Економічна Історія України том 1

населення були в 1690, 1695, 1699 та 1700 рр. Не обминали правобережні землі й несприятливі природні явища. Так, у 1680 р., як свідчить Літопис Самовидця, «засуха була велика, від якої повисихали води і трави», а через десять років «сарана знищила весь хліб на полях», що породило велику дорожнечу на харчі62. В окремі роки людські життя відбирали страхітливі інфекційні хвороби. Так, під час епідемії чуми в 1770–1771 рр. на Правобережжі вимерло 100 тис. людей, більшість з яких були селянами.

Під час Північної війни, в 1702–1705 рр., король Август II разом із магнатами 15 разів звертався до Петра І, прохаючи допомогти в справі повернення земель і платежів з території Подніпров’я, що підлягала козацькій адміністрації. Як стверджувала В.Маркіна, існували такі форми козацького землеволодіння: 1) спадкові; 2) »надані» (землі, за які виконувалася військова служба); 3) »куплені» (придбані за гроші); 4) »зайняті» (оброблені власною працею вільні або відвойовані землі)63. Слід зазначити, що козаки вважали землю своєю згідно з «природнім правом» й намагалися утвердити пріоритет приватної власності на неї. Слобідське і хутірське землеволодіння протягом тривалого часу живило козацький, а згодом і гайдамацький рухи. Невипадково місцева шляхта намагалася всіляко обмежити терміни слобід і знищити розсадники політичного й економічного «свавілля» в Речі Посполитій – козацько-селянські поселення. Влітку 1718 р. ректор Овруцької єзуїтської колегії (Полісся) подав до суду скаргу, в якій ішлося про те, що в період тривалих «бунтів» шляхта і ксьондзи змушені були залишити Правобережжя, а їхні землі захопили нові власники. «Селяни тримають землі в незаконній посесії і користуються ними, а тому, хто скаржиться, не дають нічого»,64 – свідчив позивач проти українських «хлопів». Залишилися окремі свідчення про те, що селяни Правобережної України продавали і купували землю65. Земельні ділянки, що належали їм, селяни розглядали як власність, що перейшла їм від батька, тобто «отчину».

Велике землеволодіння особливо зростало протягом XVIII ст. за рахунок роздачі магнатам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Земельна власність короля зосереджувалася здебільшого в південно-східній частині Правобережжя. У 1765 р. його маєтності об’єднували 332 поселення, в яких проживало близько 125 тис. підданих-селян. Щоб утримати біля себе новопоселенців, власники великих фільварків у цих регіонах після закінчення пільгових років змушені були брати з селян лише невеликий чинш, що тривало подеколи до 30 років. У більшості маєтків чинш брали не з площі розораної землі, а з поголів’я робочої худоби, якою володів селянин. Це зумовлювалося тим, що вільної землі тут було надзвичайно багато, а тяглової худоби – обмаль. Адже більшість слобожан становили втікачі з володінь, де існувала панщина. Однак навіть таке незначне запровадження феодальної повинності викликало опір місцевих селян, які вже звикли жити без економічного примусу. Типовою ставала ситуація, коли, «відсидівши» певний час на одному місці, слобідські піддані переходили до іншої слободи, завдаючи своїм панам значних збитків.

Розвиток світового ранньокапіталістичного ринку в нову добу всесвітньої історії втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, зокрема земельні латифундії Правобережної України. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Оссолінські, Сенявські й інші магнати експортували продукти фільваркового ви-

502 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

робництва через порти Балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольними правами на продаж власних товарів для підкорення внутрішнього ринку. Так, наприклад, у 1744 р. з «добр» волинських, подільських і руських магнатів Жевуських було продано в Гданську пшениці й жита на 15 209 злотих (з чого було взято податок у сумі 7169 злотих), а закуплено різних продуктів (від цукру

іцитринів до фісташок і сиру) – на 1457, сукна – на 2247, тканини – на 2442, інших товарів (одяг, меблі, папір, вино тощо) – на 729 злотих, що разом становило 5876 злотих. Отже, можна підрахувати, яка кількість так званих обігових коштів залишилась у магната.

Вплив ринкових відносин на фільваркове господарство спричинював посилення підприємництва магнатів і запровадження окремих структурних змін у латифундіях, де поряд із землеробством розвивалося тваринництво, садівництво

ібджільництво. Постійно зростаючі фінансові потреби великих землевласників змушують їх за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місць, крутосхилів збільшувати посіви площі не лише під традиційні культури – пшеницю, ячмінь

іжито, а й під коноплю, льон, тютюн і хміль.

Магнати і шляхта мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на функціонування товарно-грошових відносин. Треба зазначити, що не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнуті до цих відносин. Усупереч різним перешкодам, заможні селяни Правобережної України вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Так, у 1741 р. з 41 села Подніпров’я через митні кордони до Києва й інших міст Гетьманщини було вивезено 3 тис. пудів збіжжя. У другій половині XVIII ст. через низку економічних і політичних причин зменшуються обсяги вивезення хліба й іншого товару з використанням головного балтійського порту – Гданська. Пошуки нових шляхів вивезення збіжжя, зокрема через порти Чорного моря (Херсон, Одеса, Миколаїв), протягом тривалого часу спричиняли економічну нестабільність краю, що значно впливало на становище селян. На території Правобережної України протягом XVIII ст. склалися й співіснували три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок, у другому, поряд із чиншем, запроваджувалася відробіткова рента (панщина), у третьому зміцнювалася панщина66.

Зазначимо, що українські селяни не становили собою єдиної соціальної верстви, що залежало від наявності у них робочої худоби та землі. Саме певна кількість худоби та величина земельного наділу були визначальними для стратифікації селянського соціуму на різні групи67. Селянські чиншові господарства Правобережної України розділялися на піших (без тяглової сили), поодинкових (з одним волом), парових (з двома), потрійних (з трьома), почворних (з чотирма) і плугових (з шістьма волами). Якщо у 1695 р. в середньому на селянське господарство у Дубровицькому помісті на Волині приходилося близько 1,5 голови робочої худоби, то у 1750 р. – 2,4 голови. Зокрема кількість коней зросла з 45 до 118 голів. У півтора рази збільшилася кількість худоби в однотягловій групі, у два рази – в середній, де кожний селянин тримав по два-три воли (у більш заможних, які тримали від чотирьох до сімох волів, відсоток володіння худобою виріс від 8,3 до 18,268. Відповідно вони мали надільну землю, розмір якої обчислювався в 1/2, 1/3, 1/4, а в

окремих випадках 1/16 від лану. Ті, хто не мав робочої худоби, отримували городи, або загороди (до 3 моргів). Таких називали городниками, або ж загородниками. Хто взагалі не мав землі, називався халупником. Були ще й менші категорії селян – так звані коморники і кутники. Їх згодом назвали підсусідками, адже вони, з огляду на відсутність власного житла, мешкали у чужих людей, тобто сусідів.

Селянське господарство відіграло вирішальну роль у відбудові зруйнованої під час довголітніх воєн економіки Правобережної України та відновленні тут землеробства і тваринництва, різних промислів. За своїм економічним становищем селянство не становило однорідної верстви. Воно складалось із заможної верхівки, яка мала земельні наділи по 1–1,5 лана; селян, які володіли 0,25–0,5 лана, і тих, хто зовсім не мав землі. За характером феодальних повинностей посполиті селяни поділялися на «панщизняних» (тих, хто відробляв на землях пана певні повинності) і «чиншових» (ці платили своєму зверхникові грошову ренту – «чинш»). Крім того, залежно від забезпеченості робочою худобою (волами і кіньми) серед правобережних селян розрізняли «тяглових» і «піших».

Найбільшу кількість повинностей виконували селяни на Волині, київському Поліссі та західній частині Поділля, з огляду на більшу заселеність цих регіонів69. Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, затинки, обжинки, закоски, обноски) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів за рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Крім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожню повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.70

Наприкінці ХVІІ і до середини ХVІІІ ст. регулярна панщина становила 5 днів на тиждень з «влоки», додаючи «зажини», «ґвалти», вихід «на сторожу колейно» і на шарварки (для ремонту гребель і вітряків). Крім того, панщинні селяни вносили «данини»: яйця, мед, свійських птахів тощо. Протягом 1754–1769 рр. на Правобережній Україні відбувалося різке збільшення повинностей – щотижнева панщина виросла до 10–12 днів з «влоки», а з «третини» чи «четвертини» становила двачотири дні на тиждень. Такі нововведення, на думку селян, були незаконними і непосильними, а тому вони відповідали різкими проявами невдоволення. Згідно

звисновками Є.Сташевського, інвентарна оцінка відробіткових днів різнилася залежно від регіональних особливостей. Так, на Волині у 40–50-х рр. ХVІІІ ст. вона становила до восьми грошей на день (однаково для тяглого і пішого селянина); на Поділлі й на Київщині – 6 гр.71

Убільшості сіл Київського та Волинського воєводств панщина була однаковою як взимку, так і влітку. Зокрема, в селі Хомів на Київському Поліссі селяни протягом цілого року виконували відробіткову ренту по три дні на тиждень, сплачували 23 злотих і давали натуральний податок – по три курки, дві качки, одній гусці, десятку яєць тощо. В грошовому еквіваленті це становило 50 злотих і 6 грошів72. Якщо на території Волинського воєводства та північно-західної Київщини поряд

згрошовою і натуральною рентами існувала панщина, то на Брацлавщині і у центральній та південній частинах Київщини переважали грошова і натуральна ренти. Згідно з люстраціями, грошова рента переважала у Білоцерківському, Канівському,

504 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

Корсунському, Черкаському, Чигиринському, Звенигородському, Трахтемирівському і Шаулинському староствах аж до 1765 р. Це було наслідком революційних подій середини ХVІІ ст. Здобуття селянами особистої волі та права володіти землею протягом тривалого часу не могли безслідно зникнути. І з цим мали рахуватися не тільки власники маєтків, а й уряд Речі Посполитої.

Для розв’язання нагальних господарських проблем землевласники встановлювали у своїх маєтках так звані поурочні дні. Вони відрізнялися від панщини тим, що не мали чіткої періодичності, а кількість працюючих у ці дні визначалася паном довільно. Поурочні дні називали по-різному: згони, ґвалти, толоки тощо. Їх величина дорівнювала 12 дням на рік, або ж 2,4 злотого73.

Починаючи з другої половини ХVІІІ ст. проходить заміна чиншу панщиною. Наприклад, якщо паровий селянин Хмельницького староства перед тим для виплати чиншу в 16 злотих міг заробити цю суму по найму за 30’40 днів, то тепер він мусив працювати на поміщика 81 день (без шарварків)74. Досить часто поміщики віддавали право на виготовлення і продаж горілки та пива в оренду та доручали орендатору збирати на свою користь гроші з селян. Шинкова (корчемна) оренда стала дієвим засобом «вибивання» грошей у селян у помістях, де як повинність переважала грошова рента. У 1757 р. в Могилеві на Дністрі здали в оренду право на виготовлення усіх напоїв. Жителі навколишніх сіл могли купувати спиртне лише в орендатора, натомість останньому дозволялося давати у борг паровому селянину не більш ніж на 10, поодинковому – на 5, а пішому – на 2 злотих, тобто на таку суму, яку селянин кожної категорії вносив чинш поміщику.

Особливістю економічного життя Правобережної України стала посесія – заставна оренда за допомогою якої магнати розраховувалися за борги з своїми кредиторами прибутками з окремих маєтків і сіл. Як правило, посесор (а ними теж головним чином були представники єврейського населення) так «господарював» на відданій йому в посесію землі, що вона всіляко розорювалася. Метою посесора було отримати якомога більше прибутку за рахунок праці селян. «Людина не має можливості взятися за будь-яку роботу, а якби й хотів, то не може, поки з посесорських полів не буде зібрано, а наше в полі має пропадати: свій хліб, як і сіно, зібрати не можемо; сир, масло з нас вимагають»75, – скаржилися на безжалісних посесорів селяни.

Досить часто становище правобережного селянства погіршувалося тим, що магнати і старости королівщин віддавали землі в заклад чи оренду представникам єврейського народу. Орендарі (так звані посесори) намагалися в найкоротший термін отримати від орендованої землі щонайбільші прибутки, розорюючи тим самим селян. «Державця (посесор – Авт.)… завжди готовий, мов сарана, після знищення одних перенестися на інші ниви»76, – зазначав свідок тих подій, польський письменник Солтикович. Виснажливими для селян були й інші монопольні права магнатів (виробництво і продаж спиртних напоїв, млинарство, вилов риби, виготовлення селітри і поташу тощо), які також здавалися в оренду євреям.

Поява панщинно-фільваркового виробництва стала помітним явищем в економічному житті Правобережної України. Впровадження панщини обмежувало селянське господарство, яке надавало поміщику робочу і тяглову силу. Отже, головна роль в організації сільськогосподарського виробництва поступово переходила від селянського двору до панського фільварку, який уже був структурований у ринкові

506 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

за чисельністю етнічну групу в цих воєводствах на той час становили поляки, яких налічувалося близько 270 тис. осіб. Вони разом з євреями (приблизно 220–250 тис. осіб) після довгих років війн та існування на Правобережжі інститутів державної влади Українського гетьманату почали визначати економічне та соціальне життя найбільш східних воєводств Корони Польської.

Після скасування органів влади Українського гетьманату представники польського шляхетського стану, за невеликим виключенням, зайняли усі вищі державні та земські уряди в українських воєводствах. Саме цей факт, поряд зі штучним порушенням традиційної соціальної стратифікації цих земель, почав живити так званий гайдамацький рух, який розгорнувся тут на початку XVIII ст. і тривав близько 90 років84. Його учасники, незважаючи на сеймові постанови центральної влади й ухвали місцевих сеймиків, продовжували вперто називати себе козаками.

Характерно, що козаки-гайдамаки розпочинали діяти навесні і закінчували свої напади глибокої осені. Їхня тактика відзначалася швидкістю переміщення окремих загонів і міцним зв’язком з місцевим населенням. Справжніми пристановищами козаків-гайдамаків були невеликі села і хутори85. Один з документів, що вийшов з Київської губернської канцелярії 11 березня 1749 р., засвідчував про те, що на правому березі Дніпра «обитатели многие при пограничных и прочих местах имеют свои пасеки и приезжающих к ним гайдамаков принимают и сообщество с ними имеют. Порох в тех пасеках содержат и тем гайдамаков дают». Саме тому Колегія іноземних справ Російської імперії рекомендувала військовій колегії вирішити питання щодо заборони жителям «задніпровських і малоросійських хуторів» давати прихисток гайдамакам86.

Сільська людність східних воєводств Речі Посполитої була залежною від пана-«дідича», хоча й мала мінімальне право на самоуправління, але воно було під постійною загрозою скасування з боку землеволодільця87. Місцеве самоврядування сільських громад традиційно, як і в попередні століття, продовжували очолювати сільські старости-отамани88. Протягом другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст. еволюція української сільської громади відбувалася по шляху її перетворення у додаток до помісної системи, який був зобов’язаний забезпечити землевласника-пана максимально можливою рентою89.

У відомому документі, так званому маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений проект після ярмарку 1767 р.», закликалося відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу»90. Невідомий автор цього маніфесту погоджувався: відпрацьовувати панщину три дні на тиждень з господарства; виконувати «підводну» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого коня не більше трьох злотих; набували права вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря91. Цей маніфест розглядався як важливий документ з українського табору, що засвідчував підготовку «гайдамаків» до соціальної «хлопської революції»92.

Міста Речі Посполитої згідно з соціально-економічною стратифікацією поділялися на королівські, самоврядні та приватні. Державна влада над значною частиною міст здійснювалася за допомогою надання їм магдебурзького права. До

компетенції міської ради входив розгляд справ по цивільних позовах, зокрема майнових суперечках. Вона також здійснювала нагляд за питаннями економічного характеру: благоустроєм міста та дотриманням правил торгівлі, віданням обліку міських прибутків і видатків тощо93.

***

Отже, розширення поміщицького/магнатського господарства поряд із впровадженням фільваркового виробництва у ранньомодерну добу всесвітньої історії було визначальним для всієї Східної Європи, а також стало особливістю економічного життя Правобережної України. Особливістю економічного життя Правобережної України у 20–80-х рр. XVIII ст. стала посесія, тобто заставна оренда, за допомогою якої магнати розраховувалися за борги зі своїми кредиторами прибутками з окремих маєтків і сіл. Введенням слобід і чиншу магнати розраховували на затягнення більшої кількості робочої сили. Закінчення терміну пільгових років, запровадження відробіткової ренти та посилення особистої залежності й економічного визиску селян стало однією з причин виникнення значних соціальних рухів серед «хлопського» населення Речі Посполитої.

Під час Української революції 1648–1676 рр. була фактично створена нова модель соціально-економічних відносин. Однак в умовах постійних війн економічне життя на Правобережжі частково занепало. Система господарства Речі Посполитої та Українського гетьманату могла успішно розвиватися лише за наявності достатньої кількості робочої сили, але наприкінці XVII – першій половині XVIII ст. на Правобережжі відчувалася значна нестача селянських «рук». Факт існування величезних спустошених територій у поєднанні з існуванням козацької військоводемократичної організації, відносна рівність у праві володіння землями й угіддями, участь в органах самоврядування змушували багатьох селян переходити під захист гетьманських та полковницьких урядів задля кращих умов господарювання. Під час існування на Правобережжі державної системи Українського гетьманату розвиток займанщини, громадської та сябринної земельної власності спричинив до творення нових форм економічного й соціального життя. Колективні форми землеволодіння заклали основи для організації й існування протягом досить довгого історичного періоду козацьких/гайдамацьких і сільських громад.

Посилання до розділу 16

1.Rutkowski J. Studia z dziejow wsi polskiej XVI–XVIII wieku. – Warszawa, 1956. – S.93.

2.Капраль М. Населення міста // Історія Львова. – Львів, 2006. – С.226.

3.Laszkiewych H.Dziedzictwo czy towar? Szlachecki handel ziemią w powiecie chelmskim w II polowie ХVII wieku. – Lublin, 2008. – S.173.

4.ЦДІА у Львові. – Ф.182. – Оп.2. – Спр.682. – Арк.7-24.

5.Там само. – Арк.312.

6.Там само. – Ф.181. – Оп.2. – Спр.551. – Арк.41.

7.Там само. – Спр.405, 410, 441, 477.

8.Герасименко М. Аграрні відносини в Галичині в період кризи фільваркового господарства. –

Львів, 1959. – С.27.

9.ЦДІА у Львові. – Ф.181. – Оп.2. – Спр.684, 477, 356.

10.Там само. – Спр.350, 477, 760, 413.

508 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

11.Там само. – Спр.552, 438, 530.

12.Там само. – Спр.1231.

13.Герасименко М.П. Аграрні відносини Галичини в період кризи панщинного господарства. –

С.127.

14.Кісь Я.П. Текстильні мануфактури в Галичині (друга половина ХVІІІ – початок ХІХ ст.) // Вісн.

ЛДУ. Сер. історії. – 1967. – С.100.

15.АGAD / Archiwum Potockich z Lancuta. F.A. 20077. – Спр.85. – Арк.16.

16.Стеблій Ф.І. З історії мануфактурного виробництва паперу у Східній Галичині // Нариси з історії природознавства і техніки. – 1971. – Вип.15. – С.77-83; Мацюк О. Папір та філіграні на українських землях. – К., 1974.

17.Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1988. – С.103.

18.Ісаєвич Я. Солеварна промисловість Підкарпаття в епоху феодалізму // Нариси з історії техні-

ки. – 1961. – Вип.7. – С.99-112.

19.Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1988. – С.105.

20.ЦДІА у Львові. – Ф.181. – Оп.2. – Спр.341, 348, 487.

21.Там само. – Спр.348.

22.Капраль М. Населення міста // Історія Львова. – Т.1. – Львів, 2006. – С.240.

23.ЦДІА у Львові. – Ф.181. – Оп.1. – Спр.1231. – Арк.50, 102.

24.Там само. – Оп.2. – Спр.630, 699, 670.

25.Інкін В. Нариси економічного розвитку Львова у ХVІІІ ст. – Львів, 1959. – С.47-89; Шульга І.Г. До питання про економічні зв’язки між західноукраїнськими землями та Лівобережною Україною в другій половині ХVІІІ ст. // Наук. зап. УЖДУ. – 1956. – С.45-53.

26.Балабушевич Т. Аграрна історія Галичини в другій половині ХVІІІ ст. – К., 1993. – С.102.

27.Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1988. – С.106.

28.Паньків Б.М. Про роль купецького і лихварського капіталу у виникненні передумов капіталізму у Галицькій землі (кінець ХVІІ – перша половина ХVІІІ ст.) // Історія народного господарства та економічної думки УРСР. – К., 1980. – Вип.14. – С.60-66.

29.Балабушевич Т.А. Торговельні зв’язки українських земель з Росією в другій половині ХVІІІ ст. // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. –

К., 1988. – С.80.

30.Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VI, Ч.І. – С.231. Див.: Заброварний С. Економічні погляди М. Грушевського // Укр. іст. журн. – 2009. – №6. – С.58-59.

31.Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. (1648–1676 рр.). –

К., 1999.

32.Гурбик А. Актуальні проблеми дослідження українського села в епоху середньовіччя та нового часу // Укр. іст. журн. – 2003. – №3. – С.3.

33.Перковський А. Структура українського населення на південному Правобережжі в другій половині XVIII ст. (історико-географічний нарис) // Історичні джерела та їх використання. – Вип.2. –

К., 1966. – С.149-163.

34.Див.: Крикун Н. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV–XVIII вв. Границы воеводств в свете источников. – К., 1992.

35.Див.: Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна (видання друге). – К., 2008.

36.Zielinska T. Magnateria polska epoki saskiej: Funkcje urzedow i krolewszczyzn w procesie przeobrazen warstwy spolecznej. – Wroclaw, 1974.

37.Le Labourieur de Bleranval J. Histoire et relation du voyage de la Royane de Pologne. – Paris, 1648. – S.40.

38.Левелель И. Краткие очерки истории Польши. – СПб., 1862. – С.78.

39.Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – К., 1990. – С.14.

40.Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793–1830. – Львів, 2007. – С.50.

41.Див.: Маркина В. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины ХVІІІ в. (социально-экономическое развитие). – К., 1961; Її ж. Крестьяне Правобережной Украины. Конец ХVІІ – 60-е годы ХVІІІ ст. – К., 1971.

42.Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. – С.239-240.

43.Там само. – С.57.

44.Там само. – С.293.

45.Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990. – С.15.

46.Яковенко Н. Склад шляхти-землевласників Київського воєводства напередодні Визвольної війни українського народу // Феодалізм на Україні: Зб. наук. праць. – К., 1990. – С.98; ЇЇ ж. Спроба обрахунку чисельності шляхти на Правобережній Україні у першій половині XVII ст. // Україна і Польща в період феодалізму: Зб. наук. праць. – К., 1991. – С.95; Її ж. Українська шляхта. – К., 2008. – С.292-293. Порівн.: Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта. – С.47-48.

47.Бардах Ю., Леснодорский Б., Пиетрчак М. История государства и права Польши. – М., 1970. –

С.188. Див. також: Topolski J. Polska w czasach nowozytnych (1501–1795). – Poznan, 1994. – S.178.

48.Маркина В. Назв. праця. – С.23.

49.Гайдамацький рух на Україні в ХVІІІ ст.: Зб. док. – К., 1970. – С.29-31.

50.Фотинский О. Очерки из истории быта монастырских крестьян на Волыни в XVII–XVIII вв. –

Б.м., б.д.

51.Маркіна В., Крижанівська В. Економічні наслідки антифеодальної та національно-визвольної боротьби на Правобережній Україні в кінці ХVІІ – 60-х роках ХVІІІ ст. // Науково-методичні праці з історії СРСР: Зб. статей. – Вип.1. – К., 1991. – С.4-17.

52.Цит. за: Мицик Ю. Козацька держава очима поляка // Київська старовина. – 1993. – №4. – С.2- 11.

53.Архив Юго-Западной России, издаваемый временной Комиссией для разбора древних актов. – Ч.3, Т.2. – К., 1868. – С.365-367; Чухліб Т. Варшава – Фастів: сторінки співпраці та боротьби між польською столицею і «провінційним» козацьким містечком // Війни і мир, або «Українці – поляки: брати/вороги, сусіди…». – К., 2004. – С.170-178.

54.Дядиченко В. З історії боротьби правобережного козацтва проти шляхетської Польщі (1690– 1699 рр.) // Наукові записки. – 1946. – С.166-177.

55.Див.: Чухліб Т. Україна та Польща під час правління короля Яна ІІІ Собеського: пошуки втраченого миру // Укр. іст. журн. – 2001. – №1. – С.38-49.

56.Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна в другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст.: проблема державотворення. – К., 1993. – С.49-51.

57.Центральний державний історичний архів України в Києві. – Ф.241. – Оп.1. – Спр.5; Маркина В. Назв. праця. – С.122.

58.Маркина В. Назв. праця. – С.132.

59.Муляр А. Сільське населення Правобережної України кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.: чисельність, станова стратифікація та економічне становище: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К., 2001. – С.28-29.

60.Муляр А. Назв. праця. – С.32-33.

61.Крикун М. Згін населення з Правобережної України в Лівобережну в 1711–1712 рр. // Україна модерна. – 1996. – №1. – С.42-89.

62.Літопис Самовидця. – К., 1971. – С.133, 151.

63.Див.: Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец ХVІІ – 60-е годы ХVІІІ ст. – К., 1971.

64.Там само.

65.Там само. – С.25.

66.Сташевский Е. История докапиталистической ренты на Правобережной Украине. – С.334; Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. Конец ХVІІ – 60-е годы ХVІІІ ст. – С.41-43.

67.Сташевский Е. История докапиталистической ренты на Правобережной Украине. – М., 1968. –

С.466-467.

68.Маркина В. Назв. праця. – С.68.

69.Антонович В. Последние времена козачества на правой стороне Днепра // АЮЗР. – Ч.3, Т.2. –

К., 1868. – С.58-168.

70.Сергієнко Г. Визвольний рух на Правобережній Україні в кінці ХVІІ і на початку ХVІІІ ст. – С.128; Сташевский Е. Назв. праця. – С.186, 333.

71.Сташевский Е. Назв. праця. – С.373.

72.ЦДІАУК. – Ф.49. – Оп.1. – Спр.2342. – Арк.1-2; Муляр А. Назв. праця. – С.92.

510 Частина четверта. РАННІЙ НОВИЙ ЧАС

73.Akta grodzkie і ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej z archiwum, t.zw. bernardynskiego w Lwowі. – T.22. – Lwow, 1914. – С.41; Муляр А. Назв. праця. – С.91.

74.Маркина В. Крестьяне Правобережной Украины. – С.52.

75.Цит. за: Маркина В. Назв. праця. – С.89.

76.Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна. – С.268.

77.История Польши. – М., 1956. – Т.1. – С.303; Вінтонів О. Професор Дмитро Леонідович Похилевич – засновник Львівської школи аграрної історії // Український селянин. – С.38.

78.Пірко В. Перебудова помісного господарства в ХVІ–ХVІІІ ст. у Східній Європі у творчій спадщині Д.Л.Похилевича // Центральна і Східна Європа ХV–XVIII ст. – Львів, 1997. – С.72.

79.Вінтонів О. Фільварок в умовах кризи феодального господарства та шляхи його відбудови в ХVІІ–ХVІІІ ст.: Історіографія проблеми // Український селянин. – 2004. – Вип.8. – С.37.

80.Гуржій І. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту. – С.5383.

81.АЮЗР. – Ч.ІІІ, Т.2. – С.430-431.

82.Смолій В. Лозунг «землі та волі» в народних рухах на Україні: ідеали і практика // Феодалізм на Україні. Збірник наукових праць. – К., 1990. – С.151-165.

83.Крикун М. Між війною та радою. – К., 2006. – С.393-441.

84.Чухліб Т. «Гайдамаччина» в Речі Посполитій XVIII ст. (причини повстанського руху в світлі джерел з українського табору) // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.8. – К., 2008. – С.116-125; Він же. Хто вони гайдамаки – козаки, «бомжі» чи «вурдалаки»? // Сучасність. – 2010. – №3. – С.163-185.

85.Podraza A., Rostworowski E. Materialy do sytuacji na Ukrainie Prawobrzeznej i ruchow hajdamackich lat 50-tych i 60-tych XVIII wieku z korespondencji Jerzego Wandalina Mniszcha // Przeglad Historyczny. – T.XLVII. – 1956. – S.147.

86.АЮЗР. – Ч.ІІІ, Т.2. – С.128, 170.

87.Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в ХVІІ–ХVІІІ ст. – Т.1. – К., 1931. – С.144.

88.Гурбик А. Сільське самоврядування // Історія української культури: У 5 т. – Т.3. – К., 2003. –

С.260-263.

89.Hurbyk A. Wspolnota wiejska na Ukrainie w XIV–XVIII ww. Ewolucja podstanowych form spolecznoterytorialnych // Przeglad Historyczny. – Warszawa, 1999. – T.90, Z.1. – S.77.

90.Бібліотека Музею князів Чарторийських у Кракові, відділ рукописів. – Рукоп.1699. – Арк.83.

91.Rostworowski E. Legendy i fakty XVIII w. – Warszawa, 1983. – S.167.

92.[Шпитковський І.] Manifest konfederacyi chlopskiej z 1767 r. // Зап. НТШ. – Львів, 1911. – Т.102. – С.148-156; Gilewicz A. Przygotowania do rewolucji chlopskiej w Polsce w latach 1767–1769 // Roczniki dziejow spoliecznych i gospodarskich. – Lwow, 1931. – T.1. – S.1-36.

93.Білоус Н. Київський магістрат XVI – першої половини XVII ст.: організація та структура влади // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип.2. – К., 2002. – С.24. Див. також: Компан О. Міста України в другій половині XVII ст. – К., 1963.