Інстанційна система цивільних судів та їх функціональна компетенція.
Судовий порядок вирішення спорів найбільш складний і тривалий.
Варто зауважити, що формальність судового процесу виправдовує себе настільки, наскільки це необхідно для реалізації гарантії ухвалення законного судового рішення.
З розвитком й ускладненням суспільних взаємин та,як наслідок, їх правового регламентування, за умови правових гарантій незалежності суду, бути впевненим у непогрішності судових рішень неможна.
Інстанційний принцип побудови системи судів дає можливість незадоволеному рішенням у справі учасникові судового процесу звернутися до судової інстанції вищого рівня з вимогою переглянути рішення суду попередньої інстанції.
Значущість інстанційної системи полягає в тому, що саме вона виступає однією з гарантій високої якості здійснення правосуддя, надаючи можливість суддям вищого рівня з більшим досвідом і компетентністю виправляти можливі помилки суддів нижчої ланки.
Водночас існує думка, що рівень авторитетності судової системи обернено пропорційно співвідноситься з кількстю судових інстанцій. А проходження справи через усі можливі судові інстанції пересічні громадяни ототожнюють із судовою тяганиною. Ухвалення різними судовими інстанціями протилежних рішень в одній і тій же справі викликає недовіру у громадян до судової гілки влади, проте часто це пояснюють свавіллям суддів.
Із психологічного погляду, така позиція громадян може бути виправданою. Проте формування судової системи за інстанційним принципом запроваджено зовсім не для зниження рівня авторитетності судових органів та ускладнення порядку вирішення спорів.
Інстанційна побудова системи судів пов’язана з головними способами оскарження й перегляду судового рішення. Її особливість полягає в тому, що справу по суті вирішує переважно судова ланка найнижчого рівня –суд першої інстанції.
Звичайно, суд першої інстанції під час розгляду і вирішення справи через недостатню кваліфікацію, неуважність чи свідомо може допустити помилку.
Безперечно, оскарження судового рішення не може відбуватися в суді, що ухвалив його, бо за змістом оскарження є спором незадоволеної сторони процесу рішенням суду, що ухвалив його. Відповідно, перегляд судового рішення має відбуватись у суді вищої інстанції.
Кожна правова держава створює свій варіант системи інстанцій перегляду рішень суду, який має на меті досягнути найоптимальнішого співвідношення між таким вимогами, як:
‒ правосудність судового рішення ;
– за ухвалення рішення відповідна судова інстанція повинна забезпечити законність й обґрунтованість рішення у справі;
‒ доступність і своєчасність судового рішення ;
– наявність великої кількості судових інстанцій зумовлює зростання витрат на їх проходження, відповідно –недоступність для сторін;
- остаточне рішення у с праві суд повинен ухвалити максимально швидко, з метою вчасного досягнення визначеності у конфліктних правовідносинах (невизначеність негативно психологічно та фінансово впливає на учасників процесу).
Наведені вимоги є взаємозаперечними та наділені колізійним впливом на систему судових інстанцій. Правосудність судового рішення вимагає більшої кількості інстанцій, а доступність і своєчасність рішення –меншої. Проте в кожній державі система інстанцій залежить від того, як законодавець урівноважить співвідношення цих вимог .
Украй важливо не допустити ситуації, коли тойже суд виконуватиме функцію кількох інстанцій в одній і тій же справі. По-перше, суд не має права двічі здійснювати розгляд справи, у якій ухвалив рішення, адже навряд чи суддя захоче відхилитися від своєї попередньої позиції, ухвалюючи нове рішення.
Наведене твердження ґрунтується на принципі, що ніхто не може бути суддею у своїй справі (оскарження, як раніше було зазначено,–це спір сторони з судом, що ухвалив рішення). Якщо допустити розгляд справи в тому ж суді, але різними суддями, виникатиме
обґрунтований сумнів щодо неупередженості перегляду, на який можуть впливати особисті стосунки в колективі судді.
По-друге, у вищій інстанції справу мають розглядати судді, вимоги до кваліфікації яких є підвищеними порівняно із суддями нижчих інстанцій.
До суддів судів одного рівня встановлюватимуться однакові вимоги. А отже, і гарантії правосудності судового рішення, винесеного судом вищої інстанції, не будуть вищими, якщо один і той же суд або суди одного рівня виконуватимуть функції двох чи більше інстанцій.
Оптимальним варіантом уникнення наведеної ситуації є наділення кожної судової ланки функціями лише однієї інстанції.
Таку ж позицію підтримує і Н.В.Сібільова, яка вважає, що кожна наступна судова інстанція щодо тієї інстанції, яка ухвалила рішення у справі, є вищою. Суд касаційної інстанції є вищим стосовно суду апеляційної інстанції. Отже, одна й та ж справа послідовно проходити обидві інстанції в одному й тому ж суді не може. Це биспричинило порушення міжнародно-правових вимог, передбачених великою кількістю рішень Європейського суду з прав людини щодо забезпечення здійснення правосуддя безстороннім та об’єктивним судом.
У тім, це не передбачає функціонування правила: один суд –одна інстанція. Це положення підтверджують судові системи європейських держав, у яких суди другої чи третьої ланок одночасно є судами апеляційними та першої інстанцій, а подекуди (якщо це найвищий суд держави) –касаційною та першою інстанцією. Отож, загальноприйнята вимога необхідності забезпечення права особи на розгляд справи посуті в першій інстанції, реалізація права у випадках, передбачених законом, на апеляційне оскарження з одночасною забороною розглядати конкретну справу в одній судовій установі за двома інстанціями і зумовили утвердження фундаментальних критеріїв побудови європейських судових систем сучасності. Як наслідок – формується визначення кількості їхніх рівнів (ланок): від трьох до п’яти.
Погоджуємося з думкою Р.О.Куйбіди, що за змістом «судова ланка» і «судова інстанція» не є тотожними поняттями .
Поняття судової ланки в структурі судоустрою охоплює суди одного організаційного рівня (місцеві, апеляційні, вищі суди та Верховний Суд). Судова інстанція позначає ті суди, які реалізують один і з видів провадження, а саме: провадження у першій інстанції, апеляційне провадження, касаційне та провадження за нововиявленими обставинами. Відмінність цих понять ґрунтується на багатозначності терміна «суд».
Судову ланку визначають через поняття «суд» у значенні «судовий орган», а судову інстанцію – через поняття «суд» ,у процесуальному значенні –«суд, що розглядає справу.
Незважаючи на змістову відмінність обох понять, суттєвим є те, що в організаційному
розумінні і судова ланка, і судова інстанція збігалися. Тобто судова ланка повинна реалізовувати функції лише однієї інстанції. Цю ідею відтворює таке правило : «Суд однієї ланки = суд однієї інстанції». Наведене правило є безумовним тоді, коли йдеться про розгляд однієї справи різними інстанціями. Але і з нього можуть бути винятки, хоча й небажано, а саме: коли йдеться про поєднання в одному суді функцій різних інстанцій у різноманітних категоріях справ. У разі таких винятків вони обов’язково мають обґрунтуватися потребами судового процесу для конкретних категорій справ.
Наголошуємо, що саме такі засади, як спеціалізація, територіальність і інстанційність, мають найбільше значення для подальшого розвитку системи судів в Україні. Інші засади здебільшого вичерпали своє методологічне значення та перетворились на властивості, риси, які характеризують сучасну систему судів.
Висновки.Інстанційний принцип формування системи судів дає можливість незадоволеному рішенням у справі учасникові судового процесу звернутися до судової інстанції вищого рівня з вимогою переглянути рішення суду попередньої інстанції. Саме принцип інстанційності забезпечує конституційне право особи на оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку. Закріплюючи положення інстанційної підсудності, слід дотримуватися принципу, відповідно до якого одній ланці судової системи відповідає лише одна судова інстанція.