4.3. Судова система

Мабуть, єдиною державною системою, що не зазнала втручань при зміні влади, була судова.

За "Законами про тимчасовий державний устрій України" від 29 квітня 1918 року найвищою судовою інстанцією залишався Генеральний суд, судді якого призначалися тепер гетьманом.

25 травня 1918 року приймається Закон про титул, іменем якого твориться суд в Україні — "іменем закону Української держави". 2 червня 1918 року приймається закон, який уточнював функції Генерального суду й окреслював перспективи судової реформи. Згідно з цим законом Генеральний суд складався з трьох департаментів: цивільного, карного й адміністративного. Тимчасово, до завершення судової реформи, він мав виконувати касаційні функції Головного військового суду.

8 липня 1918 року гетьман затверджує Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції "вищої в судових і адміністративних справах державної інституції". Закон визначав структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення.

Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Кандидати на посаду сенаторів повинні були мати вишу юридичну освіту і не менше як п'ятнадцятирічний стаж роботи " в судовім відомості на посадах не нище судового слідчого чи товариша прокурора окружного суду" або "в стані присяжного адвоката, а також з числа тих, що мають учений ценз Магістра або Доктора, Лекторів юридичних наук у вищих школах, що виконували лекторські обов'язки в той саме час".

Закон забороняв займатися будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької. Той факт, що повноваження Державного Сенату регулювалися колишнім царським законодавством, тільки констатував орієнтацію П. Скоропадського на дореволюційну судову систему. Це підтверджує і Закон "Про Судові палати І Апеляційні суди" від 8 липня 1918 року, який відновив діяльність Судових палат.

Завершували систему загальних судів в Україні мирові суди, підсудність яких визначалася постановами Ради Міністрів від 14 і 21 липня 1918 року.

Військові суди Української держави діяли на підставі Закону "Про організацію військово-судових установ та їх компетенції" від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штабні суди. До вищих належали Київський і Катеринославський військові суди, до штабних — ті, що діяли при штабах дивізій, корпусів і Головному штабі. Справи в цих судах розглядалися колегіями у складі голови та виборчих суддів. У засіданнях вищих судів передбачалася участь прокурора і захисника. Обов'язковою у військових судах була посада військового слідчого.

Менш реформованою в Українській державі була система прокуратури. Відповідно до Закону "Про Державний Сенат" функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. Посади прокурора і товариша прокурора були введені при кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату.

18 травня 1918 року приймається Закон про Державну варту. Під виглядом "державної варти" відроджувалася поліція. Державна варта підпорядковувалася старостам. На рівні губернії варту очолював помічник-інспектор Державної варти, а на рівні повіту — начальник повітової Державної варти. За законом один вартовий мав припадати на 400 осіб населення. [21, с.221]

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, можна зробити такі висновки, хоча режим Скоропадського могли похвалитися і управлінським майстерністю, і конкретними досягненнями, усе ж таки був обтяжений цілу низку серйозних політичних промахів. У більшій частині вони було зумовлено тим оточенням, яке обрав собі гетьман. По-перше, його компрометувала залежність від німецьких військових, сильно що прагнули економічному пограбування України. По-друге, гетьман був тісно пов'язані з імущими класами, що прагнули вдіяти зміни, принесені революцією. Так було в провину Скоропадському ставилися такі вкрай непопулярні заходи, як «каральні експедиції», організовувані поміщиками з допомогою німецьких військ для покарання селян, що у земельних експропріаціях роком раніше. По-третє, багатьох українців дратувало, що Скоропадський спирається здебільшого російських. Під час його управління Україна, цей оазис спокою проти Росією, як стала розплідником величезної кількості колишньої царської еліти, а й місцем, звідки виходили спроби відновити «єдину неподільну Росію». Чиновництво, нескривавшее своєї злостивості щодо української радянської державності, був на, російським, більшість членів кабінету належали російської кадетської партії.

Втім, зазначає ідеолог українського консерватизму В'ячеслав Липинський, зміст і значення гетьманату були ще ширшими. Гетьманат як вселив цю повагу значній своїй частині зрусифікована еліти України ідею національної державності, і навіть частково залучив її для реалізації цього. Це своє чергу сприяло поширенню ідеї межі вузьке коло інтелігенції — на більш широкі, економічно надійні верстви «хліборобів», тобто у середу земельного селянства, й землевласників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. — К.: Атіка, 2004. — 368 с.

2. Іванов В.М. Історія держави і права України. — К.:Атіка, 2003. — 416с.

3. Іванов В.М. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К.: МАУП, 2002. — Ч.1 — 264 с.

4. Історія держави і права зарубіжних країн/ За ред. д.ю.н., проф. Джужи О.М. — К.: НАВСУ, "Правові джерела", 2000. — 352 с.

5. Історія держави і права України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів та факультетів. Курс лекцій / За ред. проф. В.Г.Гочаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 288 с.

6. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К., 1997. — 240 с.

7. Історія держави і права України: Навч. посібник./ За ред. А.С.Чайковського. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 384с.

8. Історія держави і права України: Підручник. — У 2-х т. / За ред. В.Я.Тоція, А.Й.Рогожина. — К.: Видавничий дім "ІнЮре", 2000. — Т.1 — 648с.; Т. 2 — 580 с.

9. Історія держави і права України: Хрестоматія для студентів юрид. вузів та факультетів / За ред. Шевченка О.О. — К.: Вентурі, 1996. — 224 с.

10. Історія українського права / За ред. Шевченка О.О. — К.: Олан, 2001. — 214 с.

11. Капелюшний В.П., Кудін С.В. Історія держави і права України: Навч. посібник у схемах, таблицях, визначеннях основних термінів. — К.: Олан, 2001. — 224 с.

12. Кузьминець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права України. — К.: Україна, 2000. — 429 с.

13. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К.: Атіка, 2001. — 320 с.

14. Лащенко Р.М. Лекції по історії українського права. — К.: Україна, 1998. — 254 с.

15. Макарчук В.С. Загальна історія і право зарубіжних країн: Навч. посібник. Вид. 3-тє, доп. — К.: Атіка, 2001. — 624 с.

16. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. — 4-те вид., стер. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2003. — 429 с.

17. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посібник. — К.: Вікар, 2002. — 421 с.

18. Терлюк І.Я. Історія держави і права України: Практикум: Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навчальних закладів. — К.: Атіка, 1999. — 192 с.

19. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищих зал. освіти / За ред. В.Д.Гончаренка. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: Видавничий дім "Ін Юре". — 2000. — Т.1. — 472 с.; Т. 2. — 728 с.

20. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник/ Упор.: А.С.Чайковський (кер.), О.Л.Копиленко, В.М.Кривоніс, В.В. Свистунов, Г.І. Трофанчук. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 656 с.

21. Історія держави і права України: навч. посіб. / П. П. Музиченко. 6-те вид., перероб. і доп. - К. : Знання, 2007. — 471 с.

30