2. Кейнсіанство та його особливості в різних країнах

2.1. Історичні передумови виникнення кейнсіанства

До 30-х років XX ст. серед учених-економістів панувала думка, що за допомогою механізму вільного ціноутворення економіка автоматично прямує до рівноваги — сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції. Дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму авто­матично забезпечувати рівновагу на ринку товарів, так само як і на ринках праці й капіталу. Найбільш наочним свідченням цього був циклічний характер розвитку капіталістичної еконо­міки. Постійно повторювані зі зростаючою силою кризи супроводжувалися зниженням рівня виробництва, інвестицій, зайнятості, заробітної плати, серйозними труднощами в збуті товарів, розладом усього економічного механізму. Економічна думка того періоду виявилася нездатною дати задовільне пояснення цим явищам, а тим більше вказати способи подо­лання криз. Багато економістів пов’язували настання криз і наступних піднесень з настроями оптимізму чи песимізму в бізнесменів. Існували теорії, які пояснювали кризи порушен­ням пропорцій між галузями господарства або навіть банків­ською процентною політикою.

З розвитком капіталізму швидко руйнувалися механіз­ми автоматичного ринкового саморегулювання. На рубе­жі ХIХ – XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне пере­ли­вання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат вироб­ництва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими.

Але найбільш гостро нездатність капіталістичної еко­но­міки до планомірного розвитку проявилася у роки світової еконо­мічної кризи 1929 –1933 рр. та наступної депресії 30-х років. У 1933 р. в капіталістичних країнах налі­чу­ва­ло­ся 33 млн. безробітних, у тому числі в США — 16 млн. чол., що стано­вило 1/3 всієї робочої сили. У промисловості США виробничі потужності функціонували лише на 50%, а в Англії — ще менше. До 1933 р. промислове виробництво та національний дохід США знизилися більше ніж на поло­вину. Інвестиційна діяльність у деякі роки кризи повністю припинялася [8]. Вихід із кризи був настільки тривалим та болісним, що навіть у 1938 р. рівень виробництва в багатьох країнах не досяг показників 1929 р. Економічна криза 1929 – 1933 рр. продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку про­дук­тивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масштабах, тобто посилення ролі держави в економіці.

Спочатку посилене державне втручання в економічне жит­тя пояснювалося суто практичними міркуваннями без від­повід­ної теоретичної бази. Опублікувавши в 1936 р. "Загальну тео­рію зайнятості, процента і грошей", англійський еко­но­міст Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідео­ло­гом нового напрямку в буржуазній економічній науці, який обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталіс­тич­ної еко­номіки на макрорівні та необхідність державного втру­чан­­ня в економічні процеси.

2.2. Теоретична система та економічна програма Дж. М. Кейнса

Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної еконо­міч­ної думки — отримало свою назву від автора основних його концепцій Джона Мейнарда Кейнса (1883 – 1946) — англій­ського економіста, державного й політичного діяча.

Кейнс був сином відомого англійського економіста Джо­на Не­вілла Кейнса (автора книжки "Предмет і метод політичної еко­номії", опублікованої у 1890 р.). Дж. Кейнс здобув освіту в Іто­ні та Кембриджі. Спочатку вивчав математику і теорію ймо­вір­ності, але згодом зацікавився економікою. У 1905 році А. Мар­шалл написав Кейнсу-батькові: "Ваш син чудово прац­ює в галузі еко­но­­мічної науки. Я сказав йому, що був би дуже радий, якби він ви­рішив присвятити себе кар’єрі профе­сій­но­го економіста" [1].

Кейнс був не тільки економістом. Він обіймав високі дер­жа­в­ні посади, особливо в галузях, де треба було вирішувати внутрішні та зовнішні фінансові проблеми англійського уряду в період між двома світовими війнами. Кейнс був пред­став­ни­ком Британського казначейства на Паризькій мирній кон­фе­ренції під час Першої світової війни, заступником канц­ле­ра казначейства, членом ради директорів Англійського банку, ка­значеєм у Королівському коледжі, очолював Національне това­­риство зі страхування життя, був керуючим інвести­цій­но­ю ком­панією. Крім того, він редагував кембриджський "Еконо­міч­­ний журнал", очолював журнали "Нейшн" та "Нью стейтс-м­е­н­", був головою Ради з підтримки музики та мистецтва, ін.

Як уже зазначалося, головна праця Кейнса — "Загальна тео­рія зайнятості, процента і грошей", про яку Дж. Гел­бре­йт у свій час писав, що вона є абсолютно незрозумілою, погано написана та передчасно опублікована. У своїх наукових тво­рах Дж. Кейнс розглядає широке коло проблем, зокрема про­бле­ми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної угоди, укладеної після Першої світової війни.

Теорія Кейнса стала своєрідною реакцією на неокла­сич­ну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав він сам як учень А. Маршалла і як пре­д­ставник кембриджської школи. Економічна криза 1929 – 1933 рр. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й без­­поворотно по­ри­­ває з поглядами А. Маршалла, його ідея­ми фри­тредерства й вислов­лює думку про те, що капіталізм доби вільної конк­ур­е­н­ції вичерпав свої можливості та відійшов у не­буття.

Попередниками Кейнса можна вважати представників так званої "стокгольмської школи" — Б. Умена, Е. Лін­да­ля, Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта — у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки.

Кейнс значно розширив рамки дослідження, зробивши спро­бу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому. Він оперував переважно агрегатними категоріями — спо­живання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зай­ня­­тість, — тобто величинами, котрі визначають рівень і темпи зро­стання національного доходу. Проте головним у методі дос­лідження Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні наро­д­но­­господарські величини, він прагнув встановити причинно-нас­лід­­кові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це по­­клало по­ча­ток такому напрямку економічної науки, який сьогодні називають макроекономікою. "Кейнс, мабуть, пови­нен зай­ня­ти постійне місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила повністю обгрунтовану тео­рі­ю того, що ми на­зиваємо зараз макроекономікою", — заз­на­ча­ла Й. Осадча [1, с. 18].

У класичній політекономії панував мікроекономічний під­хід, тоб­то аналіз економіки з погляду окремих економічних оди­­ни­ць. Умо­ви процвітання окремої фірми ототожнювалися з умова­ми про­цвітання нації в цілому, примноження її націо­наль­ного бага­т­­ства. У центрі аналізу була окрема фірма, проб­леми міні­мізації її витрат та максимізації прибутку як дже­рела нагро­мад­ження капіталу.

Кейнс, на відміну від Кларка, Маршалла, Пігу та інших, дій­шов висновку, що всі життєво важливі проблеми високо розвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфе­рі пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, най­бі­льш ефективного поєднання для отримання максимуму продукції і т. ін.), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а в сфері попиту, що забезпечує реаліза­цію цих ресур­сів. Відповідно до закону Сея, пропозиція породжує свій влас­ний попит — ось головний постулат цього закону.

Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на рин­­ку товарів, так і на ринках робочої сили та капіталу. Він пос­та­вив під сумнів існування за умов монополістичного капіталізму віль­ного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними навіть за умов зниження зар­пла­ти та спаду виробництва.

Кейнс показав неможливість постійного зниження норми про­­цента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, ни­­ж­че за яку економічні суб’єкти віддадуть перевагу не пере­да­­чі своїх зао­щаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді лік­від­них за­со­бів з метою страхування себе у випадку непе­ред­ба­че­них ускла­днень. Кейнс поставив питання про неможливість зниження за­ро­бітної плати в зв’язку з наявністю сильних профспілок, що захи­щають економічні інтереси робітничого класу. Таким чином, Дж. Кейнс намагався показати, що меха­ні­зм автоматичного зрівнювання попиту та пропозиції, на якому гру­н­тується неокласична теорія, є утопією. На перше місце він висунув проблему "ефективного попиту". На його думку, су­ча­сний рівень виробництва, або національного доходу, за­ле­жить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що за­бе­­з­печений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на при­­д­бання товарів та послуг. Кейнс звертає увагу на про­бле­му реа­­лізації та показує, що неузгодженості у сфері попиту ст­во­­рюють в капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів, і саме труднощі з реалізацією приз­во­дять до порушень процесу відтворення.

"Ефективний попит", за Кейнсом, є тотожним націо­наль­но­му доходу, який витрачається на споживання і нагро­мад­жен­ня, тобто складається з особистого та виробничого по­пи­ту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага).

Кейнс розглядав дохід, що є в розпорядженні суспіль­ст­ва, як першочерговий фактор, котрий визначає структуру спо­жи­ва­­ць­­ких витрат. Відповідно до теорії Кейнса витрати на спо­жи­­вання зростають в міру збільшення цього доходу. Відста­ван­ня споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов’язане з тим, що частина національного до­хо­ду зберігається, заощаджується, не повертаючись у гос­по­­дарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних чи класових стосунках, а в психології люди­ни, яка нібито може споживати менше в міру збільшення її дохо­ду. Це його твердження відоме як основний психологічний закон суспільства.

Виробничий попит, за Кейнсом, є показником бажання капі­талістів інвестувати свої капітали. Він відображається в інвестиціях, рівень яких визначається станом довгострокових очікувань, обумовлених тим, якою може бути очікувана струк­ту­ра майбутніх доходів підприємця, якщо він бажає збіль­ши­ти своє капітальне майно. Основними факторами, що впли­ва­ють на обсяг інвестицій, на думку Кейнса, є норма процента і но­р­ма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здій­сню­ватися лише у тому випадку, якщо очікуваний прибуток пере­ви­щуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс ставив у залежність від пропозиції грошей та попиту на них.

Докейнсіанська економічна думка виходила з того, що ін­вестиції автоматично пристосовуються до рівня зао­щад­жень за допомогою норми процента, і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних фак­то­рі­в, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди вико­ристовує на споживання лише певну частку своїх дохо­дів, а решту — заощаджує.

Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спо­ну­­кати людину зберігати гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансак­цій­ний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мо­тив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал).

Третій мотив є дещо відмінним від перших двох. Кейнс вва­жав, що господарські агенти триматимуть частину порт­фе­ля своїх активів у ліквідній формі, коли вони вважатимуть, що во­­ло­діння активами в іншій формі є ризикованим. Нездат­ні­сть підприємств забезпечити рівномірний потік інвестицій для то­го, щоб заповнити створений заощадженнями "потен­цій­ний розрив" між виробництвом та споживанням, Кейнс приписує втра­ті "довіри", порівнюючи цю нездатність з небажанням гра­в­ця, що втратив надію на успіх, робити у подальшому ставки. Якщо "розрив" неможливо закрити планованими інвестиціями, він закриється автоматично небажаними інвестиціями, що ма­­тимуть вигляд нагромаджених запасів споживчих товарів; піз­ні­­­ше "розрив" так само автоматично зменшиться внас­лі­док скорочення виробництва, зайнятості та доходу.

Цілісну картину економічної системи відповідно до кейн­сіан­ської теорії можна подати за такою схемою. Сукупний попит ста­новить суму витрат суспільства на споживання та суму очі­­куваних витрат суспільства на інвестиції. На думку Кейса, існує тільки один рівень національного доходу, за якого су­куп­ні витрати суспільства (сукупний попит) дорівнюють націо­наль­но­му продукту (сукупна пропорція). Це і є шуканий рівень рів­­новаги національного доходу.

Недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто зв’язувати еко­номічні коливання виключно з зовнішніми факторами — вій­ною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини ін­фляції та безробіття пояснюються браком синхронності у прийнятті деяких основних економічних рішень, зокрема рі­ш­ень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощад­жен­нями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, від­ста­ють від зростання заощаджень, виявляються меншими за остан­ні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, а суспільство зазнає кризи або тривалої стагнації.

Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від кла­сичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-­якого виду товару, в тому числі такого товару, як робоча си­ла: якщо починає бракувати або створюється надлишок будь-яких товарів, то достатньо, відповідно, підвищити або знизити ці­ни на них для того, щоб знову настала рівновага.

Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку "ефективного попиту". Він не спростовує пов­ністю неокласичну теорію, погоджуючись з тим, що за умо­ви рівноваги, коли всі трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна плата визначається "граничною складністю праці". Кейнс не заперечує, що заробітна плата "перебуває у цілком ви­значеній (оберненій) кореляції з обсягом зайнятості" [5, с. 16].

Проте обсяг зайнятості, за Кейнсом, залежить не від ру­ху заробітної плати, а від рівня виробництва національного до­хо­ду, тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та ка­пі­та­ль­ні блага. Вони мають тенденцію до відставання, до нев­рі­в­­новаженості, що робить повну зайнятість в умовах капіта­ліз­му явищем неможливим.

Дж. Кейнс доводить помилковість використання заро­біт­ної плати як засобу "лікування" безробіття. Розглядаючи еко­но­міч­ні наслідки скорочення заробітної плати, Кейнс міркував таким чином: по-перше, попит на працю і рівень зайнятості виз­начаються реальною, а не номінальною заробітною пла­тою, як вважали економісти-класики; по-друге, зниження номі­наль­ної заробітної плати завжди супроводжується еквівалентним зни­женням реальної, оскільки ціни в умовах конкуренції ви­зна­чаються прямими граничними витратами, які в коротко­стро­ко­вому періоді складаються виключно з трудових витрат; по-третє, оскільки реальне споживання є функцією тільки реаль­но­го доходу, а реальна схильність до споживання у робітників мен­ша за одиницю, вони після зниження заробітної плати витра­ча­ти­муть на споживання менше, ніж раніше; по-четверте, хоча тру­дові витрати й ціни знизилися, наступне зниження ставки про­цента буде нездатне стимулювати інвестиції, відтак зни­же­н­ня заробітної плати призведе тільки до зниження сукуп­но­го попиту, а безробіття або збільшиться, або, у найкращому ви­па­д­ку, залишиться на тому самому рівні. Ось чому, стве­р­д­жує Кейнс, зменшення заробітної плати, навіть якщо це можна зро­бити, не зменшить безробіття. Практично така ситуація не­мо­­ж­лива, ос­кі­л­­ьки працівники не будуть жертвувати власною за­ро­біт­но­ю платою заради працевлаштування якогось невідомого без­ро­біт­­ного. Найрозумніша політика, на думку вченого, полягає у під­три­муванні стійкого загального рівня грошової заробітної пла­ти.

У книзі "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей" Кейнс відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, від­давши перевагу власним теоретичним побудовам, у яких го­ловну роль відіграє поняття "норма процента". Він роз­гля­дав гроші як один із типів багатства і стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо вони оці­нюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кей­нсіа­н­ську теорію попиту на гроші називають теорією "переваги ліквід­но­сті". Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за оди­ни­­цю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні аге­н­ти, купуючи активи, віддають перевагу більш ліквідним, тому що по­боюються значних фінансових втрат від зниження ділової активності. Вище вже було названо три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей зберігати хоча б частину їхнього багат­ст­ва у вигляді ліквідних грошових активів, таких, як готівка, по­точ­ні рахунки до запитання, а не у вигляді активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації). І саме цей спе­кулятивний мотив формує зворотний зв’язок між вели­чи­но­ю попиту на гроші та нормою позичкового процента: попит на гро­ші поступово зростає з падінням норми позичкового про­це­нта на ринку цінних паперів.

Характеризуючи кейнсіанську модель макроекономічної рів­новаги, обов’язково слід звернути увагу на теорію муль­ти­плі­катора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більше за зміну того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття у макроекономічній теорії відоме як мультиплі­катив­ний ефект. Його дію можна наочно показати на прикладі залеж­но­сті між приростом інвестицій та національним доходом: збіль­ше­н­ня капіталовкладень веде до зростання обсягів виробництва то­ва­рів і послуг. Ця залежність розглядається Кейнсом через приз­му формування індивідуального грошового доходу. Логіка такого підходу полягає в такому: національний дохід складається з інди­­відуальних доходів, а отже, необхідно з’ясувати, як інвес­тиції впливають на їх величину.

Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів інди­ві­дів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного до­хо­­ду за певний проміжок часу дорівнював би, як уже заз­на­ча­ло­ся, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витра­чає­ться і перетворюється на нові доходи, які, в свою чергу, знову вит­рачаються, і т. ін. Приріст національного до­хо­ду через певний час буде значно більшим, ніж приріст почат­ко­вих інвестицій, тоб­то він стає помноженою величиною почат­ко­вих капі­тало­вкла­день. Мультиплікатор залежить від того, яку час­тку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: чим вище схильність до споживання, тим більше мульти­плі­катор, і на­впаки.

Мультиплікатор витрат визначається як відношення від­хи­лень від рівноважного доходу до початкової зміни у вит­ра­тах (на інвестиції), що спричинили цю зміну:

,

де — приріст доходу;

— приріст інвестицій, який зумовив приріст доходу;

— гранична схильність до споживання;

— величина мультиплікатора, що виражена через граничну схильність до споживання.

Мультиплікативний ефект аналогічно проявляється щодо інших видів витрат, зокрема державних витрат. За умови не­до­с­татнього попиту підвищення державних витрат приводить до посилення економічної діяльності в економіці в цілому. При цьому покриття різниці між пропозицією й попитом не потребує повного еквівалентного підвищення державних вит­рат саме завдяки присутності мультиплікативного ефекту.

Література

1. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с анг. 4-е изд. — М.: Дело ЛТД, 1994. — 720 с.

2. Бодо Жак. Глобальный капитализм: необ­хо­ди­мость в об­но­в­лении универсалистской модели. //МЭ и МО. — 1998. — №12.

3. Вергун В., Вергун Л. Інституціональна економіка та кліо­метрія Д. Норта і Р. Фогеля. //Економіка України. — 1996. — № 5. — С. 78.

4. Всемирная история экономической мысли: В 6т. /МГУ им. М.В. Ломоносова; /Под ред. В.Н. Черковца и др. — М.: Мысль, 1987. — Т.3. — 605 с.

5. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с франц. — М.: Экономика, 1995. — 544 с.

6. Історія економічної думки України: Навч. посібник. /Р.Х. Ва­­сильєва, Л.П. Горкіна, Н.Д. Петровська та ін. — К.: Либідь, 1993. — 272 с.

7. История экономических учений: Учебн. для экон. спе­ц. вузов. /Под ред. М.Н. Рындиной, Е.Г. Васильевой, В.В. Голосова — М.: Высшая школа, 1983. — 560 с.

8. Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег. — М.: "Эконов", 1996. — 488 с.

9. Ленин В.И. О значении золота теперь и после пол­ной победы социализма. //Полное собрание сочинений. — Т. 44. — С. 221 — 229.

10. Лортикян Э.Л. Украинские экономисты первой трети XX столетия: очерки истории экономической науки и эконо­ми­­ческого образования. — Харьков: Харків, 1995. — 194 с.

17