2. Орієнтири соціального розвитку та модернізації соціальної політики

Підвищення стандартів і рівня життя громадян, сприяння повній зайня­тості та продуктивності праці, розвиток людського капіталу, радикальне по­ліпшення якості соціального захисту і збільшення ефективності надання по­слуг соціальної сфери – обов’язкові передумови здатності держави адекватно відповідати на виклики сучасної високотехнологічної економіки. Зважаючи на це, будь-які реформи можна вважати результативними лише тоді, коли до­сягнуто баланс між економічним зростанням держави й добробутом конкрет­ної особи. Саме висока якість життя конкретної особи та сім’ї є головною метою та основним показником економічних успіхів держави. Це є тим го­ловним викликом, на який має бути знайдено відповідь у контексті модерні­заційного спрямування Української держави та її європейського вибору.

Лише в разі вжиття дієвих заходів щодо підвищення рівня добробуту людей стає можливим органічне поєднання завдань стимулювання еконо­мічного зростання та посилення його соціального складника.

Досягнення зазначеної мети вимагає модернізації соціальної політики держави, спрямованої на забезпечення її спроможності до реалізації ви­значених орієнтирів соціального розвитку в умовах післякризової моделі української економіки. Така модернізація має відбуватися за такими нап-рямами.

1. Реформування системи соціального захисту населення. Згідно з міжнародними стандартами головним завданням соціальної політики є пом’якшення негативного впливу чинників, що виникають під час здійснен-ня соціальних та економічних реформ, на найбільш соціально незахищені категорії населення. Для вирішення цього завдання необхідні:

а) зміна пріоритетів щодо форм соціального захисту. Має відбутися по­ступовий перехід від переважання натуральних трансфертів (передусім пільг) до грошових трансфертів. Водночас частина пільг може бути транс­формована у соціальні послуги;

б) вміщення у центрі системи соціального захисту первинного та основного осередку суспільства – сім’ї (Мається на увазі сім’я в розумінні ст. 3 Сімейного кодексу України: «2. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. <…> Дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. 3. Права члена сім’ї має одинока особа. 4. Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства»), яка і є головним бенефіціаром соціальних послуг, споживачем державної соціальної допомоги та ланкою системи со­ціального забезпечення. Такий підхід дозволяє значно посилити профілак­тичний вимір системи соціального захисту. Для його реалізації необхідно:

а) чітко визначити перелік умов (випадків настання ризиків), за яких особа (сім’я) може претендувати на безповоротну державну допомогу, що надаватиметься в обсязі, достатньому для забезпечення нормальної життє­діяльності особи (сім’ї). В усіх інших випадках необхідно сприяти особі у її намаганні забезпечити себе та свою сім’ю самостійно, у спосіб отримання доходу від законної, легальної праці, а також створити гнучку та справед­ливу систему, що поєднує оподаткування заробітної плати із соціальним страхуванням;

б) інтегрувати сімейну політику у Стратегію подолання бідності, а підтримку сім’ї визнати основним пріоритетом соціальної політики держави. Внести перелік заходів щодо подолання бідності сімей із дітьми до Загаль­нодержавної програми подолання та запобігання бідності на 2010–2015 рр.;

в) реформування системи соціального захисту в напрямі запровадження системи раннього виявлення осіб і сімей, які перебувають у складних життє­вих обставинах, модернізація системи їх соціального обслуговування, підви­щення адресності та якості надання соціальних послуг за місцем проживан­ня є одним зі стратегічних напрямів розвитку України та має на меті підви­щити охоплення соціальною підтримкою незаможних верств населення при раціональному використанні бюджетних коштів. Реалізація поставленої мети потребує підвищення ефективності міжвідомчої взаємодії відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування, координації їх дій, тобто запровадження інтегрованої системи надання соціальних послуг сім’ям та особам, які цього потребують, на основі уніфікованих мінімальних стан­дартів та єдиних технологій.

2. Трансформація державної політики стосовно доходів населення, по­єднання соціальних програм із політикою зайнятості. В умовах надмірної поляризації доходів створення новітніх механізмів їх перерозподілу є основ-ною ланкою соціальних реформ в Україні. Базою для цього має стати до­корінна реконструкція ринку праці та оплати останньої. Тільки в умовах послідовного (з урахуванням динаміки прожиткового мінімуму) зростання заробітної плати можна забезпечити зацікавленість працівника в ефектив­нішій праці та реалізувати постійне підвищення його продуктивності. Ре­форми у сфері оплати праці мають включати три взаємопов’язаних компо­ненти:

підвищення мінімальної та середньої оплати праці на базі змін прожиткового мінімуму та структури витрат заробітної плати;

зміну податкових та обов’язкових платежів соціального страхування, що має на меті балансування інтересів робітника та роботодавця. Підвищен­ня рівня заробітної плати (разом зі зростанням податків та обов’язкових платежів соціального страхування) поєднується зі зменшенням податків і платежів соціального страхування з боку роботодавця;

суттєве зниження галузевої диференціації заробітної плати, що передбачає зменшення поляризації заробітної плати й доходів.

Для досягнення зазначених цілей необхідно:

• сприяти збільшенню кількості насамперед високооплачуваних і захищених робочих місць. З метою збільшення частки заробітної плати у струк­турі доходів необхідно переглянути розмір прожиткового мінімуму і транс­формувати мінімальну заробітну плату в дійсну соціальну гарантію для працюючого населення;

• чітко визначити загальну, галузеву та регіональну потреби в робочих місцях і на поточний період, і на перспективу на основі демографічних про­гнозів та всебічного аналізу даних про чисельність і структуру зайнятих і безробітних, кількість і структуру наявних робочих місць, вивчення попиту і пропозиції, виходячи з напрямів і темпів розвитку виробництва, вибору пріоритетних напрямів створення нових робочих місць;

• досягти пом’якшення проблеми структурного безробіття завдяки реалізації моделі гнучкої зайнятості, механізмом реалізації якої може бути гнучкість робочого часу і структури робочих місць;

• посилити роль Державного фонду зайнятості у розв’язанні завдань створення нових робочих місць;

• створити ефективну систему територіальної та професійної мобільнос­ті робочої сили у спосіб активізації процесів підготовки та перепідготовки персоналу, лібералізації ринку житла;

• розробити державну та регіональні програми створення нових робочих місць на основі визначення соціально необхідного рівня зайнятості в країні та регіоні;

• з метою створення умов для соціально-трудової активності працездатних членів сімей з дітьми необхідно:

• запровадити диференціацію податку на доходи залежно від сімейного статусу особи та кількості дітей у родині (найвищі – в бездітних одинаків);

• розширити інфраструктуру та забезпечити доступність дитячих дошкільних закладів, закладів денного перебування дитини (у тому числі дитини-інваліда);

• забезпечити доступ дітей-інвалідів до загальноосвітніх шкіл; заохотити підприємства до запровадження форм організації праці, дружніх до сім’ї (дитячі кімнати, гнучкий графік тощо);

• урегулювати на законодавчому рівні можливість урахування часу догляду за дитиною до 3 років і лікарняних відпусток у зв’язку із хворобою дитини при розрахунку пенсій для осіб, які її доглядають, виходячи із середньої зарплати особи на момент виходу у від­пустку.

3. Реформування пенсійного забезпечення. В умовах складної економіко-демографічної ситуації головною метою пенсійної реформи має стати перехід до страхових засад, що передбачають максимально щільну прив’язку розміру пенсії до обсягу пенсійних внесків. У процесі проведення пенсійної реформи мають бути вирішені такі завдання:

• збільшення рівня оплати праці (у т. ч. за рахунок її легалізації) та розширення легальної зайнятості населення;

• забезпечення здійснення Пенсійним фондом України за даними системи персоніфікованого обліку та з урахуванням результатів перевірок ретельно­го аналізу стану сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне со­ціальне страхування та фактичного розміру виплаченої зарплати і внесення пропозицій стосовно способів вирішення відповідних проблем;

• погашення заборгованості із виплати заробітної плати та зі сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;

• суттєве посилення відповідальності за використання нелегального робо­чого місця та виплату тіньової зарплати у поєднанні з оптимізацією розміру сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України;

• скасування обмеження щодо сум, на які нараховуються страхові внески;

• посилення контролю за ефективністю управління коштами загально-обов’язкового державного пенсійного страхування, скасування практики фі­нансування адміністративних витрат Пенсійного фонду України з його влас­них коштів.

4. Реформування системи охорони здоров’я. Головною метою реформи є побудова моделі охорони здоров’я, яка б забезпечувала рівний і справедли­вий доступ усіх членів суспільства до необхідних медичних послуг, високу якість та економічність цих послуг при збереженні соціально прийнятного обсягу державних гарантій. Для підвищення ефективності функціонування існуючої державної системи охорони здоров’я необхідна реалізація таких кроків:

а) удосконалення законодавчого забезпечення системи охорони здоров’я (СОЗ), зокрема:

формування чіткої структурно-функціональної моделі державного управління охороною суспільного здоров’я на основі нормативно-правового ви­значення функцій, повноважень і відповідальності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, розмежування повноважень органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної виконавчої влади;

визначення на законодавчому рівні базового пакета надання медичних послуг безоплатної медичної допомоги, гарантованого державою, що в по­дальшому стане базовим для запровадження медичного страхування;

забезпечення законодавчої захищеності прав пацієнтів і медичних працівників в Україні завдяки прийняттю Закону України «Про захист прав па­цієнта», що знаходиться на етапі громадського обговорення;

б) посилення ресурсного забезпечення СОЗ, у т. ч.:

уведення механізму цільового використання акцизних зборів на шкідливі для здоров’я продукти (алкоголь, тютюнові вироби, напої з великим вміс­том цукру тощо) на потреби охорони здоров’я;

удосконалення процедури державного забезпечення населення України базовим пакетом лікарських препаратів і створення Державного реєстру цін на лікарські засоби.

Для цього на державному рівні запровадити систему фіксування цін на низку найбільш соціально важливих лікарських засобів з одночасним введен­ням державного замовлення на їх виробництво:

упровадження системи моніторингу, яка б оцінювала ефективність державних видатків з погляду якісних наслідків для здоров’я суспільства, а не лише за даними статистики звернень до медичних закладів чи тривалості пе­ребування на стаціонарному лікуванні;

сприяння розвитку соціального партнерства між державою та представниками приватної медицини завдяки залученню їх до соціальних програм: побудови та фінансування хоспісів, фінансування протитуберкульозних про­грам тощо;

організаційне забезпечення співпраці державного, відомчого та приватного секторів медичного обслуговування населення;

в) стимулювання розвитку добровільного медичного страхування, що по­требує:

забезпечення принципу багатоканальності фінансування СОЗ, сприяння подальшому розвитку добровільного медичного страхування, лікарняних кас; ширшому використанню ресурсів приватних медичних закладів;

стимулювання застосування системи офіційних спільних оплат населення у процесі медичного обслуговування. Має бути передбачено пільги з оподаткування (податок на доходи) для тих, хто користується приватними медичними послугами;

відпрацювання системи підвищення якості медичної допомоги, ціле­спрямованого та контрольованого використання коштів, сприяння подаль­шому розвитку лікарняних кас, залученню до них підприємств, установ, ор­ганізацій незалежно від форм власності;

запровадження механізмів фінансування страховими компаніями профілактичних заходів, спрямованих на зниження ризиків захворюваності, під-вищення рівня здоров’я населення і тим самим скорочення кількості страхо­вих випадків;

г) підвищення якості послуг з охорони здоров’я:

забезпечення розроблення нових та оновлення чинних медичних стан­дартів і клінічних протоколів надання медичної допомоги на основі дока­зової медицини з паралельним забезпеченням процедури контролю МОЗ України, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого само­врядування та інститутами громадянського суспільства над реалізацією і до­триманням цих стандартів;

запровадження системи диференційованої стимулюючої оплати пра­ці в СОЗ і системи укладання контрактів між надавачами медичних послуг (медичними закладами, приватнопрактикуючими лікарями) та платником – державними органами управління з прив’язкою до якості та шкали складнос­ті надання медичної допомоги;

створення програми безперервного підвищення якості надання послуг з охорони здоров’я (у т. ч. за рахунок дистанційного навчання, комп’ютеризації робочих місць лікарів тощо), які надаються на різних рівнях СОЗ, удосконалення системи позавідомчого (ліцензування, акредитація, атеста­ція) та відомчого (незалежна експертиза) контролю якості;

формування на основі узгоджених державної та регіональних програм відповідної мережі закладів первинної медико-санітарної допомоги, прове­дення реорганізації дільничних лікарень в амбулаторії загальної практики сімейної медицини з денним стаціонаром;

розроблення та введення в дію мережі реабілітаційних закладів, спрямо­ваних на відновлення активного способу життя і працездатності громадян;

розвиток механізмів диспансеризації населення, започаткування механізмів економічного стимулювання та власної відповідальності кожного гро­мадянина за стан свого здоров’я;

д) підвищення якості кадрового забезпечення СОЗ:

• усунення диспропорції в кадровому забезпеченні СОЗ, запровадження системи прогнозування на довгострокову перспективу за категоріями медич­ного персоналу відповідно до потреб охорони здоров’я з урахуванням страте­гії та темпів системних перетворень сфери, зовнішніх і внутрішніх міграцій­них процесів та природного вибуття кадрів;

• забезпечення випереджальними темпами підготовки та перепідготовки лікарів загальної практики сімейної медицини, сімейних медичних сестер, середнього медичного персоналу з вищою освітою. Для цього в Державному бюджеті на 2013 р. необхідно передбачити відповідну статтю фінансування;

• е) продовження реалізації реформ у пілотних регіонах:

• завершення структурування медичної допомоги на первинний, вторинний і третинний рівні, закладення фінансування на первинну медичну допо­могу в розмірі 25–30 % від загального бюджету сфери;

• розроблення порядку формування та затвердження планів-схем госпітальних округів;

• завершення роботи щодо передання з балансу районних і міських радна баланс обласних рад майнових комплексів майбутніх закладів охорони здоров’я вторинного рівня та екстреної медичної допомоги;

• завершення формування територіальних центрів екстреної медичної допомоги з мережею станцій, підстанцій і пунктів тимчасового базування бригад.

У процесі здійснення реформ неприпустимим є навіть тимчасове погір­шення надання медичної допомоги населенню, що вимагає провадження ре­форм на основі жорстко узгоджених стратегій і планів з періодом тимчасо-вого дублювання нових і старих організаційних механізмів.

Результатом реформування має стати створення національної моделі охорони здоров’я, діяльність та інфраструктура якої відповідатимуть потре­бам населення та враховуватимуть географічні, історичні й культурні особ-ливості України. Під час розроблення та здійснення реформ обов’язковим має бути врахування регіональних особливостей: структури захворюваності, матеріального стану лікувально-профілактичних закладів, наявності та ха­рактеристики спортивних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних закладів, щільності населення, стану транспортно-логістичної сфери, кліматичних і природних умов, екологічного становища в регіоні тощо.

Необхідним є проведення роз’яснювальної роботи серед населення, пред­ставників політичної еліти, посадових осіб органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, керівників установ і підприємств, ме­дичної громадськості про зміст, переваги, наслідки та можливі ризики під час проведення реформування сфери.

5. Реформування житлової політики держави. Для розв’язання в Украї-ні житлової проблеми слід суттєво посилити соціальну спрямованість жит­лової політики. Стратегічною метою останньої має бути забезпечення до­ступності житла для прошарку сімей із середньостатистичними статками завдяки відповідним механізмам житлового будівництва та формам дер­жавної допомоги. В економічній площині реалізація такої політики може стати «локомотивом» розвитку будівельної галузі. У соціальній площині така політика забезпечить зниження соціальної напруженості в українсько­му суспільстві та сприятиме поліпшенню суспільної атмосфери.

Для реалізації стратегії розв’язання житлової проблеми в Україні має бути здійснено такі кроки:

• підвищення соціальної ефективності наявних загальнодержавних жит­• лових програм (зокрема Державної програми будівництва (придбання) дос-тупного житла) завдяки збільшенню частки державної допомоги, зниженню вартості будівництва, створенню економічних умов для зниження ставки іпотечного кредитування;

• реформування механізму державного обліку громадян, які потребують • поліпшення житлових умов («квартирна черга»). Слід не лише завершити роботу з формування єдиного реєстру громадян, які потребують поліпшен­ня житлових умов, але й привести зобов’язання держави перед громадяна­ми у житловій сфері до раціональних стандартів;

• проведення оптимізації чинних спеціальних житлових програм, спря­• мованих на забезпечення житлом окремих категорій громадян (працівників правоохоронних органів, суддів, чорнобильців та ін.), у напрямку посилен­ня їх адресного характеру.

6. Удосконалення політики щодо трудової міграції. Трудова міграція і в межах держави, і за кордон перетворилася для частини громадян України на основну форму діяльності та джерело доходів. Міграція створює ризик знелюднення територій (передусім сільських), консервації становища у де­пресивних регіонах. Особливо негативною для розвитку держави є зовніш­ня міграція, що призводить до втрати значного трудового та інтелектуаль­ного потенціалу.

Під впливом світової фінансово-економічної кризи трудова міграція за кордон загальмувалася, однак не припинилася. Надалі лібералізація візо­вого режиму з ЄС здатна спричинити подальшу активізацію відпливу на­селення. З України виїжджають найліпше підготовлені, найбільш енергійні та підприємливі працівники, що в умовах несприятливої демографічної си­туації може створити значні труднощі для модернізації країни.

Відповіддю на виклики міграції має бути активна міграційна політика. Упродовж останнього року немало зроблено для її розроблення та запро­вадження. Після років безплідних суперечок між відомствами та гілками влади створено Державну міграційну службу, Указом Президента України затверджено Концепцію державної міграційної політики, кілька важливих для регулювання міграції законів прийнято Парламентом. Це, однак, лише перші кроки на шляху формування міграційної політики, адекватної сучас­ним потребам.

У центрі уваги держави має бути скорочення еміграції та сприяння по­верненню мігрантів на Батьківщину. Одним із засобів досягнення цієї мети може стати спрямування заробітків мігрантів, які щорічно переказують в Україну, за даними Нацбанку, 4-5 млрд дол. США, на створення нових ро­бочих місць із гідною зарплатнею. Для цього потрібно поліпшити умови для малого бізнесу, засобами податкової, митної політики стимулювати працівників-мігрантів до інвестиційного використання своїх заощаджень. Необхідно розробити загальнодержавну, а також регіональні (для регіонів, охоплених найбільш масовою міграцією) програми конкретних дій, де пе­редбачити різні форми надання мігрантам необхідної інформації та консуль­тацій щодо працевлаштування, започаткування бізнесу, інших питань, про­цедури визнання набутої за кордоном кваліфікації тощо.

Зберігається важливість завдання захисту інтересів громадян, працевлаштованих у зарубіжних державах. Його вирішення вимагає розширення дип-ломатичних і консульських установ у державах, де перебуває значна кількість українських заробітчан, введення до їх складу «аташе з трудової міграції». По­силену увагу необхідно звернути на неналежний соціальний захист трудових мігрантів, значна частина яких працює за кордоном неофіційно. Це не лише загрожує їм особисто, а й лягає додатковим тягарем на систему соціального за­хисту країни, оскільки члени сімей мігрантів, які залишаються вдома, а також самі мігранти після повернення користуються гарантованими соціальними виплатами, хоча відповідних соціальних внесків не робили. Необхідно акти­візувати діяльність з укладення дво- і багатосторонніх угод із країнами пра­цевлаштування українських мігрантів про соціальне й пенсійне забезпечення, розвивати та пропагувати систему добровільного пенсійного забезпечення в Україні. Вирішенню міграційних проблем сприятиме подальший розвиток співпраці з Євросоюзом у межах політики Східного партнерства, зокрема на­дання українцям безвізового режиму, що стане могутнім чинником розвитку циркулярної моделі міграції замість виїзду на тривалий термін.

Вагомим напрямом міграційної політики має стати посилення зв’язків із громадами мігрантів у країнах перебування. Необхідно всіляко підтримува­ти їхнє національно-культурне життя, організацію клубів, бібліотек, громад­ських об’єднань. На окрему підтримку заслуговують українські школи, ство­рені в низці країн перебування мігрантів, які є могутнім важелем повернення заробітчан на Батьківщину.

Трудова міграція громадян у межах держави як така, що сприяє більш ефективному розподілу трудових ресурсів і є альтернативою виїзду за кор­дон, потребує організаційної, інформаційної, правової підтримки. З цією ме­тою необхідно вдосконалювати систему поширення інформації про вакантні робочі місця, створювати фонд житла для розселення трудових мігрантів, по­ліпшувати мережі транспортного сполучення тощо.

І для розроблення, і для реалізації міграційної політики велике значення має вдосконалення міграційної статистики, поглиблення наукових дослі­джень. Із цією метою необхідно запровадити регулярні вибіркові обстеження населення для з’ясування обсягів, спрямованості, складу трудової міграції громадян і в Україні, і за її межі.

Складність і комплексність міграційних питань потребують подальшого вдосконалення інституційного забезпечення реалізації міграційної політики, передусім належної роботи Державної міграційної служби України, активі­зації діяльності Міністерства соціальної політики у сфері трудової міграції громадян.

20