Циклічна концепція Освальда Шпенглера:

Є ГИПЕТСЬКА КУЛЬТУРА + 7 культур (антична, індійська,

китайська, вавилонська,

арабська, західна,

мексиканська) = 8 культур

4. Циклічно-лінійна модель соціокультурного процесу Арнольда Тойнбі

Арнольд Тойнбі (1889–1975) – англійський історик, соціолог. Основна його наукова багатотомна праця (в 12-ти томах) – «Дослідження історії» (1934–1961).

1) Цивілізації в концепції А.Тойнбі

А.Тойнбі намагається описати всі світові цивілізації. Спочатку він нараховує 21 цивілізацію, але остаточно – 37 цивілізацій, більшість з яких на сьогодні вже є «мертвими».

Зрештою, в результаті, він фіксує наявність 7-ми сучасних цивілізацій:

• західної;

• православної;

• індуїстської;

• китайської;

• далекосхідної (Корея = Японія);

• іранської;

• арабської.

2) «Одиниця» історії в розумінні А.Тойнбі

На відміну від О.Шпенглера, який дозволяв собі в науковому тексті користуватися не зовсім науковою, швидше, образною термінологією («душа» культури, «прасимвол» культури тощо), А.Тойнбі намагається поставити дослідження історії виключно на наукові «рейки». Саме тому, як це робиться у випадку з будь-якою наукою, А.Тойнбі насамперед намагається відшукати «одиницю» історії – тобто, власне, те, що відкривало б можливість науково «вимірювати», ґрунтовно досліджувати історичний процес. При цьому він перебирає декілька різноманітних варіантів і тут же доводить, з яких причин вони його не влаштовують. Нарешті у виборі «одиниці» історії він зупиняється на понятті «цивілізація», яке, в його розумінні, тотожне поняттю «суспільство».

3) Система «виклик – і – відповідь»

Дошукуючись все тієї ж наукової істини, А.Тойнбі, на відміну від О.Шпенглера, не відмовляє світовій історії в наявності будь-якої логіки. Навпаки, він прагне знайти той «двигун», ті «рушійні сили», які обумовлюють і, що не менш важливо, дозволяють зрозуміти логіку світової історії. Таким «двигуном», а точніше, – механізмом еволюції цивілізацій виступає для А.Тойнбі історично детермінована система “виклик –і – відповідь».

«Виклик» – це стимул до розвитку суспільства, що виявляється, як правило, в кардинальній зміні природно-кліматичних умов (природно-кліматичний фактор), у різкому погіршенні умов життя (соціальний фактор) тощо.

«Відповідь», у такому разі, вчений трактує як необхідну й виправдану зміну суспільства, яка має забезпечити існування людства в нових, відмінних від попередніх, умовах, – тобто, зрештою, як свідомо сплановану стратегію виходу з наявної кризи.

Історія цивілізацій, таким чином, – це послідовність актів «виклику – і – відповіді».

4) «Творча меншість» та «інертна більшість» («внутрішній пролетаріат»)

Роль соціальних «рушійних сил» культуротворчого процесу, здатних надати «відповідь» на «виклик» історії, виконують, згідно з теорією А.Тойнбі, творча меншість (еліта) та інертна більшість (т. зв. «внутрішній пролетаріат»). Відповідь на виклик розглядається як творчий акт, до якого здатна лише еліта, котра і надає першого поштовху циклічному розвитку цивілізації, виробляючи концепцію виходу з кризового стану (фаза генезису); для здійснення ж змін (фаза росту) необхідно, аби інертна більшість пішла за активною меншістю.

5) Фази циклічного розвитку цивілізацій в концепції А.Тойнбі

Наступна фаза – фаза занепаду цивілізацій – не є, за А.Дж.Тойнбі, одномоментним актом: вона, навпаки, являє собою довготривалий процес, який складається, у свою чергу, ще з трьох внутрішніх послідовних «підфаз» – надлому, розпаду та загибелі цивілізацій.

Надлом фіксується тоді, коли творча меншість, проголосивши стратегію виходу з кризи, зупиняється на вже досягнутому, вклоняючись віднині відносним цінностям як абсолютним (зрештою, коли проголошене «слово» розходиться тепер зі «справою»). Тоді еліта поступово починає втрачати довіру й авторитет в очах більшості, внаслідок чого остання перестає виконувати її настанови.

Аби втримати ситуацію під контролем, еліті доводиться застосовувати силу, тобто створювати вселенську державу (на зразок Римської імперії) задля збереження себе і своєї цивілізації. В такому випадку війна як інструмент функціонування імперії переводить цивілізацію у фазу її розпаду.

В той же час так званий «зовнішній пролетаріат» варварських сусідів організовується й починає штурмувати приречену вже цивілізацію (фаза загибелі).

Як бачимо, розуміння циклічності в концепції А.Тойнбі в загальних рисах подібне розумінню циклічності у О.Шпенглера: хоча і вводяться своєрідні новації у вигляді «підфаз» циклу (надлом, розпад, занепад), логіка думки залишається, за великим рахунком, тією ж самою – фази циклічного розвитку культури аналогічні фазам розвитку живих організмів (тобто, зрозуміло, перед нами – те саме біологізаторство).

6) Лінійність концепції А.Тойнбі

Відповідно до логіки подальших міркувань А.Тойнбі, у складний період розпаду цивілізації «внутрішній пролетаріат» суспільства, відмежовуючись від правлячої еліти, яка не змогла реалізувати вироблену нею ідею, починає створювати універсальну (вселенську) церкву – християнство, буддизм тощо – в ім’я спасіння цивілізації від руйнації та загибелі. Таким чином, зупинити процес занепаду цивілізації та запобігти її смерті людство, вважає А.Тойнбі, не в змозі. Тоді єдиний шлях виходу з кризової ситуації – перенесення нереалізованої мети й вироблених цінностей у світ надчуттєвий, трансцендентний. І хоча такий шлях не спроможний запобігти остаточній руйнації цивілізації, в той же час він відкриває потенційну можливість зародження нової (дочірньої) цивілізації.

Отже, концепція локальних цивілізацій А.Дж.Тойнбі, яка у своїх загальних рисах відтворює шпенглерівське розуміння циклічності культурно-історичного процесу, в результаті поступово набуває, як бачимо, рис продуманої циклічно-лінійної схеми розвитку світової історії.

Внутрішню логіку історії людства (так би мовити, сам факт «лінійності» історії) А.Дж.Тойнбі вбачає в релігії, а точніше – в еволюції релігійних систем від, так би мовити, «примітивних» тотемістичних та язичницьких вірувань до універсальних (за його термінологією, – так званих «вищих») релігій – індуїзму, християнства, ісламу, а від них – до релігії майбутнього, коли, на його думку, «останні цінності» «вищих» релігій мали б злитися в єдину релігійну концепцію «світового масштабу», яка б ідеологічно постала викликом «новому спалаху ідолопоклонства в особливо жахливій формі загального шанування людиною самої себе».

6) Схематичне зображення основних положень концепції А.Тойнбі