3. Методи макроекономіки.

Якщо предмет наукової дисципліни відповідає на запитання, що вона вивчає, те метод — як вивчають цю науку.

Під методом розуміється сукупність способів, прийомів, форм вивчення предмета даної науки, тобто конкретний інструментарій наукового дослідження.

Макроекономіка, як і інші науки, використовує як загальні, так і специфічні методи вивчення.

До загальнонаукових методів відносяться:

• метод наукової абстракції;

• метод аналізу і синтезу;

• метод єдності історичного і логічн.

• системно-функціональний аналіз;

• економіко-математичне моделюван;

• сполучення нормативного і позитивного підходів та ін.

Разом з тим кожна наука використовує власні, специфічні методи дослідження, має свої терміни і принципами. Наприклад, у хімії використовується поняття молекули, у фізику — квант, у математику — інтеграл, радикал і т.д. Макроекономіка використовує власні поняття, основні з який називаються категоріями.

Основним специфічним методом макроекономіки є макроекономічне агрегування, під яким розуміється об'єднання явищ і процесів у єдине ціле. Агреговані величини характеризують ринкову кон'юнктуру і її зміну (ринкова ставка відсотка, ВВП, загальний рівень цін, рівень інфляції, рівень безробіття й ін.).

Макроекономічне агрегування поширюється на економічні суб'єкти (домашні господарства, фірми, державу, закордон) і ринки (товарів і послуг, цінних паперів, грошей, праці, реального капіталу, міжнародний, валютний).

У макроекономіці широко використовуються економічні моделі — формалізовані описи (логічні, графічні, алгебраїчні) різних економічних явищ і процесів для виявлення функціональних взаємозв'язків між ними. Макроекономічні моделі дозволяють відвернутися від другорядних елементів і зосередитися на головних елементах системи і їхніх взаємозв'язків. Макроекономічні моделі, виступаючи абстрактним вираженням економічної реальності, не можуть бути всеосяжними, тому в макроекономіці існує безліч різних моделей, що можуть бути класифіковані за різними критеріями:

• по ступеню узагальнення (абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні);

• по ступеню структуризації (малорозмірні і багаторозмірні);

• з погляду характеру взаємозв'язку елементів (лінійні і нелінійні);

• по ступеню охоплення (відкриті і закриті: закриті — для вивчення замкнутої НЕ; відкриті — для вивчення міжнародних економічних зв'язків);

• по врахуванню часу як фактора, що визначає явища і процеси (статичні — фактор часу не враховується; динамічні — час виступає як фактор.

4. Історія розвитку макроекономічної науки.

Термін «політична економія» походить із книги французького економіста, меркантиліста Антуана Монкретьєна «Трактат політичної економії» (1615). Виникнення терміна «економікс» (економіка) зв'язано з ім'ям англійського економіста другої половини XIX в. Альфреда Маршалла. Спочатку економікс мав одну складову — мікроекономіку; з 30-х рр. XX в., із зародженням кейнсіанства, з'явилася інша його складова — макроекономіка. Таким чином, у даний час економікс підрозділяється на мікроекономіку і макроекономіку.

Як самостійний науковий напрямок макроекономіка стала формуватися з початку 30-х рр. XX в., у той час як формування мікроекономіки відноситься до останньої третини XIX сторіччя (Л. Вальрас, К. Менгер, А. Маршалл). Основи макроекономіки були закладені Дж. М.Кейнсом.

Дж. Кейнс у своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» (1936) довів можливість існування в ринковій економіці стійкого стану великого безробіття і недовикористаних виробничих потужностей, але при цьому правильна податково-бюджетна і грошово-кредитна політика держави може впливати на виробництво, скорочуючи тим самим безробіття і зменшуючи тривалість економічних криз. Отже, Кейнс обґрунтував необхідність державного регулювання економіки як єдиного цілого. Кейнсіанська економічна теорія стала домінуючою в сфері макроекономіки і державної політики.

Починаючи з післявоєнного періоду й аж до 60-х рр. будь-який аналіз макроекономічної політики ґрунтувався на кейнсіанських постулатах.