неоромантизму і "потоку свідомості". Реалісти у своїх творах використовують й ідеї З. Фройда, ведуть формалістичні шукання в царині художньої форми, широко застосовують "потік свідомості", внутрішній монолог, поєднують в одному творі різні часові пласти.

Літературний процес к. ХІХ – поч. XX ст. збагачується не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнюється передусім роман: поряд із соціальним побутують науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романиепопеї. Набуває різновидів драма, популярною стає психологічна новела, жанрово збагачується лірика.

Запитання та завдання 1. Розкажіть про характер та особливості розвитку літератури на межі століть. Чому кінець XIX – початок XX ст. називають "присмерковою добою"? 2. Як ви розумієте явище декадансу? Назвіть його найвидатніших представників у літературі. 3. Які художні напрями та течії формувалися на межі XIX та XX століття в межах «декадансу»? 4. Назвіть авангардистські модерністські течії, які сформувалися в хронологічних рамках «рубежу віків».

СЕМІНАРСЬКІ ЗАНЯТТЯ

1. Французький натуралізм і творчість Е. Золя

Науково-філософські та ідейно-естетичні засади французького натуралізму. Натуралізм і позитивізм. Формування естетичної концепції в Е. Золя. “Експериментальний роман” Е. Золя. Концепція і структура романного циклу “Ругон-Маккари”. “Кар'єра Ругонів” – пролог циклу. Специфіка змалювання конфліктів і характерів у натуралістичному романі. Аналіз романів “Пастка ” і “Жерміналь”

Література.

Гиленсон Б. А. История зарубежной литературы конца ХІХ – начала ХХ века: учеб. пос. для студ. филол. фак. пед. учеб. заведений. – М., 2008.

Кучборская Е. П. Реализм Э. Золя. – М., 1973. Лану А. Здравствуйте, Эмиль Золя! – М., 1966.

Емельянинов С. «Ругон-Маккары» Э. Золя. – М., 1965.

Пузиков А. И. Портреты французских писателей. Жизнь Золя. – М., 1981. Якимович Т. К. Молодой Золя. Жизнь и творчество. – К., 1971.

2. Творчість Т. Манна на рубежі століть

Роль і місце культурологічного поняття «бюргерство» у світогляді письменника. Історикокультурна парадигма в романі «Будденброки». Новелістика Т. Манна. Тема мистецтва, проблема декадансу і декадентської особистості в новелах «Маленький пан Фрідеман», «Тристан», «Тоніо Крегер», «Смерть у Венеції». Т. Манн і питання формування інтелектуального роману ХХ ст.

Література.

Апт С. Томас Манн. – М., 1972.

Апт С. Над страницами Томаса Манна. – М., 1980.

Днепров. В. Д. Интеллектуальный роман Т. Манна. // Днепров В. Д. Черты романа ХХ века. – М., 1965.

Кургинян М. С. Романы Томаса Манна. – М., 1975. Русакова А. В. Т. Манн. – Л., 1975.

3. Театр парадоксу Б. Шоу

Б. Шоу як засновник сучасної англійської драми. Робота Б. Шоу «Квінтесенція ібсенізму»

– маніфест естетичних пошуків драматурга. «Реаліст» і «романтик» – два основних типи героїв у п’єсах Шоу. Інтелектуальний характер п’єс Шоу. Роль дискусії у їхній структурі. Своєрідність драматичних конфліктів у Шоу. Суперечка Віві й місіс Вор рен («Професія місіс Воррен»). Постановка соціальних і етичних проблем у п’єсі «Дом, де розбиваються серця». Парадокс у Шоу (“Пігмаліон”)

Література. Шоу Б. О драме и театре. – М.,1963.

Гиленсон Б. А. История зарубежной литературы конца ХІХ – начала ХХ века: учеб. пос. для студ. филол. фак. пед. учеб. заведений. – М., 2008.

Образцова А. Г. Драматургический метод Бернарда Шоу. – М., 1965. Гражданская З. Т. Б. Шоу . Очерк жизни и творчества. – М., 1979. Веселая Вы душа, Бернард Шоу. – Кишинев, 1988.

Балашов П. С. Художественный мир Б. Шоу. – М., 1982.

Питання для підготовки до екзамену

Загальна характеристика літературно-художніх течій к. ХІХ– поч. ХХ ст. Соціальнополітична і духовно-ідеологічна ситуація рубежу століть і зарубіжна література. Натуралізм як художня течія і метод.

Імпресіонізм у живопису і літературі. Символістська поезія рубежу століть.

П. Верлен як реформатор французького вірша. "Мистецтво поезії". Французький символізм і творчість А. Рембо.

Творчість Г. де Мопассана-романіста. Роман-памфлет "Любий друг". Проблематика і художня специфіка новелістики Г. де Мопассана. Загальна характеристика і структура епопеї Е. Золя "Ругон-Маккари".

Ідейно-художні особливості роману Е. Золя "Жерміналь" («Кар’єра Ругонів, «Западня»). Творчість А. Франса. Світоглядні позиції, естетика. Сатиричний образ французької історії у романі "Острів пінгвінів".

Імпресіонізм у творчості М. Пруста. Поетичне новаторство Г. Аполлінера.

Творчість Р. Роллана на рубежі століть. Роман «Жан-Крістоф»: концепція героя, особливості жанру. Повість «Кола Брюньйон».

Символітська поезія Е. Верхарна Символістська драма М. Метерлінка. "Театр мовчання". Ідейно-художні особливості драми "Синій птах".

Норвезька література на рубежі століть(Г. Ібсен, К. Гамсун).

Творчість Г. Ібсена. Новаторство Г. Ібсена у створенні соціально-психологічної, аналітичної драми.

Творчість Г. Гауптмана Творчість Т. Манна на зламі століть.

Особливості творчої манери Г. Манна. Аналіз роману "Вірнопідданий". Творчість Р. М. Рільке в контексті декадентських течій рубежустоліть. Творчість Д. Голсуорсі Проблематика і поетика роману "Власник".

Англійський естетизм і творчість О. Вайльда. "Портрет Доріана Грея".

Неоромантизм в англійській літературі. Творчість Дж. Конрада (тематика, проблематика, герой, особливості поетики).

Творчість Р. Кіплінга. Тематика, проблематика, специфіка образу автора. Періодизація творчого шляху Б. Шоу. Драматургія Шоу 1890–1900-х рр. Особливості драматургічного методу Б. Шоу.

Майстерність Т. Гарді-романиста. "Тесс із роду д'Ербервіллів" – проблематика і художня специфіка.

Соціальна фантастика Г. Веллса. Проблематика, специфіка жанру.

Творчість Дж. Джойса на рубежі століть («Дублінці», «Портрет митця замолоду»). «Ірландське літературне відродження» у творчості У. Б. Єйтса.

Г. Джеймс – теоретик літератури. Особливості психологізму в романах Г. Джеймса («Жіночий портрет»)

Тема "американської мрії" у творчості Т. Драйзера.

Творчість Дж. Лондона. Неоромантизм в оповіданнях "Північного циклу". Формування соціального роману у творчості М. Твена. "Пригоди Гекльберрі Фінна".

Словник понять і термінів

Авангардизм (від франц. avant — попереду, garde — сторожа, передовий загін) складається з таких художніх і літературних течій, як абстракціонізм, кубізм, футуризм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм,. Це мистецтво є формою заперечення, протесту, бунтарства, стихійної революційності, руйнування банальної офіційної культури. Загальні риси більшості авангардних напрямів: 1) свідомо загострений експериментальний характер; 2) пафос революційної руйнації традиційного мистецтва та цінностей культури; 3) різкий протест проти всього, що уявлялося консервативним, буржуазним, академічним; у візуальних видах мистецтва та літературі — відмова від міметичного принципу, який утвердився протягом XIX ст. і є "прямим" (реалістичнонатуралістичним) зображенням наочної дійсності; 4) прагнення до створення принципово нового усюди і, насамперед — у формах художнього вираження. Програмна епатажність, що має за мету активний (до шокуючого, агресивного) вплив на масу; 5) прагнення до стирання меж між традиційними мистецтвами, тенденція до синтезу окремих мистецтв.

З погляду художньо-естетичної значущості, творчість більшості представників авангарду має експериментальне, мінливе, локальне значення для свого перехідного часу. Але саме авангард дав і найбільш значущі фігури XX ст., які вже ввійшли в історію світового мистецтва як класики: Кандинський, Шагал, Малєвіч, Пікассо, Матісс, Модільяні, Миро, Далі, Іонеско, Беккет, Ле Корбюзье та інші.

Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). Верлібр є одночасно й ліричним жанром. У художній літературі верлібр поширюється у творчості французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Вітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування: Верлібр відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша.

Декаданс — загальна назва кризових явищ у мистецтві і культурі кінця ХІХ — початку ХХ століть. Період декадансу позначений настроями безнадії, розчарування, занепадом життєвих сил, естетизмом. Декаданс як конкретно-історичний факт постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було застосовано цей термін на позначення нових художніх тенденцій, які заперечували позитивістські доктрини в мистецтві, жорсткі міметичні нормативи у творчій практиці. Термін декаданс, таким чином, використовують не тільки як характеристику певного умонастрою «присмеркового часу», а й на позначення групи художніх течій (натуралізм, імпресіонізм, символізм, естетизм, неоромантизм), шкіл й окремих діячів мистецтва (Ш. Бодлер, О. Вайльд, Ж. К. Гюїсманс, П. Верлен, А. Рембо та ін.), у творчості яких переважали песимістичні умонастрої, панували культ краси як вищої цінності, індивідуалізм та естетизм.

Експресіонізм – художній напрям, назва якого походить від французького еxpression («вираження»). Передумови експресіонізму постали у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген та ін.). Згодом експресіонізм утверджується в німецькій літературі (Й. Бехер, В. Газенклевер, Г. Гейм, Ф. Кафка, Г. Тракль та ін.), а далі й в інших європейських літературах. Визначальні риси експресіонізму: поворот від зовнішньої споглядальності імпресіонізму до заглиблення у внутрішні — духовні і психічні процеси; намагання виразити внутрішню сутність предмета чи явища; оновлення формально-стилістичних засобів (деформація, гротеск),

застосування прийомів художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою (глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос, суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою).

Епопея — роман або цикл романів, що відображають значний період історичного часу або велику історичну подію, висвітлюють життя героїв у його розмаїтті, складному переплетенні доль дійових осіб, їх філософському осмисленні. Широта осягнення життєвого матеріалу зумовлює складність композиції епопеї, багатолінійність її сюжету, різноманітність художніх засобів. Термін виник ще в античній Греції і означав спочатку зібрання народних пісень та сказань про видатну історичну подію чи героя. Епопеями називали "Іліаду" та "Одіссею" Гомера, "Енеїду" Вергілія, "Пісню про Нібелунгів", "Калевалу" тощо. Класичними зразками епопеї є "Людська комедія" О. де Бальзака, що складається з 96 романів і повістей, об'єднаних у 8 циклів, «Ругон-Маккари» Е. Золя, до складу якої увійшли 20 романів.

Імажизм — (англ. іmagism, від лат. іmago: образ, зображення) – модерністська течія, що виникла в Лондоні (1912) і поширилася в англо-американських літературних колах, проіснувала до 1930. р. Базовим поняття імажизму був сугестований образ як самодостатня одиниця поетики. Теоретиком вважається учень А. Бергсона, засновник клубу «Школа імажизму» Т.Е. Х’юм, автор п’яти коротких віршів, у яких формулювалися настанови «точного зображення», відповідного вимогам предметності та чистої образності. Яскравими представниками напряму були Р.Олдінгтон, упорядник антології «Імажисти», Е. Паунд, автор першого літературного маніфесту «Кілька застережень імажиста» (1913), в якому сформульовані основні засади стилю (1. Безпосереднє зображення «предмета», як суб’єктивне, так і об’єктивне; 2. Уникнення такого слова, яке б не сприяло зображенню «предмета»; 3. Настанова щодо ритма — писати, керуючись нормами музичної фрази, а не нормами метронома).

Імпресіонізм (від фр. impression, "враження") — художньо-стильовий напрям, що виник на зламі XIX — XX ст. Імпресіоністи вважали своїм основним завданням витончене відтворення особистих вражень і спостережень. Світ у їхніх творах поставав таким, яким він видався авторові в даний момент у його особистих відчуттях. Описи були епізодичними, важливу роль відігравали монологи. Імпресіонізм виник як реакція на салонне мистецтво та натуралізм спершу в живописі (Е. Мане, К. Моне, О. Ренуар, Е. Дега та ін.), звідки поширився на інші мистецтва (О. Роден у скульптурі, М. Равель, К. Дебюссі, І. Стравінський у музиці) і літературу (Ж. та Е. Гонкури та П. Верлен). Виразні прояви імпресіонізму є у творчості Г. де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна. До імпресіоністів належать Г. фон Гофмансталь, Ю. Тувім.

Інтелектуальна проза — прозові твори, в яких виявляється схильність персонажів, оповідача, ліричного героя до розумового самоаналізу, до абстрактного мисленняа справжнімі «персонажами» постають авторські ідеї Найтиповішими жанрами інтелектуальної прози є притчі, філософські романи. Яскравим зразком такої літератури став роман О. Вайльда "Портрет Доріана Грея", роман Т. Манна «Чарівна гора».

Кубізм — авангардистська течія в образотворчому мистецтві початку XX століття, яка передувала абстрактному мистецтву. Його засновники, Ж. Брак і П. Пікассо, захоплювалися роботами Поля Сезанна і були натхненні його спробою створити об'ємну структуру на поверхні полотна. Кубізм мав бути мистецтвом, котре відтворює світ не таким, яким його бачить митець, а таким, яким він його мислить. Шляхом розкладання всіх предметів і форм на прості геометричні фігури (куби (звідси й назва), квадрати,

прямокутники, лінії, циліндри, кола тощо) та їх перекомбінування відповідно до задуму митця кубісти сподівалися прийти до створення інтелектуального й аналітичного живопису, здатного розкривати структуру речей і їхню внутрішню сутність, виражати «константи буття», підніматися до рівня вимог сучасності, входити в неї і сприяти її перебудові.

В літературній царині французькі кубісти (Г. Аполлінер, П. Реверді)) та російські кубофутуристи (В. Хлєбніков, О. Кручених, брати Д. та М. Бурлюки) були тісно пов'язані з малярами-кубістами, які намагалися епатувати, вразити обивателів різкістю фарб і незвичністю змісту. Проголосивши культ форми, письменники-кубісти відсунули зміст на задній план, звели його до форми. Вони спантеличували обивателя не тільки "мовою, якої ще ніхто не чув", а й відходом від милозвучності в бік какофонії, дисонансів, нагромадженням важких для вимови приголосних.

Літературне угруповання (школа) — творче об'єднання письменників, згуртованих близькістю художніх принципів, спадкоємністю літературних традицій. Наприклад, французька поетична група "Парнас" — школа письменників, що сповідували принципи і традиції витонченого мистецтва.

Напрям літературний, або течія літературна — творча єдність значної групи письменників певного історичного періоду, близьких за світоглядом, життєвим досвідом та художньою манерою. У визначенні літературного напряму важливу роль відіграють принципи побудови художнього твору й оцінки позитивних героїв. Найпоширенішими літературними напрямами у різні епохи були класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм та інші.

Натуралізм — (від лат. naturalis — природний) — літературний напрям і художній метод, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму є позитивізм. Натуралізм з'явився у Франції, теоретиком методу був Е. Золя. Літературні попередники натуралізму – письменники "реалістичної школи" 1850-х років

— Ж. Шанфлері та Л. Е. Дюранті, які намагалися об'єктивно змалювати дійсність, показати естетичні можливості "низьких" тем. У річищі натуралізму розвивалася

А. Доде. Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення і реалістичну типізацію, звернулися до фактографічного, заземлено деталістичного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність біологічною спадковістю, до якої дотична ідея невідворотного фатуму, визначеної кожному долі, враховували фактори середовища – побутового, професійного, природного.

Неоромантизм — новітні естетичні тенденції, що виникли в літературі європейських країн на межі ХІХ – ХХ століть як реакція, з одного боку, на «заземленість» і фактографічність натуралізму та реалізму, а з другого – на песимізм і граничний суб’єктивізм ідеалістичних літературних течій (символізм, естетизм). Ці тенденці охопили безліч ідейних і стильових явищ, а ктивно взаємодіючи як із реалістичним, так і з модерністськими напрямками. Неоромантизм знайшов утілення в прозі К. Ґамсуна, творах Р. Л. Стівенсона, Дж. Конрада, Р. Кіплінга, А. Конан-Дойла, С. Пшибишевського, Г. Д'Аннунціо. В епоху модернізму неоромантизм є виявом пошуку підвищеної експресивності лірики; втілення ідеї творчої активності гармонійно розвиненої особистості. Йому притаманна пантеїстична концепція людини-творця, акцентування індивідуально-вольових чинників, бачення творчості як розкриття духовного потенціалу особистості й гармонізації ідеалу та дійсності. Неоромантизм, що виник на межі ХІХ – ХХ століть, набув різноманітних відтінків залежно від періоду, мети та прагнень творчого

самовираження митців слова.

Олександрійський вірш— римований 12-складник із цезурою посередині, обов'язковим наголосом на 6-му і 12-му складах та чергуванням парних рим. Одна з форм вірша у французькій поезії, відомим прикладом якої є епічна поема "Роман про Олександра Македонського" (XII ст.). Напередодні виникнення у Франції класицизму вірш отримав назву "олександрійського" (франц. "alexandrin"), але використовувався не у великих епічних формах поезії, а в ліричних віршах. Олександрійський вірш став панівним віршем класицистичної трагедії (П. Корнель, Ж. Расїн). Його форм була рішуче трансформована французькими символістами (П. Верлен, А. Рембо). У російській поезії

— це шестистопний ямб із цезурою після третьої стопи з римуванням аабб. «Улюблений» розмір О. Пушкіна (понад 2000 віршів). Олександрійський вірш у класичному вигляді застосовував М. Зеров (цикл "Олександрійські вірші"):

Підтекст — прихований зміст висловлювання. Підтекст супроводжує словесно виражений зміст тексту, причому водночас частково або повністю змінює його. Приховану інформацію — підтекст — містять окремі слова, фрагменти, цілі художні твори. Особливо характерний підтекст для психологічної новели, психологічної драми, ліричних творів (у драматургії порубіжної епохи підтекст притаманний п’єсам Г. Ібсена, М. Метерлінка).

Поети-«парнасці» — Ш. Леконт де Ліль, Т. Ґотьє, Ж. –М. де Ередіа, Т. де Банвіль — члени поетичного угруповання «Парн́»ас(фр. Parnasse) у Франції в 50-60 рр. ХІХ ст., що за мету собі ставили творення «чистого мистецтва», яке б оспівувало не буденне життя, а тільки справжню красу: природу, кохання («Мистецтво заради Мистецтва»). Випускали альманах «Сучасний Парнас». Назва угруповання (Парнас — гора в Греції, де за легендами жили музи й покровитель мистецтв Аполлон) свідчить про бажання поетів відокремитися від проблем буденності. Епоху прагматизму, яка прийшла на зміну романтичній епосі, вони вважали ворогом мистецтва і стверджували абсолютну свободу художника від потреб натовпу, не виключаючи моралі і релігій. Будь-яка тенденційність, на їхню думку, є протилежною природі мистецтва, тому вони рішуче відвертались від соціальних проблем, не бажаючи перетворювати таїнство поезії на плакат. Парнасці культивували відточеність поетичних форм, вишуканість поетичних засобів, збагатили мову, відшліфували ритми і рими.

Позитивізм – філософська доктрина, представники якої (О. Конт, Г. Спенсер), апелюючи до досягнень природничих наук, заперечували можливість проникнення в сутність предметів, пізнання внутрішніх законів і зв'язків між явищами й вбачали завдання філософського дослідження в описові результатів зовнішнього безпосереднього спостереженя й систематизації фактів..

Прерафаеліти – група англійських поетів і художників (В. Х. Хант, Д. Е. Міллес, Д. Г. Россетті та ін.), організована 1848 в "Прерафаелітське братство"; тяжіла до відродження традицій передрафаелівської доби (Джотто, Ботічеллі), до поезії Данте Аліг'єрі та англійських романтиків. Для прерафаелітів властивий "аристократизм духу", культ краси, містичні мотиви. У своїх творчих пошуках намагалися поновити щирість, наближення до природи, наївну релігійність середньовіччя й раннього Відродження, протиставляли холодному академізму «живу віру достеменного мистецтва», використовували багатство кольорів та невичерпну різноманітність природи. Поєднували ретельне змалювання натури з глибокою символікою. Ідейно-естетичні пошуки прерафаелітів позначилися на ранньому модернізмі, зокрема символізмі та естетизмі (В. Пейтер, О. Вайльд).

Психологічний драматичний конфлікт – різновид художнього конфлікту в драматичному творі, при якому зіткнення протилежностей, напруження суперечностей мають внутрішній характер, виявляються не стільки в діях, скільки у переживаннях і почуттях персонажів. Вони можуть відтворювати різні грані духовного життя: наприклад, конфлікти між розумом і почуттям, обов'язком і честю. П'єси Г. Ібсена періоду «нової драми», А. Чехова є зразками психологічних драм.

Реалізм – художній напрям, що домінував у літературі і мистецтві XIX ст. Основою художнього образу реалісти вважали вірність його реальній дійсності. Письменникреаліст віддає перевагу типізованим характерам і обставинам, а не яскраво індивідуалізованим образам, «відтворенню життя у формах самого життя». Реалісти переорієнтовували літературу з минулого на сучасне. Покликання літератури — пізнання дійсності та її ідейна оцінка. Найпопулярніші жанри: роман, повість. Найвидатніші представники реалізму — Бальзак, Стендаль, Діккенс, Флобер, Тургенєв, Толстой.

Символ (від гр. (від грец. σύμβολον — знак, розпізнавальна прикмета)— у філософському розумінні — предметний чи мовний знак, широке узагальнення сутності речей і явищ як результат пізнавальної діяльності людини. Символ є таким же давнім, як і людська свідомість, оскільки символізація, в основі якої лежить уподібнення, правила за основний засіб пізнання світу. Міфологічні образи богів і героїв були символами людей та їхніх стосунків. Давньогрецький філософ Платон вважав, що в космосі вічно живуть ідеї

— символи речей матеріального світу. Символізація випливає із самої природи літератури як форми художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував, що поетична творчість є «одвічна символізація». Конкретний образ і глибинний сенс його виступають в структурі символу як два полюси. Переходячи в символ, образ втрачає конкретність, але залишається його глибинний зміст. Ознаки символу — загальнозначущість смислу, невизначеність, багатозначність. У сучасних міфофілосовських теоріях (Е. Кассірер, К. Г. Юнг та ін.) простежується тенденція ототожнення символу й міфу. В літературознавстві символ розглядається як один із тропів, що ґрунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності.

Символізм – найвизначніша серед декадентських течій к. ХІХ – поч. ХХ ст. Символ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця. Символи вважалися найдосконалішим втіленням ідей. Для символістів поезія, як і музика, була найвищою формою пізнання таїн – пошуком і відкриттям "інобуття". Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти. Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови, емоційному збудженню, яке огортає читача завдяки ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій. Започаткували символізм французькі поети П. Верлен, С. Малларме, А. Рембо. "Завоювавши" Францію, символізм швидко поширився в усій Європі У різних її країнах символізм представляли Г. д'Анунціо (Італія), Р. М. Рільке та Г. фон Гофмансталь (Австрія), С. Георге (Німеччина), О. Вайльд (Англія), Е. Верхарн і М. Метерлінк (Бельгія), Г. Ібсен (Норвегія), С. Пшибишевський (Польща).

Симультанізм (від фр. simultaine – «одночасний») – схильність до одночасного зображення в одній площині різнорідних об'єктів, віддалених, не пов'язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень (притаманний поезіям Г. Аполлінера).

Сугестивність (англ. Suggestive, буквально означає натяк, навіювання, підказування)

– термін англійської естетики, що застосувала це поняття до поетичних творів. Цей термін використовував О. Веселовський у роботах з історичної поетики. Якщо образи і сюжети, епітети та порівняння, мотиви і формули змушують інтенсивно працювати уяву читача, викликають яскраві емоційні переживання, розкривають нове світорозуміння або оновлюють старе, – ці образи є сугестивними. Особливого значення сугестивність набуває в межах естетичної системи символізму й позначає здатність образу-символу (завдяки його багатозначності, музичним можливостям) навіювати, натякати, передавати «невимовне», втілювати «поетичну таємницю», опосередковано вказувати на світ вічних ідей, абсолютної істини і краси.

Стиль – сукупність ознак, що об'єднують творчість ряду митців, споріднену тематикою, способом створення художнього світу. Крім того, виділяється індивідуальний стиль, тобто неповторні особливості того чи іншого письменника. Носіями стилю письменника є його образне мислення, тематика і проблематика, найхарактерніші для його творчості, особливості обраного жанру.

Футуризм (від лат. futurum – майбутнє) – авангардистська течія в літературі й мистецтві 10—30-х років XX століття. У 1909 році італійський поет Ф. Т. Марінетті надрукував «Перший маніфест футуризму». За рік з'являються футуристичні маніфести італійських художників (У. Боччоні, Л. Руссоло, Дж. Северіні) і музикантів (Б. Прателла та ін.). З Італії футуризм поширився по всій Європі, отримавши назву кубізму у Франції (М. Жакоб, Б. Сандрар), егофутуризму і кубофутуризму в Росії (І. Сєверянін, брати Д. та М. Бурлюки, В. Хлєбніков, В. Маяковський та ін.), авангардизму в Польщі (Ю. Пшибось та ін.). Український футуризм, започаткований М. Семенком, отримав згодом назву "панфутуризм". Футуристи проголошували, що створюють мистецтво майбутнього, яке співзвучне ритмам нової епохи "хмарочосно-машинно-автомобільної" культури, і закликали відкинути традиції старої культури, яку зневажали. Футуристи співали гімни технічному прогресові, місту, машинам, моторам, пропелерам, "механічній" красі, наголошували на необхідності створення нової людини, гідної технічної доби, людини нового складу душі. Вони відкинули традиції реалістичної літератури, її мову, поетичну техніку. Запроваджуючи власну поетичну мову, нові слова і словосполучення, футуристи доходили до абсурду: часом вигадували слова, позбавлені будь-якого змісту.