7. Запитання для самоконтролю знань

1. Що об'єднує і відрізняє романтичне і реалістичне художнє світо­сприйняття?

2. У чому полягає жанрова своєрідність романтичного живопису?

3. Схарактеризуйте модерн як "останній великий художній стиль".

4. Як розвиток науки і техніки вплинув на мистецькі пошуки кінця XIX - початку XX ст.?

5. Який період в історії культури Росії називають "срібним віком"? Визначте його мистецькі течії.

6. Що означає поняття "національно-культурне відродження України"?

7. У чому полягав вплив прогресивної інтелігенції на національно-культурне відродження України.

8. Роль Т. Г. Шевченка у становленні української культури.

9. Визначте місце Т. Г. Шевченка у світовій культурі.

10. Назвіть головні осередки національно-культурного відродження в Україні у XIX - початку XX ст. та їх провідних діячів.

11. Як саме реформи в галузі освіти сприяли процесу національно-культурного відродження українського народу у XIX - початку XX ст.?

12. У чому особливості розвитку художньої культури в Україні другої половини XIX - початку XX ст.?

13. Доведіть, що українська культура наприкінці XIX - початку XX ст. стала самодостатньою, структурно розвинутою.

8. Література

Греченко В. А, Чорний І. В., Кушнерук В. А., Режко В. А. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти. - К: Література, 2000.

Драгоманов МЛ. Літературно-публіцистичні праці: У 2-х т. - К: Наук, думка, 1970.

Історія культури України в запитаннях та відповідях: У 2-х ч. - К: ПБП "Фотовідеосервіс", 1994. - Ч. II.

Історія України в особах XIX - XX ст. /І. Войцехівська та ін. - К.: Україна, 1995.

Історія української культури /За ред. І. Крип'якевича. - К.: Либідь, 1994.

Емохонова Л. Г. Мировая художественная культура. Учеб. пособие. - М.: Академия, 1998.

Енциклопедія українознавства: У 10 т. - Л.: Наук, т-во ім. Т. Шевченка, 1993.

/Сиршю-Мефодіївське товариство: У 3-х т. — К: Наук, думка, 1990.

Корінний М.М. Короткий термінологічний словник з української та зарубіжної культури. - К.: Україна, 2000.

Шейко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА У XIX СТОЛІТТІ

Доба національно-культурного відродження. Освіта і наука. Розвиток літератури. Театральна та музична культура. Архітектура та образотворче мистецтво.

ДОБА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Головною особливістю соціально-економічного розвитку України першої поло­вини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. З розпадом кріпосницького господарства прискорюється формування капіталістичних відносин. Спостерігається швидке зростання економіки, торгівлі, міст, посилюються темпи руху населення. Розвиток капіталістичних відносин призвів до відчутних змін у соціально-економічному і культурному житті міст.

XIX ст. — суперечлива доба в історії культури України. Саме цього часу було за­вершено послідовну політику позбавлення України державності й національних досяг­нень та культурних здобутків попередніх століть. Територія України входила до складу Російської імперії й Австрії. Ще наприкінці XVI11 ст. на українських землях, що перебу­вали у складі Російськоїімперії, відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і утворені губернії та генерал-губернатор­ства. Внутрішня політика самодержавства на українських землях була спрямована на уніфікацію адміністративноїсистеми цих земель за загальноімперською системою. Ро­сійсько-турецькі війни за Північне Причорномор'я та Крим, ліквідація Запорозької Січі, насильницьке приєднання Російською імперієютериторії Правобережної У країни і Буковини, скасування козацької автономії на Слобожанщині та Лівобережжі й оформлення тут кріпосного права, русифікаторська політика царського уряду — все це сприяло виникненню і поширенню української національної самосвідомості.

У XVIII ст. Європа добре знала посягання центральної влади натрадиційні свобо­ди, якими користувалися окремі міста, регіони або стани. Занепад старих форм украї­нського життя і початок нового періоду в українській історії — національного відрод­ження — були зумовлені тим, що освічені представники етносу вважали, що українська національність перестає існувати, а з нею мова і культура України. З усіх земель украї­нського етносу територія колишньої Гетьманщини та Слобожанщина мали найкращий потенціал, володіли відносно кращими передумовами для формування модерного на­ціонального руху. На цих землях ще жива була пам'ять про політичні права й державний устрій, що донедавна існував тут.

Рух за національне відродження став важливою складовою суспільно-політич­ного життя України XIX ст. У першій половині XIX ст. у європейських країнах з'явля­ються нові наукові погляди на концепцію нації. Основоположником цих поглядів вва­жається німецький філософ Й. Гердер, який одним із перших довів значення націо­нальних мов і фольклору у розвитку національної самосвідомості народів.

На думку сучасних дослідників національних рухів, процес формування націй проходив утрьох етапах: академічному, культурному і політичному. Автором такої періо-дизаціїє професор Празького університету Мирослав Грох. За його теорією на першому етапі відродження національна група стає предметом уваги дослідників, які вивчають фольклорну спадщину, досліджують вірування, звичаї, історичне минуле народу. Ро­биться все це мовою іншого народу. Другий етап національно-культурного відроджен­ня визначений тим, що мова, яка на першому етапі була предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу, яка вживається у науці, громадському житті, у пол­ітиці. І на третьому етапі нація, об'єднана мовою, висуває вимоги до політичного само­врядування, автономії, самостійності.

Формування української національної свідомості у хронологічних рамках виг­лядає так:

— перший етап — кінець XVIIІ - 40-ві роки XIX ст.;

— другий етап — 40-80-ті роки XIX ст.;

— третій етап —90-ті роки XIX ст. — 1914 р.

Періодизацію цю запропонував один із найбільших авторитетів у зарубіжному українознавстві І. Лисяк-Рудницький.

Найважливішими складовими національно-культурного відродження в Україні можна вважати такі:

— зміст і основні результати соціально-економічних зрушень, які характерні для переходу від феодалізму до капіталізму;

— процес формування нації, національної самосвідомості, національної культури;

— змісті реальні результати національно-визвольної боротьби, спрямованої на обстоювання політичної незалежності.

У процесі формування української нації, а водночас, і формування національної культури складається єдина літературна мова, що мало непересічне значення для фор­мування національної самосвідомості.

Особливу роль у розвитку національної самосвідомості відіграв фольклор, початок вивчення якого в Україні припадає на кінець XVIII-початок XIX ст. У процесі націо­нального пробудження виникає національний театр, музика, образотворче мистецтво, домінують національні елементи в архітектурі. Визначеного розвитку досягають осві­тянські традиції, які формуються під впливом етнопедагогіки. Зрештою, саме до цього періоду належить виникнення української журналістики та книгодрукування рідною мовою.

У суспільно-політичному, культурно-науковому і мистецькому житті України дру­гої половини XIX ст. помітну роль відігравали так звані громади — в основі своїй лібе­рально-буржуазні організації української інтелігенції. Громади, передусім, мали на меті вести серед селянства та інших непривілейованих прошарків українського суспільства культурницьку, освітню роботу, домагаючись піднесення самосвідомості українського народу. Громади існували у Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших містах Східної України. Учасники їх також «ходили в народ», вчителювали у недільних шко­лах, збирали фольклорні й етнографічні матеріали, видавали науково-популярні книж­ки для селян. Щодо ідейно-політичних позицій склад учасників громад був неоднако­вий. Поряд з правими громадівцями (В.Б. Антонович, О.Я. Кониський та ін.) у них брали участь і демократи, вихідці з різночинного середовища — О. Черепахін, С. Яст-ремський,Т. Рильський та ін.

До числа демократично настроєних громадівців належав і М.П. Драгоманов — виз­начний соціолог-публіцист, історик, літературний критик і фольклорист. У розвитку суспільно-політичної думки, фольклористики, літературної критики XIX ст. М.Драго-манову належить одне з найпомітніших місць. Він відіграв помітну роль у зміцненні зв'язків східних і західних українських діячів культури, в організації видавничої спра­ви, у пропаганді української літератури у Західній Європі.

У діяльності громад брали участь видатні діячі української культури —драматург М. Старицький та видатний композитор М. Лисенко. Кожен з них зробив свій вагомий внесок у справу піднесення самосвідомості українського народу, зміцнення його тради­ційних культурних зв'язків з іншими братськими слов'янськими народами. М. Ста­рицький і М. Лисенко були активними продовжувачами традицій Т.Г. Шевченка, со­ратниками—однодумцями І.Я. Франка.

У 1876 р. діяльність громад було заборонено, підтиском урядових переслідувань М. Драгоманов і ще деякі громадівці емігрували за кордон. І.Я. Франко писав, що з другої половини сімдесятих років XIX ст. центром української думки стала Женева. Саме тут М. Драгоманов написав більшу частину того, що забезпечило йому визначне місце у літературі та публіцистиці XIX ст.

Діяльність представників демократичного напряму в науці, мистецтві, літературі розгорталася в умовах гострої ідейної боротьби проти різних антинародних сил у сус­пільному й культурно-громадському житті на українських земляхі, насамперед, проти «москвофілів» та народовців, що протистояли розвитку національної культури. «Моск­вофіли» у своїх політичних прагненнях орієнтувалися на російське самодержавство, зневажливо ставилися до національних прав українського народу, до його мови, куль­тури. На сторінках своїх періодичних видань «москвофіли» вели атаку на передову гро­мадську думку, на визвольний рух демократичних сил проти соціального й національ­ного гноблення. Товариства та організації «москвофілів» справляли помітний вплив на значну частину суспільства, на культурно-громадське життя того часу. Представники цієї суспільно-політичної течії лояльно ставилися до гнобительської політики царизму у Східній Україні, схвально зустріли циркуляр Валуєва і 863 р. і царський указ 1876 р. про заборону книгодрукування українською мовою, по суті заперечували право украї­нського народу на об'єднання і національне існування.

Не визнаючи української мови, «москвофіли» користувалися штучно створеним «язичієм» — сумішшю церковнослов'янської, російської і української мов. У ранній період діяльності «москвофіли» все ж відіграли деяку позитивну роль у культурно-істо­ричному розвитку України. Поряд з цареславними, монархічними творами на сторінках їх видань друкувалися і твори О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя та інших пись-менників-класиків, що сприяло посиленню інтересу до культур інших слов'янських культур.

Одночасно з «москвофільською» течією в суспільно-політичному і культурно-гро­мадському житті на західних українських землях помітну роль відіграли так звані «на­родовці». Навколо культурно-освітніх організацій і видань народовців гуртувалася ук­раїнська ліберально-буржуазна інтелігенція, яка у своїх прагненнях орієнтувалася на австро-угорську монархію. У 1868 р. народовці заснували у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта», що ставило своєю метою поширення освіти серед народу, про­будження його національної самосвідомості. У багатьох містах і містечках Галичини існували філії товариства, які організовували читальні, бібліотеки, музичні, драматичні гуртки, видавали газети, журнали, брошури, календарі, підручники для шкіл тощо. «Про­світою» були видані кілька літературних альманахів і збіроктворів українських пись­менників—Т. Шевченка, М. Вовчка, С Руданського, Ю. Федьковичата ін.

У 1873 р. у Львові з ініціативи М. Драгоманова і О. Кониського було засноване «Літературнетовариствоім.Т.Г. Шевченка», яке ставило своєю метою сприяння роз­витку освіти, науки, культури. У його діяльності брали участь передові письменники, вчені, культурні діячі. У виданнях товариства з'явилося чимало цінних матеріалів з історії української мови та літератури, фольклористики, етнографії. 1893 р. «Літературне това­риство ім. Т. Г. Шевченка» було реорганізоване у «Наукове товариство ім. Т.Г. Шевчен­ка» зтрьома секціями: філологічною, історико-філософською, математико-природни-чо-медичною. У діяльності товариства активну участь брав І. Франко, який керував філологічною секцією. У «Записках Наукового товариства ім.Т.Г. Шевченка» публі­кувалися цінні дослідження з різних галузей наук. З 1897 р. товариство очолив історик М. Грушевський.

Капіталістичні перетворення, які стимулювали суспільний розподіл праці і загаль­ний прогрес цивілізації, породили і попит на кваліфіковану розумову працю. Це і стало основним підґрунтям обособления інтелігенції в окрему соціальну групу. 1 хоч у Росії слово «інтелігенція» у значенні соціальної категорії увійшло у вжиток тільки у 60-х роках XIX ст., у 30-40-х роках у Харкові вже складалася освічена еліта, яка відіграла визначну роль у справі національно-культурного відродження. Ця еліта, відносно не­численна, змогла певним чином стати виразницею загальнонародних прагненьу вирі­шенні найактуальніших проблем нації, що не мала своєї державності. Передові пред­ставники освіченого дворянства вели інтенсивну роботу в галузі розвитку культури і національної самосвідомості, що в результаті хоч і не перетворило їх в окремий елемент структури суспільства, все ж дало їм можливість відіграти самостійну роль як натхнен­ників національного відродження.

Таким чином, інтелігенція як соціально-економічний продукт капіталістичних пере­творень стає, водночас, активним чинником цих перетворень. Із розвитком капіталізму участь народних мас в економічному житті краю збільшувалась. Внаслідок загального прогресу просвітництва зростало число вчителів, журналістів, науковців, які зберегли почуття мовної і культурної спільностіз народом.

Загалом умови розвитку культури, науки, мистецтва, літератури як на східних, так і назахідних українських землях у ХІХст. були доситьскладними. Але всупереч постійним репресійним заходам царського і цісарського урядів, на противагу різним реакційним силам, український народ виявив неабияку життєздатність, талановитість і незбориму силу волелюбного духу.

ОСВІТА І НАУКА

Уже наприкінці XVIII ст. Києво-Могилянська академія втрачає роль культурно-освітнього центру. У 1780 р. від пожежі загинула бібліотека академії, яка була найбільшою в Україні, у 1786 р. навчальний заклад був позбавлений матеріальної підтримки і, зреш­тою, у 1817 р. був закритий. У 1805 р. був тимчасово закритий і Львівський університет.

Ще у другій половині XVIIІ ст. в Україні було кілька спроб відкрити університет — 1780р. вБатурині, 1767 — уСумах, 1784 —у Катеринославі, 1786 — у Чернігові. Але жодна із цих спроб не увінчалася успіхом. Врешті-решт, спроба відкрити університет в Україні все ж вдалася, він був відкритий у центрі Слобідської України — у Харкові. Цього часу на Слобожанщині формувалася місцева козацька аристократія, яка поступово поповнювала лави російського дворянства. Дворянство Харкова виділило 400 тисяч карбованців на заснування університету в центрі Слобідської України. 1 вересня 1802 р. була видана царська грамота на заснування університету в Харкові. Це стало можливим завдяки старанням відомого вченого і громадського діяча Василя Назаровича Каразіна.

Офіційне відкриття університету відбулося у січні 1805 р. Першим ректором нового навчального закладу став професор російської словесності, член Росі йської академ її наук — Іван Степанович Рижський. Його роботи «Введение в круг словесности», «Наука стихотворства», посібники з логіки, лінгвістики, переклади праць Монтеск'є, Дідро, Гольбаха та інших філософів стали вагомим внеском у розвиток науки. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення і розвиток мови, п залежність від рівня науки, літератури, філософії, специфічних рис кожного народу. На його думку, мова виникає у процесі становлення людини. Через мову досягається повна відповідність ходу наших думок про світ. Мова і мислення залежать від рівня соціального розвитку, глибини пізнання явищ природи. І. Рижський виступав за розвиток освіти, науки, які, на його думку, сприяють перетворенню і розвитку суспільства. Правомірно стверджу­вати, що діяльність І. Рижського як ректора сприяла розвитку філософії в Харківсько­му університеті, а його думки та ідеї зумовили формування впливової школи харківсь­ких мовників.

З моменту відкриття харківський університет отримав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Статут університету передбачавтворення у межах навчального закладу наукових товариств, друкування власних періодичних відань і наукових праць. Дотогожуніверситет мав право цензури всіх книг, які виходи­ли у Харківському навчальному окрузі.

Харківський навчальний округ був утворений майже одночасно з університетом. Відомо, що у 1828 р. в окрузі було 249 середніх і нижчих шкіл, 1664 учнів і 746 учителів, що вважалося недостатнім для такої великої території. Харківський університет доклав чимало зусиль, щоб поліпшити цю ситуацію.

Структура університету визначалася статутом і складалася з чотирьох факультетів: історико-філологічного, медичного, фізико-математичного та юридичного. В універ­ситеті не було богословського відділення, що було обов'язковим для тогочасних вищих навчальних закладів. Статутом визначалися і обов'язки університету, до яких входили навчальна і наукова робота, утворення навчальних закладів на території навчального округу та керування ними, цензура друкованої продукції, що виходила на території ок­ругу. Структура та обов'язки університету протягом XIX ст. змінювалися внаслідок постійної боротьби передових педагогів за більш глибоку спеціалізацію, за створення справжнього осередку науки і культури. Передові професори університету намагалися втілити ужиття демократичні принципи доступності вищої освіти для всіх.

У Харківському університеті питання про мову викладання набувало надзвичайної гостроти, оскільки більшість професорів, які працювали в перші роки його існування, були іноземцями і викладали не мовою студентів, а своєю рідною мовою. Ректор уні­верситету Рижський І.С. вважав, що від мови викладання і навчання залежить ґрунтов­не засвоєння знань, формування патріотичних почуттів студентів. Ситуація ускладню­валася офіційною забороною навчання українською мовою і довгий час рідною мовою викладався лише курс риторики.

Харківський університет зробив значний внесок у розробку проблем фахової підготовки студентів якза змістом навчання, так і застосуванням прогресивних методів організації викладання. Основною формою навчання були лекціїі спецкурси, щосприяли ґрунтовному засвоєнню матеріалу, розвитку наукових інтересів, формуванню світогляду студентів. Деякі спецкурси були педагогічно профільовані, підготовка педа­гогічних кадрів залишалася одним із найважливіших завдань університетської освіти.

З перших років функціонування університету в Харкові постала проблема забезпе­чення навчального закладу найкращим и науковими силами. Були запрошені викладачі з Росії, з-за кордону. Філософію в університеті почав викладати професор Іоанн Бап­тист Шад, вихованець німецької класичної філософії. Самеу Харкові професор написав свої основні наукові праці, зокрема, сформулював романтичну філософію нації і напи­сав ґрунтовну роботу про природні права людини. І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного роз­витку людства вбачав у його різноманітності. Він вважав, що будь-яке вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навітьз прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які можуть на неї впасти. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції І.Б. Шад завоював симпатії студентської молоді. Ун іверситет став своєрідн им центром філософсь­кого життя у місті, що мало величезний вплив на формування світогляду студентів. Професор Шад наголошував у своїх роботах на необхідність свободи для людини, що було співзвучним з ідеями українського національно-культурного відродження і філо­софською традицією України, зокрема з ідеями Г.С. Сковороди. Але панування таких ідей у суспільстві було не до вподоби існуючому режиму, і у 1814 р. професора Шада було видворено з України у Прусію, а його твори знищено і заборонено.

Розвиток філософської думки у Харківському університеті не був винятковим яви­щем. Зацікавлення філософськими течіями Європи спостерігається в Україні вже у XVII-XVI11 ст. З появою ідей українського національного відродження це зацікавлення стає більш помітним. Захоплені філософією Канта, закарпатські вчені Петро Подій і Василь Довгович у своїх наукових творах дають критичне висвітлення ідей німецького вченого. Прихильниками Гегеля в Україні були Орест Новицький та Сильвестр Гогоць-кий. Цікаві спостереження щодо української і російської ментальності належатьпер-шому ректору Київського університету Михайлу Максимовичу. Працюючи в різних галузях науки (мовознавства, фольклору, етнографії, історії, археології), М. Максимо­вич не обмежувався констатацією тих чи інших фактів, а робив спробу їх теоретичного узагальнення з позицій новітніх на той час філософських поглядів, зокрема натурфіло­софських ідей Шеллінга. Як учений він відстоював зв'язок, єдність теорії і практики, аналізу і синтезу, вимагав конкретного історичного підходу до вивчення явищ природи, феноменів культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умовта рівня науки того часу. Слід зазначити, що авторитет Максимовича як вченого, мислителя мав вплив на стан філософіїу Київськомууніверситеті.

Непересічне значення для формування філософської думки в Україні означеного періоду мали праці лідерів Кирило-Мефодіївськоготовариства. Саме з діяльністю цьо­го товариства пов'язується у сучасному науковому розумінні виникнення власної кон­цепції культурно-історичного розвитку українського народу. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства були викладені у «Книзі буття українського народу», у «Ста­туті слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», у відозвах «До братів українців», «До братів росіян», «До братів поляків», а також в історичних працях Миколи Костомарова «Мысли об истории Малороссии», «Славянская мифология», у роботах Пантелей­мона Куліша «Повесть об украинском народе» та поемі «Україна».

Соціально-політична концепція Кирило-Мефодіївського товариства мала цілу низку положень щодо культурно-історичного процесу, з-поміж яких головне полягало у не­обхідності визнання рівних прав усіх народів на національну самобутність, державну та політичну самостійність, вільний розвиток мови і національної культури. Важливою рисою концепції можна вважати теоретичні положення щодо особливих рис українсь­кого народу і його культури.

Для свого часу кирило-мефодіївці піднялися до розуміння вищих критеріїв демок­ратії - їх програма національного і соціального визволення українського народу була максимальною для свого часу і такою залишалася у своїй основі на всі наступні півтора століття. «Книга буття українського народу» започаткувала в українській історіографії низку концепцій, які обґрунтовували у наступні часи. Велике значення мавтой факт, що своїми документами товариство рішуче утверджувало народоназву «українці». У пері­од, коли царизм почав викидати з політичного вжитку самі слова «Україна», «український», задекларування етноніма «українці» мало важливе значення для утвердження самобут­ності народу.

Слідчі органи встановили склад Кирило-Мефодіївського товариства. До нього вхо­дили: Микола Гулак, колезький секретар; Микола Савич, поміщик Полтавської гу­бернії; Пантелеймон Куліш, службовець освіти; Василь Білозерський, учитель; Микола Костомаров, ад'юнкт Київського університету; Тарас Шевченко, художник; атакож студенти Олександр Навроцький, Панас Маркович, Іван Посяда, ЮрійАндрузький. Зв'язки з товариством підтримували представники інтелігенції з інших міст України.

У творчості члена товариства П. Куліша почувається сильний антеїстичний мотив — орієнтація на землеробську культуру. Саме антеїстич на тематика породжує одну з цен­трал ьн их антитез П. Куліша —антитезу хутора і міста, через що філософську позицію Куліша часто називають «Хутірською філософією».

Щезчасів Києво-Могилянськоїакадеміїу Києві зберігався ідейний клімат україн­ської ментальності, який впливав на формування способу мислення багатьох російсь­ких вчених, що жили й працювалитут. Йдеться про Київськуекзістенціально-гуманістич-ну школу філософії, ідейною підставою якої була українська ментальність. До найбільш відомих її представників належать Микола Бердяев і Лев Шестов, творчість яких при­падає вже на початок XX ст.

Освітній процес в Україні XIX ст. надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Росії й Польщі. Ще у 1696 р. закон, прийнятий польським урядом, заборонив українську мову в адміністративному вжитку. Укази російського уряду і 627, 1628 і 1721 pp. забороняли друкувати книги українською мовою, а видані українською мовою книги підлягали вилученню і знищенню. Укази 1727, 1728,1735 рр. спрямовані на вилучення з церков українських друків і заміну їх російськими. 1720 р. було заборонене українське книгодрукування і у Києво-Могилянській академії. Вже у другій половині XIII ст. всі освітні заклади України поступово перейшли на російську мову.

У XIX ст. національно-культурний рух зазнає нових ударів. Валуєвський циркуляр 1863 р. забороняв видавати українською мовою релігійні та наукові твори. Наступним етапом дискримінаційної політики російського уряду став так званий Емський акт 1876 р. Цим документом уводилася жорстка цензура на українські книги, які ввозилися з-за кордону, заборонялося вживання української мови на сцені. З обов'язковим засто­суванням російського правописуукраїнською мовою дозволялося публікувати тільки оригінальні художні твори та історичні документи.

Вільному розвитку української мови не сприяла й мовна політика Австрійського уряду в Галичині і на Буковині. Львівський університет, де низка предметів викладала­ся українською мовою, у 1808 р. був закритий. Цього часу в Галичині активізується національно-визвольний рух. Біля його джерел стояли діячі «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич,ЯківГоловацький.У 1829 р. з'являється перша в Галичині граматика української мови, автором якої був І. Могильницький. У 1846 р. видано «Гра­матику української мови» Й. Лозинського. Революція 1848 р. стала рішучим поштов­хом для розвитку соціально-культурних рухів у Західній Україні. Цього ж року у Львові пройшов з'їзд учених, після якого було створено культурно-освітнє товариство «Галицько-руська митниця». Товариство починає видавати книги з різних галузей знань. У Львівському університеті відкривається кафедра української мови ілітератури.

Українські університети відігравали помітнурольу науковому, культурно-громадсь­кому житті на східних і західних землях. В університетах України у XIX ст. працювала ціла плеяда видатних українських і російських вчених, які своєю діяльністю уславили вітчизняну науку. З-поміж них — фізик і хімік М.М. Бекетов, математик О. М.Ляпунов у Харкові, астроном Ф.О. Бредихін — у Києві, фізик М.О. Умов, природознавці І.М. Сеченов, I.I. Мечников, О.О. Ковалевський — в Одесі. Внесок цихучениху світо­ву науку вагомий і загальновизнаний.

У галузі історичної науки в Україні цього часу була продуктивною діяльність О. М. Лазаревського — автора численних досліджень, статей, розвідок, які не втратили своєї наукової цінності до наших днів. Наприкінці XIX ст. плідно працювала історик О.Я. Єфименко, в дослідженнях якої правдиво показані народні рухи, оцінено істо­ричні події з демократичних позицій. О.Я. Єфименко виступала також як дослідник творчості Г. Сковороди, І. Котляревського,Т. Шевченка.

Помітною була діяльність професора Київського університету В. Б. Антоновича — історика, археолога, етнографа і фольклориста. Він був головою «Історичного товари­ства Нестора-літописця» при Київському університеті, брав активну участь у підготовці до видання багатотомної праці «Архива Юго-Западной России».

Високого рівня на кінець XIX ст. досягла філологічна наука. Особливо помітна заслуга у цьому професора Харківського університету О. Потебні і створеної ним філологічної школи. Мовознавчі праці вченого, дослідження з психології творчості, фольклористи­ки й етнографії високо оцінювалися сучасниками і досі при вертають увагу дослідників. У великій науковій спадщині О. Потебні гідними на увагу є його відгуки про творчість ряду письменників і видання їх творів. У розвиток української філологічної думки чимало цінного вніс також видатний учений, член-кореспондент Російської академії наук П.Г. Житецький.

Цього ж часу з'являються перші спроби науково висвітлити історичний шлях роз­витку української літератури. Поява нарису про українську літературу в праці О. Пи-пінаі В. Спасовича «Обзор истории славянских літератур», слідом за цим вихід у світ праць М. Петрова «Очерки из истории украинской литературы XVH-XVI11 вв.», «Киев­ская искусственная литература XVII-XVIII вв., преимущественно драматическая», «Очер­ки истории украинской литературы XIX века» сприяли утвердженню самого факту існу­вання української літератури, активізували подальше її вивчення. Вчені-філологи на­громадили великий фактичний матеріал, дослідили окремі періоди історіїлітератури, об'єктивно оцінили велику кількість літературних пам'яток, вивчили біографії пись­менників, робили спроби пояснити історичне, естетичне значення кращих здобутків мистецтва слова в Україні.

У 40-х роках XIX ст. помітно пожвавлюється етнографічна діяльність українських вчених. 1845 р. було створене Російське Географічне Товариство, членами якого стали українські вчені М. Максимович, М. Маркевич, А. Метлинськийтаін. У 1848 р. у межах діяльності цього товариства розпочинаються дослідження в Україні особливостей жит­тя й побуту українців, їх мови, звичаїв тощо. Комісія для опису губерній Київського навчального округу, яку засновано 1851 p., починає видавати наукові збірники, в яких друкується чимало цінних праць з української етнографії. У 1869 р. Російське гео­графічне товариство організувало експедицію в «Юго-Западный край», керівником якої був призначений дійсний член товариства П.П. Чубинський. Експедиція охопила дослідженнями територію Київської, Волинської, Подільської, частково Полтавської, а також окремі повіти Мінської, Люблінської, Седлецької, Гродненської губерній і Бесарабію. У роботі експедиції взяли участь багато культурно-освітніх діячів: М. Драго­манов, В.Антонович, М.Лисенко,О. Русов, М. Костомаров, О. Кістяківський, В.Си-миренкота ін. Багатий фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал, зібраний експедицією, був виданий усемитомах під назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной императорским рус­ским географическим обществом».

У роботі експедиції і виданні її матеріалів діяльну роль відіграв «Юго-западный от­дел русского географического общества», що існував у Києві до появи Емського указу. В і 873 — 1874 pp. цей відділ видав два томи «Записок». Серед матеріалів цього видання праця М.В. Лисенка «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаем», стаття М.П. Драгоманова «Отголо­сок рыцарской поэзии в русских народных песнях», добірка «Думы и песни кобзаря Остапа Вересая».

У XIX ст. значна увага приділялася розробці теоретичних питаньукраїнської фоль­клористики. Роботи М. Максимовича, П. Куліша присвячені дослідженню української народної пісенної і поетичної творчості. Фольклорові присвячує свою дисертацію М. Костомаров. Етнографічні й фольклорні матеріали використовували українські пись­менники у своїй творчості, до того ж вони самі часто були збирачами усної народної творчості. І.Я. Франко поставив українську фольклористику на міцну науково-теоре­тичну основу. Збирання, вивчення та видання народної творчості І. Франко та його од­нодумці вважали завданням першорядної ваги. На народну творчість вони дивилися як на неоціненне багатство духовної культури, в якому відбилася національна і соціальна самосвідомість українського народу. Саме тому звернення до фольклорних джерел вони вважали доцільним і корисним не тільки для майстрів художнього слова, а й для майстрів живопису, скульптури, музики.

Окрема політика російського уряду була спрямована на шкільну освіту в Україні. Середні школи з українською мовою навчання були перетворені майже всі у духовні семінарії. Нові школи, які засновувалися, були винятково з російською мовою викла­дання. Ці школи були чужими для українського населення не тільки мовою навчання, а й програмами, у підручниках розповідалося тільки про російський народ, його звичаї, традиції, історичне минуле.

На Правобережжі шкільна освіта була під кураторством Польщі. Навчання велося тут польською мовою.

Щоб хоч трохи поліпшити стан українського шкільництва, українські студенти у 1859 р. заснували три недільні школи і одну щоденну у Києві. Згодом такі ж школи з'явилися у Харкові, Полтаві, Чернігові. Крім цього, у Києві і удеяких містах України почали засновуватися жіночі недільні школи. Але школам цим не судилося існувати довго. Після розгрому поліцією у 1860 р. таємного студентського гуртка у Харківсько­му університеті, було наказано перевірити діяльність усіх недільних шкіл у Російській імперії і у червні 1862 р. всі недільні школи і читальні були закриті.

Закриття недільних шкіл, репресивні дії щодо інтелігенції, що спілкувалася куль-турно-освітньою роботою, Валуївський, Емський укази значно погіршили освітню спра­ву в Україні. Наприкінці XIX ст. реакційні заходи російського уряду щодо українського національно-культурного руху посилюються. Щоб утримати освіту на українських зем­лях від остаточного занепаду, у Києві і Харкові засновуються «Товариства грамотності», основою діяльності яких стало видання книг для народу. Але дуже мізерна частина їх видавалася українською мовою.

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ ТА ПОЧАТКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ

Процес завершення формування української народності в українську буржуазну націю, який відбувався в умовах розкладу феодально-кріпосницької системи, за­родження і зміцнення капіталістичних відносин обумовив інтенсивний розвиток і вдос­коналення української літературної мови, а отже, й прогрес національної літератури.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 p., коли були опуб­ліковані перші частини «Енеїди» І. Котляревського. Передумовою нової української літератури була усна народнатворчістьта бурлескна література у вигляді травесті й, інтер­медій, носіями яких у XVI11 ст. були мандрівні дяки. «Енеїда» І. Котляревського написа­на на зразок Вергилієвої «Енеїди» у дусі бурлескних творів поезії класицизму, але з українським трактуванням теми. Вихід у світ «Енеїди» був винятково важливим яви­щем в українській культурі. За визначенням М. Максимовича, Котляревський був пря­мим спадкоємцем староукраїнської гумористичної літератури. Твір цей з'явився в пе­ріод, коли українська мова і вся українська культура опинилася під загрозою зникнен­ня. Твір Котляревського продемонстрував усьому світові самобутність і непоборність української нації. «Енеїда» поставила на порядокденний справу народної мови як літе­ратурної.

Майстром травестійної оди в українській літературі означеного періоду вважається Петро Гулак-Артемовський, професор Харківського університету. Він відомий як автор дотепних перекладів римського поета Горація і гострихсатиричних байок. Крім того, П. Гулак-Артемовський був автором перекладів кращихтворів західноєвропейської літе­ратури. Сильною громадською сатирою з виразним національним колоритом сповнені твори Євгена Гребінки. Використовуючи досвіддвох великих байкарів, француза Лєфон-тена і росіянина Крилова, Гребінка створює байки, пройняті жартом, дотепом і їдкою іронією. Серед письменників першої половини XIX ст. виділяється Григорій Квітка-Основ'яненко. Значний вплив на його світогляд мала філософія Г.С. Сковороди. Писав він у дусі класицизму, хоч безсумнівно, його творчість — це зразок раннього українсь­кого романтизму.

У той час, коли найосвіченіша частина суспільства була захоплена ідеями українсь­кого національного відродження, з'являється книга, яка дала змогу українцям ще глиб­ше усвідомити їх етнічну належність. Це була «Історія русів», поява якої й досі є таємни­цею. Автор, обставини і дата написання цієї книги невідомі. Перші згадки про книгу відносять до 1825 р. «Історія русів» — це блискучий політичний трактат, у якому виведе­но десятки вигаданих осіб, подій, дипломатичних переговорів, де в переплетенні зі справ-жніми фактами вимальовується живописне полотно історії України, її високої культу­ри. Розповідь невідомий автор починає з найдавніших часів і доводить до 1769 р. Трети­ну всього тексту займають події визвольної війни під проводом Б. Хмельницького й особистість самого гетьмана. Автор послідовно обстоює думку, що політична та куль­турна історія України має власнудавнютрадицію. Твірзахопив письменниківта нау­ковців того часу і мав величезний вплив на формування національної літератури.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20-30-х років XIX ст., помітно вплинув на подальший розвитоклітератури, натворчість цілої гене­рації українських письменників. Як відомо, цей напрям з'явився у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як противага класицизму. Будучи загальноєвропейським явищем, романтизм у кожній національній літературі-проявив себе самобутньо і відіграв помітну роль у процесі формування націй.

Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мал и європейські романтичні школи: французька (В. Гюго), англійська (Дж. Байрон, П. Шеллі), німецька (Й. Гете, Ф. Шіллер), польська (А. Міцкевич, С. Гощинський).

Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи. У ньому знай­шли відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна самобутність. Поети-романтики оспівують образ національного героя — козака, само­відданого захисника рідної землі. Розвиткові романтичних тенденцій у літературі цього періоду сприявтой факт, що українські письменники близько стояли до народного життя, користувалися скарбами усної народної творчості. Крім того, романтизм в Україні був покликаний боротися за рідну мову, яка була важливим чинником формування націо­нальної самосвідомості і національно-культурного відродження. Романтики визнавали мову як головний чинник розвитку української національної культури і довели здатність цієї культури творити визнані шедеври. Отже, проблема мови, національної культури посідає одне з основних місць в українському романтизмі дошевченківської доби. Ро­мантизм збагатив українську літературу новими жанрами — баладою, драмою, історич­ною поемою.

Першим осередком появи романтизму в Україні став Харківський університет, який на початку XIX ст. був центром духовного життя не тільки Слобожанщини, а й усієї України. У 20-х роках професор Ізмаїл Срезневський згуртовує біля себе однодумців, які цікавляться модерними слов'янськими літературами, класичною німецькою філо­софією, етнографією, усною народною творчістю. Поряд із Срезневським до гуртка харківських романтиків увійшли такі вчені талітератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Олександр Шпигоцький. Поеті педагог, збирач фольклору Лев Боровиковський перекладає українською мовою романтичні вірші й балади з англійської, польської, російської мов, пише оригінальні твори з ро­мантичним сюжетом. Визначну роль у розвитку української віршованої мови і техніки віршування відіграв професор літератури, поет, автор праць з філософії, літератури А. Мет­линський. Микола Костомаров, що писав під псевдонімом Єремія Галка, у поезії і пісні вбачав величезну силу, яка зможе відродити українську культуру. Наукова спадщина М. Костомарова величезна: у його доробку фундаментальні праці з історії України, істо­ріографії, етнографії.

Зрештою, романтизм в Україні досягає своєї завершеності у творчості співця українського народу, Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Поява його «Кобзаря«(1840р.), поеми «Гайдамаки« (1841 p.), збірки «Три літа» (1847 р.) піднесли поета на вершину українськоїлітератури. Під впливом творчості Шевченка почала роз­виватися нетількиукраїнськалітература, ай формуваласяукраїнськадуховність. По­езія Т.Г. Шевченка закликає до своєї, а не чужої мудрості, до збереження славних тра­дицій, до миру й злагоди між людьми. Світогляд Шевченка — це світогляд високогу-манної людини, що знає ціну волі, і тому виступає проти будь-якого поневолення.

Величезний вплив на розвиток національної самосвідомості українського народу мали «Народні оповідання» Марка Вовчка, що з'явилися у 1859 р. Марко Вовчок зроби­ла вагомий внесок у світову літературу, бо ЇЇ творчість — це набуток трьох літератур: української, російської, французької. Крім того, твори письменниці вже у другій поло­вині XIX ст. перекладалися німецькою, датською, угорською і майже всіма слов'янсь­кими мовами.

Багата творчість письменника — романтика Степана Руданського. У його доробку ліричні пісні, історичні поеми «Павло Полуботок», «Мазепа», «Іван Скоропада», пере­клади «Іліади» Гомера, «Слова о полку Ігоревім» тощо.

Активним діячем національно-культурного відродження на Буковині був Юрій Федькович. Він працював у жанрахліричної, історичної поезії, відомі його твори у дра­матургічному жанрі.

Саме в літературі, утискуваній і переслідуваній, з найбільшою силою і повнотою відобразилися суспільно-економічні, громадсько-політичні й культурні процеси у житті українського народу в другій половині XIX ст. Порівняно з іншими видами мистецтва, в художній літературі найповніше і найдосконаліше відбився національний характер, духовне обличчя, психологія представників різних класів і соціальних груп українсько­го суспільства у період утвердження капіталістичних відносин.

Видатних успіхів українська література другої половини XIX ст. досягла, передусім, тому, що в цей час в літературу увійшли такі талановиті письменники, як І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький та ін. Розвиваючитрадиці'ЇТ.Шев­ченка, Марка Вовчка, ці письменники розширили ідейно-тематичний зміст української прози, збагатили її монументальними образами і новими художніми засобами.

Література другої половини XIX ст. відзначається суспільною актуальністю, поглиб­люється критичний підхіддо дійсності, ставляться глибоко актуальні соціальні пробле­ми, підноситься майстерність зображення народного життя і побуту. У кращих творах того часу бачимо глибоке відображення життя народу, розуміння народності як служін­ня народу.

Розмаїтість тем, мотивів, проблем, ідей, що порушувалися у літературі другої полови­ни XIX ст. зумовила розвиток відповідних жанрів. Оповідання досягло значного розвит­ку ще у 50-60-ті роки у Марка Вовчка, Ю. Федьковича, у наступні десятиліття — у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, І. Франка. У 90-і роки широко культивувався жанр новели. Тоді ж розпочали свою літературну діяльність видатні нове­лісти В. Стефаник, Марко Черемшина, Л. Мартович та ін. Прозаїки-новелісти не намага­лися творити розгорнуті образи, портрети персонажів, своїми правдивими картинами життя вони досягай великої сили узагальнення, створившитиповий образ, який стояв у центрі глибоко драматичних соціальних конфліктів. На цей само час припадає бурхливий розви­ток повісті та роману. Для класичного соціального роману XIX ст. характерне широке суспільно-економічне, побутове і психологічне тло зображення життя.

У другій половині XIX ст. помітних здобутків досягло українське літературознав­ство. Головна увага митців, теоретиків літератури спрямовується на зміцнення зв'язків української літератури з гуманістичноюсвітовоюлітературою. На ниві літературознав­ства працювали П. Грабовський, В. Самойленко, М. Драгоманов, І. Франко.

Найвагоміші здобутки українського літературознавства, літератури, історії та теорії української культури пов'язані зтворчістю та науковою діяльністю Івана Франка. Це була особистість, що поєднувала у собі енциклопедичні знання, багатогранністьлітера-турних, наукових та суспільних інтересів. Розвиток новоїукраїнськоїлітератури І.Фран-ко розглядає у контексті світової літератури, надаючи особливого значення художній

традиції. Творчість письменника споріднена з новими явищами в європейській літера-турі кінця ХІХст. і, водночас, відзначається самобутністю і оригінальністю. Глибинни­ми вимірами його творчості є психологічний та філософський аналіз, який простежується у внутрішніх монологах його героїв. Володіючи європейськими і деякими східними мовами, І.Я. Франко збагатив українську культуру духовними надбаннями багатьох народів. І. Франко був новатором у пошуках оригінальних художніх засобів зображення дійсності, у збагаченні української літератури новими жанрами в поезії, прозі, у ство­ренні багатозначних символічних образів, що мають реалістичну основу. Його твори можна назвати соціально-психологічними студіями, в яких явища народного життя письменникрозкриває через внутрішній світ героїв. І. Франко розширив, збагативжан-рові можливості оповідання, ввівдолітератури нові жанри — «образки», казки, притчі, фейлетони, психологічне оповідання і повість, документальну повість

Українська література на межі ХІХ-ХХст. позначена іменами Л. Українки, М. Ко­цюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської. На оновленні літератури цього періоду позначився вплив європейського модернізму, який наприкінці ХІХст. відчутно впли­нув на розвиток української культури.

Соціально-політичні потреби української нації, яка народжувалась, покликали до життя й українську журналістику. Незадоволення народних мас і їх визвольна боротьба проти соціального гніту були могутнім джерелом передових ідей у громадсько-політич­ному житті країни, а отже, в літературі та журналістиці. Журналістика, що виникла на грунті визвольних прагнень народу, не тільки відбивала характер і зміст цих прагнень, а й глибоко впливала на їх розвиток.

Перші газети іжурнали виникли в Україні більш ніж через століття після петровсь-ких «Ведомостей», у той час, коли російська журналістика зміцніла і мала вже свої тра­диції. Цілком природно, що перші в Україні періодичні видання використовували досвід російської преси. Ще у XVIIІ ст. багато вихідців з України (Ф. Прокопович, І. Богдано­вич, В. Капністта ін.) були активними учасниками російського культурного процесу, співробітниками і організаторами ряду друкованих органіву Москві й Петербурзі. По­стійний інтерес до України був характерним для російської преси.

Джерелом для формування української різножанрової газетно-журнальної публі­цистики були великі скарби народнопоетичної творчості українського народу та попе­редня писемна література—хронікально-літописна, ораторсько-публіцистична, по­лемічна, епістолярно-мемуарна, бурлескно-сатирична тощо.

Важливу роль у заснуванні в Україні першої періодики відіграв Харківський універ­ситет. Із Харківським університетом пов'язане існування перших в Україні літературно-мистецькихоб'єднаньі клубів, наукових товариств, друкарні, книхскового магазину — всього того, що готувало грунт для виникнення періодичної преси і створювало умови для її розвитку. У 1815 році в університеті було видано 27 книг, а за попередні десять років — понад 200 — нечувано велику кількість на ті часи. За таких умов у Харкові на початку ХІХст. виникають періодичні видання.

Харківські видання вважають хронологічно першими зразками української періо­дики, хоч ще у XVIII ст. на українських землях з'являлися газети іжурнали польською, угорською, румунською, німецькою, французькою мовами. Харківські видання, на відміну від цієї іншомовної періодики, виникали не за розпорядженням уряду, а з ініціа­тиви місцевих діячів і задоволенням потреби певних соціальних верств українського народу.

Фундаторами і активними діячами журналістики в Україні стали викладачі Харкі­вського університету І.О. Срезневський, Є.М. Філомафітський, Р.Т. Гонорський, В.Г. Маслович, А. А. Вербицький, О. В. Склабовський. Активну участь в організації та редагуванні перших газет і журналів брали Г.Ф. Квітка-Основ'яненкота П.П. Гулак-Артемовський. У цьому теж проявився зв'язокжурналістської справи з розвитком нової української літератури.

Основними питаннями, що на початку XIX ст. стояли у центрі уваги суспільної дум­ки, аотже, і журналістики, були питання політичної свободи, економічного і культур­ного прогресу країни. Важливою проблемою, яка висувалася у той час в українській журналістиці, була проблема можливості розвитку літератури і преси українською мо­вою. Самі вже спроби писати українською мовою доводили ЇЇ реальні можливості як мови багатомільйонного народу. Перші три десятиріччя журнали й газети містили ще дуже мало творів українською мовою і матеріалів, присвячених проблемам української культури. Інтерес до життя українського народу обмежувався здебільшого історією та етнографією. Але вже постановка таких проблем мала принципове значення, оскільки це сприяло посиленню інтересу до збирання і вивчення багатої спадщини українського народу, викликало необхідність нормалізації українського правопису, і зрештою, поро­дило дискусії про права і можливості української мови. У ході дискусій питання перс­пективи української мови не лише було вирішене позитивно теоретично, а й дістало блискуче практичне підтвердження у творчості Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, а згодом — Т.Шевченка.

Першою ластівкою українськоїжурналістики стала газета «Харьковский еженедель­ник», яка почала виходити у травні 1812р. Видавав газету університетський книготорго-вецьЛангнер за допомогою викладачів і студентів університету, зокрема, В.Масловича, К.Нельдхена. У своїй тематиці газета намагалася не виходити за межі губернії і, можли­во, вона могла б утвердити себе у громадському житті Слобожанщини і завоювати при­хильність читачів, але проіснувавши ледве три місяці, вона була закрита за розпоряд­женням столичної цензури.

У січні 1816 р. у Харкові одночасно вийшло два журнали — «Харьковский Демок­рит» і «Украинский вестник». Поява відразу двох часописів свідчила про інтенсивне громадсько-культурне життя у провінційному губернському місті, адже у 1816 р. в усіх провінційних містах Росії видавалося лише 7 літературних журналів (зокрема, два зга­даних харківських).

«Харьковский Демокрит» був першим в Україні часописом сатири і гумору. Вида-вецьжурналу В. Маслович, студент, а потім викладач університету, відомий як ініціатор літературних вечорів, автор кількох поетичних збірок і віршів українською мовою. На шпальтах висміювалось самодурство поміщиків, викривалось казнокрадство, хабар­ництво, раболіпство чиновників, лицемірство церковників. Автори багатьох творів про-

довжували і розвивали традиції української і російської сатиричної літератури та народ­ної творчості. «Харьковский Демокрит» був першою спробою збудити громадську дум­ку, звернути її увагу на окремі негативні сторони суспільного життя. Протягом майже цілого столітгя він залишався єдиним сатирично-гумористичним виданням у Східній Україні.

Одночасно з «Харьковским Демокритом» у Харкові почав виходити і перший в Ук­раїні літературно-художній, науковий та громадсько-політичний щомісячник «Ук­раинский вестник». Ініціатором видання його був професор словесності університе­ту І. Срезневський, аредакторами-видавцями — викладачі університету Р. Гонорський, Є. Філомафітський. Журнал користувався широкою популярністю. Схвальні відгуки про нього давали столичні й іноземні журнали. Дописувачами часопису були активні діячі таємних декабристських організацій — В. Раєвський і О. Сомов, провідні місцеві і столичні вчені й літератори. Сміливі виступи журналу привернули увагу місцевої сто­личної цензури і на початку 1820 р. видання його було припинене.

У 1817- 818 pp. у Харкові видавався галузевий журнал «Украй иски й домовод», газета «Харьковские известия». У 1823 p. вдалося отримати дозвіл на видання «Украинского журнала» під редакцією О. Склабовського. І нтерес до української історії і культури — одна з основних особливостей цього журналу.

Перші харківські видання відіграли помітну роль у розвитку української національ­ної культури, вони стали визначним чинником суспільно-політичного і культурного розвитку України в умовах національно-культурного відродження.

З другої чверті XIX ст. почалося загострення загальної кризи кріпосництва в Росії. Російське самодержавство з особливою жорстокістю почало переслідувати все передове, що загрожувало існуванню кріпосницького ладу. Одержання права на видання жур­налів і газет було пов'язане з великими труднощами і тому в 20-30-ті роки широкого розмаху набуло видання альманахів і збірників, які часто мали періодичний характер.

У 1831 р. у Харкові з'явився перший в Україні альманах — «Украинский альманах», виданий І. СрезневськимтаІ. Розковшенком. У альманасі були опубліковані твори 1.Кот­ляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», статті 1.1. Срезневського про народністьлітератури і про необхідність вивчення української словесності. У виданні альманаху взяли участь М. Щепкін і М. Гоголь.

Гурток 1.1. Срезневського був ініціатором видання ряду збірників під назвою «Запо­рожская старина». Вонивиходилиу 1833-1835 pp., а останній том побачивсвіту 1838р. В альманасі були вміщені фольклорні матеріали, козацькі літописи, друкувалися урив­ки з «Історії русів».

У1833 -1834 pp. вийшли дві книги альманаху «Утренняя звезда». Необхідно відзначити, що більшість художніх творів цього альманаху мала виразну соціальну тенденцію. Альма­нах «Утренняя звезда» являвсобою дальший кроку розвитку української журналістики.

Видання альманахів продовжувалося і в подальші роки. У 1841 р. у Петербурзі Є. Гребінкою був виданий альманах «Ластівка», цього ж року у Харкові — альманах «Сніп», чотири книги альманаху «Молодик» (3 книги у Харкові, четверта — Петербурзі), у 1848 р. — «Южноруський сборник».

Для багатьох наступних видань перші харківські газети, журнали, альманахи збер­ігали значення своєрідних взірців, бо в них були вміщені перші зразки суспільно-політич­них і наукових статей, літературної, театральної і мистецької критики, зразки основних публіцистичних жанрів та основні соціальні проблеми часу. Навколо харківських ви­дань виростала й виховувалась перша когорта журналісті в - видавців, редакторів, пуб­ліцистів.

Інтенсивнішим, порівняно з попереднім часом, розвитком української журналісти­ки позначена остання третинаХІХст. Розвитокцей проходив у складних умовах. Російсь­кий царизм жорстоко придушував національну культуру українського народу, заборо­няв видання українських журналів і газет. Цього часу українська періодика сконцент­рувалася майже вся у Галичині. Деякі з видань мали вузькомісцевий характер, інші набули загальноукраїнського значення і підтримувалися діячами культури і літератури Східної України.

Розвиваючись в умовах класової боротьби, напружених національних процесів, ук­раїнська журналістика тогочасу досить повно відбила характер цих процесів. Уній чітко визначилися кілька ідейно-політичних напрямів, що здебільшого відповідали розташу­ванню класових сил. Це були видання демократичного, революційно-демократичного, ліберально-буржуазного спрямування, атакож виходили газети і журнали, що обстою­вали реакційно-клерикальні позиції.

Літературний матеріалу народовській і «москвофільській» пресі був зовсім незнач­ний. Окремими публікаціями художніх творі в і загальною настановою на національні літературній фольклорно-мовні джерела певним чином виділявся тільки журнал «Прав­да», що почав виходити у 1867 р. Першим журналом, на діяльності якого, йогоеволюції виразно відбилася складність процесу формування нової ідеології, став «Друг», що по­чав видаватися весною 1874р. якорган «москвофілів».

За допомогою цього журналу ідеологи «москвофільського» руху мали намір здійсню­вати свій вплив на молодь. Друкувався часопис «язичієм». Зміст переважної частини матеріалів «Друга» був архаїчним, далеким віджиття. Особливо це стосувалося художніх творів, примітивних за змістом і розрахованих на невибагливі смаки читача. Уперший рік існування журналу панівне місце у ньому посідала «москвофільська» доктрина, але восени 1875 р. до керівного складу журналу увійшов!.Я. Франко. У редакції виникають суперечки, спочатку про мову журналу, а згодом і щодо його змісту та спрямування. Велике значення для еволюції «Друга» мали виступи в журналі М. Драгоманова, його відомі листи до редакції. З середини 1876 р. керівні місця у редакційному комітеті по­сіли М. Павлик, І. Франкотаїх прихильники. «Друг» перейшов на демократичні позиції і засвідчив факт народження українськоїдемократичної журналістики, що мало важли­ве значення для розвитку передової української суспільної думки, літератури, літера-турної критики. Передусім, відкинуте «язичіє» на користь живої народної мови. З'яви­лися нові матеріали, пройняті демократичними ідеями, прагненням правдиво відобра­зити життя народу. Це особливо позначилося налітературно-критичних і публіцистичних виступах часопису. Провідне місце у матеріалах «Друга» посіли твори 1. Франка, перекладні твори передової російської демократичної літератури, літературна критика і публі­цистика. Це спричинило запеклі наскоки на журнал з боку реакції, й у травні 1877 р. він припинив своє існування.

1878 р. під назвою «Громадський друг» вийшли два номери нового часопису, але обидва вони були конфісковані урядом. Після цього І. Франко і М. Павлик вирішили видавати збірники-двомісячники. Так вийшли «Дзвін» і «Молот», які теж були заборо­нені.

« Громадський друг», «Дзвін» і «Молот» багато зробили для формування нової інтелі­генції, здатної служити народові.

Визначною суспільною і культурно-освітньою подією стало видання «Дрібної бібліотеки» у 1878-1879 pp. Це була ідея І. Франка, і саме йому належала низка пере­кладів, передмов до окремих видань, один випуск становить його власний твір. Загалом вийшло 14 випусків. Головне спрямування «Дрібної бібліотеки» полягало в пропаганді ідей революційного просвітництва, зразків прогресивної художньої літератури. Вихо­вання самостійно мислячої передовоїлюдини, палке бажання допомогти їй оволодіти новітніми досягненнями науки, ознайомити з видатними художніми надбаннями—таку мету ставили перед собою видавці.

Керівники й ідеологи «Дрібноїбібліотеки» на чолі з І. Франком не помилилися, їх праця не була марною. Випуски «Дрібноїбібліотеки» здобули популярність і відіграли значну роль у розвитку передових ідей в українському суспільстві.

Випуски «Дрібної бібліотеки» стали тим джерелом, від якого взял и початок ряд інших видань демократично-просвітительського спрямування.

Зсічня 1881 р. у Львові почав виходити ілюстрований літературно-науковий часо­пис «Світ». Видавали його І. Франко та І. Белей. Значне місце у журналі надавалося питанням формування світогляду, ідеології нової інтелігенції. З-поміж численних пуб­ліцистичних матеріалів часопису на окрему увагу заслуговували праці І. Франка, в яких наголошувалося на необхідності здійснення конкретних заходів у галузі культурно-ос­вітньої роботи та ролі інтелігенції у цьому процесі. У суспільно-політичних питаннях часопис продовжував лінію «Громадського друга» і «Молота». Саме у «Світі» були над­руковані твори, які увійшли в скарбницю класичної спадщини: «Борислав сміється*, «Добрий заробок» та ряд поезій І. Франка; низка реалістичних поезій Б. Грінченка; сати­ричні нариси І.Белея та ін.

У 80-х роках в Україні виходила ціла низка періодичних видань різного ідейного спрямування: народовські «Зоря», «Діло», «Правда»; демократичного змісту «Товариш». У 90-і роки в умовах дальшого загострення суспільно-політичної боротьби з'явилися нові демократичні періодичні видання — «Народ», «Хлібороб», «Житє і слово» та ін. Ча­сописи подавали широку інформацію про культурний і літературний рух, про наукове життя у слов'янських країнах, друкували статті про діячів слов'янського відродження, рецензії натвори чеської, польської, сербської літератур.

ТЕАТРАЛЬНА ТА МУ ЗИЧНА КУЛЬТУРА

Українське національно-культурне відродження, яке розгорталося на українських землях у XIX ст., покликало до інтенсивного розвитку й усі форми художнього життя. Це був період зародження й становлення професійного театру і музичної культури.

Уже наприкінці XVIII ст. в Україні з'явився новий тип театру, який став однією з передумов світського професійного театру. Цебув кріпацький театр. Відомим в Україні цього часу був театр поміщика Трощинського у с Кибинці. УдоміТрощинських часто бували освічені люди з передовими поглядами. Керував театром у цьому маєтку Василь Гоголь, батько славнозвісного письменника. Ус. Озерках на Полтавщині кобиляцький маршал Гавриленко навіть побудував спеціальне приміщення для свого театру зтрьома ложами і партером. Відомо, що у цьому театрі виступав навіть Михайло Щєпкін. На Правобережжі свої театри мали деякі польські вельможі. І все ж започаткуванням про­фесійного театру в Україні стали аматорські вистави. Перший постійний театр в Україні був побудований у Харкові за енергійної підтримки Г.Квітки-Ьснов'яненка. Згодом з'явилися театри у Полтаві, Києві, Одесі. Виступали у цихтеатрах не постійні, а мандрівні трупи. Репертуар добирався з інтермедій, шкільноїдрами, з російських трагедій. По­мітною подією стала поява на російській сцені, а згодом і на українській, водевілю з українського життя князя Шаховського«Казак-стихотворец». Водевіль був написаний спотвореною українською мовою, побут, відображений у виставі, теж не відповідав дійсності, за що сучасники піддали гострій критиці цю виставу. Але все ж саме цей водевіль відіграв історичну роль у становленні українського театру. Іван Котляревсь­кий, висловлюючи гострі судження про цю виставу, задумав написати справжній украї­нський водевіль з життя українського села. Таким твором стала «Наталка Полтавка», яка започаткувала нову українську драматургію. Ця оперета і комедія «Москаль-чарів-ник» були поставлені І. Котляревським у Полтаві й саме ці п'єси стали новою точкою відліку для українського театру.

Оформлюючись як професіональне мистецтво, український театр черпав живлющі соки з різних джерел і, насамперед, використовував і розвивав національні традиції театрального мистецтва, звертався до народної творчості. Давні традиційні ігри і обря­ди (сватання, вечорниці, весільний обряд) використовували у свої творах і Г. Квітка-Основ'яненко, і І. Котляревський, іТ. Шевченко. Народна пісня і танок, сатиричні вірші, героїчні думи, шкільна інтермедія — усе це творчо переосмислюється і знахо­дить відбиття у практиці нової української драми і театру. Лірична пісня, соковитий гумор, народний комізм, побутова яскравість характерів — все це входить як важли­вий компонент до драматургії, зумовлюючи своєрідність жанрів і стильових особли­востей українського театру.

Визначними подіями вжитті українських труп були постановки «Горя отума» О.Гри-боєдова, «Женитьбы»,«Ревизора» М. Гоголя. Нацихтворахзросталамайстерністьукраїнських акторів. На перше десятиріччя XIX ст. російський класицизм пережив себе історично, і його штучні канони і схеми майже не відбились на молодій українській драматургії.

Популярними були в Україні російські комічні опери —драматичні твори, де роз­мовні сцени чергувалися з піснями— аріями, дуетами, вокальними ансамблями. І. Кот­ляревський, Г. Квітка-Основ'яненко та їх наступники певним чином використали досвід російської комічної опери, проте вони пішли значно далі, створивши реалістичні п'єси, що правдиво відбивали дійсність, змалювали життєві, багатогранні характери, накрес­лили характерні для того часу соціальні конфлікти. Постаті героїв «малоросійських опер» немовби вихоплені з життя, їх побут змальовано достовірно, сюжетні ситуації вмотиво­вані розвитком характерів, умовами і обставинами народного життя. Саме тому вони увійшли до скарбниці класики української літератури і до нашого часу посідають по­мітне місце у репертуарі театрів.

Перші українські драматурги XIX ст. у своїх «малоросійських операх» щедро вико­ристовували скарбницю народної музичної і вокальної культури. Ці твори тим самим розпочали традицію розвитку музично-драматичного театру. У репертуарах театрів Ук­раїни поступово з'являлося дедалі більше п'єс українською мовою. Здебільшого це були вистави романтичної спрямованості невідомих авторів, але важко було знайти те­атр в Україні, який би не мав у своєму репертуарі «Наталку Полтавку» 1. Котляревсько­го, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «Назара Стодолю»Т. Шевченка. Це були найкращі з творів української драматургії того часу.

«Малоросійська опера» міститьусобі певну соціальну сатиру. Возний у «Наталці Полтавці», Стецько Кандзюбенко у «Сватанні на Гончарівці» — яскраво окреслені сати­ричні образи. Це вже не картонні персонажі комічноїопери, а реальні постаті, показані у соціальних зв'язках із своїм середовищем.

Гострота соціального аналізу, критичне ставлення до козацької старшини відзначає й історичну п'єсу Т.Шевченка «Назар Стодоля» — найкращий зразок української дра­матургії першої половини XIX ст. Органічно зливши у своєму творі романтичне і реаліс­тичне, ліричність і драматизм народної думи, Шевченко підніс розвиток української драматургії на новий щабель, підготувавдраматургічнутворчість М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, Панаса Мирного, І. Франка.

З появою нового українського театру з'являються й імена перших акторів, які при­носять славу цьому театру. Перша половина XIX ст. у театральній культурі України позначена іменами Михайла Щепкіна і Карпа Соленика. Перший з них, викуплений з кріпацтва полтавчанами, виступав на сиенах Харкова, Полтави, Києва, пізніше працю­вав у Москві. Він першим у театральному мистецтві перейшов до реалістичного втілення образу на сцені. Виступи у класичному українському репертуарі принесли успіх і К. Соле-нику. Йоготеатральнадіяльністьпов'язаназтеатрами Києва, Полтави, Одеси, і най­довше Харкова, де він очолювавтеатральнутрупу.

У галузі сценічного мистецтва і, насамперед, мистецтва актора новий український театр зустрівся здвоматенденціями. Першаз них ішла від мистецтва народних лицедіїв, від манери виконання інтермедій, побутових сценок, аматорських вистав. Саме на розвитку її прин­ципів М.С. Щепкії і будував положення своєї реформи сценічного мистецтва.

Друга тенденція спиралась на сценічні канони класичної школи акторського вико­нання. Джерела її— мистецтво столичних акторів, які брали за взірець для себе класич­ний театр Франції, гастрольні виступи німецькихта інших труп у Росії. Холодне удаван­ня, зовнішній темперамент, крик — це ті засоби, за допомогою яких здобували успіх у публіки численні «зірки» сцени. Саме така манера гри була властива й багатьом акторам міських театрів України на початку XIX ст.

Поява реалістичної драматургії викликала необхідність відповідних сценічних ре­форм, змін у акторському мистецтві. Старими засобами неприродного пафосу, декла­мації не можна було правдиво розкрити образи в нових, реалістичних творах. Саме життя вимагало перегляду канонів акторського виконання. М. Щепкін наполегливо запроваджував своє розуміння акторської творчості у тих трупах, де йому доводилося гастролювати. Уславлений майстер не тільки охоче ділився своїм досвідом з партнерами на репетиціях, він збирав акторів після вистав і до глибокої ночі розповідав їм про осно­ви акторського мистецтва, про шлях і засоби роботи актора над роллю. В основі його поглядів насценічне мистецтво лежить розуміння високої суспільної місії театру. Щепкін бачивсилу ідієвість художньої творчості у служінні передовим ідеям, ідеалам гуманіз­му. В основі творчості актора, як неодноразово підкреслював актор, мусить лежати при­родність і справжнє почуття. Джерелом вражень, барв для актора мусить бути, на думку Щепкіна,самежиття. Висловлювання Щепкіназаклалифундаменттеорії сценічного мистецтва життєвої правди і переживання у вітчизняному театрі.

Порядз новонародженим українським театром продовжували побутувати аматорські театральні вистави, які були дуже популярними в Україні. Саме ці вистави стали важли­вим чинником національно-культурного відродження в Україні. Аматори намагалися створити справжній український театр не тільки з національним, а й з ідейним реперту­аром. У 50-60-хроках XIXст. такі вистави відбувалися у Чернігові, Єлисаветграді, Не-мирові. На західних землях аматорський театр виникає при освітньо-культурному то­варистві «Руська Бесіда». Керував трупою О. Бачинський. У 70-х роках аматорський театр виникає у Києві. П'єсидля ньогобули написані М. Старицьким, а музика для п'єс — М. Лисенком. На сцені цього театру була поставлена й перша українська опера «Запо­рожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

Високої художньої довершеності досяг український театр у другій половині XIX ст. Потреба у національному театрі саме в цей період викликалась зрілістю нації, духовни­ми патріотичними запитами народу. Саме тому у центрі боротьби за народний театр українські передові діячі ставили питання репертуару. Організація власного національ­ного театру, заснованого на реалістичних принципах, з ідейно-художнім репертуаром для українського народу була справою великої політичної ваги. Переслідуваний шові­ністичною політикою царського уряду, позбавлений права на життя і розвиток горе­звісними указами і розпорядженнями, український театр переживав тяжкі часи. Владу непокоїла нетільки поява українських книг, а й драматичних творів, призначенихдля народноїсцени. Від переслідування українського театру царський уряд перейшов до цілковитої його заборони. Доходило дотого, що українські народні пісні на концертах виконувалися французькою мовою. Цензурні правила обмежували тематику українсь­ких п'єс. Зміст п'єс мігторкатися селянського побуту, кохання, але ні в якому разі — соціальних проблем. Заборонялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «вольності» українського народу і його боротьбу за незалежність. Вважа­лося неприпустимим, щоб поміщик, інтелігент або чиновник розмовляв українською мовою, у п'єсах ці персонажі мусили розмовляти лише російською. Не допускалася та­кож на сцену перекладна драматургія.

В останню третину ХІХст. видатних успіхів досяг професійний український реалі­стичний театр, який виник, швидко розвинувся і затвердився у духовному житті Украї­ни саме в цей період. Переважно з різночинних кіл українського суспільства східних і західних земель у професійний український театр прийшло багато талановитих акторів, їх не лякали ні постійні урядові утиски та переслідування, ні матеріальні складнощі. Видатні українські діячі розуміли, що для успішного розв'язання прогресивних сусп­ільних завдань часу треба, передусім, глибоко і всебічно знати життя народу, його думи, уболівання. У краших драматичних творах та постановках драматурги, які, водночас, були режисерами і акторами, розкривали типові соціальні явища дійсності.

Після Емського указу (1876 р.) театральне життя в Україні практично завмирає, бо українські вистави були заборонені. У 80-х роках губернатори отримали право давати дозвіл на українські вистави і театральна справа в Україні пожвавлюється. У 1882 р. у Єлисаветграді Марко Кропивницький зібрав українську трупу, до якої увійшли такі ак­тори, як Марія Заньковецька і Микола Садовський. Пізніше до цієї трупи приєднатися 1. Карпенко-Карий, П. Саксаганський і М. Садовська. Організатором хору, оркестру, декорацій був М.Старицький. Ця трупа започаткувала в Україні новий тип професійного театрузісвоїмитрадиціями і власним творчим обличчям. Пізнішетрупарозпалася, вини­кали нові, але всі вони несли далі ті тенденції, які визначали саме український театр.

Розвитоктеатрального мистецтва потребував нового репертуару. Оскільки цензура не дозволяла ставити п'єси ні іноземного класичного репертуару, ні на історичну тема­тику, основну увагу драматурги звертали насільський побут і окремі явища народного життя. Рідне слово і пісня, які звучали зі сцени, були важливим чинником формування національної самосвідомості. Але життя вимагало більш реалістичного, соціально-прав­дивого втілення образів на сцені. На вимогу часу кінець ХІХст. позначений в українській театральній культурі розвитком реалістично-побутового напряму з елементами етно­графізму. Вагомий внесок в оновлення репертуару зробили М.Кропивницький, М.Ста­рицький. І. Карпенко-Карий.

У драматургічній спадщині М. Кропивницького більше 400 п'єс. Переважно його твори показують селянське життя у світлі родинно-побутових відносин. Є у нього і п'єси з життя інтелігенції. Талант М. Кропивницького проявився не тільки у драма­тургії, айу режисерській, композиторській діяльності. Турбота про репертуар для труп, на чолі яких стояв драматург, змушували його інколи давати для сцени п'єси «легкого» і мелодраматичного жанру. З-поміж них є і переробки та запозичення, є й оригінальні твори. Але не вони визначають основну ідейно-художню цінність великої драматургіч-

ноїспадшини письменника. Українська драматургія, як і театр другої половини ХІХст., немислимі без таких класичнихдрам і комедій Кропивницького, як «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «По ревізії», «Глитай або ж Па­вук», «Дві сім'ї» та ін. Драматург показав себе у своїх творах глибоким знавцем життя українського народу, його звичаїв, побуту, мови.

Акторська і режисерська практика Кропивницького була школою вищого ступеня театрального мистецтва, яка і визначила новий період у розвитку українського театру. До театру прийшов не тільки організатор, а, передусім, талановитий послідовник ре­форматорської діяльності великого Щепкіна. Переконання і принципи, що зумовлю­вали характер виконання ролей Кропивницьким-актором, були ним же поширені на творчу сценічну роботу всього колективу. Для Кропивницького як актора характерне було відчуття партнера, прагнення до міцного виконавського ансамбл ю на сцені. Талант режисера підказував йому, що успіх одного актора не є успіхом трупи і що навіть гені­альна гра одного актора неспроможна розв'язати тих ідейно-художніх завдань, які він ставив перед мистецтвом театру. Саме цим акторські і режисерські принципи Кропив­ницького були принципами художника-новатора, діяльність якого й становила одну з основних рис українського театру другої половини XIX ст.

Проблему виховання молодого покоління акторів митець ставив на перший план. Історія українського театру досі не зналатакого, як Кропивницький, режисера-педаго-га. Він виховав кілька поколінь українських акторів, зміцнивши цим справу театраль­ної культури України.

М. Старицький був активним членом Київської громади, яка мала на меті прогре­сивний розвиток української культури у міцних зв'язках з російською та зарубіжною культурою. Вимогливий до себе якхудожник і, вважаючи драматичний видлітератур-ноїтворчості одним з найскладніших, драматург пробував спочатку свої сили удрамати-зації чужих прозових творів, дотримуючись у їх виборі високого естетичного принципу. Зокрема, такими творами були класичні прозові твори М.В. Гоголя, в яких з великою реалістичною і художньою силою оспівувалась Україна. Співтворчість митця з компо­зитором М.В. Лисенком надала певної оперно-музичної жанровості майже всій його драматургічній і сценічній творчості. У плані музично-драматичного жанру написані ним за мотивами Гоголя оперети «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба».

Успіх вистав за п'єсами Старицького здебільшого залежав і від їх сценічних якос­тей. Інсценізуючи прозовий твір, Старицький бачить його на сцені в живому звучанні акторського слова, характерній поведінці дійових осіб, у реальній побутовій обстановці. Поява оригінальних, соціально-вагомих драматичних творів Старицького виправдала гарячі сподівання демократичних кіл українського суспільства. Вони поставили автора поряд з найвидатнішими українськими письменниками другої половини XIX ст. До таких творів, передусім, належать п'єси «Не судилось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан».

Старицький займався перекладом зарубіжної класики (зокрема, «Гамлет» Шекспі-ра), намагався якомога глибше змалювати сучасне йому життя, звертаючись до скарб­ниці усної народної творчості. З-під його пера виходять історичні драми «Богдан Хмель-

ницький», «Облога Буші», які зображають картини боротьби козацтва з поляками у XVII ст. До п'єс історичного характеру органи цензури ставилися з особливою підоз­рою й пильністю. У драмі «Богдан Хмельницький» цензор побачив надію на краще май­бутнє України і заборонив її. Старицький не раз змушений був переробляти п'єсу, і лише через десять років вона була дозволена, але втілення соціально-художнього задуму автора було понівечено, постраждав ідейний зміст драматичного конфлікту.

Драматичний талант Старицького з повною силою виявився у п"єсі «Облога Буші», де знайшли вираження волелюбність і високі почуття народного патріотизму. Звісно, вистава і цієї п'єси була категорично заборонена.

Старицькому як драматургові й особливо режисерові належить провідна роль в організаційно-творчому становленні музично-драматичного жанру — самостійного в ук­раїнському театральному мистецтві. Ніколи до нього не набував цей жанр таких сталих професіональних форм і високих художніх якостей. Разом із М. Лисенком М. Стариць­кий заклав основи українського професіонального оперного мистецтва. Саме це визна­чає місце, роль і значення його творчості в історії українського театру взагалі.

Близько 20 оригінальних п'єс написав І. Карпенко-Карий. Тематика його творчості досить широка: від реалістично-побутових п'єс до романтично-історичної драматургії. ДотогожІ. Карпенко-Карий був одним з найвидатніших акторів українського театру. На сцені він створив різнохарактерні персонажі, які вражали сучасників щирістю, гли­биною почуттів і поетичністю. Він був ідейним натхненником того періоду, коли мис­тецтво української сцени піднімалося до високого рівня критичного реалізму. Драма­тургічна творчість І. Карпенка-Карого визначала в репертуарі театру появу гостро соціаль­ної драми і комедії. Ідея наближення театру до народу весь час не залишала Карпенка-Карого і підштовхнула його на вироблення спеціального статуту театрально­го товариства, якебїздило по селах з добірним репертуаром і міцним акторським ансам­блем. На жаль, за тих умов здійснити цю ідею йому не пощастило.

Ідея створення театру для народу пронизувала всю мистецькудіяльність брата, со­ратника і однодумця І. Карпенка-Карого — П. Саксаганського. Свої творчі принципи Саксаганський бл искуче розкрив на сценічному втіленні творів Карпенка-Карого. Сак-саганський, передусім, відзначав виховний вплив театру на глядача. На глибокому ро­зумінні природи театрального мистецтва, його особливостей і виховної сили впливу на народні маси будував П. Саксаганський свою режисерську практику.

Наприкінці XIX ст. поряд із драматичним репертуаром в українському театрі набу­ває поширення і репертуар музичний. У культурі українського народу музиці належить одне із основних місць. Українська народна пісня за всіх часів своєю магічною силою захоплюваладослідників. Українську пісенністьдосліджували М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, Т. Шевченко. Українські мелодії використовували у своїй творчості російські композитори Глинка, Драгомижський, Мусоргський. На українські теми пи­сали П. Чайковський, С. Рахманінов, М. Римський-Корсаков.

У першій половині ХІХст. українська музична культура зазнає романтичних впливів. Романтизм у музиці позначений глибоким проникненням у внутрішній світлюдини, широким використанням фольклору.

Незабутню сторінку в історію української музики вписав С.С. Гулак-Артемовсь-кий — славетний співак і обдарований композитор, актор оперних театрів Петербурга і Москви, вихованець М. Глинки ідругТ. Шевченка. С. Гулак-Артемовський — автор вокально-хореографічного дивертисменту «Українське весілля», музичної композиції «Картини степового життя циган», водевілю «Ніч напередодні Івановогодня», музики до драми «Кораблеруйнівники», солоспівів «Спать мені не хочеться», «Стоїтьявір над водою» та ін. Та найбільша заслуга композитора полягає у створенні першої української опери «Запорожець за Дунаєм*. У цій опері вперше на повну силу зазвучали українські народні мелодії і саме це визначило творові видатне місце в історії національної музич­ної культури.

Помітною постаттю в українській музичній культурі XIX ст. був композитор, фоль­клорист і культурно-громадський діяч П.П. Сокальський,один із організаторів одесь­кого «Товариства аматорів музики» і музичної школи при ньому. У своїх операх на теми з історії українського народу («Майська ніч», «Облога Дубна»), у фортепіанних п'єсах, у цілому ряді романсів П. Сокальський широко використав багатство мелодій українсь­ких народних пісень. Крім того, він відомий як сумлінний збирач і дослідник українсь­кої, російської та білоруської народної музики.

Помітний внесок у розвиток української музики означеного періоду зробили М.М.Аркас, П.І. Ніщинський, В.І.Заремба.

Композитори О. Лизогуб і Й. Витвйцький були зачинателями української фор­тепіанної музики. Ними створені прекрасні варіації натеми українських народних пісень.

На західних українських землях народна музика пробивала собі шлях у широкий світ професійного мистецтва дещо повільніше, долаючи численні труднощі. Перші захід­ноукраїнські композитори були здебільшого вихідцями з середовища духівництва, ви­ховувалися у духовних навчальних закладах, їх музична освіта не сягала за межі знань канонічнихтворів для церковного вжитку. У 20-х роках XIX ст. у Перемишлі при дворі єпископа І. Снігуровича був заснований постійний церковний хор, в основу якого по­кладені твори Бортнянського. Саме з цього хору вийшли композитори М. Вербицький і І. Лаврівський. Вони писали церковну музику, твори для хору, музику до театральних вистав. Саме М. Вербицький є автором музики до поезії П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» і «Заповіту» Т. Шевченка.

В організації музичного життя в Галичині у 70-90-і роки значну роль зіграв А.К. Вахнянин, письменник, засновник музичного товариства «Торбан», музичної школи при ньому, а також співочого товариства «Боян» і «Вищого музичного інституту ім. М.В. Лисенка» у Львові.

На Буковині у 70-90-і роки помітне місце у розвитку музичної культури посіла творчість поета і композитора СІ. Воробкевича. Його творам притаманна ліричність, елегійність, м'якість і легкість.

На шляху становлення української музичної культури її творці домоглися помітних успіхів, але для того щоб вона могла стати врівень з кращими світовими зразками, по­трібно було з'явитися справжньому генієві, людині, здатної піднести національну му­зику до вершин високого мистецтва. Таку роль в Україні виконав Микола Васильович Лисенко — великий композитор, основоположник української класичної музики. Своєю багатогранною діяльністю М.В. Лисенко зробив для українського народу те, що зробив для російського народу Глинка, для Норвегії Гріг, для Польщі Шопен, для Фінляндії Сібеліус, —підніс українську професійну музику до рівня світового мистецтва. М.Лисен-ко блискуче знав творчість багатьох великих митців світового музичного мистецтва, ко­ристувався їх технікою, але ніколи у власній творчості не відривався від народного фунту. Саме це й дало йому можливість посісти гідне місце у світовій музичній культурі.

Творчість М. Лисенка становить цілу епоху в музичному житті України, своїми за­собами вона слугувала високій меті утвердження української культури як рівноправної серед європейських культур. Композиторська діяльність М. Лисенка розгорталасяу зв'язку з розвитком українського театру, з діяльністю драматичних, хорових і музичних труп, ансамблів, гуртків. До М. Лисенка ніхто з українських композиторів не проник так глибоко в розуміння самобутньої краси, багатства народної пісні й музики. Він не­втомно збирав, вивчав, обробляв народні пісні, на теми народних казок створив дитячі опери. М. Лисенко пропагував народну музику, був захоплений народними думами. Протягом усієї композиторської діяльності Лисенко постійно звертався до творчості Шевченка. Він написав музику більш ніж на 80 поетичних творів Кобзаря. Своєрідним апофеозом всієї музичної Шевченкіани композитора є п'ята частина кантати «Радуйся, нивонеполитая» — «Оживутьстепи, озера», вякій геніальна прозорливість поета, мрія просвітле майбутнє свого народу звучить я к урочистий гімн вільній людині праці. Чис­ленні хори, дуети, тріо, сюїти, кантати створив М. Лисенко натексти українських поетів — Є. Гребінки, С. Руданського, П. Куліша, М. Старицького, 1. Франка, Лесі Українки та багатьох інших. В особі цього композитора українська література має свого найбіль­шого музичного інтерпретатора.

Помітне місце у музичній діяльності композитора посіла творчість М. Гоголя. Серед музичних шедеврів М. Лисенка опери «Різдвяна ніч», «Утоплена», музич на драма «Та­рас Бульба». Цілий ряд поетичних шедеврів зарубіжної класики (Г. Гейне, А. Міцкевича С. Надсона) назавжди увійшли у скарбницю української культури завдяки музиці Ли­сенка, написаній на ці твори. Крім того, протягом усього творчого життя композитор писав музику для дітей, збирав, обробляв народні пісні. Велику наукову цінність в історії фольклористики мають теоретичні праці М.В. Лисенка. В історію української культу­ри він увійшов ще і як диригент, педагог, організатор хоровихта інструментальних ко­лективів і як засновник музично-драматичної школи у Києві.

Під впливом музикального генія М_.Л исенката його творчості виховувалися видатні українські композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, М. Вериківський, С. Людкевич, Л. Ревуцький та багато інших.

Отже, музична культураXIXст. найтіснішим чином пов'язаназ ідеями національ­но-культурного відродження. Набувають розвитку теоретичні й методологічні пробле­ми музикознавства, досліджується народна творчість. Яксамостійна галузь знань з'яв­ляється фольклористика.

АРХІТЕКТУРА ТА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

Розвиток архітектури в Україні у першій половині XIX ст. здійснювався у стилі класицизму, який сполучав у собі геометричну чіткість зі статичністю, раціональність з формами античності. Домінуючого значення у цей період набуває забудова міст. Кожна епоха залишає слід в історії міста. Міста періоду феодалізму і переходу до капіталістич­ного способу виробництва були центрами економічного життя, розвитку продуктивних сил, виробничої техніки, вони впливали на формування ринків, натодішнє село, у них зароджувалися нові суспільно-політичні ідеї. Українські міста і містечка кінця XVIII-початкуХІХст. як центри полків, сотень, повітів, намісництв, губерній тощо, як прави­ло, виконували не лише адміністративні, а й економічні та оборонні функції.

За розробленими проектами забудовувалися нові міста, торговельні й військові пор­ти на Чорноморському узбережжі — Херсон (1778 р.), Севастополь (1784 p.), Миколаїв (1788 p.), Одеса (1794 р.); змінювалися старі центри адміністративного управління — Київ, Чернігів, Полтава, Харків та ін. В основу містобудування цього часу були покла­дені регулярне планування, сполучення міської забудови з природними елементами, ансамблевість центральних площ, на яких розміщувалися офіційні установи. Для архі­тектурного обличчя міських центрів характерна симетрична композиція ансамблів з однаковим ритмом фасадів адміністративних приміщень. При кладами такої забудови можуть слугувати: магістрату Миколаєві (кінець XVI11 ст., архітектор І.Є. Старов), бувші Громадські місця у Харкові (1793-1805 pp., архітектор П.А. Ярославський), Кругла пло­ща у Полтаві (1805-181 1 pp., архітектор А.Д.Захаров). Використання типових проект­них і «зразкових» фасадів жилих будинків забезпечило формування єдиного стилю за­будови прямолінійних або круглих площ. Деякі з них характеризувалися великим простором з невисокою забудовою. На формування архітектурного обличчя міст пев­ною мірою вплинуло будівництво приміщеньторговельного призначення — Контрак­товий дім у Києві (архітектор В. Гесте), гостинні двори у Білій церкві й у Києві (архітек­тори А. Руска і А. Меленський). У південних містах — Одесі, Миколаєві, Херсоні — поширився тип багатоповерхового галерейного будинку, який відповідав місцевим кліматичним умовам. Із розвитком світського мистецтва почалося будівництво спеці­альних театральних приміщень. Першими стали Міський театр у Києві (1804-1806 pp., архітектор А. Меленський), театр в Одесі (1809 p.), побудований за проектом архітекто­ра Ж.Тома де Томона. Одеса цього часу розбудовувалася досить інтенсивно. Авторами проектів в основному були французькі та італійські архітектори. У 1837-1842 pp. були побудовані сходи, які ведуть з Одеського порту на Приморський бульвар. Двісті сходів ведуть до напівкруглої площі, на якій знаходиться пам'ятник Ришельє, виконаний скульптором І. Мартосом.

Розвиток капіталістичної промисловості й торгівлі, зростання апарату чиновників, зародження жіночої освіти, потреба в офіцерських кадрах у зв'язку зі збільшенням регулярної армії, викликали необхідність у будівництві різноманітних навчальних зак­ладів. З'являються будови з визначеною архітектурною своєрідністю - монументальні фасади, підкреслені колонадою античних ордерів, нова планувальна система з широки­ми коридорами з одно- або двостороннім розміщенням приміщень. Такими були: кор­пус Київської академії (1822-1825 pp., архітектор А. Меленський), інститути шляхетних дівчату Полтаві та Києві (1832, 1832-1842 pp., архітектор В. Беретті), університету Києві (1837-1842 pp., архітектор В. Беретті).

План будівлі університету надзвичайно простий і раціональний з притаманною кла­сицизму любов'ю до симетрії і рівноваги частин. Композиція чотирикутного замкнено­го корпусу з великим внутрішнім двором побудована надвохвзаємоперехресних осях— головній ідругорядній. Головна вісь закріплена восьмиколонним портиком, адруго­рядна— проїздами. Основні композиційні вузли плану визначаються розміщенням ве­ликих просторів центрального вестибюля, актового залу і двох просторів церков, які розташовані в кутах корпусу, зверненого у бік ботанічного саду. Широкий коридор пов'язує усі приміщення і класні кімнати між собою. У перекриттях приміщень широко застосовуються зводчасті конструкції, найчастіше хрестові і напівциркульні. Оформ­лення більшості інтер'єрів досить стримане й просте і пов'язане з призначенням спору­ди. Більш парадно виглядають вестибюль, який має колони іонічного ордеру, атакож актовий зал ідві церкви.

Університет має три поверхи, один з яких — цокольний — оброблений крупним рустом. Головний фасад прикрашений восьмиколонним портиком; дворовий, який по­вернений до ботанічного саду, має два напівкруглих ризаліта, оформлених іонічними напівколонами. Більш стримано й просто оформлені бокові фасади. Площини стін двох верхніх поверхів оживляютьтільки вікна, утоплені в ніші, і фриз, розміщений нижче вікон другого поверху. Вінчає будову карниз досконалих пропорцій.

Крім університету, за проектами архітектора В. Берєтті були побудовані й інші спо­руди Києва. У 1850-х роках його сином А. В. Беретті були споруджені пансіон Левашо-вої, де нині знаходиться Президія Академії наук України і приміщення Першої гімназії, яке зараз належить університету.

Класицизм, який був офіційним стилем, виражав високий громадянський пафос, патріотичні настрої. Це знайшло вираження у монументальній скульптурі. У1802-1808 pp. у Києві архітектором А. Меленським був побудований пам'ятник на честь повернення місту магдебурзького права; у 1805-1809 pp. — Колона Слави у Полтаві архітектором Ж. ТомадеТомон;у 1823-1828 pp. —вже згаданий пам'ятник Ришельє в Одесі.

З посиленням кріпосництва у сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури в поміщицьких маєтках. Специфічні особливості властиві палацовим ан­самблям Правобережної України, і будівництві яких використовували ордерну систему. Для палацової архітектури Криму характерною була наявність романтичних елементів. До цього ж часу належать будівництво палацу ПотоцькоговЛівадії, палаців Воронцова в Одесі й Алупці.

У садово-парковому мистецтві спостерігається перехід від регулярного планування, так званих «французьких парків», до ландшафтних (англійських) парків — паркові ансамблі «Софіївка» на Черкащині (1796-1805 pp.), «Александрія» у Білій Церкві (кінець XVIII ст.) та ін.

На західних українських землях класицизм в архітектурі почав затверджуватися ше наприкінці XVIII ст. Композиції будівель стали менш суворими, з широким викорис­танням аркад і барельєфів. Такими є деякі будівлі у Львові, зведені цього часу, зокрема, Міський театр (1837-1842 pp., архітектори І. Зальцман і Л. Пихль), ратуша (1827-1835 pp., архітектори І. МаркльіФ.Трешер).

З формуванням капіталістичних відносин загострюються класові суперечності і в таких умовах релігія посилює свій вплив на народ. Цього часу знову розгортається будів­ництво культових споруд, архітектура яких зазнала суттєвихзмін. Споруджуються ве­ликі міські собори з простими прямокутними формами, з одним одноярусним верхом, що увінчувався сферичним куполом. Обов'язковими ознаками храму стали колонні портики. Серед міських церков у стилі класицизму домінували хрестово-купольні або круглі храми з трапезною і дзвіницею. Будували також квадратні у плані п'ятикупольні собори. Змінився характер дзвіниць. Раніше вони були здебільшого ознакою монас­тирів і розташовувалися над воротами. З кінця XVIII ст. їх почали будувати при міських храмах або окремо від них, або ж у сполученні з ними (дзвіниця Успенського собору в Харкові, 1824-1833 pp., архітектор Є.А. Васильєв).

1801 р. вийшла заборона Синоду на будівництво церков у «малоросійському стилі». У зв'язку з цим спорудження дерев'яних храмів скоротилося, за винятком західноукраї­нських земель, де все щезберігалася місцева традиція.

У 30-40-х роках XIX ст. класицизм занепадає, вироджуючись у сухий казармений стиль з елементами еклектизму. Друга половина XIX ст. характеризується подальшим розвитком капіталізму, що суттєво відобразилось на архітектурі. Росли міста, виникали нові промислові і торговельні центри. У містобудуванні не було планового початку, підси­лювалися тенденції капіталістичного урбанізму. В результаті розвитку промисловості і залізничного транспорту формувалися великі міста (Київ, Одеса, Харків, Катеринос­лав), середні (Львів, Миколаїв, Сімферопольтаін.), біля заводів і шахт виникали про­мислові селища (Маріуполь, Юзівка). Будувалося багато жилих будинків, адміністра­тивних і торгових будівель, але жодна з них не могла зрівнятися за своїми художніми якостями з пам'ятками попередніх епох. Це були роки занепаду архітектури. Еклекти­ка, наслідування, відсутність смаку — це характерні риси архітектури цього часу. На одній і тій же будові можна побачити поряд колони і капітелі різних епох і стилів. Готика уживається поряд з класицизмом, а Ренесанс — з псевдовізантійськими форма­ми. Поступово вдосконалювалася забудова і благоустрій центрів великих міст. Серед досягнень містобудівництва — площа Богдана Хмельницького у Києві, Адама Міцке-вича у Львові, забудова вулиць Дерибасівської і Пушкінської в Одесі, Сумської і Пуш-кінської у Харкові.

У Києві будується Володимирський собор, Оперний театр, Педагогічний музей, Будинок земства та ін. Перший проект Володимирського собору належить петербурзь­кому архітектору П.І. Спарро. Пізніше проектбув перероблений архітектором А.В. Бе-ретті. Будувався собор у 1862-1896 pp. Розпис храму був виконаний під керівництвом професора мистецтв Київського університету А.В. Прахова. Розробку ескізів розпису і художнє керівництво виконанням робіт здійснював В. М. Васнецов за участю видатних художників України й Росії М.В. Нестерова, М.А. Врубеля, П.А. Сведомського таін.

Молодий Врубель, запрошений Плаховим до Києва, зробив ескіз розпису храму, але вони не були прийняті вищим духовенством. Від них збереглися деякі композиції, які зберігаються у музеї.

Розпис, який зроблений за ескізами Васнецова, хоч і поступається глибиною проник­ливості в образ і красою колористичного вирішення Врубелевському задуму, але сприй­мається як високохудожнєтворіння. Виконаний в глибоких насичених коричнево-чер­воних, синьо-зелених і вохристих тонах, він надає інтер'єру урочистого настрою.

Цікаві образи давньоруських князів, написані на опорних стовпах у центральному нефі. Серед них виділяються яскраві образи Ігоря Святославича і Андрія Боголюбсько-го. Величні і сповнені драматизму і трагічного пафосу полотна «Тайна вечеря», «Христос перед Пілатом», «Розп'яття», які розмішені на північній і південних стінах храму.

Центральне зображення — Богоматір у вівтарі належить пензлю Васнецова. Вона пред­ставлена на золотому тлі у легкій ході з дитиною на руках. Традиційний образ Марії з немовлям трактується оригінально і своєрідно. Надзвичайно гарнеїїбл іде обличчя, нена­че наповнене внутрішнім світлом, великі, сповнені смутком і любов'ю очі, ласкаво див­ляться на глядача. Своєю людською красою цей образ переріс тут релігійний змісті пере­творився у хвилюючу поемулюбові й материнства. Васнецовський образ Богоматері вва­жається найкращим із усього, створеного на цю тему в європейському мистецтві XIX ст.

Живопис іконостасів на хорах виконані видатним російським художником Несте­ровым. В іконостасах цікаві зображення князів Бориса і Глібата княгині Ольги. Особ­ливо вивершені образи Гліба і Ольги. Молоде натхненне бліде обличчя Гліба написане у профіль на тлі характерного нестеровського пейзажу, відякого віє й інтимністю, і смут­ком, і тишею. Переливи ніжних золотаво-вохристих, зеленуватих і зелено-синіх тонів іще більше підкреслюють поетичність і ліризм образу. Близьким за колоритом до Гліба є зображення княгині Ольги. Важко відірвати погляд від ніжного окреслення обличчя княгині, пов'язаного «переміткою», і надзвичайної краси й виразності її рук.

Із монументів, які були створені у другій половині XIX ст., найбільш відомими є пам'ятник київському князю Володимиру і гетьману Богдану Хмельницькому.

Пам'ятник Володимиру Святославичу споруджений на одному з придніпровських пагорбів у 1853 р. за проектом В.1. Демут-Малиновського і архітектора К.А. Тона, ста­туя виконана скульптором П.К. Клодтом. На високому п'єдесталі у вигляді баштопо-дібної церкви у псевдовізантійському стилі поставлена бронзова фігура князя Володи­мира. Вінстоїть,злегка відставивши праву ногу, ітримає хрест. Його погляд спрямова­ний у бік просторів Дніпра, який несе свої води біля підніжжя пагорба. На головному фасаді постаменту розміщений барельєф, де зображена сцена хрещення Русі. Безпереч­но вдалими є вибір місця для пам'ятника та його зв'язок з навколишньою природою. Монумент споруджений на скосі гори, висота якої над рівнем Дніпра 70 метрів. Сам природний пагорб слугує йому постаментом і тому, попри на невеликі розміри мону­мента (загальна висота20,4 м, афігура — 4,5), він не губиться серед навколишної природи, його прекрасно видно з усіх сторін і у дуже цікавих ракурсах. Після того, як були споруджені пам'ятник і парк, гірка отримала назву Володимирської.

Цікава доля пам'ятника Богдану Хмельницькому, що був споруджений у 1888 р. за проектом скульпторам. І. Микешина і архітектора В.Н. Ніколаєва. Місце для нього виб­ране за пропозицією самого Микешина — площа перед Софійським собором. Туту 1648 p. після перемог козацького війська над польсько-шляхетськими інтервентами кияни уро­чисто зустрічали свого національного героя — гетьмана Богдана Хмельницького.

Робота над проектуванням і будівництвом монумента тривала досить довго. Пер­ший проект Микешина був дещо іншим. Кінна статуя Богдана Хмельницького стояла на постаменті, де були розміщені три барельєфа, що зображали Збаразьку битву, Пере­яславську раду і зустріч Богдана Хмельницького у Києві. Над барельєфами були розмі­щені фігури кобзаря, українця, росіянина і білоруса. Цей проект не був схвалений. Після суттєвих змін проект був затверджений у 1869 р. Але роботи тривали ще дуже довго: не вистачало коштів для його закінчення. Для зібрання грошей на будівництво по всій країні була проведена підписка, яка дала 46 тисяч карбованців. У 1878 р. була закі­нчена і відлита у бронзі кінна статуя, а у 1880 р. вона була доставлена у Київ. Однакїї не могли встановити, позаяк знову не вистачало коштів, тепер уже на постамент. Архітек­тор Ніколаєв переробив і спростував його проект. Отже, через 19 років після початку робіт пам'ятник був відкритий у 1888 р. Кінь і вершник повернуті у бік Софійського собору. Гетьман одягнений у простий козацький одяг, із зброї при ньому тільки шабля. Він зображений на осадженому коні як би у момент об'їзду строю козаків. Енергійна посадка, могутній порив і владний жест правої руки з булавою передають образ козаць­кого вождя, його волю до перемоги у боротьбі за звільнення українського народу від гніту чужоземних загарбників.

Із поширенням ідей просвітництва українське мистецтво поступово звільнялося від середньовічних канонів і набувало світського характеру, обновлювалася система його художніх виразних засобів. Риси класицизму з його тяжінням до ідеалізації образів до­сить повно проявилися в образотворчому мистецтві. У станковому живописі, зокрема у жанрі портрета, художники звільнилися від іконописної канонічності, у їх творчості підсилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності й духовного життя. Відомими майстрами портрета були Д.Г. Левицькийі В.Л.Боровиковський. Художник В.А. Тропінін вперше зобразив на полотні просту людину. Образи його творі в «Весілля в Куківці», «Українець» сповнені душевної краси і незламної волі. Протягом двох деся­тиліть свого перебування в Україні, коли він був кріпаком подільського поміщика, Тропінін створив чудову галерею портретів селян, картин української природи, жанро­вих сцен. Реалізм Тропініна був кроком уперед у розвитку українського мистецтва.

Принципів достовірності образів, їх психологічного трактування дотримувався у своїх портретах К.С. Павлов («Автопортрет», «Бондар»). Образи його полотен приваб­люють задушевністю, виразною передачею індивідуальних рис. Велика заслуга Павло­ва також у тому, що вій перший серед українських митців створив реалістичні образи людей праці. У картині «Тесляр» художник правдиво, без будь-яких рис ідеалізації подає типовий образ майстра, життя якого пройшло у важкій виснажливій праці.

Високим рівнем професійної майстерності й помітним прагненням до романтичної інтерпретації образу виділялись роботи А. М. Мокрицького («Портрет Є. Гребінки», «Пор­трет незнайомої», «Італійський пейзаж»). Твори А. Мокрицького дещо сентиментальні і мають салонний характер. Крім того, A.M. Мокрицький залишив цінну мемуарну спад­щину «Щоденник художника A.M. Мокрицького».

Самостійним жанром стає пейзаж, який дедалі більше відходить від класицистичної умовності і набуває більшої емоційної виразності і місцевої своєрідності. Про це яскра­во свідчать акварелі О.М. Кунавіна, пейзажі І.М. Сошенка і М.М. Сажина.

Новий етап у розвитку українського образотворчого м истецтва відкрила творчість Т.Г.Шевченка. Вихований на народи их традиціях, він підчас навчання у Петербурзі ознайомився з досягненнями російської та світової культури. У формуванні світогляду Шевченка важливу роль відіграла передова суспільна думка Росії, ідеї Бєлінського, Гер­цена, Чернишевського. Величезний вплив на його творчість мали такі діячі російської культури, як Брюлловта Венеціанов.

Своєю творчістю Шевченко заклав основи критичного реалізму в українському мистецтві. Художник головну увагу приділяє темам, взятим з історії українського на­роду, зображенню його життя, побуту, звичаїв. У жанрових картинах «Селянська сім'я», «На пасіці», у серії малюнків в узагальнюючих образах він правдиво відобразив життя і побут простого народу. У полотні «Катерина» художник показав трагедію української дівчини-кріпачки, зведеної і покинутої офіцером. Зосереджуючи головну увагу на об­разі Катерини, він виділяє її кольором. В образі дівчини Шевченко підкреслює мораль­ну чистоту і глибоку тугу. На другому плані подано постать спокусника, що тікає верхи на коні. Драматичному напруженню сцени сприяє постать літнього селянина, який сидить біля куреня. Його обличчя виражає співчуття до покинутої жінки. Конкретності цій сцені надає український пейзаж з вітряком удалині. У цьому творі Шевченко вия­вив себе великим майстром олійного живопису. Передній план написаний утеплихто-нах, а далина витримана в холоднувато-сірій гамі — у стилі академічної школи. У кар­тині є ще риси умовності, характерні для академічного живопису: невиразно передане світлове і повітряне середовище. Водночас, у ній відчувається зв'язок з народними жи­вописними традиціями. Емоційність, колористична виразність, благородство провідної ідеї ставлять картину в ряд найвизначніших творів українського жанрового живопису першої половини XIX ст.

У 1847 р. Шевченко подорожує Україною. Сповнений нових вражень, він по приїзді до Петербурга задумав видати серію офортів під назвою «Живописна Україна», у якій мав намір показати історичне минуле, побут і звичаї рідного народу, природу України. Шість його офортів — «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині 1649 року» — відзначаються блискучою техні­кою, типовістю образів селян, життєвою й історичною правдивістю.

Ще в перші роки навчання в Академії мистецтв Шевченко багато уваги приділяє портрету. Можливо, найбільшетут позначився вплив на нього його вчителя К.П. Брюл­лова. Віртуозне володіння різноманітними художніми засобами, гострота психологіч­них характеристик притаманні портретам Шевченка, які він виконував аквареллю, масляними фарбами, олівцем або у техніці офорту (портрети М. Луніна, М. Щепкіна, Айри Олдріджа, Ф. Толстого та ін.) Глибоким психологізмом сповнені автопортрети Т. Шев­ченка, які є своєрідним літописом життя видатного українського митця. Уже в ранній своїй роботі «Автопортрет» (1840-1841 pp.) Шевченко показує себе справжнім майстром портретного жанру. В енергійному повороті голови, у погляді молодих і жвавих очей, в різко окресленій лінії губ — і романтична піднесеність, і благородство поривань. Порт­рет виконаний у спокійній колористичній гамі.

По закінченні Академії художник працював у Київській археографічній комісії, щозаймалася вивченням пам'яток старовини. Під час поїздок Україною він виконував багато малюнків, ескізів, етюдів, збираючи матеріал для майбутніх творів. Але задумам його не судилося збутися, довгі роки митець провів у засланні.

У засланні почався новий етап його творчості. Роботи цього періоду позначені глибинним гуманізмом і емоційністю. Значне місце у творчості художника в часи зас­лання посідає пейзаж. Пейзажні замальовки відзначаються тонким колоритом, гармо­нією світлотіньових переходів. Живописна мова художника стає надзвичайно точною і виразною.

Творчість Т.Г. Шевченка становить новий етап в історії українського образотворчо­го мистецтва. Вплив цього талановитого митця багато в чому позначився на творчості художників другої половини XIX ст. -—Л. М.Жемчужникова, 1.1. Соколова, К.О.Трутовського.

Л.М.Жемчужников був другом і палким прихильником великого поета. У своїх статтях, у власній художній практиці Жемчужников обстоював реалістичне мистецтво, виступав проти академічної умовності, відірваності мистецтва від життя. За роки пере­бування в Україні він виконав кілька творів на теми поезій Шевченка — «Чумаки в степу», «Лірнику хаті», «Отара овець, що повертається в село» та ін. У цих творах Жем­чужников виявив себе хорошим рисувальником, художником, який уміє передати ду­шевний стан людини. Як і Шевченко, Жемчужников високо цінував гравюру, вважав цей вид мистецтва доступним широким колам людей. Кращими його офортами вважа­ються «Покинута», «За штатом», «Українськадівчина», «Портрет П.А. Федотова». Офорти Жемчужникова відзначаються високою технікою виконання. Однією з характерних рис його творчості є те, що тематику для більшості своїхживописних і графічних робіт він бере з життя України, її народу.

Зображенню життя українського народу присвятив свій талант 1.1. Соколов. У своїх творах художник відтворює народні звичаї, костюми, архітектуру. Пейзаж у жанрових творах Соколова завжди активний, він допомагає глибше розкрити їх зміст. Це відчу­вається в його картинах «Жінка з дітьми», «На баштані», «Ніч на Івана Купала» та ін.

Цього часу в образотворчому мистецтві спостерігаються нові тенденції. У мистець­ких колах Петербурга виникає новий художній рух, який був позначений соціальними впливами. Відкидаючи гасло «мистецтво для мистецтва», лідери цього руху вважали, що мистецтво повинне слугувати громадянським ідеалам. У 70-х роках у межах цих ідей з'являється Товариство пересувних художніх виставок. Ідеї російських та українських демократів, діяльність Товариства, у складі якого було багато й українських художників, обумовили піднесення художнього життя в Україні. Суттєві зміни сталися у га­лузі художньої освіти. Цього часу засновується Одеська малювальна школа (1865 p.), Харківська малювальна школа М.Д. Раєвської-Іванової (1869 p.), Київська малюваль­на школа М.І.Мурашка(1875р.). Ці навчальні заклади відіграли важливу роль у підго­товці місцевих художніх кадрів і активізації художнього життя України.

Діяльність передвижників, їх шорічні виставки у великих містах стимулювали роз­виток українського мистецтва, сприяли виникненню місцевих художніх об'єднань. Виникає Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство ху­дожніх виставок, Товариство для розвою руської штуки (мистецтва) уЛьвові та ін.

Українська тема знайшла яскраве вираження у творчості видатного російського ху­дожника І.Ю. Рєпіна, вихідця з України. Широковідомі його полотна «Українськахата», «Запорожці пишутьлиста турецькому султану», «Козакустепу. Посліду», «Чорноморська вольниця», портрети Т.Г. Шевченка, С.М. Драгомирової, М.І. Мурашка. З великим захопленням писав видатний митець про українське мистецтво, підтримувавтворчість українських художників.

Поетичну красу України оспівали у своїх пейзажах І. К. Айвазовський («Чумацький обоз», «Весілля на Україні», «Український пейзаж»), М.М. Ге («Місячна ніч. Хутір Іваї-і-івський», «Ранок. Хутір Іванівський»), А.І. Куїнджі («Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі», «Українська ніч»), І.М. Крамськой («Місячна ніч», «Русалки»та ін.).

Проблеми пореформеного українського села, переживання простоїлюдини-трудів-ника передавали у своїхтворах художники, які були тісно пов'язані з передвижниками: М.Д. Кузнецов («У свято», «Назаробітки»), К.К. Костанді(«Влюди», «У хворого това­риша»), М.К. Пимоненко («Збірсіна», «Весілля у Київській губернії» та іп.).

ДЕКОРАТИ В НО-ПРИКЛАДИ Е МИСТЕЦТВО

Наприкінці XIX ст. у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин на селі зростає кустарна художня промисловість і фабричне виготовлення масової продукції. У ряді галузей помітне наслідування національних художніх традицій. Поширеними видами художнього виробництва в Україні були керамічне, зокрема фарфоро-фаянсове, вироб­ництво кахлів і декоративне виготовлення текстилю — вишивок і килимів.

Килимарство, вишивка, кахельне виробництво хоч і мали товарне значення, але були такорганічно пов'язаніздомашнім виготовленням народнихтканин і деталей вбрання, з народним художнім гончарством, що ці види слід розглядати разом з усіма іншими галузями народного декоративно-прикладного мистецтва.

Фарфоро-фаянсові виробництва виникали в місцевостях, багатих на родовища вог­нетривких глин, каолінів, з великими лісовими масивами (переважно на Волині та Чер­нігівщині), де були осередки гончарів і майстрів гутного скла. У фарфорове виробницт­во місцеві митці перенесли багатовіковий художній досвід. Народні традиції виявлялися у трактуванні форм, у характері розпису. Не тільки сюжет чи мотив фарфорового розпису XIX ст., алей колір, спосіб нанесення фарб, поєднання мал юнка з тлом, макси­мальне використання пластичних властивостей матеріалу — все це свідчить про націо­нальну своєрідність творів прикладного мистецтва.

Здавна Україна славилася своїми майстрами обробки дерева. З дерева будували жит­ла, господарські та оборонні споруди, церкви, пам'ятники, виробляли предмети сільсько­господарського і домашнього вжитку, меблі, посуд, пряничні форми тощо. Мотиви плас­кої різьби по дереву збереглися у побутових селянських виробах. Нею оздоблювали полиці для посуду, божниці, днища для гребеня, ярма, задники возів та саней. Особливо широко використовувалась різьба в іконостасах, кіотах, підсвічниках.

Для численних селянських виробів із дерева XIX ст. була характерна різьба, що відрізняється від старовинної плоскої різьби. Тут значно збагатилася орнаментика гео­метричного й рослинного характеру. У більшості виробів орнаментом покривалися ве­ликі поверхні, причому масштаб малюнка залежав від розмірів і призначення предмета. В композиції орнаменту часто зустрічалися кола і півкола великих розмірів, що склада­лися з дрібних елементів. Наприкінці ХІХст. поширюється виготовлення для продажу дрібних виробів з дерева, у яких важливим було не вжиткове значення, а декоративне, художнє.

Одним із характерних видів народної творчості є настінний розпис, у декоративній майстерності якого виявилися естетичні особливості й смаки українського народу. Озна­ченого періоду художній розпис був досить поширеним, цього ж часу він став об'єктом вивчення художниками, етнографами і мистецтвознавцями. Найбільшого розвитку на­стінний розпис набув у степових районах України, де гладенькі, обмазані глиною стіни хат являють собою зручні площини для нанесення на них будь-якого малюнка.

Настінний розпис виконувався найчастіше кольоровими вохристими й червоними глинами, розведеними сажею та синькою, а також рослини ими й мінеральними фарба­ми. З ХІХст. для розпису стін всередині хат, аз XX ст. і для розписів на папері почали широко вживати різноманітні анілінові барвники. Фарби при цьому розводилися на рідкому борошняному клеї, молоці та яйцях, щоб надати малюнку блиску. Застосування мінеральних фарб зробило розписи поліхромними, нарядними й багатими. Найпошире­нішими мотивами орнаментики були квіти, звідси й термін «квітчасті» хати.

Настінним розписом оздоблюють стіни зовні і всередині хат, вікна та двері, сволоки і найчастіше печі. Розташування і характер малюнка завжди тісно пов'язані з архітекту­рою будівель та їх конструкцією. Декоративний розпис широко застосовувався в Ук­раїні не тільки взовнішньомута внутрішньому оздобленні жител. Ним прикрашалися також меблі й різні господарські речі.

Любов українського народу до орнаменту яскраво виявилась у писанкарстві. У роз­писі писанок виходили із декоративних завдань і суворо дотримувались установлених традицій. З писанками в народному побуті було пов'язано багато звичаїв і обрядів. Із «щасливим» візерунком їх закопували весною в полі або при закладенні житла, дівчина дарувала зроблену нею писанку нареченому тощо. Орнаментика писанок, по суті, є твор­чою переробкою старовинних мотивів вишивки, ткацтва, різьблення. У виконанні їх проявилися декоративні прийоми української народної творчості. Основний прийом — симетричне розташування орнаменту. В писанках зустрічаються всі види орнаменту — геометричний, геометризований, рослинний. Гуцульські художники часто вводять в композицію фігури тварин-оленів і коників, які не зустрічаються в орнаментиці писа­нок інших регіонів.

Гончарство відоме на території України ще з неолітичних часів. Період розквіту ху­дожнього гончарства припадає на XVIII-першу половину XIX ст. У цей час у всіх районах гончарного виробництва з'являються визначні майстри з яскравою індивіду­альністю. Вони створюють художньо досконалі форми виробів, розширюють їх асорти­мент і застосовують нові технічні прийоми декоративного оформлення та обробки.

Найпоширенішим типом виробів київського, полтавського, чернігівського та інших центральних районів гончарного виробництва України є червоний керамічний посуд — полив'яний та розмальований. У південних та південно-західних районах великого по­ширення набула біла полив'яна кераміка. На Тернопільщині зберігається «димлений» посуд з легкою геометричною орнаментикою. Він нагадує стародавню кераміку Київ­ської Русі.

Цього часу все інтенсивніше розвивалися прийоми декоративного оформлення ке­раміки. Яскраво це видно на виробництві кахлів, поширеному на території України ще з часів Київської Русі. У XIX ст. кахляні печі стають не тільки прикрасою багатьох покоїв вельмож і поміщиків, але входять і в побут народу. Узори для розпису кахлів народні майстри брали з навколишнього життя, звідси велика різноманітність тем і сю­жетів. У кахлях XIX ст. є малюнки з рослинним орнаментом, різними фігурами, зобра­женнями побутових сценок, птахів, тварин тощо. За характером малюнка кахлі можна розподілити наживописні та орнаментальні. У різноманітному колориті розписних кахлів помітна своєрідність художніх традицій окремих регіонів У країни.

XIX ст. подарувало українській культурі багато визначних майстрів гончарного ми­стецтва. Наоснові усталених місцевих традицій народні митці створювали нові художні форми з чіткими стильовими особливостями. Історія залишила нам ім'я подільського майстра Адама Боцуци. Його кераміка відзначається особливим лілувато-коричневим витонченим малюнком на світлому тлі теракоти. Мальовничістю виділяються керамічні роботи відомого львівського майстра Василя Шестопальця. Фарби його прозорі й світлі, улюблені тони —зелений із блакитним відтінком і жовто-коричневі.

Для кераміки центральнихобластей України характерні елементи орнаментики: ви­ноград, зірки, ягоди тощо.

Особливою декоративністю .відзначаються вироби опішнянських майстрів. У XIX ст. яскравий слід у стильовому спрямуванні місцевого гончарстав залишив Федір Червінка. Він почав вводити у побутові речі ліпні орнаментальні деталі, часто застосовував штучне гравірування. Учень Ф.Червінки Ю. Різник використовував для своїх композицій різні мотиви: хміль, барвінок, соняшник. Подібні мотиви зустрічаються і в роботах інших майстрів. Малюнок в усіх опішнянських майстрів площинний, він добре розміщується на поверхні і вдало поєднується з формою предметів. У 90-х роках XIX ст. майстер Л и-бещакзапочаткував новий напрям у гачузі керамічного опішнянського розпису, ввівши до нього мотиви вишиваних узорів. Пишні барвисті узори з великими декоративно трак­тованими квітами на розлогих вітах стали характерною особливістю кераміки опіш-нянських майстрів.

Для народної кераміки XIX ст. характерна і наявність різноманітної за своєю фор­мою народної керамічної декоративної скульптури. У цих невеликих творах — і сокови­тий гумор, і почуття декоративності, і лаконічне уявлення форми.

Безпосередньо пов'язаними з народним побутом в Україні були також ткацтво і ви­шивка. Ці види народної творчості були поширені на всій території'У країни. Вироблялися різноманітні тканини, зокрема рядна, скатертини, рушники та інші побутові речі. Ці вироби оздоблювалися тканими узорами, атакож узорами, виконаними технікою вибій­ки і вишивками. Виготовлялися також різні за призначенням, типом і технікою виконан­ня килими. Українські килими відзначаються багатством і різноманітністю орнаменталь­ної композиції, тонкими барвами. Орнамент килимів, будова усієї його композиції, ма-люнококремихелементівнадзвичайно різноманітні, і в різних районах України мають власне трактування і своєрідне вирішення. Еволюція художніх форм українського кили­ма відбувалася не тільки шляхом зміни колориту і композиційних прийомів, а також шляхом зміни характеру і прийомів стилізації малюнка. У XIX ст. трактування окремих елементів рослинних мотивівдедалі більше наближається до натури.

До декоративного ткацтва належить виготовлення узорчастих полотен, вовняних носильних тканин і високохудожніх вишивок. Пол отнаткали з льняної та конопляної пряжі різних сортів. Узори тканин створювалися переплетенням ниток і мали встанов­лені з давніх часів назви — «окружки», «сосонки», «гречечка», «коропова луска» тощо. Узорчасті конопляні та льняні рядна ткали з червоними й синіми смугами, часто до поперечно-смугастих композицій вводили нескладний геометричний орнамент. Кольо­рові рядна ткали також і клітинами з двох кольорів — «кватерками» та «грядками».

Багато вироблялося в Україні і різноманітних вовняних тканин для жіночого вбран­ня — запасок, фартухів, спідниць, плахт. Особливо славилися плахтами Київщина і Пол­тавщина.

З давніх-давен в Україні у народному побуті широко використовувалися рушники. Орнаментальні мотиви,узори, кольориукраїнськихрушниківу кожній місцевості мали свої особливості. Лічильна вишивка ХІХст., що виконувалася такими швами, як «низь», «занизування», «затягування», різного роду мережки й «вирізування», «викол», «насти-лування» тощо, зберегла мотиви, структуру і весь стрій українського ткацького орна­менту. Всі прийоми лічильної вишивки були підпорядковані тому, щоб створити узор на основі комбінацій, які давал и переплетення ниток тканин и, причому узор разом із структурою тканини мав складати одне нерозривне ціле. Кольори узорів були дуже стри­мані. У першій половині ХІХст. — білі нитки на суровому полотні у вишивках «вирізу­ванням» і «настилуванням», або «лиштвою»; червоні — у вишивках «занизуванням» та у чернігівському «набиранні», чорні — у подільській «низі» і т.і. Іноді вводився ще до­датковий колір —синій або чорний у червоних, червоний у чорних вишивках. З 70-х років різко змінюються кольори у вишиваних рушниках. Дедалі сміливіше вводяться вкраплення зелених, жовтих та інших кольорів.

Народнатворчість органічно пов'язана з історією народу, його трудовою діяльні­стю, побутом. Наприкінці XIX ст. із розвитком капіталізму і класовим розшаруванням на селі поступово зникає багато видів народних художніх промислів. Народне мистец­тво переживає кризу, хоч у багатьох областях ще зберігалися старовинні традиції і пра­цювали талановиті народні митці.

Отже, у XIX ст. в Україні в умовах зародження і розвитку капіталізму відбувався процес формування української нації. Цей період став часом народження і становлення української інтелігенції, яка стала основною рушійною силою національно-визвольно­го руху й руху за культурне відродження України. В означений період у культурному розвитку відчувалася активізація антиукраїнської політики у сфері освіти, літератури, художньої культури. Русифікаторська політика царизму на українських землях галь­мувала розвиток національної школи та освіти. Особливо яскраво це проявилося у мов­ному аспекті. Однак ці обставини слугували згуртуванню національних сил для розбу­дови вітчизняної культури.

Контрольні запитання

1. Назвіть передумови розгортання процесів національно-культурного відроджен­ня в Україні.

2. Яку періодизацію українського національно-культурного відродження запропо­нував І. Лисяк-Рудницький?

3. Яку роль відіграли громади у суспільно-політичному, науковому і мистецькому житті України?

4. Яка роль належить Харкову на початковому етапі розгортання процесів відродження?

5. Назвіть основні положення соціально-політичної концепції Кирило- Мефодіїв-ськоготовариства щодо культурно-історичних процесів в Україні.

6. Згадайте діячів вітчизняної науки XIX ст.

7. Я кий літературний твір започаткував нову добу в історії українського письменства?

8. Яку роль віді грав Харківський університету заснуванні української журналістики?

9. Хто вважається основоположником української класичної музики?

10. Яким чином відобразився класицизм в українському мистецтві XIX ст.

Теми рефератів

1. Гурток 1.1. Срезневського у Харкові та його діяльність.

2. Класицизм і романтизм в українській культурі XIX ст.

3. Кобзарство як соціально-культурне явище.

4. Реалістичні традиції у творчості Т. Шевченка-художника.

5. Історичні особливості формування характерних рис українського митця XIX ст.

6. Жанрові особливості українського театру XIX ст.

7. Внесок М. І. Костомарова у вивчення та популяризацію української культури. 8.1.Я.Франко як митець і дослідникукраїнської культури.

Семінарське заняття

Тема: Український митецьдоби національно-культурного відродження.

1. Творчість як засіб реалізації культури.

2. Т.Г.Шевченко — уособлення національного генія.

3.Митці українського театру: М.Старицький, М.Кропивницький, П.Саксаганський, М.Садовський, І.Карпенко-Карий, М.Заньковецька, С. Крушельницька

4. Характерні риси музичної творчості МЛисенка, С.Гулака-Артемовського, П.Сокальського, М.Вербицького.

5. На перехресті російської і української культури: Є.Гребінка, М. Гоголь, В.Короленко, М.Вовчок.

Література

Жаборюк А. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині XIX ст. - К., 1988.

Жаборюк А. Український живопис останньої третини ХІХ-початку XX ст. — К., 1990.

Історія української музики. Вбт. — Т.2, 3. - К., 1990.

Кисіль О. Український театр. — К., 1968.

Кирило-Мефодіївське товариство. У Зт. — К., 1990.

Коновець О. Ф. Просвітницький рух на Україні: XIX - першатретина XX ст. — К., 1992.

Костомаров М. Галерея портретів: Біографічні нариси. — К., 1993.

Костомаров М.І. Закон Божий (Книга буття українського народу). — К., 1991.

Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного відроджен­ня (друга половина XVIII-середина XIX ст.) —Харків, 1996.

Лобановський Б. Б., Говдя П. І. Українське мистецтво другої половини XIX - початку ХХст.-К., 1993.

Макарчук С.А. Писемні джерела з історії України. —Львів, 1999.

Митці України: Енциклопедичний довідник. — К., 1992.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. - К., 1999.

"Руська трійця" в історії суспільно-політичного руху і культури України.— К., 1987.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Які коли почала формуватися українська нація. — К., 1991.

Соціально-філософські ідеї Михайла Драгоманова. - К., 1995.

Подольска 2