Неспецифічні та специфічні адаптаційні реакції.

Неспецифічні адаптаційні реакції — це неспецифічна системна відповідь організму на дію різних за силою (слабких, середніх, сильних, надмірних) подразників, які трансформуються залежно від сили дії (і “початкового стану”) в різні динамічні функціональні стани організму і визначаються передусім його нейрогуморальним статусом.

Специфічні адаптаційні реакції — це відповідь організму й окремих його систем (“домінуючих систем”) на специфічність діючого чинника. Вона проявляється в змінах метаболізму (мотивованих специфічністю дії) як у даних системах, так і в організмі в цілому.

Неспецифічні й специфічні реакції взаємопов’язані та взаємозалежні, оскільки є відповіддю організму на різні властивості (кількісні та якісні) одного подразника. Вираженість специфічної реакції визначається мірою специфічних особливостей дії та рівнем неспецифічних реакцій у відповідь на дію подразника.

Отже, неспецифічна ланка адаптаційної реакції обумовлює величину специфічної відповіді організму на яку-небудь дію.

Саме комплекс неспецифічної і специфічної ланок діючого чинника обумовлює функціональні, а за багатократної його дії — структурні адаптаційні зміни в організмі та його системах.

Таким чином, можна дати загальне визначення поняття “адаптованість”, а саме: адаптованість — це комплекс неспецифічних і специфічних змін організму в результаті тривалої, постійної або такої, що періодично повторюється (протягом адаптаційного періоду), дії незмінного за силою і специфікою подразника, яка характеризується стаціонарним і водночас динамічним станом максимальної пристосованості до даного подразника всіх систем організму.

Можна говорити про різні рівні адаптованості організму залежно від кратності й тривалості дії на нього стандартного незмінного подразника і досягнутого через цю дію стану організму.

Слід указати на існування термінової адаптації (миттєва реакція на умови середовища) і тривалої адаптації (вироблена в певному проміжку часу і є найбільш специфічною до даної дії).

Спираючись на думку про те, що тривала адаптація розвивається на основі багаторазової реалізації термінової адаптації, можна зробити висновок про неможливість реально обґрунтованої побудови тренувального процесу на базі теорій, щоденних змін станів суб’єкта, на якого спрямована тренувальна дія, і різноспрямованих (за специфікою дії на організм) тренувальних навантажень.

Зниження рівня специфічності дій різноспрямованих чинників веде до зростання ролі неспецифічної ланки подразника (його сили) в процесі адаптації організму, адаптованості до даної ланки і підвищення порогових значень сили дії (рис. 1). Тобто в цьому випадку стан відносної адаптованості більшою мірою визначається не специфічністю дії чинників, а сумарною силою дії.

Рисунок 1 — Взаємозв'язок інтенсивності впливу чинника та адаптаційних реакцій організму

Виділяють також загальний та місцевий адаптаційні синдроми

Загальний адаптаційний синдром характеризує органні прояви стресу. У ньомувиділяють стадії тривоги, резистентності, виснаження (наприклад, зниження маси тіла за умови дії стресових чинників).

Зміни в організмі у випадку появи загального адаптаційного синдрому пов’язані з адаптивними гормонами (адренокортикотропним — АКТГ), гормонами кори надниркових залоз.

Місцевий адаптаційний синдром — неспецифічна реакція організму у відповідь на пошкодження якої-небудь ділянки тіла.

Вказані синдроми взаємно впливають один на одного. Обидва представляють неспецифічні реакції організму, чутливі до адаптивних гормонів, трифазні та розвиваються у одного й того самого індивідуума.

Виникнення і характер адаптації залежать від подразника і реактивності організму в момент дії. Реактивність організму залежить від генетичних чинників, раніше перенесених інфекцій, віку, одночасної дії різних факторів.

Дослідженнями доведено, що організм людини має здатність адаптуватися до змінних умов середовища, які сформувалися в процесі еволюції. Проте адаптаційні можливості організму не є обмеженими, і він не завжди і не повною мірою може пристосуватися до тих або інших умов зовнішнього середовища, фізичних навантажень, унаслідок чого нерідко розвиваються захворювання і виникають травми опорно-рухового апарату. При цьому під час надмірних фізичних навантажень створюються передумови для порушення функцій основних органів та систем організму спортсмена, що може призвести до патологічних станів не тільки опорно-рухового апарату, а й організму в цілому.

Відомо, що під час надмірних спортивних навантажень виникає стрес, який на першому етапі поліпшує загальне самопочуття спортсмена. Продовжуючи наростати, стрес досягає свого максимуму, і це може призвести до патологічного стану організму. Зростання навантажень у спортсменів, зумовлене збільшенням обсягу тренувань, кількості змагань, часто поєднується з порушеннями функції центральної, ендокринної та імунної систем, що може слугувати підґрунтям для виникнення патології.

Нагадаємо, що стрес — це неспецифічна реакція організму, що виникає у відповідь на дію внутрішніх і зовнішніх подразників. Провідна роль стресу полягає у посиленні адаптивних можливостей організму, що сприяє збереженню його здоров’я (еустрес). Але за несприятливих обставин, особливо під час дії сильних й тривалих за часом подразників, реакції можуть набувати патогенного спрямування, що позначається терміном “дистрес”.

Значення стрес-реакції багато в чому пов'язане з проблемою гомеостазу (підтримання сталості внутрішнього середовища організму). Залежно від сили дії, для підтримання гомеостазу підключаються різні регуляторні механізми (див. рис. 1).

Стресом прийнято вважати ту форму прояву адаптивних реакцій, яка пов'язана з включенням нейроендокринної системи адаптації, котра викликає мобілізацію всіх систем організму.

Адаптація, незалежно від подразника, здійснюється двома шляхами: гіпоталамус—гіпофіз—кора надниркових залоз; збудження симпатичної нервової системи з виділенням катехоламінів і адреналіну в мозковому шарі надниркових залоз, норадреналіну — в ЦНС і адренергічних синапсах.

Фізіологічні механізми, які під час систематичного м’язового тренування обумовлюють підвищення неспецифічної резистентності організму, складні й багатогранні. Розрізняють синтотоксичні реакції, які створюють стан пасивної толерантності, і катотоксичні, які викликають хімічні зміни в ушкоджувальному чиннику, що призводять до його руйнування, посилюючи тим самим резистентність організму.

У підтриманні гомеостазу та його регуляції найважливіша роль належить нервовій системі, залозам внутрішньої секреції, особливо гіпоталамо-гіпофізарній і лімбічній системам мозку.

У спорті використання в окремому тренуванні або мікроциклірізно-слрямованих навантажень може зменшувати або нівелювати їхню специфічність і, відповідно, знижувати специфічність відповіді реакцій організму, що веде до зменшення темпів зростання спортивних результатів або до їх стабілізації на певному рівні. Подальше зростання спортивних результатів стає можливим або у разі подальшого збільшення сумарної сили дії (під загрозою зриву адаптаційних систем), або у разі застосування високоефективних засобів підвищення працездатності (фармакологічних, фізіотерапевтичних), що значною мірою первинно змінюють внутрішні умови існування організму.

Фактично саме за цим принципом здійснюється сьогодні в переважній більшості випадків побудова спортивного тренування, хоча він швидше відповідає цілям і завданням фізичної культури — формуванню всебічно фізично розвиненої людини, але не спортсмена високого класу.

Для того щоб розширитися в одному напрямі, природа вимушена, як вірно відмітив Й. Гете, скупчитися в іншому. Якщо живильні соки надходять у надлишку до одного органа, зазначав Ч. Дарвін, вони рідко притікають, в усякому разі в надлишку, до іншого.

Використання в мікро- і макроциклах різноспрямованих (за фізіологічними й енергетичними критеріями) тренувальних навантажень у спорті вступає в протиріччя з головною метою спортивного тренування ще і згідно із законом збереження енергії.

Багато в чому процеси адаптації живого організму можна пояснити з позиції функціональної системи.

Функціональна система — комплекс різних структур і функцій організму, тісно пов’язаних між собою для вирішення загального завдання.

Наприклад, вирішення завдання рухової функції включає: виникнення збудження в центральній нервовій системі, його проведення по нервових стовбурах, нервово-м’язову передачу, м’язове скорочення, що супроводжується гормональним викидом і посиленням мікроциркуляції в працюючому м’язі, та ін.

Функціональна система, що формується, працює в просторі проміжних результатів. Після досягнення нею певної проміжної мети починається її “неспокій” (флуктуація) на предмет досягнення наступної. При цьому в системі йде відбір саме тих ступенів свободи її компонентів, які у разі їх інтеграції визначають надалі отримання кінцевого результату.

Остаточне формування функціональної системи у відповідь на комплекс стандартних щодо незмінних за силою і специфічністю дій тренувальних навантажень безпосередньо пов’язане з абсолютною адаптованістю до них організму і за умови достатнього рівня специфічності цього комплексу навантажень відносно еталонної дії (навантаження під час змагань) веде до дійсного досягнення піку спортивної форми. Тривалість формування функціональної системи за дотримання зумовлених вище умов обмежується індивідуальним адаптаційним періодом. Необхідність досягнення вищих рівнів спортивної тренованості надалі кожного разу диктує зміну домінант і формування нової функціональної системи, виходячи із уже досягнутого рівня тренованості.

Згідно з концепцією П. К. Анохіна, яка найповніше розвиває теорію функціональних систем, у компонентів, що беруть участь у побудові однієї системи, обов’язково є обмеження ступеня свободи їх участі в іншій. Це обмеження разом із формуванням у структурах головного мозку (“командний пункт”) моделі кінцевого результату (мається на увазі не ментальне, а функціональне внутрішньоструктурне формування), з якою “порівнюються” проміжні результати, є одним із неодмінних умов системотворен-ня. Система “прагне” отримати запрограмований результат і заради цього може піти на найбільші збурення у взаємодіях своїх компонентів. Формування системи супроводжується залученням все більшого числа необхідних для цього енергетичних і структурних компонентів. М. А. Угольов називає це платою за важливий позитивний ефект і відсіюванням “зайвих” компонентів (енергетичних і структурних). Зрештою це приводить до формування максимально продуктивної (згідно із заданими умовами) системи.

Ці положення є ключовими, оскільки, свідомо намітивши шляхи створення функціональної системи, цілком й однозначно спрямованої на результат, і сформулювавши моделі результату в ній, можна домогтися автоматичного використання системою нових енергетичних і структурних резервів організму відповідно до основних мотивів її функціонування.

Працездатність — це потенційна здатність людини протягом заданого часу і з певною ефективністю виконувати максимально можливу кількість роботи. Працездатність людини залежить від рівня її тренованості, ступеня закріплення робочих навичок і досвіду (у спорті — техніки і часу занять спортом), фізичного і психічного стану та інших чинників. Упродовж певного часу працездатність змінюється в широких межах. Це пов’язано із впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.

До зовнішніх чинників належать умови навколишнього середовища і ступінь фізіологічної доцільності організації трудового процесу.

Із внутрішніх чинників виділяють такі, як мотивація і емоційна складова, рівень функціональної активності в даний момент часу, фізична підготовка людини, її особисті характеристики.

Функціональний стан (“спортивна форма”) — це готовність спортсмена до виконання тієї або іншої вправи (локомоції) в максимальному темпі. Термін має збірний характер, тобто складовими його є фізичні, функціональні, технічні та інші якості. Функціональний стан може бути хорошим, якщо тренування проходять на тлі повноцінного здоров’я. Тільки здоровий спортсмен може переносити великі за обсягом й інтенсивністю фізичні та психоемоційні навантаження.