2. Київська русь в IX-XI ст.

Аскольд та Дір – варязькі воїни, надали сх. слов’янам військову підтримку, звільнили від данини кочівникам і стали князювати в Києві. Під час їхнього правління у сх. європі виникла перша словянська держава – Київське князівство. За їхніх часів зросла могутність Київської д-ви, розширилися її кордони: владу Києва визнавали племена древлян, частина сіверян і дреговичів.

Аскольд: 1..підпорядкував окрім полян, деревлян, дреговичів, частину сіверян; 2.здійснив кілька вдалих військових походів на Візантію,яка змушена сплачувати Києву данину. 3) Разом з оточенням прийняв християнство; 4) звільнив полян від уплати данини хозарам.

У 882 р. Олег організував похід на кривичів, голов­ним містом яких був Смоленськ, а тоді, вбив­ши київського князя Аскольда, заволодів і Києвом. Це був, по суті, династичний переворот, коли замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної аре­ни, з'являється династія Рюриковичів, оскільки фор­мальним правителем вважався Ігор Рюрикович.

З утвердженням Олега у Києві вплив Руської землі, що об'єднувала Київщину, Переяславщину, Чернігівщи­ну, як і її назва поширюються на інші, в т. ч. й північні території. Формується «Руська земля» у широко­му значенні. У зв'язку з тим, що центром держави впродовж століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі (вживаються також на­зви Давньоруська держава, Русь-Україна, Київська дер­жава, Давня Русь).

Князювання Олега в Києві (882—912) характери­зувалося послідовною і наполегливою політикою інкорпорації (від лат.іпсогрогаііо —включення до складу) слов'янських і неслов'янських племенСхідної Європидо складуРуськоїдержави.

Влада Києва по­ширилася не лише на полян, древлян і сіверян, але й на ільменських (новгородських) слов'ян, кривичів, радими­чів, хорватів, уличів, неслов'янські племена чудь і меря.

Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'являлася централізована держава із само­державною формою правління. Приєднані землі одразу ж обкладалися даниною (хутро, шкіри, мед, інші про­дукти), мали постачати військо під час воєнних по­ходів, на них поширювалися система судочинства й ад­міністрації

Важливу роль на початковому етапі розвитку Русі-України продовжували відігравати воєнні походи за межі її території. З цього правляча еліта мала вели­кий зиск, а сама молода держава стверджувала свій пре­стиж на міжнародній арені. Основним напрямком за­кордонних воєнних походів залишалася Візантія— багата держава, яка до того ж була одним з торгових центрів, де Русь збувала свою продукцію і з якою, відпо­відно, потребувала вигідних торгових угод.

Тому, щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини,яку вона виплачувала за часів Аскольда, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. здійснив успішний похід на Константинополь і домігся вигідного для своєї держави договору. Окрім значних дарів війську, Візантія мала платити Русіщо­річну данину, надавати руським купцям право безмит­ної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів — увесь час їхнього перебування у Константинополі, забезпечити русів усім необхідним при поверненні додому.

За це Русь зобов'я­зувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочівниками. У 911 р. договір між Візантією і Руссю було поновлено. Це сприяло утвердженню Київ­ської держави як рівноправного партнера імперії.

Активною була політика Русі за князювання Олега й на Сході. Ще у 884 і 885 рр. було здійснено походи на хозар і звільнено від їхньої влади східних сіверян і радимичів. У 909—910 рр. відбулися воєнні виправи руських дружин на Каспійське узбережжя, у 912 — на Закавказзя. За одною з версій, в останьому з походів і загинув київський князь Олег.

Будівництво держави продовжив князьІгор (912  945). Київська Русь у той час все ще залишалася не­достатньо консолідованою і організаційно завершеною. Центральна влада в землях племінних княжінь була слабкою, часом формальною, а система управління, стя­гання данини («полюддя» ) й судочинства  примітив­ними і діяли час від часу, коли наїжджали княжі дру­жинники з Києва. Могутні племінні об'єднання нама­галися зберегти автономію, а їхня верхівка багатство і владу. Тому вже з самого початку свого правління на­щадок Рюрика змушений був докласти чимало зусиль, щоб завоювати волелюбних уличів і древлян, які відмо­вилися підкорятися київському князю і сплачувати данину. Правда, уличі лише формально визнали владу Києва і згодом мігрували у Подунав'я.

Продовжуючи традиційну для своїх попередників зовнішню політику, Ігор здійснив кілька походів на Візантію,яка, очевидно, не дотримувалася умов дого­вору 911р. Перший з них у941р. не вдався. Візантійці застосували для захисту «грецький вогонь»(суміш смоли, сірки, селітри, горючих олій),який не можна було погасити водою. Воїни Ігоря злякалися, багато з них кидалися в море, щоб не згоріти у човнах, але затону­ли в морських хвилях. Залишки русів з великими труднощами повернулися додому.Не змирившись із невдачею, Ігор 943 р. вчинив новий, ще масовіший похід на Константинополь. Однак візантійському урядові пощастило владнати справу миром.944 р. було укла­дено русько-візантійську угоду, що стала кроком назад порівняно з договором Олега. Вона хоча й підтверджувала основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, одночасно містила й деякі обмеження, зокрема, Ігор змушений був зректися володінь у гирлі Дніпра і на узбережжі Чорного моря, руські купці втрачали право безмитної торгівлі, руські воїни мусили оборо­няти кримські володіння Візантії від кочівників тощо.

На східному зовнішньополітичному відтинку Ігор з перемінним успіхом здійснював походи на Каспій та в Закавказзя,вів боротьбу проти хозарів, праг­нучи закріпитися на східних торгових шляхах. За його князювання на південних рубежах держави з'явилися тюркомовні кочові племена печенігів, що протягом ба­гатьох десятиліть завдавали значної шкоди її економіч­ному і культурному розвиткові. Нерідко печенізькі на­біги на Русь заохочувалися Візантією, яка не була за­цікавлена у зміцненні Київської держави та зростанні її впливу на міжнародній арені.

Правління Ігоря закінчилося, як і почалося, повстан­ням древлян. Розлючені непомірною даниною, вони у 945 р. розгромили київську дружину, а самого князя розірвали, прив'язавши до двох дерев.

Після смерті Ігоря влада перейшла до його вдови княгині Ольги (945—964), найімовірніше, слов'янки за походженням, яка правила Київською Руссю до змуж­ніння сина Святослава і виявила себе розумною, енер­гійною і далекоглядною державною діячкою. Насамперед вона жорстоко помстилася за вбивство свого чоловіка, знищивши понад 5 тис. древлян і спаливши їхню сто­лицю Іскоростень. Водночас, щоб запобігти новим на­родним виступам, Ольга здійснила ряд важливих ре­форм.Вони були спрямовані на впорядкування зби­рання данини, регламентацію повинностей залежного населення, створення осередків центральної князівської влади на місцях. Адміністративна і судова системи по­ширювалися на всі підвладні Києву землі племінних княжінь. За правління Ольги зростає вплив слов'ян при князівському дворі.

На міжнародній арені княгиня Ольга, на відміну від своїх попередників, намагалася зміцнювати становище держави не воєнним, а дипломатичним шляхом. З цією метою вона у 946 р. (за іншими даними — у 957) здійснила візит до Константинополя,де була прийнята імператором Константином Багрянородним і патріархом. Вчені висловлюють припущення, що на цей час Ольга вже прийняла християнство і вела перегово­ри, щоб зробити його державною релігією (за що після смерті була канонізована церквою). Княгиня також прагнула встановити з Візантією династичні зв'язки, одруживши Святослава з донькою імператора, але за­знала невдачі. Це підштовхнуло її до активізації дипло­матичних відносин з іншими країнами, насамперед Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами. Очевидно, що зв'язки з останньою мали стати своєрідною противагою до зарозумілої Візантій­ської імперії, котра нерідко ігнорувала інтереси Київ­ської держави.

Внутрішня політика нових володарів Київської держави (Олега, Ігоря, Ольги, Святослава) спрямовувалась на поширення влади Київського князя на більшість східнослов’янських племен. Не припинялась при цьому зовнішньополітична діяльність Русі (походи Олега, Ігоря на Візантію, дипломатичні кроки Ольги та ін.).

Широка програма реформ, що мала зміцнити давньоруську державу після недалекоглядної політики Святослава, почала здійснюватись при Володимирі Великому (980-1015).

ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ

• Продовжив і завершив тривалий процес формування території Київської держави (981 – 993 pp. підкорив владі Києва в'ятичів, радимичів, дулібів та хорватів). Простягаючись майже на 800 тис. км, Руська держава стала найбільшою країною в Європі.

• Наприкінці X ст. розпочинає боротьбу з печенізькими ханами, провівши з ними сім великих переможних війн.

• Створив систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни.

• Розбудував, зміцнив і прикрасив Київ. Збудував нову міську фортецю («місто Володимира» площею 10 га), звів церкву св. Василя і церкву Богородиці (Десятинної).

Здійснив наступні реформи:

АДМІНІСТРАТИВНУ – землі князівства, де правили залежні від нього місцеві правителі, передавалися дванадцятьом синам князя, великокнязівським посадникам та наближеним боярам. Унаслідок зламу сепаратизму племінної верхівки на зміну родоплемінному поділу давньоруського суспільства прийшов територіальний поділ, що є однією з основних ознак сформованої державності.

ВІЙСЬКОВУ – ліквідував «племінні» військові об'єднання і домігся злиття військової системи з системою феодального землеволодіння (роздавав «мужам лучшим» земельні володіння в прикордонних районах Русі, зобов'язуючи їх до військової служби). Вона дала змогу надійно укріпити південні рубежі від нападів кочівників; сформувати боєздатне, віддане князю військо; створити нову, або молодшу, знать-дружину, цілком залежну від великого князя, яка стала своєрідною противагою місцевому боярству.

РЕЛІГІЙНУ. Почалася спробою модернізувати язичництво (намагався протиставити культ верховного божества Перуна цілому пантеону богів підкорених племен). Згодом наприкінці 80-х років X ст. Володимир вирішує запровадити християнство як державну релігію.

Історичне значення прийняття Християнства:

1. Сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.

2. Стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3.  Сприяло росту міжнародного авторитету держави.

4.   Під впливом християнства відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення.

5. Заклало якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

СУДОВА реформа

Запровадив нове зведення законів усного звичаєвого права, названого літописцем «Уставом земленим». Цей устав надалі ліг в основу першого на Русі писаного зібрання юридичних норм – «Правди Ярослава» (1016).