­ганням зрозуміти власні почуття, їх боротьбу, спостереження за якою захоплює слухача.

Як і епос, лірика часто звертається до міфологічних сю­жетів. Та міфологічні сюжети усе більше переосмислюються і вже не переносять слухачів до ідеального минулого. Навпаки, вони примушують слухача жвавіше порівнювати розвиток давніх легендарних подій із сучасними ситуаціями. Задля цього лірики захоплюють слухачів новим трактуванням дій відомих героїв. Так, давньогрецька поетеса Сапфо використовує історію про викрадення Єлени з міфів про Троянську війну, але виражає цілком протилежні думки та настрої: наголошує на тому, що Єлена самостійно зробила вибір, плекаючи в серці рідкісний дарунок кохання.

Особливістю давньогрецької лірики було й те, що предме­том її зацікавлення була не окрема людина в усій різноманіт­ності та складності внутрішніх почуттів, а людина як частина суспільства, як громадянин, що відчуває себе невід’ємною час­тиною цілого. На відміну від епосу, особою, на яку спрямовано погляд поета, ліричним героєм твору все частіше стає сам автор.

Паралельно з народженням та розвитком лірики в Давній Греції виникає філософія. Філософи, розпочинаючи свій по­шук розв’язання проблеми походження світу, особливості його устрою, все частіше ставлять перед собою питання: «Що таке людина? Яку роль вона відіграє у світі? Якими силами во­лодіє?» Саме на ці запитання в художній формі шукають відповіді й ліричні поети.

Жанрове розмаїття лірики. Лірична поезія пов’язана з піснями, що існували в доісторичні часи. Саме з цих робочих та обрядових пісень лірика черпає строкатість поетичних розмірів. На зв’язок із музикою вказує сама назва, об­рана давніми греками для нових літературних творів — «ліри­ка», що буквально означало «мистецтво гри на лірі», тобто мУзична частина виконання була не менш важливою за словесну.

Вирізняють два великі різновиди ліричної поезії — Декламаційну та мелічну (від мелос — пісня).

Декламаційна лірика згодом відмовляється від супроводу Музичних інструментів. Найулюбленішим жанром декламаторів була поезія, написана у вигляді двовіршів, першим рядком яких був повний, а другим — неповний гекзаметр.

Усічений другий рядок наближав елегію до виразного мовлення, замінюючи плинність гекзаметра пружним ритмом. Давньогрецька елегія не має практично нічого спільного з елегією сучасною — сумними віршами про швидкоплинність життя, самотність тощо. Давньогрецька елегія оптимістична, її погляд спрямовано в сьогодення, її творця турбують не власні проблеми, а небезпеки, на які наража­ються співгромадяни. Поет прагне своїм словом прислужитися всьому місту-полісу, повчати нерозумних та підтримувати мудрих.

Іншим поетичним розміром декламаційної лірики був ямб. Традиція виводить ямби з міфічних часів і пов’язує з ім’ям служниці Ямби, яка єдина змогла розрадити богиню Деметру після викрадення її дочки, Персефони.

Ямби ще більше скидалися на невимушене щоденне мовлення. Ямбічна стопа складалася з короткого та довгого, виділеного інтонаційно, складів. Темою ямбів було, як правило, дошкуль­не висміювання суперника, підкреслення його негативних рис.

Разом із ямбами широко використовувались обернені до них стопи — хореї, що складалися з довгого, виділеного наго­лосом, та короткого складів.

Елегія — один із жанрів лірики, у якому виражені настрої журби; у Давній Греції — оптимістичний за змістом двовірш, другий рядок яко­го розмежований цезурою на дві рівні частини.

Ямб — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

Хорей — двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

Строфа— кілька віршованих рядків, об’єднаних римою та змістом.

Мелічна лірика походить від веселої первісної пісні, співа­ної під час роботи або дозвілля. Пісню виконує або сам поет, підіграючи собі на лірі, або хор.

Особливістю меліки було й те, що поети через співоче вико­нання створювали цілі строфи — групу поетичних рядків, об’єднаних спільною, повторюваною ознакою. Ось такий ви­гляд має «сапфічна» строфа (від імені поетеси Сапфо).

Найвідомішими представниками м е л і к и були Сапфо й Анакреонт.

Особливістю античної лірики було те, що різні її різновиди створювалися різними давньогрецькими діалектами. Поезія ніби прагнула об’єднати всіх греків, продемонструвати за відмінностями спільні джерела їхньої духовності.

Головні ознаки давньогрецької лірики:

– міцний зв’язок з народними піснями, музичний супровід;

– строкатість форм;

– прив’язаність до сьогодення, актуальних проблем;

– переосмислення міфологічного начала;

– намагання змалювати внутрішній світ людини;

– спроби використання внутрішнього монологу;

– ототожнення ліричного героя з автором;

— повчальність у поєднанні з розважальністю.

___________________________________________________________________________

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя почесніше місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.

__________________________________________________________________________________

!!! Виникнення лірики безпосередньо пов'язано з давньогрецькою літера­турою. Стародавнє мистецтво було синкретичним, тобто між окре­мими видами мистецтва не існувало чіткої різниці. Лірикою давні греки називали твори, які виконувались під супровід музичного інструмента ліри. Проте цей термін з'явився лише за доби еллінізму, а до того часу греки називали ліричні твори мелосом,або мелікою (тобто «піснею» чи «ліричною піснею»). Деякі ліричні твори втратили музичний супровід і, по суті, стали само­стійними ліричними жанрами. У цей же час інші твори зберегли обов'язковість музичного супроводу. Лірика поділилась на декла­маційну і пісенну.До першої належали елегійний і ямбічнийжанри, до другої–мелічний жанр або мелос, який виконувався сольно або колективно (відповідно монодійний і хоровиймелоси).

Лірика, як і епос, бере свій початок із фольклорних джерел. Наприклад, грецькі весільні обряди супроводжували пісні, які назива­лисьепіталамами.Стародавні елегії пов'язані із френами — похо­ронними голосіннями. Надмогильні написи розвинулися з епіта­фій,які писалися на спомин про померлих.

Дуже поширеними у Стародавній Греції були й застільні пісні – енкомії,а на урочистих святах велично лунали гімни–хвалебні або молитовні пісні. Начесть переможців у змаганнях на колісницях та атлетів співали пишномовні оди.Вирушаючи в похід, греки співали військові пісні– ембратерії,а на святах богині родючості Деметри–жартівливі пісні, які сучасні дослідники античності пов'язу­ють з ямбами.Лірика виникає за умов, коли людину починає ціка­вити її власне життя більше, ніж героїчні подвиги її легендарних предків. Тому епос починає поступатись ліричній поезії, що набага­то яскравіше й багатогранніше зображує внутрішній світ індивіда.Такі ліричні жанри, як послання (дружнє або любовне), епіграма (вірш іронічного характеру), еклога (вірш про сільське життя), епі­тафія(вірш з приводу смерті), елегія(сумний вірш), беруть свій початок у античній поезії

Поява лірики демонструє зміни суспільної свідомості, один з найвизначніших етапів пізнавального процесу. Поява її знаменує зміну бачення світу: від образного мислення до понятійного, від міфологічного світогляду до реалістичного. Як зазначає Ольга Фрейденберг: «В ліриці Всесвіт вперше заселяється на соціальній землі людьми і всі функції стихійних сил природи переходять до людини». Лірика – явище суто історичне, яке з`явилося в певний момент суспільного розвитку.

У VII-VI ст. до н.е. на островах Іонійської Греції і на Балканах поширюються нові суспільні порядки – тиранія, а пізніше і полісна демократія. Прави­телі опікають поетів, співців, музикантів, запрошують їх до себе ж ити. Це створило сприятливі умови для розвитку нових мистецьких жанрів, зокрема ліричної поезії.

Проте причини поширення ліричної поезії в ці часи були глиб­шими. Греки сприйняли руйнацію старих, родоплеменних поряд­ків як розпад належної гармонії. Людина, що звикла сприймати себе як частину споконвічної гармонії, була поставлена перед необ­хідністю персонального духовного самовизначення в нових умо­вах. Це примушувало її по-новому подивитися на світ, суспільство, місце і призначення людини в земному житті. Все це дало могутній поштовх для розвитку індивідуальної естетичної самосвідомості, яка знайшла своє відображення в ліричній поезії. В VII-VI ст. до н. є. лірика стала провідним поетичним жанром.

Ліричний автор – автор особливий, ні в якому разі не пізній поет, не поет взагалі, а ще лише співець, продовжувач пісенної традиції. В давньогрецькій ліриці ще не повністю відбулося розмежування суб`єкта і об`єкта (світу, який пізнається і людської свідомості). Ліричний автор є формою бога.

Грецька лірика пов`язана з культом. Ліричний співець – це форма Аполлона, і за змістом, і за структурою лірична пісня близька до оракула. Ліричний автор продовжує бути божеством. Про це свідчить тематика пісень, біографічні міфи, форма пісень. Сапфо сприймалася в категорії божества Афродіти, образ Гіпонакта витворювався під Гермеса, Алкей в Аполоновому одязі зображувався по аналогії з Аполоном. Архаїчні поети близькі до ведунів і віщунів, котрі пов`язані з культами богів. Поети перебирають функції богів.

Ліричний сценарій є варіантом культу. Бенкети, де виступають ліричні співці, релігійні процесії, свята, характер змагальності, особливий одяг, вінки, особливі атрибути – квіти, прикраси, кіфара. Можна згадати зображення Алкея та Сапфо на вазах, тоді як зображували лише богів та героїв, людей на вазах не зображували.

Індивідуальність поета не усвідомлювалася. Анакреонт сприймався у вигляді співаючого п`яного старого, щось на зразок Силена (демон зі свити Діоніса, схильний до пияцтва та бійки), той самий, сп`янілий від вина і кохання, бог, але у вигляді ліричного співця Анакреонта.

В ліриці відсутній часовий потік. Вона говорить лише про сучасне і короткочасне. Проте, це сучасне – особливе, воно будується на минулому. В піснях Сапфо спогади дають картину минулого, з якого виростає коротке сучасне – нудьга.

Лірика не знає багатократних узагальнень, не дає характеристик, не знає динаміки почуттів. У VII ст. до н.е. почуттів в сучасному сенсі ще немає. Ерос, якого описують грецькі лірики, не відповідає почуттю кохання. Ерос – особливий стан пристрастного страждання, присутності бога в слабкій людині.

Ліричні твори (як і епос) призначалися для публіч­ного виконання. Були орієнтовані не на читача, а на слухача певного соціального середовища. Типи такого середовища могли бути різні – дівочі об`єднання (фіаси), які мислили себе під опікою Афродіти, або чоловічі співдружності за походженням, соціальним статусом (гетерії), військовий загін, переселенці на чужині.

Пісні виконувалися під час культових чи спортивних свят або на народних зборах. В нових умовах поет різко відрізнявся від аеда чи рапсода. Він уже не прагнув лише відтворювати загальновідомий міфічний і епічний матеріал (хоча й такі пісні в «авторських» версіях практично не зникали до кінця античності).

Широко залучаючи окремі мотиви Гомерового епосу, який залишався надзвичайно популярним протягом цих століть, поет-лірик був вільний в їх комбінуванні й осмисленні, оскільки підпорядковував їх новому завданню – вираженню власних інди­відуальних почуттів і переживань. На цьому етапі спостерігається відмова від сюжету як обов'язкової основи поетичного твору. Проте збереглися деякі інші: монологічність форми, пластичність і описовість стилю, сентенційність і моральний пафос.

Термін «лірика», який вперше стали застосову­вати в III-II ст. до н. е. александрійські вчені, походить від грець­кого «ліра». Лірична поезія в Греції мала характер співу і виконувалася у супроводі музичних інструментів.

Музично-поетичний синтез був зумовлений такою особливістю давньогрецької мови, як довгі й короткі голосні звуки, що супроводжувалися підвищенням чи пониженням тону. На цій особливості й ґрунту­валася грецька версифікація, яка лише умовно може бути відтво­рена сучасними європейськими мовами, зокрема українською. Відповідно до поетичних розмірів виділяють три жанри лірики: елегію, ямб і меліку.

11. Художні новаторства драматургії Софокла + тетрадь

Есхілові було вже 60 років, коли в 468 р. до н. е. з ним вступив у змагання молодий поет. Бій між уславленим трагіком і його юним супротивником викликав сильне збудження. Плутарх розповідає, що для розв'язання суперечки були запрошені головнокомандувач переможного афінського флоту Кімон і десять полководців, які тільки-но повернулися на батьківщину. Після довгих суперечок перше місце було віддано молодому поету. Цією висхідною зіркою був Софокл (496 – 406 рр. до н. е.).

Софокл жив у так звану «золоту добу Перікла», тобто у той період, коли в грецькому суспільстві зусиллями рабів були створені такі умови, за яких кожен вільний громадянин мав максимально сприятливі можливості для свого розвитку. Його називають співцем розквіту, афінської рабовласницької демократії, яку він не тільки славив, а й служив їй. Софокл входив до кола друзів видатного дер­жавного діяча Афін Перікла, посідав високі державні посади, був одним з десяти стратегів, скарбником Афінського морського союзу, проте сучасники поета свідчили, що він був значно кращим трагічним поетом, ніж політичним діячем. Можливо, саме через це він відійшов від державної діяльності, в усякому разі ніяких відо­мостей про це протягом30років не залишилося.

Протягом усього свого життя Софокл користувався великою любов'ю сучасників, які після смерті установили його культ як ге­роя під іменем Дексіон. За шістдесят років творчої діяльності, згідно з античними повідомленнями, він написав близько 120 п'єс, виступаючи перед глядачами в середньому раз на два роки. Його твори користувались величезним успіхом: 24 рази він посідав пер­ше місце і жодного разу не опинився на третьому.

Увесь творчий доробок Софокла тісно пов'язаний з добою розквіту афінської демократії, мабуть, тому основним своїм завданням драматург вважав возвеличення люди­ни. Його герої – ідеальні громадяни. Вони завжди благородні, у своїх рішеннях ні від кого не залежать, їх можна вбити, але не мож­на принизити, не можна зломити морально. У них високі поняття про честь, обов'язок, гідність, яким вони залишаються відданими до останньої хвилини свого життя. Герої Софокла вступають у трагічний конфлікт з силами, які сильніші за них, – державою, за­конами, долею. Ці сили порушують щастя героїв, але допомагають розкритися найкращим рисам характеру людей, які служили взірцем для сучасників Софокла, залишаються взірцем для бага­тьох поколінь уже не одне тисячоліття. Герої Софокла в конфлікті гинуть, але глядач захоплюється красою їхніх почуттів, душі вчинків. За словами Арістотеля, Софокл зображує людину такою, якою вона має бути.

До наших днів дійшло повністю лише сім трагедій Софокла: «Антігона,» «Електра», «Тракінянки», «Едіп-цар», «Аякс», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Найбільшою популярністю серед них корис­туються трагедії, які сюжетно пов'язані з Фіванським циклом міфів.Першою в ході розвитку подій є трагедія «ЦарЕдіп» (між 429 і 425 рр. до н. е.). Її вважають шедевром Софокла, твором, який значною мірою вплинув на розвиток європейської класичної драми. У даній трагедії автор не розповідає глядачеві всю історію Едіпа. Це аналітична драма, дія якої побудована на аналізі минулих подій, який допомагає з'ясувати минуле, краще зрозуміти сучасне.

Твір починається бесідою Едіпа з фіванцями, які налякані моро­вицею, насланою богами на місто. Жрець Тересій від імені народу проситьв Едіпа, царя міста Фіви, допомоги. Едіп відповідає, що вже послав Креонта до дельфійського оракула за порадою. Креонт по­вертається зі звісткою, що божа кара буде продовжуватись доти, доки не буде знайдено й покарано вбивцю Лая, колишнього царя міста Фіви.

Едіп виголошує свій царський указ: знайти вбивцю Лая івигнати з міста. Він навіть не підозрює, що проклинає самого себе. З міфів було відомо, що у фіванського царя Лая та його дружини Іокасти довго не було дітей. Але Лай належав до проклятого роду і, як наслідок цього прокляття, було віщування дельфійського оракула про те, що в Лая народиться син, який стане його вбивцею й одру­житься зі своєю матір'ю. Тому, коли Іокаста народила хлопчика, цар відібрав його в матері й наказав пастухові віднести немовля в ліс на гору Кіферон і залишити там на поталу диким звірам. Але пастухові стало шкода невинне дитя, тому він віддав йогозустрічному пасту­хові з сусіднього Коринфського царства. Коринфський пастух відніс хлопчика своєму бездітному цареві. Він усиновив немовля й виховав як власного спадкоємця, назвавши Едіпом.

Едіп виріс сильним і ро­зумним, вважав себе сином Коринфського царя. Та одного разу він почув натяки на те, що нібито він прийомний син, тому вирішив за­питати про свою долю в дельфійського оракула. Він почув жахливу розповідь про те, що стане вбивцею свого батька й чоловіком своєї матері. Уважаючи своїм батьком царя Коринфа Поліба, а матір'ю йо­го дружину Мерону, Едіп вирішив не повертатися до Коринфу, ашукати щастя на чужині. На роздоріжжі трьох шляхів юнак зустрів колісницю з якимсь поважним чоловіком у супроводі слуг. Едіп не поступився вчасно дорогою, зав'язалась сварка, підчас якої розсерд­жений юнак повбивав усіх супротивників, лише одному вдалося втекти. Поважним чоловіком і був Лай, батько Едіпа, якого вбив син. Доля вела Едіпа у Фіви. Там він відгадав загадку потворного Сфінкса, насланого Герою для покарання міста за злочин Лая. Фіванці з радістю зустріли визволителя міста, запропонували царський трон, оскільки їхній цар загинув. Едіп погодився. За традицією, була за­пропонована й рука овдовілої цариці. Так, тікаючи від жахливої долі, Едіп виконав усі передбачення оракула, нічого про це не відаючи.

У трагедії Софокла Едіп прилюдно присягається знайти злочин­ця й, за порадою, прохає покликати сліпого провидця Тересія, щоб він назвав вбивцю. Тересій відмовляється назвати його ім'я:

Ох, як тяжко знати, коли це знання

Не на добро нам. Добре пам'ятав я це,

Та ось забув. А то б і не прийшов сюди...

Дозволь мені додому йти, — й тобі, й мені

На краще буде, як мене послухаєш.

переклад Б. Тена

Едіп не може зрозуміти таку відповідь провидця, він навіть починає звинувачувати його в цьому злочині, Тересій, образившись, говорить:

Хоч зрячий, а своїх нещасть не бачиш ти,

Ні де домуєш, ані з ким живеш тепер.

Чи знаєш рід свій? Ти його не відаєш,

Що ворог рідним на землі й під нею ти

І що подвійно, за отця із матір'ю,

Гірким вигнанням будеш ти покараний

І замість світла бачитимеш темряву.

Не розуміючи слова провидця, Едіп звинувачує його в змові з Креонтом. Несподівано з'являється схвильований Креонт. Між ни­ми виникає суперечка. І навіть Іокаста, яка з'явилась, почувши го­лоси брата й чоловіка, не може заспокоїти Едіпа аж поки не згадує, що Лаю теж пророкували загинути від руки сина, а він загинув від руки невідомого подорожнього. Це насторожує Едіпа, він починає розпитувати подробиці про Лая, і йому здається, що він міг бути тим подорожнім. Посилають за свідком, який залишився живим. У цей час несподівано з'являється вісник із сусіднього Коринфу й повідомляє про смерть царя Поліба. Едіп сумує за батьком, але одночасно й радіє, що вже не збутися пророцтву:

Гай, гай! Хто після цього буде вірити

Словам віщання з вогнища піфійського

Чи з льоту птиць, що нібито судилося

Мені убити батька?

А він сам умер

І вже лежить в могилі, я ж меча свого

І не торкався. Хіба що вмер від туги він

За мною – лиш в такому разі винен я.

Нічого вже не варті віщування ці...

Але вісник розповідає Едіпу, що він не рідний син Поліба й Мерони. Він ще немовлям приніс його до Коринфу, а дав йому хлопчи­ка якийсь пастух. Іокаста вже про все здогадалась. Вона благає при­пинити дізнання, але Едіп прагне бачити старого пастуха. Він хоче знати правду про своє народження. Коли привели старого пастуха, то Іокасти вже не було: вона зникла в опочивальні й заподіяла собі смерть. Ось нарешті всі крапки розставлені. Пастух розповідає все, що знає, і Едіп з жахом розуміє, що пророцтво здійснилося. У відчаї він біжить до Іокасти, але обіймає лише її мертве тіло. Тоді він зри­ває золоту застібку з її одежі й виколює собі очі. Хор бачить Едіпа з окривавленим обличчям. Колишній цар зазначає, що він сам собі суддя й вважає, що вбивці Лая – вигнання, а паплюжнику ма­тері – осліплення. Відданий Креонт, забувши образу, прохає Едіпа залишитись у палаці. Але він молить відпустити його у вигнання й прощається зі своїми дітьми. Твір закінчується піснею хору, у якій відчутні роздуми самого автора над мінливістю людської долі.

Чітке змалювання характерів, глибоке проникнення у світ людських почуттів зробили поезію Софокла дорогоцінним джере­лом для вивчення людини. Усе життя він був улюбленцем публіки. Його вважали найкращим трагічним поетом, називали «трагічним Гомером». Аристотель у своїй «Поетиці» багато разів вказує на Со­фокла, як на зразок.

З іменем Софокла пов'язане остаточне відокремлення поета від головного актора. Саме Софокл вважається тим драматургом, який увів третього актора. Це зменшило значення хору, центр уваги гля­дачів був перенесений на індивідуальну психологію героїв і на роз­виток драматичної дії. З появою Софокла на театральному Олімпі грецька трагедія стала реальнішою, ближчою до життя.