3. Методологічні принципи клінічної психології

Методологія – це система принципів та засобів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, яка об’єднана вченням про цю систему. Вона має різні рівні: філософський, загальнонауковий, конкретно-науковий, які знаходяться у взаємозв’язку та повинні розглядатися системно.

Методологія безпосередньо клінічної психології визначається конкретно-науковим рівнем та пов’язана із світоглядною позицією дослідника (наприклад, орієнтована на динамічне, когнітивно-поведінкове, гуманістичне або діалектико-матеріалістичне розуміння особистості, поведінки, психопатології).

Методологія враховує конкретно-наукові засоби дослідження: спостереження, експеримент, моделювання та інше. Вони в свою чергу реалізуються за допомогою спеціальних процедур – методик отримання наукових даних. Як психологічна дисципліна, клінічна психологія базується на методології та методах загальної психології. Методи, тобто шляхи пізнання, - це засоби, за допомогою яких пізнається предмет науки. Психологія, як кожна наука, застосовує систему окремих методів та методик. Головні методи психології, як вважає С.Рубінштейн, - це не зовнішні по відношенню до її змісту операції, формальні прийоми. Розкриваючи закономірності, вони самі базуються на основних закономірностях предмету науки. Так, метод поведінкової психології відрізняється від метода психології свідомості, бо останню називають інтроспективною психологією 89:46.

Основні вимоги наукової методології, які були сформульовані ще Г.Гегелем, полягають у тому, що дослідження має відображати свій предмет у його внутрішній логіці. Вчений вимагав, щоб метод був невід’ємним від предмету та його змісту.

Методологія в психології реалізується за допомогою наступних положень (принципів):

1. Психіка, свідомість вивчається у сукупності внутрішніх та зовнішніх проявів. Взаємозв’язок психіки та поведінки, свідомості та діяльності у її конкретних формах, які постійно змінюються, є не тільки об’єктом, а й засобом психологічного дослідження.

2. Рішення психофізичної проблеми затверджує єдність, але не тотожність психічного і фізичного, тому психологічне дослідження враховує фізіологічний аналіз психологічних (психофізіологічних) процесів.

3. Методика психологічного дослідження повинна ґрунтуватися на соціально-історичному аналізі діяльності людини.

4. Метою психологічного дослідження повинно бути розкриття специфічних психологічних закономірностей (принцип індивідуалізації дослідження).

5. Психологічні закономірності розкриваються у процесі розвитку (генетичний принцип).

6. Принцип педагогізації психологічного вивчення дитини. Він означає не відмову від експериментального дослідження на користь педагогічної практики, а врахування принципів педагогічної роботи під час проведення експерименту.

7. Використання у методиці психологічного дослідження продуктів діяльності, бо в них матеріалізується свідома діяльність людини (принцип вивчення конкретної особистості у конкретній ситуації).

Відповідно до вчення К.Платонова, для медичної (клінічної) психології найбільше значення мають схожі на представлені раніше принципи: детермінізму, єдності свідомості та діяльності, рефлекторний, історизму, розвитку, структурності, особистісного підходу. Пояснення, мабуть, потребують лише деякі з них, зокрема, останні три принципа 63:16.

Принцип розвитку. У клінічній психології цей принцип може конкретизуватися як етіологія та патогенез психопатологічних розладів у їх прямому (розвиток хвороби) та зворотному (ремісія, видужання) розвитку. Специфічною є особлива категорія – патологічний розвиток особистості.

Принцип структурності. У філософії під структурою розуміють єдність елементів, їх взаємозв’язок та цілісність. У загальній психології вивчають структури свідомості, діяльності, особистості та інше. І.Павлов навів таке визначення методу структурного аналізу: «Метод вивчення системи людини такий же, як і інші системи: розкладення на частини, вивчення значення кожної частини, вивчення частин, вивчення співвідношення з зовнішнім середовищем та розуміння відповідно до цього загальної праці та управління нею, якщо це в можливостях людини» 72:33.

Завданням клінічної психології є зведення в єдину систему окремих структур різних психологічних явищ та узгодження її з загальною структурою здорової та хворої особистості.

Принцип особистісного підходу. У клінічній психології особистісний підхід означає відношення до пацієнта або людини, яка досліджується як до цілісної особистості з урахуванням її складності та індивідуальних особливостей. Необхідно розрізняти особистісний та індивідуальний підхід. Останній – це врахування конкретних особливостей, які властиві окремій людині в окремих умовах. Він може реалізовуватись як особистісний підхід або як вивчення окремих індивідуально-психологічних або соматичних властивостей.

А.Творогова, розглядаючи питання конкретно-наукової методології в психології, окремо акцентує увагу на принципах активності (поведінка людини в окремій ситуації визначається не тільки її умовами, а й в значній мірі відношенням людини до ситуації) і системності (розвиток психічних властивостей людини не може ґрунтуватися на одному джерелі, наприклад, біологічному або соціальному; системний підхід враховує різноманітність джерел та рушійних сил, як психологічного розвитку, так і психічних розладів у їх взаємозв’язку ) 47:49.

Акцентуючи увагу на значенні методологічних проблем у клінічній психології, В.Мясищев писав: «Чим більше важливі і відповідальні проблеми здоров’я та хвороби людини, тим більше необхідні серйозні обґрунтування методологічного характеру з позиції медичної психології, складність та важливість яких зростає внаслідок поєднання проблеми людини та психології» 65:56.