2. Ліквдація Запорізької Січі. Скасування козацького стану.

Серйозним подразником для Росії і однією з причин руйнації Запорізької Січі була позитивна динаміка розвитку економіки Запорожжя. Багатший зазвичай стає і самостійнішим, а царату потрібен був лише слабкий васал . Дедалі гучніше заявляло про свої права і Донське козацтво, однак імперія прагнула розібратися передовсім з „чужими” кандидатами у самостійники. Які, до того ж почали чинити опір переселенцям із Новоросійської губернії. Обурена негостинністю запорожців, Імператриця 22 березня 1775р. писала графу Рум‘янцеву:”... запорожци столько причинили обид и розорения жителям Новоросийской губернії, что превосходит всякоє терпение...”. Той у свою чергу 3 травня 1775 року в ордері на ім‘я князя Прозоровского вказував, що запорожці хочуть вольностей більше , чим це припустимо., а в поданні до імператорського двору прогнозував, що запорожці можуть дійти до крайнощів, замислюючи непотрібне стосовно їх підданства перед Росією. Російську імперію дратували найменший рух козацької держави в бік самостійності, ухвала на Січі рішень без узгодження з царатом.

Визначають історики і соціальний аспект скасування Запорізької Січі. Ярмо кріпосництва спонукало мешканців російської глибинки до збройного спротиву. Відомий приклад об‘єднання козаків з угрупуванням Омельяна Пугачова, який мав на меті залучити військо запорозьке до війни з російським самодержавством. Козацька делегація гостювала у Пугачова , котрий видав себе за імператора Петра ІІІ . царат жахали такі контакти російських повстанців з козаками , котрі жили на Січі, а там не було кріпацтва, і куди тікали люди звідусіль.

У ставленні до запорожців російська імперія ніколи не виявляла щирої приязні, преважал пересторога і занепокоєння. 1734 р. Пилип Орлик застерігав : «Москва здійснить свій намір, військо Запорозьке зажене за р. Волгу і тим самим викоренить на вічні часи військове гніздо й саме ім‘я самого Війська Зпорозького Низового». Чотири роки по тому славний гетьман нагадуватиме січовикам , що під час „Немирівського конгресу” 1738 року воюючих країн російські посли на перемовинах ганьбили запорожців, називаючи їх зрадниками і шахраями.

Росія не приховувала своїх намірів щодо вірогідності депортації українського козацтва. достеменно відомо, приміром, що державний канцлер імператриці Єлизавети Воронцов у 1760 р. під час процедури вручення запорозьким козакам жаловання порівняв Січ з нігтем, якого можна буде будь-якої миті зрізати з „благородного пальця”. Тоді ж деякі сенатори інформували гостей про намір російського уряду” винних предать ссилкам, а оставшихся вивести за Волгу” упродовж майже півстоліття царат відкладав реалізацію підлих намірів. Зовнішньо політичним чинником відтермінування була постійна потреба у козаках у протистоянні з Османською імперією, яка у 1741р. змирилася з фактом включення Запорізької Січі до Російської імперії. Остаточно розв‘язав руки російському урядові Куйчук-Кайнарджистський мирний договір 1774р. – підписаний з турками . передовсім царат нагадав зраду цареві Мазепи. Прогнозуючи подальший перебіг подій катерина ІІ побоювалась збігу інтересів у Запорожжі з Туреччиною. Перспектива така існувала з огляду на ту обставину, що поміж козаків, зазвичай бідних, завжди було вдосталь симпатиків політики збагачення, яку сповідували кримчаки і турки. Про це неодноразово доповідали на засіданнях Державної ради Російської імперії міністр закордонних справ граф Панін, генерал-фельдмаршал Розумовський. Учергове – по тому, як в грудні 1768 р. Січі спалахнуло повстання бідноти, багато козаків мали намір забрати артилерію й амуніцію і відправитися під протекцію Османської імперії.

В 1775 році Катерина ІІ видала указ „ В 1775 году по различним политическим соображениям русского правительства, била скасована запорожская сича, - писав 33 річний Дмитро Яворницький у соїй першій історико-народознавчій монографії про Запорозький край. – Тогда очень плохо пришлось запорожцам, но они большинством голосов решили не поднимать оружия против своего брата – „москаля”, хотя вмесие с тем и не даваться ему в руки :”лучче закивати пьятами”, поискать себе пристанище... на Дунае, нежели позволить „москалю убрати себе шори”, рассуждали братчики сиромахи...”

Акція царату готувалася у режимі надзвичайної секретності, відтак лише дуже обмежене коло придворних осіб було проінформоване щодо місії, з якою на береги Дніпра у червні 1775 року князь Потьомкін Таврійський повинен був знищити Січ. Проте він уповноважив на цю місію генерала Текеля , серба за національністю, та князя Прозоровського. 86-тисячна регулярна царська армія віроломно напала на 10 тисячний гарнізон запорожців, з яких основна частина не повернулася з турецького фронту.

Незважаючи на великі сили ворога, козаки вирішили відстоювати честь і славу Запорожжя. Однак кошовий отаман Петро Кальнишевський разом з січовим архімадридом Володимиром закликав не проливати християнську кров. Воля кошового розділила запорожців на два табори. Частина пішла на Дунай до турків , а 3000 козаків здалися на милість Текеля.

Конфіскувавши клейдони, канцелярію, скарбницю і зброю, завойовники посали поголовний грабіж. „Брати-християни” , забувши всі заповіді, кинулися грабувати найсвятіше – січову церкву. Старі козаки ридали, дивлячись, як дончаки набивають свої похідні торби золотим і срібним церковним приладдям, втоптують в бруд святі ікони.

Мародерство на Січі тривало до кінця літа. Генерал Текель залишив у колишній козацькій твердині полк драгунів під керівництвом полковника Норова. Загарбники знищили курені, засипали пушкарню і скарбницю. У пошуках козацьких скарбів Норов перерив кожний метр святої землі.

Князь Вяземський, який отримав у володіння Січ, знищив козацькі кладовища, використовуючи могильні хрести і постаменти для підмурівка свого майбутнього маєтку.

Незабаром від Січі залишилося лише спорожнілий пустир, що поріс чортополохом. 3 серпня того ж року Катерина ІІ окремим маніфестом оповістила всю імперію, що Запорозької Січі „більше не існує” і що тепер саме поняття „запорозькі” козаки не повинно навіть згудуватися. На непокірних чекала страшна кара.

1781 року Гетьманщину було поділено на три губернії, або намісництва – Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом становили Малоросійське генерал-губернаторство. У кожній губернії було запроваджено загальноросійські адміністративні та судові установи. Указом царя від 27 лютого 1802 рроку Малоросійська губернія була розділена на дві – Полтавську і Чернігівську. Спочатку в складі Полтавської губернії було 10 повітів. Через рік їх вже стало п‘ятнадцять.

У сімдесятих роках прийшов пік конфлікту двох союзниць в минулому, а тепер двох ворогуючих сторін. Саме прихід Катерини ІІ до влади і ряд об‘єктивних подій, які мали місце у цей період, призвели до розгрому санового козацтва. Як казала цариця :”...Ці провінції треба легкими способами привести до того , щоб вони обрусіли і перестали дивитись , як вовки у лісі”. Так і сталося – Україна на декілька десятиліть втратила свою держану самобутність .