РОЗДІЛ 9. ФІНАНСУВАННЯ ТА КРЕДИТУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

9.1. Сутність, принципи, мета і завдання системи фінансування науково-технічної та інноваційної діяльності

Важливим фактором, який визначає стан інноваційної діяльності в країні, є її фінансування. Воно є однаково визначальним для всіх етапів і стадій інноваційного процесу – науково-технічної діяльності, стадії новаторської творчості і стану впровадження досягнень науки і техніки у виробництво.

Фінансування інноваційної діяльності виступає складовими елементом фінансової політики держави. Вона має забезпечити створення необхідних передумов для збереження й розвитку науково-технічного потенціалу країни, швидкого й ефективного впровадження новинок в усі сфери її народногосподарського комплексу, забезпечення його структурно-інноваційної перебудови.

Питання фінансування – це визначення необхідних для цієї мети обсягів фінансових коштів, джерел їх надходження і спрямування в рамках чіткого окреслення границь та суб'єктів цієї сфери діяльності. Відбувається воно через функціонування відповідної системи і належного до неї організаційно-економічного механізму.

Система фінансування науково-технічної й інноваційної діяльності розбудовується за такими принципами:

•чітка цільова орієнтація системи, тобто забезпечення нею швидкого, широкого й ефективного використання сучасних науково-технічних досягнень;

•логічність, обґрунтованість та юридична захищеність прийомів і механізмів, які при цьому використовуються;

•наявність багатьох і різних джерел (багатоканальність) фінансування;

•комплексність системи, тобто можливість охоплення широкого кола технічних і технологічних нововведень та напрямів їхнього практичного використання;

•адаптивність і гнучкість, що передбачає постійну спрямованість усієї системи й окремих її елементів на умови динамічних змін зовнішньо-

го середовища для підтримки максимальної ефективності. Реалізація цих принципів може бути успішною за наявності фі-

нансового механізму (рис. 9.1), тобто сукупності певних методів і важелів фінансового впливу на науково-технічну й інноваційну сфери діяльності та відповідної системи індикаторів і інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив. Структура його може бути представлена схемою, представленою на рис. 9.1.

265

Фінансовий механізм

Фінансовіінструменти

Фінансовііндикатори

Рис. 9.1 Структура фінансового механізму науково-технічної та інноваційної діяльності

Сутність фінансового забезпечення полягає у виділенні певної суми ресурсів з одночасним встановленням джерел їх фінансування для здійснення проектів, робіт, заходів науково-технічної та інноваційної діяльності підприємств і організацій.

Фінансове регулювання полягає в тому, що за допомогою відповідних економічних інструментів встановлюються певні пропорції розподілу доходів юридичних і фізичних осіб, які впливають на забезпеченість останніх фінансовими ресурсами. Тим самим визначаються їхні фінансові можливості. Воно вибудовує відповідну систему економічних інтересів: можна стимулювати одних суб'єктів (чи певні сфери діяльності) й стримувати інших.

Фінансове регулювання проводиться за допомогою фінансових інструментів і індикаторів, якими виступають елементи розподільних відносин. Одні з них діють у процесі вилучення частини доходів – податків і внесків у цільові та корпоративні фонди. Це інструменти первинного впливу. Другі, навпаки, впливають шляхом збільшення доходів – банківські позики й бюджетні субсидії. Це інструменти вторинного впливу. При цьому дія фінансових інструментів може мати як загальний для всіх суб'єктів характер на основі єдиного рівня оподаткування, кредитування й фінансування, так і селективний – на основі диференційованого підходу. Переважає селективний, бо саме він є основою забезпечення

266

збалансування інтересів і суперечностей у суспільстві. Саме він є основною формою здійснення фінансової політики, визначальним елементом якої є питання «кого підтримувати?» Звідси виникає проблема спрямованості дії фінансового механізму. Стратегічне його призначення – створення такої системи відносин та інтересів, яка не допускала б виникнення проблем або ж зводила їх до несуттєвого рівня.

Таблиця 9.1

Групування джерел фінансування науково-технічної й інноваційної діяльності

Основу фінансового забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності становлять джерела фінансових ресурсів, до яких належать:

•бюджетні асигнування, які виділяються на загальнодержавному й місцевому рівнях;

267

•кошти спеціальних позабюджетних фондів фінансування науководослідних і дослідно-конструкторських робіт, які утворюються підприємствами, регіональними органами управління, іншими організаційними структурами;

•власні ресурси підприємств (промислові інвестиції із прибутку й у складі витрат виробництва);

•фінансові ресурси різних типів комерційних структур (інвестиційних компаній, комерційних банків, страхових об’єднань, холдингових фінансово-промислових груп тощо;

•кредитні ресурси спеціально уповноважених державою інвестиційних установ (банків);

•іноземні інвестиції промислових та комерційних фірм і компаній;

•ресурси національних і зарубіжних наукових фондів, інноваційних, венчурних фондів;

•приватні накопичення фізичних осіб.

Існуючі джерела фінансування класифікуються залежно від тих чи

інших ознак або характеристик, що видно з табл. 9.1.

Вибір джерел фінансових ресурсів, порядок їх залучення для науковотехнічної та інноваційної діяльності безпосередньо пов’язаний з існуючим у країні організаційно-фінансовим механізмом їх використання.

9.2. Фінансування створення і функціонування технопарків та інших інноваційних структур

Однією з найгостріших і найскладніших проблем створення й функціонування технопарків та інших інноваційних структур ринкового типу є джерела фінансування. Як свідчить зарубіжний досвід, витрати на створення технопарків можуть бути різними, їхній розмір залежить від спеціалізації технопарків, їхніх розмірів, ступеня ризику і, природно, країни, де вони створюються. Так, за даними американських фахівців, у США на створення й «розкручування» технопарку середнього розміру необхідно вкласти від $10 до $ 12 млн. Польська практика показує, що для створення невеликого технопарку потрібні земельна ділянка, якісь будинки для початку і, як мінімум, $ 200 – 300 тис.

У Великій Британії середній статутний капітал технопарків складає близько £800 тис, у т. ч. стартовий – $225 тис.

Аналіз можливих джерел фінансування, виходячи з практики інших держав, свідчить, що важливе значення, особливо в період створення й становлення технопарків, має пряма та посередня державна економічна й організаційна підтримка.

Так, до заходів прямого регулювання слід віднести фінансування з державного та місцевого бюджетів створення базової інфраструктури технопарку; реалізацію державних і регіональних науково-технічних

268

програм із розробки ключових видів наукомісткої продукції та високих технологій; розміщення державних замовлень на продукцію технопарків; надання спеціальних позик під конкретні науково-технологічні проекти, повернення яких передбачено лише в разі комерційного успіху нової продукції чи технології; фінансову підтримку нових пріоритетних виробництв.

Європейська модель технопарків грунтується насамперед на державних інвестиціях, дотаціях. Левову частку фінансування від держави отримують технопарки Великої Британії, Німеччини, Нідерландів (62– 78 %), Бельгії (майже 100 %). Довгострокову програму «Технополіс» у Японії фінансує уряд цієї країни.

Загальновизнана думка, що модель створення технопарків у США меншою мірою ґрунтується на державному фінансуванні й значно більшою – використовує інвестиції різних зацікавлених фірм. Технопарки США зорієнтовані не стільки на створення нових робочих місць, скільки на розробку і виведення на ринок нових продуктів і технологій.

Водночас перші бізнес-інкубатори США фінансувалися Національним науковим фондом. Технопарк, що функціонує при Вірджинському університеті, було створено за грантового сприяння у сумі $600 тис. з боку федерального уряду США. Нині щорічний бюджет цієї інфраструктури перевищує $25 млн.

Широко використовуються такі форми, як надання урядом «посівних» коштів (seed money), паритетне фінансування в разі залучення до проекту створення технопарку чи бізнес-інкубатора додаткових коштів від приватного сектора.

Технопарки, як правило, вписуються в стратегію регіонального розвитку, й тому органи місцевої влади, підтримуючи ініціативу їхнього створення, надають на пільгових умовах чи безоплатно земельні ділянки, старі будівлі під реконструкцію, частково або повністю фінансують будівництво чи гарантують позику, залучають на пайових засадах інших інвесторів.

Особливе значення для накопичення початкового капіталу технопарку має володіння будинками, спорудами, які здаються в оренду майбутнім учасникам ТП. Так, у Польщі 75 % доходу бізнес-інкубатори отримують від оренди приміщень, площа яких становить в середньому майже 3 тис. м2.

Для успішного початку діяльності технопарку середнього розміру йому необхідно мати приблизно 5 тис. м2 площ, бажано в окремій будівлі, на окремій земельній ділянці. Звичайно, нові чи модернізовані будинки з усіма зручностями кращі, але, як правило, більшості доводиться починати, пристосовуючи під свої потреби невикористовувані будівлі старих

269

цехів, складів, армійських казарм (останні, наприклад, використовує Латвійський технопарк) тощо.

Уже на першій стадії формування технопарку дуже бажано мати хоча б один багатоофісний будинок, придатний для здачі його в оренду малим підприємствам.

Як правило, в технопарках світу запроваджуються система прискореної амортизації обладнання, пільги з оподаткування прибутку, різні системи податкових знижок та пільгових кредитів. Загалом спеціалісти нараховують до 300 видів різноманітних пільг та заохочень, що застосовуються в подібних структурах.

Уцьому відношенні слід використати досвід Росії, де механізм підтримки технопаркових структур грунтується на пріоритетному виділенні бюджетних асигнувань на фінансування проектів і розвиток дослідно-експериментальної бази; пільговому оподаткуванні фірмклієнтів технопарку; наданні соціально-економічних пільг і привілеїв організаціям-учасникам технопарку; звільненні від митних зборів на імпортне науково-технічне обладнання; наданні права довгострокового користування земельними ділянками тощо.

Завдяки вказаним пільгам до коштів, які на першому етапі доводиться вкладати з державного чи місцевого (регіонального) бюджетів, досить швидко залучаються венчурний (ризиковий) капітал, кошти університетів та наукових центрів.

Крім загальних вкладень в інфраструктуру технопарків та створення сприятливого для їхньої діяльності економічного середовища, чималі кошти виділяються для пільгового кредитування окремих проектів. Особливо це характерно для Японії, де діє ціла низка державних і недержавних фондів, банків, корпорацій, що надають для розробки й організації випуску наукомісткої продукції довгострокові кредити під вельми пільговий відсоток. У ряді випадків обумовлюється, що такий кредит треба повертати лише за умови успішного виконання проекту, у разі ж об'єктивно зумовленої невдачі кошти не повертаються взагалі.

Але для отримання кредитів дирекція технопарку мусить зацікавити кредиторів і спонсорів як державних, так і приватних.

Узарубіжній практиці є поодинокі приклади, коли створення ТП фінансують окремі громадяни їх групи як фізичні особи, або приватні компанії при своїх дослідницьких центрах, або ж банки – задля реклами.

Щоб накопити стартовий капітал, функціонування ТП краще розпочинати з невеликих, але реальних проектів, що дають швидкий результат. Їхній успіх правитиме за приклад для тих, хто сумнівається, і створить необхідну технопарку фінансову базу.

На відміну від більшості зарубіжних країн, фінансування технопарків, створених в Україні згідно із Законом України «Про спеціальний

270

режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», до 2004 р. здійснювалося шляхом реінвестування коштів, нарахованих на спецрахунки виконавців інноваційних та інвестиційних проектів і технопарків за умовами спеціального пільгового режиму, які спрямовувались на наукову та інноваційну діяльність, розвиток власної науково-технічної та дослідно-експериментальної бази, інфраструктури ТП.

У 2002–2003 pp. зі спеціальних рахунків технопарками та виконавцями проектів було використано коштів на суму понад 190 млн грн, з них – на проведення НДДКР та виробництво дослідних зразків, машин та устаткування більше ніж 40 млн грн.

Учасники, дочірні та спільні підприємства технопарку перераховували на спеціальні банківські рахунки 50 % від сум ПДВ за операціями з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаними з виконанням пріоритетних проектів, і сум податку з прибутку, одержаних від виконання зазначених проектів. Решта 50 % згаданих сум перераховувалось ними на спеціальні централізовані рахунки технопарків, до складу яких вони входять.

Прийнятим у 2006 р. Законом України «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків» [4] запроваджена модифікована система державної підтримки, за якою посилюється пряме державне фінансування реалізації їх проектів.

З цією метою, починаючи з Державного бюджету України на 2007 p., запроваджується спеціальна бюджетна програма, за якою визначаються кошти, що спрямовуються на:

•повне або часткове (до 50 %) безвітсоткове кредитування проектів технопарків;

•повну (часткову) компенсацію відсотків, сплачуваних виконавцями згаданих проектів комерційним банкам та іншим фінансовокредитним установам за кредитування цих проектів.

Крім того, для реалізації проектів технопарків їм, учасникам та

спільним підприємствам, держава надає цільові субсидії у вигляді звільнення від ввізного мита та податкового векселя на суми податкового зобов'язання за ПДВ при імпорті нових устаткування, обладнання, комплектуючих та матеріалів, що не виробляються в Україні, а також суми податку на прибуток, одержаного при реалізації проектів технопарків. Зарахування зазначених сум податків і їх використання здійснюється згідно із порядком, що діяв до 2004 р.

Поряд із перерахованими вище джерелами фінансування формування й функціонування технопаркових структур може здійснюватись за рахунок:

•статутних та щорічних внесків партнерів, розмір яких установлюється залежно від масштабів участі у використанні результатів НДЦКР;

271