Образ Марусі Кайдашихи

Маруся Кайдашиха – типовий образ сільської жінки періоду перших років після скасування кріпосного права.

Дружина Омелька «була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем». Замолоду вона служила в панів покоївкою, тому набралася від них трохи панства: «Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. Вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті панії частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину…».

Маруся з погордою ставилася до бідніших від себе, любила вихвалятися: «Як була я в панів, то робила за двох». З панами ж та малознайомими людьми вона була люб’язною, привітною, поважною: «Вона любила цілувати їх в руки, кланялася, підсолоджувала свою розмову з ними».

Даний образ неоднозначний. З одного боку, працьовита й вольова жінка, гарна господиня, яку час від часу зазивають «за куховарку на весілля, на хрестини та на храми», любляча матір і бабуся. З іншого, жорстка «пані» у власній сім’ї, яка намагалася зробити з невісток наймичок. Облесливість, фальшива манірність, зневажливе ставлення до нижчих за себе, прагнення почванитися перед біднішими роблять Кайдашиху смішною. Письменик переконливо показує, що деспотичне, свавільне поводження з членами родини в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю стає однією з причин сімейних колотнеч.

Обставини життя не могли не позначитися на рисах характеру Кайдашихи, тому Маруся – справжня глава сім'ї. Вона зневажає чоловіка через його слабохарактерність.

Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум'ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка точно охарактеризувала двоїсту натуру свекрухи, яка «на словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од очей молоко кисне». Через таку свою двоїстість Кайдашиха не раз потрапляє в смішне й водночас трагічне становище. Сварки, спричинювані нею, часто завдають прикрості їй самій, а в одній з бійок вона навіть утратила око. Автор дає зрозуміти, що свого часу кріпаччина висушила душу цієї жінки, знищила в ній добре, ніжне, ласкаве, і тепер, звільнившись від цього тягаря, вона дістала можливість попихати невістками, як колись нею попихали пани.

Кайдашеві сини

«Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум’яними губами». Ще замолоду брати були різні за смаками й характерами: «Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів». Навіть щодо дівочої краси смаки хлопців не збігалися.

Лаврін:

- То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

Карпо:

- Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.