Економічна Історія України том 1

на вільнонайманій праці, були пов’язані з місцевим ринком, сприяли проникненню товарно-грошових відносин у селянське та поміщицьке господарство.

У першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях поряд з приватновласницькими діяли залізоробні підприємства, що належали державній скарбниці (мануфактури та рудні у Смільній, Мізуні, Майдані, Руді-Рожанецькій, Залокоті, Ореві, Підмихайлі). У 1822 р. із 15 залізних гут Східної Галичини 7 були державними.

На Закарпатті з металообробних підприємств, що належали державній скарбниці, найбільшими були мануфактури у селах Кобилецька Поляна та Тур’ї Ремети. Перше обслуговувало соляні промисли на Мараморощині, друге – тартаки і господарства Ужгородської казенної домінії. Підприємства виробляли пилки, молотки, цвяхи, кайла, сокири тощо. На початку ХІХ ст. підприємством у с. Кобилецька Поляна щорічно вироблялося 1000–1500 ц заліза53. На цих підприємствах використовувалася праця вільнонайманих робітників.

Чималого поширення набуло створення промислових підприємств поміщицькими маєтками. Найбільш поширеними галузями вотчинної промисловості на західноукраїнських землях були пивоварна, горілчана, борошномельна, залізоробна, лісова, виробництво будівельних матеріалів. У Східній Галичині значного розвитку набуло цукроваріння, паперове і шкіряне виробництво, гутництво; на Закарпатті – виноробство, виготовлення галуну, поташу, селітри; на Буковині – виробництво поташу і фурнітури, будівельного матеріалу.

Розвиткові броварництва і гуральництва сприяла наявність власної сировини – зерна, картоплі, дров. Будівництво гуралень і броварень не вимагало великих затрат капіталу, адже обладнання і технологія були простими – примітивне приміщення, чани, казани, трубки. У 1836 р. в Галичині й на Буковині налічувалося до 4 тис. діючих ґуралень. На Закарпатті одна з найбільших гуралень Шенборна у с. Підгоряни щорічно виробляла понад 50 тис. л горілки, а в окремі урожайні роки Мукачево-Чинадіївська домінія отримувала по 200 тис. л горілки54. Поміщицьке горілчане виробництво набуло кульмінації у середині 30-х рр. ХІХ ст. Згодом кількість гуралень зменшилася внаслідок концентрації виробництва, зростання податків, скорочення експорту до Бессарабії і Молдавії.

Значного поширення в поміщицьких господарствах набуло пивоваріння. Окремі поміщицькі броварні переробляли щорічно тисячі центнерів зерна, здебільшого ячменю. З 20-х рр. ХІХ ст. поміщицькі господарства Східної Галичини почали розвивати цукроваріння. Найважливішими підприємствами були цукроварні А.Потоцького у Ланцуті, Г.Дзєдушицького у Товмачі, Яблоновських у Білому Камені, А.Касперовського в Журавниках і Нижневі та ін. (загалом 18)55. До найбільших підприємств фабрично-заводського типу Східної Галичини належала цукроварня у м. Товмач Станіславівського округу, заснована 1838 р. На початку 40-х рр. тут було встановлено один із перших парових двигунів у краю. Крім центрального підприємства, Товмацька цукроварня мала філіали і численні фабричні сушарні, розкидані по селах галицького Поділля. У 40-х рр. на цукроварні працювало 700 робітників і ремісників. На 11 фабричних сушарнях працювало 2 тис. осіб, а на сезонних роботах по вирощуванню буряків і розробці лісу – майже 3 тис. Середній місячний заробіток робітника становив 6–7 золотих ринських, у той час як щомісячний прибуток підприємства сягав 100 тис. золотих ринських56. У 1844 р.

592 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

цукроварнями Галичини перероблено 550 тис. ц цукрових буряків. Однак із середини століття у зв’язку з бурхливим розвитком виробництва цукру в Австрії, Чехії, Росії цукрова промисловість Галичини почала занепадати.

Упоміщицьких господарствах значного поширення набуло млинарство. В маєтках діяли водяні, рідше вітряні млини (близько 5 тис. наприкінці XVIII ст.), прибутки від яких становили більше півмільйона золотих ринських і поступалися лише пропінації. Більшість млинів здавалася в оренду. Наприклад, 1786 р. доходи Ходорівського ключа виносили майже 31 тис. золотих, зокрема понад 12,5 тис. – з оренди млинів і перевозів57. У 1842 р. на будівництво водяного млина в с. Улашківці було витрачено 3400 золотих ринських, а уже через два роки прибуток від його роботи виносив 1600 золотих ринських. Поміщицькими млинами в примусовому порядку користувалися й селяни, з яких за помел стягувався натурою так званий мірчук – частка від призначеного на помел зерна. На Буковині найбільшими були млини у Чернівцях (три), Великому Кучурові, Волоці, Чагрі. Вони розташовувалися на головних водних артеріях краю – Пруті, Дністрі, Черемоші, Сіреті та Сучаві.

Великого поширення в поміщицьких господарствах набуло виробництво будівельних матеріалів – цегли, черепиці й вапна. Цегельні заводи й вапнярки діяли майже в кожній великій домінії. На галицькому Поділлі типовим маєтком по виробництву і реалізації будівельних матеріалів був Ягольницький ключ. У 1837 р. тут виробили 43,3 тис. шт. цегли-сирівки, 90 тис. шт. випаленої цегли. У 1839 р. двома цегельнями було випалено 200 тис. шт. цегли. Частково цегла і вапно продавалися населенню. За чотири роки (1837–1840 рр.) було реалізовано на місцевому ринку за готівку 99 тис. шт. цегли і 157 корців вапна58.

Продовжувала розвиватися поміщицька залізодобувна промисловість. Залізоробні підприємства (гути, рудні) зосереджувалися переважно у гірських маєтках Самбірської, Стрийської і Сяноцької округ. У 1825 р. на території Східної Галичини було 15 залізних гут (7 належало магнатам, 7 – державі й одна – церкві), на яких працювало 1400 найманих робітників. Внаслідок низької якості місцевих руд

іполітики центрального уряду галицьке гутництво у середині ХІХ ст. зазнало занепаду.

Упершій половині ХІХ ст. на Закарпатті діяло 15 доменних печей, зокрема у селах Нова Вижниця, Чинадієво, Тур’ї Ремети, Кобилецька Поляна та ін. Найбільшою поміщицькою мануфактурою на Закарпатті було залізоробне підприємство у с. Шелестове, де виготовляли казани, ковадла, плуги, цвяхи, різні інструменти. У 40-х рр. домінія Шенборна вклала значний капітал на його переобладнання, внаслідок чого значно зросли виробничі потужності, розширився асортимент продукції (крім заліза і чавунного литва, тут виготовляли сільськогосподарські машини)59.

Діяло понад 50 паперових підприємств (з них у Галичині – 40), зокрема мануфактурного типу, де працювали більше 10 кваліфікованих робітників60. Продукція поміщицьких папірень забезпечувала потреби галицьких друкарень і тютюнових виробів, новоутворених адміністративних установ, різноманітних канцелярій. Географія галицьких папірень свідчить про те, що паперові мануфактури виникали й концентрувалися переважно навколо Львова й окружних міст. На Буковині (у Вашківцях і Садгорі) й Закарпатті (у Лисичевому, Мукачевому, Нижній Грабівниці

іХусті) паперове виробництво залишалося невеликим і з використанням примітивної ручної технології. У середині ХІХ ст., у зв’язку із конкуренцією з закордонними

виробниками, малі мануфактури відмирають, а великі переходять на фабричне виробництво із застосуванням папероробних машин.

На початку ХІХ ст. у поміщицьких маєтках Галичини існували підприємства по виробництву полотна і сукна. Однак головну роль у виробництві полотна в Галичині продовжували відігравати сільські ткачі. Не витримуючи конкуренції, поміщицькі текстильні підприємства на середину ХІХ ст. занепадають і згодом припиняють існування.

У першій половині ХІХ ст. у Східній Галичині діяло дві фаянсові та п’ять скляних мануфактур, де працювали 162 робітники. У 1802 р. у с. Глинську виникла найбільша фаянсова мануфактура, в якій на середину ХІХ ст. працювало вже 100 найманих робітників. На Буковині своїми виробами славилася скляна гута у с. Красна, посуд якої користувався попитом у Галичині, Молдавії, Наддніпрянщині.

Важливою галуззю поміщицької промисловості Буковини було виробництво поташу, який йшов переважно на склодувні гути краю і на експорт. У 1814 р. діяло 24 поташарні-мануфактури, продукція яких ішла на місцеві гути, а також вивозилася до Пруссії, Чехії, Богемії, Росії та ін. Поташ виробляли і на поміщицьких підприємствах Закарпаття (Мукачево-Чинадіївська домінія, Ужгородська казенна домінія та ін.), щоправда, винятково на експорт61.

Функціонування гуралень, гут, цегелень та інших підприємств потребувало використання чималого обсягу лісового матеріалу. У 1847 р. на території Галичини налічувалося 222 тартаки, які виготовляли гонт, балки, крокви, стропила. З дерева виготовляли поташ, скипидар, мазі, каніфоль, випалювали вугілля. Лісове господарство становило одне з основних джерел прибутків поміщицьких маєтків. Особливо широко промислова експлуатація лісів розвинулася на Буковині, що призвело до різкого скорочення лісових масивів краю. Два перші тартаки засновані 1786 р., а у 1834 р. їх налічувалося уже 29. Багато буковинського лісу вивозилося за кордон – у Молдавію, південні регіони Російської імперії. На Закарпатті у той час діяло близько 200 тартаків, найбільші з яких були власністю Ужгородської та Мукачево-Чинадіївської доміній.

Наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, поділом праці та використанням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що на західноукраїнських землях з’явилися початкові форми мануфактур. Вони виробляли більшість продукції, яка надходила на внутрішній ринок. Мануфактури діяли у залізоробній, паперовій, скляній, борошномельній та інших галузях. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко використовували в купецьких мануфактурах. Однак переростання мануфактурної промисловості у фабричну гальмувалося панівною в краю панщинною системою господарювання. До того ж дешеві товари фабричного виробництва із західних країн послаблювали позиції місцевого мануфактурно-ремісничого виробництва, його конкурентоздатність.

4. Торгівля та транспортна інфраструктура

Втягнення, хоч і повільне, поміщицьких маєтків і заможних селянських господарств у ринкові відносини, зростання мануфактурного виробництва, розвиток міських і сільських ремесел і домашніх промислів, спорудження широкої мережі шляхів і скасування різних обмежень щодо діяльності купецтва сприяли пожвав-

594 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

ленню торгівлі на західноукраїнських землях та їх включенню до світової системи торговельних відносин.

У першій половині ХІХ ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах і 142 інших населених пунктах Галичини. Кількість ярмарків невпинно зростала, хоча кількість ярмаркових пунктів залишалася незмінним, а то й зменшувалася. 1803 р. у Галичині й на Буковині відбувся 121 ярмарок. У середині ХІХ ст. лише у Східній Галичині відбувалося близько 750 ярмарків щорічно62. Ярмарки збиралися в усі пори року, проте найменше – навесні, а найбільше – восени, залежно від наявності товарної продукції у селянських і поміщицьких господарствах. Великі спеціалізовані ярмарки у Східній Галичині і Північній Буковині збиралися у найбільших тоді торгово-промислових центрах – Львові, Бродах і Тернополі (ярмарки коней), Станіславові й Чернівцях (полотно і худоба). У Львові відбувалися знамениті святоюрські ярмарки – в червні та листопаді на площі біля церкви св. Юра. На цих ярмарках торгували текстилем, галантерейними та господарськими товарами іноземного походження, залізним крамом, ремісничими та мануфактурними виробами, продуктами сільського господарства. З Кам’янця-Подільського купці постачали до Львова волів, віск, шкіри. Із Закарпаття надходили товари з Угорщини та інших європейських країн. З Буковини завозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Водночас львівські купці возили полотно, сукно, плужне залізо, прикраси до Ярослава, Снятина, Кам’янця та інших міст Волині й Наддніпрянщини.

В економічному житті Галичини важливу роль відігравали контрактові ярмарки, які щороку збиралися у Львові. Вони перетворилися на біржі, де купували, продавали, заставляли, здавали в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали позики. У 1775 р. у Львові було укладено 1205 угод на суму 39,3 млн золотих ринських, учасниками були 4 тис. осіб63.

Більшість середніх і дрібних ярмарків, що відбувалися у містечках і селах Галичини й Буковини, тривали один-три дні й мали локальний характер. Вони задовольняли потреби місцевих ринків, за формою часто нагадували базари. У 1852 р. на західноукраїнських землях діяло лише два ярмарки, що тривали місяць, – святоюрський у Львові та ярмарок худоби в Журавно, що пояснюється розвитком стаціонарної торгівлі. Широковідомим був ярмарок у с. Улашківці на Тернопільщині, торгові обороти якого сягали понад 2,7 млн золотих ринських (1859 р.). Іноді в ярмаркових операціях брали участь до 60 тис. осіб.

Значну роль ярмарки відігравали і в торговельному житті Закарпаття. У середині ХІХ ст. у Береговому, Мукачевому, Варі, Нижніх Верецьках, Сваляві щороку збиралося 44 ярмарки. Багато ярмарків відбувалося і в інших містах і містечках, зокрема Ужгороді, Хусті, Сигеті, Тячеві, Виноградові, Перечині64. На великих мукачівських ярмарках товарооборот у середньому становив 700–800 тис., а на берегівських – 150–200 тис. форинтів щорічно. Під час мукачівських ярмарків щорічно збирали близько 8 тис. форинтів мита.

Базари у містах діяли щоденно. На них продавали переважно продукти харчування, ремісничі вироби, а також товари, закуплені на великих ярмарках. Між базарами та ярмарками існував певний зв’язок. Крім цього збиралися торги, які за товарообігом та кількістю учасників не поступалися малим ярмаркам. У 30–40-х рр. ХІХ ст. на території Східної Галичини і Буковини щорічно діяло понад 5700 базарів

і торгів. У 1838 р. раз на тиждень базари відбувались у 58 населених пунктах, два рази – в 26 містах і містечках, три рази – у Снятині, Золочеві та Роздолі, і щоденно – у Львові. Як правило, двічі на тиждень базари збиралися в окружних містах, а також там, де працювали солеварні та ремісничі промисли (Делятин, Долина, Калуш, Косів, Стара Сіль та ін.)65.

На Закарпатті базари збиралися також у містах, містечках та деяких селах один-два рази на тиждень у визначені дні: у Мукачевому двічі на тиждень (понеділок і п’ятниця), Ужгороді, Береговому, Хусті, Тячеві – в інші дні. Протягом 1826–1830 рр. в Береговому прибуток від базарного мита виносив понад 2400 форинтів. Товарооборот базарів був невеликим, асортимент товарів – вузьким. На базарах у верховинних містечках і селах переважали продукти тваринництва, овес, гриби, ремісничі вироби з дерева. У низинних районах на базарах продавали зерно, овочі, фрукти, ремісничі вироби66.

Незважаючи на важливе значення ярмарків і торгів, сезонна торгівля вже втрачала своє значення, поступаючись стабільнішим формам товарного обміну. Водночас зростало значення щоденної стаціонарної форми торгівлі, яку вели понад 2 тис. постійних торговельних закладів, у тому числі близько 150 – у Львові. У 1812 р.

уЛьвові було уже 8 гуртових магазинів і 222 крамниці роздрібної торгівлі, велика кількість магазинів з продажу вина, меду, горілки, тютюну. На початку 40-х рр. ХІХ ст. у львівській торгівлі було зайнято 2 тис. осіб, у 1850–1851 рр. – 2700, а в допоміжних торгових підприємствах – майже 8000 осіб. Торгували різними товарами понад 2100 купців67.

Слід виокремити розвиток стаціонарної книготоргівлі у Львові, Станіславові, Тернополі та інших містах Галичини. Найвідомішим книготорговцем того часу був І.Міліковський, річні торгові обороти якого сягали кількох тисяч золотих ринських. Також діяли книжкові магазини Віняра, Піллєра, Франке та ін.

Крім Львова, стаціонарна торгівля розвивалася і в інших містах Східної Галичини. У 1797 р. у Бродах налічувалося 144 склепи і 67 крамниць, які торгували широким асортиментом товарів – від предметів першої необхідності до предметів розкоші68.

Зароджувалася і розвивалася постійна торгівля на Закарпатті. В Ужгороді, Мукачевому, Береговому, Виноградові, Сигеті було вже чимало купців – власників крамниць, магазинів, винних склепів. У середині ХІХ ст. в Ужгороді налічувалося близько 100 винних склепів, а Мукачево-Чинадіївська домінія надавала в оренду м’ясні лавки і 37 різних магазинів.

Значного поширення набуло корчмарювання. Наприкінці XVIII ст. у Галичині на 5467 сіл і міст було 5602 корчми, що становило 20% від загальної кількості шинків Австрійської імперії. На Буковині у 1804 р. була 401 корчма, а 1830 р. лише

уЧернівцях з передмістями – 52 корчми. На початку ХІХ ст. Ужгородська казенна домінія здавала в оренду 80 корчем; Мукачево-Чинадіївська домінія протягом

1843–1848 рр. – 255 корчем.

Посилились економічні зв’язки із західними провінціями Австрійської монархії, а також зовнішні – через чорноморські порти – з іншими країнами. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках фактично усю торгівлю між Австрією і Росією у першій половині ХІХ ст. У 1840 р. у Бродах налічувалося 573 купців, які володіли

596 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

капіталом на суму близько мільйона флоринів. Купці об’єднувались у торговельні фірми й організації. Окремі з них були настільки багатими, що «за заслуги» перед австрійською короною діставали (фактично купували) високі придворні титули. Основні позиції у зовнішній торгівлі тримали, як і раніше, купці вірменського, єврейського та грецького походження. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою – вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Торгівля регламентувалася цісарськими указами та циркулярами, зокрема «Терезіанським тарифом», згідно з якими товари з центральних країв Австрійської монархії вільно, часто безмитно переміщалися до національних окраїн, а у зворотному напрямку (в тому числі й з Угорщини) рух обмежувався високими митними бар’єрами. Це зумовлювало зростання ввозу на західноукраїнські землі фабричних виробів із більш промислово розвинених західних провінцій та корінних австрійських земель, а з другого боку, вони стимулювалися до торгівлі зі своїми зарубіжними сусідами надлишками продукції (галицьке зерно). Згодом (у 1783 та 1796 рр.) митні тарифи для Галичини та Буковини в межах австрійської частини монархії скасували, проте зовнішня торгівля для цих провінцій (попри певні обмеження та тимчасові заборони) залишалася суттєвим фактором у формуванні грошового ринку. Якщо в 1844 р. ввіз становив 221,5 тис., то у 1849 р. – майже 356,8 тис. золотих ринських69. До Галичини надходили сільськогосподарські знаряддя, метал

іметалеві вироби, текстильні й галантерейні товари, цукор, скло, хімічні вироби, аптечні матеріали. Потік австрійських товарів негативно позначився на розвиткові місцевої фабричної промисловості та ремісничих промислів, закріплював за Галичиною роль ринку збуту готових фабричних виробів.

Торгівля на Буковині до 1774 р. проводилася місцевими вірменами, згодом до неї активно долучилися євреї. У 1779 р., за даними К.Енценберга, вірмени мали 100 торговельних точок. З середини 1780-х рр. спостерігається пожвавлення внутрішньої торгівлі, особливо в ярмаркових містах Чернівці, Садгора, Вижниця та Довгопілля, що завдяки діяльності німців та євреїв поступово набувають німецькомовного характеру. Внаслідок цього через 20 років кількість торговців подвоїлась – у 1804 р. налічувалося близько 195 торговців (49 – зерном, 11 – худобою, 16 – рибою, 19 – сільських крамарів), не враховуючи 401 шинкаря і 220 очисників

іпродавців тютюну. Це означало, що в сфері торгових послуг було задіяно (разом із помічниками) від 500 до 800 осіб, кількість яких до 1851 р. збільшилася в чотири рази (до 2 тис. осіб) і пропорційно щодо загалу населення подвоїлося. Основними внутрішніми товарами, частина яких служила й для позакрайової торгівлі, були віск, харчові продукти (збіжжя, риба, мед, бринза, лій, фрукти), худоба (велика рогата худоба, вівці та коні) і продукти тваринництва (смушки, вовна, овчини, смалець)70.

Значну частку в торгівлі між Буковиною та Молдовою становили спочатку буковинські продукти, в 1790–1800-х рр. – буковинська горілка, яка йшла частково в обмін на зернові, а в 1830-х рр. – скло та посуд. Основні напрямки буковинського експорту в міжнародній торгівлі тих років – через Галичину (Львів) чи через Трансильванію (1813–1815 рр.) до Відня та (старим маршрутом) на Польщу та Сілезію до країн Північної Європи надходили забійна худоба, шкіра, віск, через Молдову

та чорноморські порти на Туреччину (Константинополь) – велика рогата худоба, через Новоселицю на російську Бессарабію та південь Росії, а також через Одесу на Близький Схід – поташ.

На початку XIX ст. значно активізувалася торгівля худобою на Буковині. Найбільші тваринницькі ярмарки відбувались у м. Садгора. З 1811 р. вони збиралися вісім разів на рік. На садгірські ярмарки з Росії приганяли по 60–70 тис. волів, а митні прибутки становили близько 200 тис. гульденів71. З 1786 р. в Чернівцях влаштовувалися Василівський і Петрівський ярмарки худоби, які тривали по два тижні. В окремі роки тут продавали до 20 тис. голів худоби. Худоба значною мірою надходила з Османської, а з 1818 р. по сплаті ввізного мита (2 гульдена з вола, 1 гульден із корови) – із Російської імперій. Документи Новоселицької митниці засвідчують величезний обсяг імпорту великої рогатої худоби на Буковину. Десятки тисяч корів і волів служили предметом перепродажу в Австрії (галицькі і буковинські скототорговці закуплену худобу відгодовували брагою на ґуральнях і броварнях, а потім перепродавали у західні провінції, що приносило величезні прибутки). З Буковини в межі Російської імперії вивозили через Новоселицю дошки, драницю, крокви, гонт, кустарні дерев’яні вироби, глиняний посуд, скло, дьоготь і, залежно від врожаю, овочі, фрукти та зерно. У 1840–1841 рр. російський уряд дозволив вільну торгівлю лісом по всій течії Дністра та Пруту, завдяки чому лише через Новоселицю щороку проходило від 600 до 900 плотів лісу-кругляка, так потрібного для Півдня Росії та Кавказу. Загалом, за збереженою документацією, з Новоселиці через митницю у першій чверті ХІХ ст. до Росії було перевезено різних товарів на суму до 3,5 млн руб., а на Буковину – на 4 млн руб.72

Розвиток ринкових відносин загалом і торгівлі зокрема, був немислимий без налагодження необхідної транспортної інфраструктури, а тому уже на зламі XVIII–XIX ст. австрійський уряд одним із першочергових завдань у Галичині й на Буковині вважав покращення занедбаного стану доріг (навіть довкола Львова), які виконували роль торгових і поштових трактів. На території Галичини ще від XVI ст. існували пошти. Зі Львова виходила пошта до Кракова через Перемишль, до Любліна – через Раву-Руську, до Кам’янця-Подільського і до Луцька – через Грубешів. Уздовж поштових трактів будувалися станції, зазвичай у містечках. Розвиток поштових комунікацій особливо посилився із запровадженням диліжансів у перші роки ХІХ ст. На цей час зі Львова вели дві головні поштові лінії: на захід через Радимно, Ярослав до Бялої й далі, на південь через Радимно і Дуклю до Угорщини, та п’ять менших – у напрямку до Золочева, Галича, Самбора, Перемишля, Замостя73.

Після зникнення Речі Посполитої напрямок торгових доріг суттєво змінився. Оскільки на терени, зайняті Росією, не дозволено було вивозити сіль, та й загалом майже перервано усі старі торгові зв’язки між колишніми польськими землями, то наприкінці XVIII ст. дороги на території Галичини простягалися передовсім на Самбір, Сянок, Дуклю, Бялу, Відень.

Уже перші кроки австрійської адміністрації і в Галичині, і в Буковині засвідчували, що розбудова й утримання добротної мережі ґрунтових шляхів належать до пріоритетних в її діяльності. У йосифінські часи (1778–1790 рр.) урядові заходи були спрямовані на будівництво в регіоні перших мощених трактів (битих шляхів). За цей період держава проклала 750 км доріг. У наступні роки спостерігалося ста-

598 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

ле збільшення мережі шляхів, хоча й повільнішими темпами. Протягом останньої чверті XVIII – першої чверті XIX ст. були побудовані головні магістральні шляхи, які зв’язали новоприєднані території з центром монархії, а також з іншими коронними землями, головно з Угорщиною і Трансильванією. Тим самим були створені відповідні умови для функціонування політико-адміністративного апарату та маневрування військ.

На розбудову мережі доріг значною мірою вплинула орієнтація на Відень, оскільки першочерговою потребою була якнайкраща комунікація Львова зі столицею Австрійської імперії, а вже потім – з усіма частинами Галичини. Львів став вузловим пунктом, від якого виходили найважливіші галицькі гостинці. У 1790–1815 рр. це були: 1. Львів–Яворів–Ярослав і далі на захід. 2. Львів–Буськ– Броди і далі на схід. 3. Львів–Глиняни–Золочів–Тернопіль. 4. Львів–Бібрка–Галич– Станіславів. У 1830 р. мережу мощених трактів було розширено напрямками: 1. Львів–Городок–Самбір і далі. 2. Львів–Жовква–Рава-Руська й далі, та відгалуженнями Золочів–Броди і Янів–Рава-Руська. До 1846 р. було прокладено лінію Львів–Стрий і відгалуження Городок – Перемишль.

З 1830-х рр. став помітним спад урядової активності щодо будівництва нових державних шляхів та відтік коштів із цієї сфери. Це зумовлювалося перенаправленням коштів на будівництво залізниць. Після 1830 р. австрійський уряд взявся облаштовувати для стратегічних цілей місцеві дороги, які перебували в гіршому стані, аніж мощені тракти, хоча теж мали господарське значення. Практично повністю покладаючись на місцеві органи у справі місцевих шляхів, центральний уряд наполягав лише на одному: проекти нових доріг, починаючи від повітових, повинні були узгоджуватися з військовим відомством.

Аналогічні процеси у розвитку комунікаційної сфери проходили й на Буковині. Після упорядкування Старого шляху, що йшов з Галичини через Буковину у Трансильванію (1778–1779 рр.), для оптимального військово-стратегічного сполучення і потреб внутрішньої та зовнішньої торгівлі з 1783 р. розпочато будівництво центральної дороги Сучава–Серет–Чернівці, названої по завершенню у 1814 р. дорогою імені Франца І. Інша – військова Вікова дорога, побудована за розпорядженням Йосифа ІІ, тяглася від Галичини через Сторожинець до румунського кордону (1786–1809 рр., 113 км), забезпечуючи зв’язок Галичини з Семигородом.

На відміну від заходів щодо ґрунтових шляхів політика австрійського уряду щодо водних артерій видається менш цілісною, оскільки вдосконалення водних шляхів не розв’язувало тих політико-адміністративних і військових завдань, які ставило перед собою віденське керівництво в цьому регіоні. Їхнє значення могло б різко зрости в разі втілення програми сполучення внутрішніх вод імперії, розробленої наприкінці XVIII ст. Однак цьому завадили значні фінансові та технічні труднощі. У 1784 р. Австрія підписала з Туреччиною торговельну угоду, згідно з якою стала першою серед західноєвропейських держав, торговим суднам якої дозволявся вільний прохід Дарданелл. Це забезпечило стрімкий злет Трієста та різке зниження інтересу до Дністра. Лише з 1816 р., після шлюзування верхів’їв Черемошу й Прута, ці ріки та Дністер використовувалися для лісосплаву, в якому було зацікавлене населення російського Півдня74.

Посилання до розділу 19

1.Іваночко У. Вплив соціально-функціональних процесів на розвиток урбанізації в Галичині кінця XVIII – початку XX ст. // Історична топографія і соціотопографія України: Зб. наук. праць. –

Львів, 2006. – С.258.

2.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині (1774–1918). –

Чернівці, 2005. – С.60-62.

3.Магочій П.-Р. Історія України. – К., 2007. – С.337.

4.Там само. – С.340.

5.Нариси з історії Північної Буковини. – К., 1980. – С.87.

6.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині (1774–1918). –

Чернівці, 2005. – С.80.

7.Шульга І.Г. Соціально-економічні відносини і класова боротьба на Закарпатті в кінці XVIII – першій половині XIX ст. – Львів, 1965. – С.17.

8.Там само. – С.17-18.

9.Див.: Магочий П.-P. Формування національної caмocвiдoмocтi: Пiдкapпaтcькa Русь (1848– 1948). – Ужгород, 1994.

10.Міцюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Русі. – Прага, 1938. – Т.1. –

С.14.

11.Шульга І. Вказ. праця. – С.19.

12.Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму (ХІІІ–ХІХ ст.). – Львів, 1968. – С.31.

13.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях (кінець XVIII –

п.п. XIX ст.). – Львів, 1989. – С.66.

14.Там само. – С.67.

15.Петришин Г., Іваночко У. Еволюція принципів класифікації міст Галичини в австрійський період (1772–1918 рр.) // Книга міст Галичини: Міждисциплінарні дослідження в містознавстві. – Львів, 1999. – С.69.

16.Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. –

К., 1959. – С.108.

17.Нариси з історії Північної Буковини. – К., 1980. – С.87.

18.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.165.

19.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.69.

20.Шульга І.Г.Вказ. праця. – С.167.

21.Там само. – С.21-23.

22.Стеблій Ф., Кравець М., Ілько В. Західноукраїнське селянство у ХІХ – на початку ХХ ст. // Історія українського селянства. – Т.1. – К., 2006. – С.415.

23.Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. –

К., 1959. – С.134-147.

24.Там само. – С.212, 235-255.

25.Стеблій Ф., Кравець М., Ілько В. Вказ. праця. – С.417.

26.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині (1774–1918). –

Чернівці, 2005. – С.85.

27.Нариси з історії Північної Буковини. – К., 1980. – С.91.

28.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.79, 83.

29.Коломиец И.Г. Очерк истории Закарпатья. – Ч.2. – Томск, 1959. – С.32.

30.Огуй О.Д. Вказ. праця. – С.85.

31.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських. – С.14-18.

32.Стеблій Ф., Кравець М., Ілько В. Вказ. праця. – С.417.

33.Там само. – С.418.

34.Огуй О.Д. Вказ. праця. – С.91-92.

35.Коломиец И.Г. Очерк истории Закарпатья. – Ч.2. – Томск, 1959. – С.32. Цит. за: Стеблій Ф., Кравець М., Ілько В. Вказ. праця. – С.426.

36.Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму (ХІІІ–ХІХ ст.). – Львів, 1968. – С.60.

37.Гелей С. Економіка // Історія Львова: У 3 т. – Т.2. – Львів, 2007. – С.30.

600 Частина п’ята. МОДЕРНА ДОБА

38.Galicja od pierwszego rozbioru do Wiosny Ludow. 1772–1849. Wybor tekstów zródlowych / M.Tyrowicz. – Kraków, 1956. – S.115.

39.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.71.

40.Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму. – С.59, 62-63.

41.Лановик Б., Лазарович М., Матейко Р., Матисякевич З. Економічна історія України. – К., 2004. –

С.50.

42.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.72.

43.Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму. – С.181.

44.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині (1774–1918). –

Чернівці, 2005. – С.84.

45.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.75.

46.Зародження робітничого класу на Україні. Середина XVIII ст. 1861 р.: Зб. Док. і матеріалів. –

К., 1982. – С.272.

47.Драк М. Фірма Бачевських у Львові і розвиток лікеро-горілчаної промисловості в Галичині

(1782–1939). – Львів, 2004.

48.Кісь Я.П. Промисловість Львова у період феодалізму. – С.176.

49.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.77.

50.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині. – С.83.

51.Карпинець І. Галицькі залізні гути та їх продукція в 1772–1848 рр. // Зап. НТШ. – Львів, 1937. – Т.154. – С.173.

52.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.80.

53.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.135.

54.Там само. – С.142.

55.Яцкевич Є. Становище робітничого класу Галичини періоду капіталізму (1848–1900). – К., 1958. – С.51.

56.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.33.

57.Герасименко М.П. Аграрні відносини в Галичині в період кризи панщинного господарства. –

К., 1959. – С.28.

58.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.35.

59.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.131, 134.

60.Мацюк О. Папір та філіграні на українських землях (XVI – початок ХХ ст.). – К., 1974. – С.2677.

61.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.146.

62.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях… – С.93.

63.Лановик Б., Лазарович М., Матейко Р., Матисякевич З. Економічна історія України. – К., 2004. –

С.165.

64.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.174-175.

65.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.102.

66.Шульга І.Г. Вказ. праця. – С.177.

67.Гелей С. Економіка // Історія Львова: У 3 т. – Т.2. – Львів, 2007. – С.34.

68.Задорожний В.Є. Товарне виробництво і торгівля на західноукраїнських землях. – С.108-109.

69.Лановик Б., Лазарович М., Матейко Р., Матисякевич З. Економічна історія України. – С.268.

70.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині (1774–1918). –

Чернівці, 2005. – С.87.

71.Гриценко І.А. Економічні зв’язки Північної Буковини з Росією і Наддніпрянською Україною в ХІХ – на початку ХХ ст. – Львів, 1980. – С.76-77.

72.Огуй О.Д. Історія обігу грошових одиниць та їх найменувань на Буковині. – С.89.

73.Іваночко У. Вплив соціально-функціональних процесів на розвиток урбанізації в Галичині кінця XVIII – початку XX ст. // Історична топографія і соціотопографія України. – С.273.

74.Жалоба І. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті XVIII – 60-х роках XIX ст. – Чернівці, 2004. – С.198-200.