66. Пролеми спрямованності, сенсу історії та її цінностей.
Спрямованість істр. процесу залежить від цілого ряду чинників(релігійні, моральні і т.д.).
В економічній сфері спрямованість істр. розвитку залежить від класової взаємодії і одночасно визначається спрямованість розвитком інтелекту, соціальної мобільності людини і нарешті кінець історії, який філ-ія істр. бачить по-різному. Наприклад, формаційний підхід бачить кінець істр. у комунізмі. Позитивним у цьому є те, що людина у своєму розвитку повертається до самої себе, своєї сутності. Філософія розуміє історію не як сукупність історичних подій і фактів, а як реальность, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Людина не може жити і творити без бачення перспективи свого теперішнього життя. А це передбачає певне ставлення до історії, визначення свого місця в ній. Саме в процесі безпосереднього життя людей створюється певний узагальнений образ історії. Історія набуває певного сенсу, коли люди ставлять питання: хто ми самі в історії? Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. В залежності від обставин життя люди по-різному відчувають себе в своєму часі, сприймають його то як прогрес щодо минулого, то як регрес, то як кризу, занепад, зупинки історії. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу, щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії.
Статус історії як світоглядної категорії визначається тим, що поза нею людина не може усвідомлювати належність до свого народу й людства загалом. Коли ж історія осягається як цілісний процес розвитку окремих народів або людства, то неминуче постає питання про її смисл. Історія не тільки об’єктривний процес ,наділений сутнісними характеристиками, вона розглядається також і як особливого роду цінність. Призначення філософії – спираючись на визначену нею світоглядну позицію , на синтез історичного знання ,зрозуміти історію як ціле, що має смисл цінності існують не лише в площині сучасного, вони ніби живуть у динаміці часу, що передбачає також наявність минулого й майбутнього .У цьому й полягає специфічне буття історії як особливого роду ціннісної предметності .
67. Поняття суспільного та соціального у філософії. Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство (політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія і т.д.). Навідміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.
Суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т.д. Для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, навідміну від законів природи, виникають пізніше, є більш складними за механізмом прояву, не так чітко функціонують і реалізуються, що важливо, лише в свідомій діяльності людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. Скільки людей – стільки й різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо.
Отже, суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів.
Як тотожне використовується поняття «соціум». Соціум – це система суспільного спвжиття людей. Походить від лат. слова «соціо», що означає зєднати, поєднати, розпочинати соціальну працю.
Суспільство як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.
Вчення про суспільство як складова філософії пройшло довгий і складний шлях розвитку. Можна виділити три основних підходи до пояснення сутності звязків та закономірностей розвитку суспільства:
-натуралістичний підхід зводиться до твердження, що людське суспільство розглядається як продовження закономірностей природи, світу тварин і Космосу в цілому. Виходячи з цього, тип суспільного устрою та хід історії визначається ритмами сонячної активності й космічних випромінювань (А. Чижевський, Л. Гумільов), особливостями георгафічного та природно-кліматичногосередовища (Ш.Монтескє, Л. Мечников), специфікою людини як природної істоти, її генетичними, расовими і статевими особливостями (соціобіологи Е. Уїлсон, Р. Докінс)
-ідеалістичний підхід сутність звязків, що обєднують людей в єдине ціле, вбачає в комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів.
-Третій підхід повязаний з філософським аналізом міжлюдських звязків і відносин, що виникають у відповідних природних умовах і мають визначальний характер. Тут можливі варіанти:
1.атомістичний погляд на суспільство як на групу індивідів, повязаних певним договором (Т. Гоббс). Суспільство є конгломератом індивідів, поєднаних умовними звязками;
2.органічна модель, згідно з якою суспільство постає як певна ціла система, частини якої – особливі утворення. Відносини людей визначаться не за договором чи контрактом, а згодою членів суспільства, в якій беруться до уваги обєктивнізакономірності історичного розвитку;
68. Основні характеристики суспільства. Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу. Суспільство виникло в процесі розвитку природи і з самого початку мало характерні риси:
1.специфічна системна організація, що відрізняється від інших матеріальних систем особливою структурною базою, яка поєднує в собі матеріальне і духовне виробництво, різні форми суспільних відносин, соціальну структуру, політичні інститути тощо.
2.суспільство володіє особливим механізмом передачі інформації і способом успадкування.
3.головною відмінністю соціальної матерії від інших її форм руху є те, що вона поєднує в собі не лише матеріальні, а й духовні процеси, свідомість.
Суспільство – це система, що постійно розвивається. У своєму розвитку воно послідовно проходило певні закономірні етапи, які в соціальній науці фіксуються в соціальних критеріях. Головними показниками розвитку суспільства завжди були:
-характер суспільних відносин;
-рівень духовності людського фактора;
-рівень демократичності соціальних структур;
Виходячи із цього, характерними рисами сучасного суспільства є:
1.глобальні маштаби виробництва (матеріального і духовного);
2.утвердження демократичних форм життєдіяльності;
3.інформаційно-технологічний спосіб відтворення всієї системи суспільних відносин;
4.випереджаючий розвиток науки і духовної культури загалом відносно всіх інших сторін сучасного суспільства;
69. Соціальна структура суспільства. Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, яка розвивається на основі обєктивних соціальних законів. Як соціальна реальність є вищою формою руху матеріального світу.
Характеристика структури суспільства передбачає не лише виявлення його елементів, а й визначення місця і ролі кожного з цих елементів у його функціонуванні і розвиткові. Так, основними факторами у життєдіяльності суспільства є матеріально-виробничий, соціальний, політико-управлінський і духовний.
Будь-яке суспільство – це не просто група окремих індивідів, а певна система соціальних звязків, відносин, тенденцій та закономірностей розвитку.
Соціальна структура суспільства поєднує насамперед соціально-класові елементи (класи і суспільні прошарки). До неї належать також такі структури, як соціально-етнічна (рід, племя, народність, нація) та соціально-демографічна, яка повязана з розподілом людей на групи за віком, статтю та іншими демографічними ознаками (молодь, жінки, пенсіонери). До важливих елементівсоціальної структури суспільства належать також трудові колективи, населення міста і населення села, працівники фізичної праці і працівники розумової, родина.
Залежно від кількісного складу соціальні спільності поділяються на:
-великі (класи, нації, професійні та галузеві групи);
-середні (територіальні спільності, виробничі колективи тощо);
-малі (родина та ін.);
Визначальним елементом соціальної структури виступають класи. Це найбільш важливий елемент структури. Класове розмежування має вирішальний вплив на всі суспільні відносини та елементи соціальної структури.
Сьогодні існує множинність теоретичних моделей бачення класової структури. Найбільш відомими є такі:
-класово-статусна модель М. Вебер: клас власників, клас робітників, дрібна буржуазія, інтелігенція і білокомірцеві службовці. Причому,класами називаються групи, які мають доступ до ринку і пропонують ті чи інші послуги;
-дихтомна класова модель К. Маркса: буржуазія і пролетаріат, між якими розміщається дрібна буржуазія, виокремлюють ще селянство, інтелігенцію. Еволюція класової структури йде в напрямку посилення антагонізму між двома основними класами, що зумовлює соціалістичну революцію, яка знищує поділ суспільства на класи;
-класова модель Р. Дарендорфа: панівний клас, підлеглий клас, безкласові групи, диференційовані на основні ставлення до влади. Класові відносини постійно поєднують у собі конфліктуючі інтереси;
-класова модель Е. Гідденса: вищий клас, середній, нижчий, або робітничий. Критерій поділу – відмінності ринкових можливостей індивідів, що визначаються відносинами власності, освітньою та технічною кваліфікацією, становищем у владних структурах;
-класова модель Е. Райта: буржуазія, дрібна буржуазія, робітничий клас. Критерій поділу – власність, обмін та влада. Поряд з класами існують суперечливі соціальні утворення, що посідають проміжне становище в соціальній структурі, а саме: дрібні підприємці, напівсамостійні працівники, менеджери і контролюючі особи;
-класова модель Д. Девіса: вищий клас, середній клас, робітничий клас і нижчий клас. Критерій поділу – рівень освіти, професійний престиж, власність і прибуток;
-класова модель Дж. Голдорпа: клас послуг, що обєднує професіоналів, менеджерів і адміністративних працівників; робітничий клас; проміжний клас, що включає службовців, дрібних підприємців і самостійних працівників, а також технічний персонал;
В інформаційному суспільстві ХХ ст. в економічно розвинених країнах сформувалися такі основні класи: вищий, або правлячий клас, клас виробничих і невиробничих працівників (наймана робоча сила) і середній клас.
Вищий, або правлячий клас обєднує власників основних засобів виробництва і капіталу, а також осіб, що посідають важливе становище в управлінні фірмами, державними структурами і т. д.
Клас виробничих і невиробничих працівників, що обєднує осію найманої праці, які не мають власності на засоби виробництва або мають її в обмеженій кількості і зайнятих переважно виконавчою працею.
Середній клас – це насамперед дрібні підприємці. До нього належать також більша частина інтелігенції та середня група службовців.
70. Сім'я як соціальна ланка суспільства. Сім'я – найважливіша форма організації життя людей. Людина народжується у сім'ї як особистість, вчиться мистецтву людських стосунків на різних рівнях буття і різних сферах діяльності, готується до майутньої ролі чоловіка ао дружини, батька або матері тощо. Стосунки в сімї готують молодь до різноманітних складних і суперечливих соціальних стосунків. Водночас, суспільні зміни спричиняють зміну і сімї – її форми, структури, впливають на осоливості сімейних стосунків. Це дало підстави для твердження про сімю як мікросоціум (мале суспільство), що засвідчує нерозривну єдність сімї і суспільства.
Сім'я я мікросоціальна група – соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, атьками і дітьми й відповідає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.
Як спільнота сімя пройшла довгий шлях історичного розвитку, в процесі якого відозмінювалися внутрішні стосунки в ній, набуваючи різноманітного ціннісного впливу. Більшість дослідників вважає, що сімя як історичне явище в своєму розвитку пройшла кілька етапів, форм. Їй передував період проміскуїтету – стадія нічим не обмежених статевих зносин у первісному суспільстві (полігамія), яку інколи ще називають «стадією зоологічного індивідуалізму».
Первинною формою сімї вважають кровоспоріднену, яка складалася із кровних родичів – батьків і дітей, між якими були заборонені статтеві звязки.
Наступним етапом була групова сімя в ендогамному (між особами однієї суспільної групи) і екзогамному (шлюб у межах однієї родової групи був заборонений)варіантах, де заборонялися статеві стосунки не тільки між батьками і дітьми, але й між братами і сестрами. Родовід визначався материнською лінією.
Подальший її розвиток репрезентує парна сімя, де вже конкретно визначені чоловік та жінка обєднувалися на більш-менш тривалий термін їхнього життя. Родовід продовжувався по материнській лінії. Цей тип сімї ув нетривким, оскільки кожен з її основних членів міг продовжувати жити у своїй родинній групі.
Матеріальна перевага чоловіка, його майнова влада, право власності сприяло появі патріархальної сімї. Це була перша історична форма моногманої сімї, хоч моногамія стосувалась лише жінки, яка згідно з тогочасним правом була повністю підпорядкована волі чоловіка, стаючи насамперед знаряддям дітонародження.
Згодом церква освятила шлюб – визнану суспілством форму взаємин між чоловіком і жінкою та їхніми дітьми, наголосивши на елементах рівності його субєктів.
Основними суспільними функціями сімї є:
-репродуктивна (дітонародження), повязана з відтворенням соі подібних, тобто населення країни;
-виховна, яка пов'язана з батькывською та метринською любов'ю, через яку дитина набуває суспільно значущих якостей особи;
-господарсько-побутова (економіна), пов'язана із заезщпеченням матеріального доробуту сім'ї;
-рекреативна, що полягає у забезпеченні відтворення фізично-психічних, духовних сил людини;
71. Нація як соціокультурний феномен. Нація (лат. natio – плем'я, народ) – різновид етносу, форма спільності людей, що історично склалася.
Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення поняття «нація». Є десятки, якщо не сотні, визначення нації. Це можна пояснити складністю цього соціального феномену, його різнобарвністю, а також тим, що він постійно змінюється, розвивається відповідно до умов соціальної транформації. Це вельми складний організм, що фактично перебуває в безкінечній динаміці. Так, наприклад, довгий час більшість фахівців основною ознакою нації вважали спільність економічного життя. Сьогодні більша увага приділяється «національного характеру».
Отже, нація – це історична спільнота людей, яка має такі ознаки:
-спільність психологічних ознак, які виступають під загальною назвою «національний характер». Останній формується в процесі спільної діяльності людей.
-Нація виникає на основі одного етнічного складу (етносу). Нація-етнос – природне утворення. Ознаками етносу є, насамперед, спільність походження, мова, самосвідомість, єдині звичаї, традиція, історія тощо;
-Територіальна спільність, тобто кожна нація має свою, чітко окреслену територію;
-Значну роль у формуванні нації відіграють такі фактори, як спільна мова, традиції, звичаї, обряди, культура в цілому. Нація має тільки одну мову. Специфічна культура, тобто культура лише певного народу, передається з покоління в покоління.Основоположні специфічні риси національних культур залимшаються незмінними.
-Спільність економічного життя. Економічні зв'язки єднають людей, сприяють формуванню самосвідомої нації.
72. Ідеологія та утопія як форми організації суспільства. Ідеологія (від гр.idea - «ідея» та logos - «вчення») – це сукупність суспільних ідей, теорій і поглядів, які відображають соціально-економічні умови життя людей з позицій певної соціальної спільності, а також програми із закріпленні або зміни існуючих суспільних відносин. Ідеологія виступає як теоретично систематизована свідомість окремої соціальнох групи чи суспільства в цілому.
Ідеологія – складне суспільне утворення, яке включає певну теоретичну основу, а також програму дій і механізми поширення ідеологічних настанов у масах, що випливають із цієї теоретичної основи. Вона тіісно пов'язана із суспільною психологією. Але це вижчий рівень суспільної свідомості, який є систематизованим, теоретично обгрунтованим духовним відораженнямкорінних інтересів певного соціального суб'єкта.
Будь-яка людина завжди включена в певні соціальні спільноти, має певні інтереси, вона завжди сприймає явища суспільного життя з певних ідеологічних позицій. Якщо останні відоражають істинний стан справ, тоді знання, погляди, ідеї будуть об'єктивними за змістом. Але в суспільстві існують різні соціальні суб'єкти з різними інтересами. Тому не може бути єдиної ідеології. Ідеологічні концепції суперечать одна одній, спостерігається боротьба між ними. Носії ідеологій прагнуть нав'язати свої погляди, ідеї, теорії іншим соціальним групам. Утопічний вигляд поки що мають твердження про можливість формування такої ідеології, яка б відоражала інтереси всього суспільства, всіх соціальних груп у цілому.
Ідеологія визначамється соціально-економічними умовами життя людей, суспільним буттям, що формує певні суспільні інтереси. Ідеологія виступає у формах політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських поглядів.
Відносна самостійність ідеології проявляється у тому, що кожна нова іделогічна система, яка по суті є відображенням суспільного буття, за формою виступає як продовження попереднього розвитку думки, залежить від накопиченогораніше знань та уявлень. Ідеологія здатна впливати на всі аспекти суспільного життя, в тому числі, на матеріальну основу, що породила її.
73. Рушійні сили та суб'єкти соціального процесу. У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей, адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілонадзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути:
1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша '(і роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".
Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.
74. Дух, душа і духовність: особливості взаємозв’язку. Особливе місце в онтології займає буття духовного та його різноманітних, відомих і ще поки що невідомих властивостей, структурних рівнів, внутрішніх та зовнішніх зв'язків й впливів на буття людини.
Дух, душа, духовне, духовність, свідомість, ідеальне поняття вживані в різних значеннях і смислах у магії, міфології, релігії, філософії, науці, мистецтві, політиці.
Про магічні практики характерників уже йшлося у темі, присвяченій світогляду та світоглядній орієнтації людини у світі.
Міфологія ототожнює дух із дією сил природи: вітру, переміщення повітря, грому, блискавки тощо, а також життєвого подиху, початку нижчого і вищого життя.
Релігія терміном дух визначає душі людей, що мають розум, волю, могутність, надприродні сили Бога.
Філософський зміст поняття дух по-різному тлумачиться філософами, зокрема, як притаманна людині здатність мислити, відчувати, виявляти вольові зусилля, цілепокладати та творчо діяти. Часто термін дух вживають для характеристики суспільних явищ: дух народу, нації, дух солідарності тощо.
Ґ. В. Ф. Геґель у роботі «Філософія духу» зауважує, що «пізнання духу є найконкретнішим і тому найвищим і найскладнішим». Він ґрунтовно аналізує суб'єктивний, об'єктивний і абсолютний дух. До форм існування абсолютного духу відносить: мистецтво, релігію і філософію.
Розвиваючи думку Ґ. В. Ф. Геґеля, марксизм доповнює вказані форми духу політикою, правом, мораллю, називаючи їх формами суспільної свідомості, які відображають стан суспільного буття.
Сучасне визначення духу пропонує вітчизняний філософ С. Б. Кримський. Він розуміє дух як «потенціал творчої активності, того переходу від стану речей до стану ідей (і навпаки), що постійно здійснюється всередині діяльності»1. Він вважає, що до атрибутів духу належать: активність як самотворча діяльність, нескінченність, тобто здатність до трансценденцм, виходу з себе у все вищі ціннісні сфери, до перетину усіх кордонів, свобода як самодіяльність, абсолютність як самоцінність і самосвідомість у вигляді саморефлексивного мислення та самопокладання смислу.1
Буття суспільної свідомості неможливе без її носіїв - конкретно-історичних особистостей, індивідуальностей, які не дзеркально відображають дійсність, а перетворюють її на зміст власного духовного світу, індивідуальної свідомості.
Дух - це дивовижний світ, який ще називають внутрішнім світом людини, її душі. Душа (або «психея») виявляється в особливих властивостях тіла людини, її здатностях реагувати на зовнішні та внутрішні стани організму, функціях нервової системи. Так, зокрема, україно-російський філософ П. Д. Юркевич серед станів душі розрізняє: духовний, душевний, задушевний. Він вважав, що «серце є осередком душевного і духовного життя людини». У західноєвропейській філософсько-психологічній традиції розглядають свідомий, несвідомий, підсвідомий, надсвідомий стани психіки. Душу часто ототожнюють з психікою людини або її свідомістю. Носієм свідомості є конкретний індивід, людина, особистість з притаманними їй психологічними особливостями. Як ми зазначали, завдяки взаємодії людини і світу відбувається процес відображення в свідомості всього, що оточує людину. Свідомість - це ідеальна сутність психіки, душі, здатність головного мозку людини цілеспрямовано відображати буття світу, перетворювати його в образи й поняття.
Свідомість опосередковує людське ставлення до навколишнього світу. Дослідники розрізняють: індивідуальну (притаманну окремій людині, індивіду); групову та суспільну свідомість.
Осмислення буття кожного структурного елемента свдомості уможливлює виявляння тих його сторін, на які не часто звертають увагу, що сприяє оцінюванню змістовності свідомості кожної людини. Щоб з'ясувати, наскільки гармонійно розвинуті всі елементи свідомості як інструмента пізнання і перетворення світу, треба засвоїти основні функції свідомості: пізнавальну, комунікативну, орієнтаційну, цілепокладальну, управлінську.
75. Цінності як ядро духовного світу людини. Цінності— це специфічно суспільні визначення об'єктів, які виражають їхнє позитивне чи негативне значення для людини і суспільства: добро чи зло, прекрасне чи потворне, справедливе чи несправедливе і т.д.
За Вебером, цінності – це усвідомлені інтереси. Змінюються епохи, змінюються люди, змінюються норми, за якими живе суспільство, – змінюються цінності.
Всі різноманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і включені в їхню сферу природні процеси можуть виступати "предметними цінностями",об'єктами ціннісного відношення.
Суб'єктивні цінності, оцінки, установки, імперативи і нормативні уявлення, закріплені в суспільній свідомості і культурі, існують як способи і критерії, на основі яких відбувається оцінювання дійсності та діяльності людини.
Цінності — це те, на що орієнтується суб'єкт у своїй пізнавальній та практичній діяльності, а також те, що досягається в процесі та результатах такої діяльності.
Цінності є чимось більш високим, ніж звичайна зацікавленість людини. Саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби,іи саме існування цінностей відрізняє людину від тварини. Цінності становлять фундамент культури, і предметним полем формування цінностей є культура. Ці категорії невіддільні одна від одної. Культура і визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів даного соціуму.
Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності – осередком духовного життя суспільства. Культура встановлює, що таке цінність, що – анти цінність. Люди, що поділяють однакові цінності, становлять соціальні групи, спрямовуючи, таким чином, об’єднуючись у політичній, економічній боротьбі, історію у певному напрямі. Цінності скріплюють громадську єдність, цілісність соціуму, перешкоджаючи руйнівному впливові ззовні. Роль особливих ідейних кріплень в суспільстві виконують соціальні цінності, що виступають у форм соц.-пол. ідеалів, ідей, ціннісних настанов, орієнтацій, надцінних ідей, на зразок національної ідеї. Виконуючи важливу роль інтегруючих, соціалізуючи, комунікативних засад у житті суспільства, цінності забезпечують духовно-вольову єдність суспільства, високий рівень самосвідомості та організованості його членів.
Існування культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень виділення людини з природи. Ціннісний тип світорозуміння зумовлений суспільним способом життя людини, існуванням сусп. потреб. Ці потреби охоплювали основні сфери побуту вже первісної людини – працю, ритуальні танці, навчання, поховальні обряди, звичаї подарунків, гостинності, заборону кровозмішення, релігійні і магічні дійства. Потреба в таких видах діяльності не мала безпосереднього біологічного значення. Вони і становили основу перших ціннісних комплексів.
76. Гуманізм філософії. Гуманíзм— визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження,спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей.2. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність. Філософія за своєю природою гуманістична, бо в простому розумінні філософія– це любов до мудрості. 1. XV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу(від фр. renaissance -відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігаєтьсямеханічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності. В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя. У царині філософії спостерігається складний, непослідовний, часто суперечливий характер філософських поглядів. Тому надто складно визначити певну систему поглядів, більш-менш сталі напрямки чи філософські течії того періоду. Навіть погляди окремих філософів хибують подекуди двоїстістю, відсутністю певної визначеності. В цілому філософія Відродження не є якимсь повторенням, копіюванням античної філософії, а суттєво відрізняється від неї. З іншого боку, нова філософія, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності.
77. Поняття філософії економіки. Філософія економіки це науку про закономірності, умови та механізм економічного розвитку. Її можна розділити на два рівні– побутовий і державний. По б у то в ий – це рівень філософії людини, яка прагне шляхом генерування і реалізації своїх ідей забезпечити собі та своїй сім’ї нормальне життя. Державний рівень – церівень державного мислення, сконцентрованих дій, спрямованих на розвиток економіки всієї країни, зростання продуктивних сил і національного багатства, підвищення добробуту народу. Державний рівень економічної філософії– найважливий рівень, який є філософською основою розвитку. Державно-економічна філософія ні в якому разі не може підмінятися побутовою філософією.Філософія економіки має власну історію розвитку, початок якої відносять до середини90-х роківXIX ст., але особливого розвитку вона набула на початкуXX ст. під назвою“економічний матеріалізм”.
78. Поняття суспільного виробництва та його різновиди. Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин, тобто людського суспільства. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом. Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним. Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва дістали назву"виробничі відносини" і представляють другу складову способу виробництва.
У виробничі відносини входять насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, у виробничі відносини входять також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва, а також відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.
В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.
Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, а також місце людини в системі виробництва, тобто— це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробнику йде заробітна плата.
За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:1) основне виробництво; 2) виробнича інфраструктура; 3) соціальна інфраструктура.
Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва.
Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.
79.Поняття власності та її форми . Власність означає право на дії з речами, які підлягають обміну. Важливі типи власності включають нерухомість(земля), особисту власність(інша фізичне майно) та інтелектуальну власність(права на артистичні творінням, винаходам і т.д.). Право на власність пов'язано з власністю, яка встановлює відношення між товарами/ послугами та іншими людьми або групами, запевняючи власника на право обійтися без власності в манері, яку він або вона вважає доцільною. Деякі філософи стверджують, що права власності є результатом соціального угоди. Інші знаходять походження для них в етиці або природному праві.
Громадська власність- це будь-яка власність, якою керує держава або ціле співтовариство. Приватна власність- будь-яка власність, яка не є громадською власністю. Приватна власність може знаходитися під контролем єдиної людини або групи людей. Деякі філософи, як Карл Маркс, використовували дане поняття, щоб описати соціальні відносини між тими, хто продає їх трудову владу і тими, хто купує це.
У часи середньовіччя і Ренесансу в Європі термін"власність" по суті згадувався щодо землі. Великий перегляд колишньої думки був необхідний у відношенні землі, щоб бути розціненим, як тільки особливий випадок різновиду власності. Цей перегляд колишнього думки був натхненний, хочаб, трьома широкими особливостями ранньої сучасної Європи: хвиля торгівлі, розлад зусиль заборонити інтерес та розвиток централізованих національних монархій
Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на головний засіб виробництва — певну ділянку землі з усіма об'єктами, які на ній знаходились (тварини, рослини, сировина для виготовлення знарядь праці тощо), а також на результати виробництва.Рабовласницька форма власності базувалась на концентрації прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого працівника – раба.В епоху Середньовіччя сформувалась феодальна власність, відносини якої базувались на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби виробництва і обмеженні прав працівника в особі селянина – кріпака.Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на засоби виробництва та результати праці в однієї особи (підприємця), особистою свободою працівника, відсутністю у нього засобів виробництва. Такий характер відносин капіталістичної власності не породжує рівноправності в розподілі та концентрації прав власності, хоча формально існує право на рівність усіх членів суспільства. За таких умов виникають зосередження економічної влади у власників засобів виробництва і економічна залежність від них решти суспільства (не власників).
80. НТР: сутність, закономірності та соціальні наслідки. Задовольняючи свої проблеми, люди мають справу не лише з природою, яку використовують, пристосовують до своїх вимог, а також з так званою «другою природою», тобто з тим, що вони створюють. «Створене» знову використовується у виробництві. Між людиною і тим, що вона створює, діють взаємозумовлені, досить складні діалектичні зв’язки, які значною мірою змінюють умови її життєдіяльності.
Сучасне виробництво характеризується не лише матеріальними, а й духовними факторами, поєднанням науки і виробництва. Обов’язковими елементами виробництва виступають результати науково-технічних досліджень, нові технології, наукові програми, плани та прогнози, автоматизовані системи управління, системи наукової організації праці тощо. Дедалі зростаючу роль у виробництві відіграє наука, яка забезпечує теоретичну, духовну сторону практичної виробничої діяльності. Безпосереднім виявом цього стану є науково-технічний прогрес (НТП), який перетворився в головний чинник економічного прогресу.
Адже щоб успішно здійснювати сучасне суспільне виробництво необхідне знання основних об’єктивних тенденцій розвитку науки і техніки. Окрім того, глибоке розуміння процесів, пов’язаних з НТП, має враховуватися в морально-етичному аспекті виробничої діяльності суспільства, у вирішенні проблем взаємовідносин людини і природи, вживання людства тощо.
Відомо, що будь-яке соціальне явище слід розглядати в розвитку, в чіткому усвідомленні його суті, тобто в сукупності глибинних зв’язків, відношень і внутрішніх законів, які визначають основні риси і тенденції розвитку даного явища. Сучасний етап НТП прийнято називати науково-технічною революцією (НТР). Насамперед необхідно уточнити співвідношення понять «НТП» і «НТР».
Науково-технічний прогрес – це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об’єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.
Науково-технічна революція – це більш вузьку поняття. Вона являє собою одну із стадій чи форм НТП, коли він набуває прискореного, стрибкоподібного характеру. Виявом науково-технічної революції є докорінна перебудова всієї технічної і технологічної основи виробництва, його організації й управління, які здійснюються на базі практичного використання фундаментальних відкриттів сучасної науки. Виробництво перетворюється з простого процесу праці в науковий процес, у технологічне застосування науки.
Методологічною основою дослідження сутності НТР може бути такий підхід до розвитку науки і техніки, коли в процесі аналізу їхньої ролі та значення у виробництві і взагалі в житті суспільства і центр уваги ставиться трудова людська діяльність в її історичному русі. При цьому розвиток техніки слід розглядати не як самостійний, сам по собі, а через призму людської активності, тобто як процес послідовної передачі виробничих функцій від робітника до техніки, як заміну «природних виробничих інструментів» штучними. В результаті прогресу техніки дедалі більше функцій передається техніці, машині. Можливий такий стан, коли людина в кінцевому рахунку вийде з безпосереднього процесу виробництва і замість того, щоб бути головним елементом процесу виробництва, стане поряд із цим процесом. Отже, розглядаючи сутність НТР, необхідно врахувати цей бік явища, а саме – зміну місця та ролі людини в результаті технічного прогресу.
Слід звернути увагу на органічну єдність науки та техніки в процесі їхнього розвитку. Сучасна техніка і технологія немислимі без втілення в них наукових досягнень. Якщо в минулі часи наука виступала як самостійна сфера діяльності, незалежна від інших чинників суспільного життя, то з певного часу вона починає входити в тісний зв’язок з іншими сферами діяльності людини. Особливо зростає її взаємозв’язок з виробництвом, технікою. Здійснюючи на них суттєвий вплив, вона сама вже не може прогресувати без них.
Правда, наукові відкриття далеко не завжди стають оперативним надбанням виробництва. Останнім часом спостерігається тенденція до скорочення часу реалізації наукових відкриттів.
При характеристиці сучасного виробництва набуває величезного теоретичного і методологічного значення тенденція до технологічного зростання науки і неухильне поступове перетворення її у безпосередньо продуктивну силу. Наука виступає в ролі продуктивної сили.
Наука шляхом втілення її досягнень в техніці, в технологічних процесах, а також розвитку творчих здібностей, духовного вдосконалення учасників виробництва безпосередньо підсилює виробничі можливості людини і суспільства, а отже, є безпосередньою продуктивною силою.
Соціальні наслідки НТР
НТР – явище глобального характеру, воно охоплює як усі сторони внутрішнього життя певного суспільства, так і зовнішні сторони його життя. Розвиток науки і техніки сам по собі не залежить від того, в якій соціально-економічній системі він відбувається. НТП створює можливість для розвитку суспільства, а як використовуються наукові і технічні досягнення – залежить від конкретної соціально-економічної будови суспільства.
Соціальні наслідки НТР можна звести до таких основних груп:
-Загострення екологічної обстановки, виникнення проблеми виживання людства внаслідок забруднення та отруєння навколишнього середовища
-Зміна взаємовідносин у системі «людина - техніка» (робітник стає регулятором, наладчиком, програмістом і тим, хто керує технологічним процесом)
-Зміна змісту і характеру праці (збільшується питома вага творчих, пошукових визначальних функцій, що веде до стирання суттєвих відмінностей між людьми розумової і фізичної праці)
-Зростання питомої ваги висококваліфікованих робітників і спеціалістів, що зайняті обслуговуванням нової техніки і технології (це вивільняє трудові ресурси)
-Підвищення вимог до культурно-технічної та інтелектуальної підготовки кадрів
-Прискорення структурних змін у співвідношенні сфер людської діяльності (перекачування трудових ресурсів із сільського господарства в промисловість, а з неї – в сферу науки, освіти, обслуговування). Це зумовлює зростання концентрації населення в містах, поглиблення міграційних процесів, значне скорочення робочого і збільшення вільного часу (звідси можливість гармонійного розвитку особистості)
«інтернаціоналізації» суспільних відносин (зокрема, неможливо виробляти що-небудь в одній країні, не рахуючись з міжнародними стандартами, цінами на світовому ринку, з міжнародним поділом праці)
-Втрата людиною емоційності, інтелектуальне перевантаження, формалізація контактів, одностороння, технічна свідомість
-Виникнення проблем біологічної і психологічної адаптації людини в звичайних і екстремальних умовах навколишнього середовища (надвисоких і наднизьких тисків, температур, електромагнітних полів, радіоактивності і т. д.)
Однією із найсерйозніших проблем, породжених НТР, є проблема подальшого вдосконалення системи освіти. НТР потребує постійної освіти, яка складається з двох підсистем:базова освіта і додаткова (що має здійснюватися переважно шляхом самостійної освіти). Вимагається насамперед досконала підготовка кадрів.
Систему передпідготовки, навчання нових спеціальностей і підвищення професійної грамотності трудівників нам ще належить створити. Успішне розгортання НТР вимагає подолання негативних тенденцій зниження інтересу молоді до інженерної професії, до занять науковою діяльністю. Сьогодні потрібно відродити високий суспільний статус інженерно-технічної освіти, використання інженерно-технічних працівників у суворій відповідальності з їхнім цільовим призначенням. Виробничий потенціал країни в сучасних умовах залежить від ефективного використання досягнень науки, техніки і технології.
81. Поняття політики. Термін «політика» (грец. [поліс] – місто, від якого, у свою чергу, утворилося [політея]- державний устрій, держава) поширився завдяки роботі Арістотеля про державу, управління та уряд, яку він назвав «Політика». Тривалий час політику розглядали як вчення про державу.
Сучасні знання про політику поглиблюють різні науки: політична філософія вивчає сутність політики, загальні закони і тенденції її розвитку; політологія – процеси формування, функціонування й поділ політичної влади, боротьбу за владу та участь у ній, її використання у внутрішній і міжнародній політиці та інші. Політологія – це цілісна, логічно обґрунтована система знання про сутність, форми, закономірності розвитку політики і політичної влади, політичних інтересів, цілей, засобів, результатів політичної діяльності.
Політика в сучасному суспільному житті відіграє різні ролі, виконує функції, серед яких особливе місце займають:
-Загальна організація суспільного життя;
-Управління діяльністю, відносинами між людьми, суспільними групами, класами, націями, народами та країнами;
-Контроль за діяльністю політичних суб’єктів та названими відносинами;
-Взаємозв’язок з економічним життям суспільства та вплив на нього;
-Ціле покладання, визначення перспектив розвитку суспільства.
Політика взаємодіє з різними сферами суспільного життя, утворюючи окремі області управління, відносин, знання, впливу на суспільство. Це, зокрема:Політична економіяЕкономічна політикаПолітична ідеологіяПолітична культураПолітична моральПолітичні знання, істина тощо.
Структура політики
Структуру політики визначають такі її елементи:Політична діяльністьПолітична системаПолітичні відносиниПолітична свідомість
Тому політику ще можна визначити як мистецтво управління відносинами між великими групами людей (класами, націями, державами, військовими угрупуваннями тощо) в конкретно-історичній політичній системі за умови формування відповідної політичної свідомості.
Серед розмаїття суб’єктів політики чільне місце займає, безумовно, держава – ядро політичної системи суспільства. Схематично структуру держави можна зобразити через зв’язок її головних ознак:
-СуверенітетВлада: законодавча, виконавча, судова, інформаційнаПодаткиТериторія (через апарат та військо)
Умовно розрізняють внутрішню і зовнішню політику, що взаємопов’язані.
Серед усіх ознак держави найважливішою є влада. Влада – це здатність і можливість впливати на поведінку людей за допомогою певних засобів – авторитету, права, насильства тощо. Водночас політична влада – це здатність і можливість великих чи малих груп людей, окремої особистості проводити свою волю в політиці та правових нормах. Особливість державної влади в тому, що вона поширюється на все населення та застосовує всі можливі засоби впливу. Незважаючи на те, що в історії людства виникали й зникали назавжди сотні держав, їх сутність залишається незмінною – організація й використання політичної влади в інтересах економічно панівних сил суспільства.
Державний апарат, що складається з обраних всенародно чи призначених на відповідні посади людей, безпосередньо реалізує державну владу, проводячи ту чи іншу внутрішню й зовнішню політику.
Адміністративно-територіальний поділ держави на республіки, області, міста, райони пов’язаний із системою державних представництв на місцях. Через представників державного апарату на місцях здійснюється єдина державна політика. Державний апарат забезпечується фінансами за рахунок податків з населення.
Держава як головний інститут політичного життя суспільства виконує багато функцій. Проте головними її функціями є такі, як:ОрганізаційнаУправлінська, яка передбачає досягнення загальних цілей суспільстваЗбереження життєдіяльностіДосягнення «загального блага»Забезпечення єдності, правопорядкуРегулювання взаємовідносин держави й народу, нації, етносуПриборкання антидержавних виступівСтворення правової системи та управління неюКерівництво роботою державного апаратуМіжнародне співробітництво в розв’язанні економічних, політичних, глобальних проблем і питань культури.
Держава не існує сама по собі. Суспільство неоднорідне, його складають різні соціальні групи, верстви, етноси і т. ін., що мають власні інтереси в боротьбі за владу. Тому влада дозволяє приймати закони та забов’язує населення відповідної території їх виконувати. З допомогою держави встановлюється й закріплюється політичне панування окремої групи людей, яким протистоять інші соціальні групи.
82. Поняття політичної системи та її структури. Сукупність суспільних інститутів, організацій, партій, рухів утворює політичну систему суспільства. Звичайно, кожне суспільство має власну політичну систему, але, узагальнюючи політичний досвід людства її складають:Політичні партіїСоюзиРухиОрганізаціїПрофспілкиТворчі спілкиПолітична система суспільства – це цілісна упорядкована система політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, які підпорядковуються кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям, настановам політичного режиму конкретного суспільства.Політичну систему конкретного суспільства визначають такі чинники:Соціальна структура суспільства (відносини між основними і неосновними класами, націями тощо)Форма правління (парламентська, президентська тощо)Тип держави (монархія, республіка)Політичний режим (демократичний, тоталітарний, деспотичний)Соціально-політичні відносини (стабільні чи нестабільні; помірковані, гостороконфліктні або консенсусні)Політико-правовий статус держави (конституційний, при розвинутих чи нерозвинутих правових структурах)Політико-ідеологічні і культурні відносини і суспільстві (відкриті чи закриті, з паралельними, тіньовими, маргінальними структурами чи без них)Історична й національна традиція устрою політичного життя (політично активне чи пасивне населення, кровно-родинні зв’язки чи ні, розвинуті чи не розвинуті громадянські відносини тощо).
Як одна із форм соціального руху матерії, політична система тісно пов’язана з особливою формою діяльності людей – політикою. На відміну від інших систем суспільного життя, політична система має ряд особливостей:
-Бере участь у розв’язанні таких загально соціальних завдань, як інтеграція суспільства, розподіл у ньому матеріальних і духовних цінностей
-Монополія на державний примус у масштабах всього суспільства і використання для цього спеціального апарату
-Має досить складну внутрішню будову, що включає різноманітні політичні організації, принципи, норми, механізми комунікацій, які забезпечують прямий і зворотній зв’язок соціальних груп і членів суспільства з політичною владою.
Політична система має монополію на здійснення влади.
Політична влада торкається інтересів великих мас людей, певних соціальних груп, що причетні до керівництва суспільством і займають панівні позиції в економічному житті. Це керівництво є загальнообов’язковим і здійснюється як при безпосередній участі домінуючих у суспільстві соціальних сил, так і через суспільно-політичні організації та рухи, політичні групи та їхніх лідерів. Ознакою політичної влади є наявність особливої групи, специфічного прошарку людей, які професійно зайняті управлінням.
Функції політичної системи суспільства:
-Визначення цілей і завдань суспільства
-Мобілізація ресурсів
-Владно-політична інтеграція суспільства
-Регулювання режиму соціально-політичної діяльності
-Легітимізація, тобто досягнення необхідного ступеня відповідальності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції політичної системи – 1, 2, 4; інші є функціями також духовно-культурної,
економічної та інших систем.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов’язане з визначення стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угрупувань і суспільства в цілому. Політичне управління має формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.
83.Держава — складова політичної організації суспільства. Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує винятковий і необхідний обсяг діяльності з управління, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його жит'тєдіяльність. Держава — основне знаряддя влади, носій суверенітету, тобто необмеженої верховної, неподільної політичної влади. Саме в державі концентрується весь комплекс економічних, соціальних, політцчних і культурно-духовних інтересів різних соціальних груп, суперечностей, що виникають між ними, та засобів їхнього подолання і узгодження. Поняття "держава" виникло близько трьох тисячоліть тому Грецький філософ Платон уявляв ідеальну державу як ієрархію трьох станів: правитєлів-мудреців, воїнів і чиновників, селян і ремісників. Основоположник утопічного соціалізму Т.Мор стверджував: держава — це змова багатих проти бідних. Г.Гегель вважав що держава — це образ і дійсність розуму, це життя Бога в світі. Держава виникла як результат процесів, що відбу лися в суспільстві, як реакція на розвиток його потреб.У різні епохи формувалися і різні погляди на походження держави( теологічна, патріархальна, договірна,психологічна, теорія насильства).
Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Держава як політична організація — це такий спільний механізм, який покликаний захищати інтерей людей певної території і регулювати за допомогою пр| вових норм взаємовідносини між ними, використову»' чи при необхідності спеціальні органи примусу.
Як особливий конституйований суб'єкт держава виражає суспільний (публічний) характер людської діяльності. В міру своєї еволюції вона виявляє, таким чином відділення суспільної сутності від самого суспільстві Чим більше розвинута держава, тим більше вона відокремлена від суспільства, яке в Новий час набуває якостей "громадянського" на противагу "суспільству політичному", тобто власне державі.
Держава-нація — це відповідний рубіж, де держа заперечує сама себе, бо кінцеве відокремлення її від і спільства в цьому разі відбувається в тотожності з ним. Обриси держави як самостійного суб'єкта повільно розмиваються, і держава-нація набуває відповідної форми при цьому відбувається рух суперечності між індивідом і суспільством.
Які ж властивості виділяють державу з-поміж іній організацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенїтет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча організація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі виявлення інших 5 спільних властей. Вона застосовує владні методи, ' разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм вєлінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апарату виконує основний обсяг управління справами суспільства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.
Відповідно до свого призначення держава виконує певні функції — внутрішні та зовнішні. Внутрішніми прийнято вважати господарсько-організаційну, управлінську, соціальну, національно-інтегративну, демографічну, освітянську, культурно-виховну, екологічну, правоохоронну функції. До основних зовнішніх функцій держави слід віднести дипломатичну (встановлення широких сталих економічних, політичних, культурних та інших зв'язків з іншими державами) і оборонну.
Функціонування держави у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному просторі набуває особливого значення, оскільки без цього політичного інституту неможливі національна ідентифікація і самовизначення. В такому разі функції держави покликані "захистити" цільний розвиток нації як складової світового співтовариства.
84.Правова держава і громадянське суспільство:поняття,проблеми формування і розвитку. Зміст поняття громадянського суспільства включа всю сукупність неполітичних (недержавних) відносм, у суспільстві, тобто економічні, моральні, культурно-ду^ ховні, релігійні, національні. Громадянське суспіль ство — це сфера спонтанного самовиявлення вільні індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добрвільно сформувалися і захищені законом від прямо втручання та довільної регламентації з боку органів державної влади.
Економічною основою громадянського суспільства власність в усій багатоманітності її форм, насампер приватна, кооперативна, асоційована, колективна тон Вона забезпечує реальну економічну свободу, без якої не може бути ні політичної, ні соціальної свободи. І чим розвинутіше громадянське суспільство, тим ефективніша соціальна забезпеченість індивіда, тим ширші його можливості для самореалізації в різних сферах суспільного життя.
Громадянське суспільство — це постійно функціонуюча організація людей, об'єднаних навколо самостійно обраних моральних і політичних цілей, на яку держава незважаючи на її владні орієнтації, не може справляти свого підпорядковуючого впливу. Воно гарантує зако ном кожній людині вільний вибір свого економічн буття, утверджує пріоритет прав людини, виключає монополію однієї ідеології, одного світогляду,-гарантує свободу совісті. В політичному житті таке суспільство надає всім громадянам реальні можливості для участі в державних і суспільних справах. Тут держава і громадянин пов'язані взаємною відповідальністю за верховенство демократично прийнятих законів, за долю своєї Батьківщини.
Саме поняття "суверенна національна держава" містить у собі чіткий взаємозв'язок складових елементів суверенна" і "національна", що характеризують сис-іемну сукупність якостей даного державного устрою. Виходячи з досвіду світового національно-державного будівництва і актів міжнародного співтовариства, що фіксують і закріплюють суверенність національних, дер-кавних і особистих прав, під суверенітетом слід розумі-ііі сукупність повновладдя нації і прав, які гарантують незалежність особи. Суверенітет нації відбивається на-' ' амперед у можливостях її вільного політичного само-шізначення, в правах нації на територію, що історично
клалася і яку вона займає споконвіку, її природні ре-і урси і копалини, а також у верховенстві її законодав-• і на та обраної державної влади, у національному громадянстві. Суверенітет людини відбивається в реальних правах на життя і незалежність світогляду, гарантіях проти насильства і голоду, захисті самостійності осоті в цілому. Як бачимо, суверенітет взагалі, що поділяєься на суверенітет нації і суверенітет особи, — не просто родове поняття щодо цих двох окремих видів суве рснітєту, а неподільна синкретична сукупність суверені тету нації і особи, коли і нація вільно самовизначається, і особа не боїться за життя і незалежність світогляду.
У політико-філософських теоріях ідея національно^ держави виникає як доповнення до ідеї правової дер' жави. Якщо ліберально-демократична програма, обст~ юючи рівність громадянських прав людини, не розв'% зує питання про рівність прав кожного народу, зокрем про його право на державне самовизначення, то націой нальна ідея тим і відрізняється від ліберальної, що на£ магається вирішити не лише проблему правової рівност,' людей різних національностей, а й проблему рівнос',; націй у розумінні їхнього права на самостійний еконс мічний, політичний і культурний розвиток. Інакше кажучи, національна держава, що захищає територіальь єдність і політичну цілісність нації й гарантує їй розві; ток національного ринку та збереження національн культури, не може не бути водночас правовою, демокр, тичною державою і не захищати інтереси приватної особ, її політичні й економічні свободи, тобто такою, що га рантує суверенітет особи.Якщо подивитися з цієї точки зору на процес етановлення і розвитку правових, демократичних гарант з боку держави щодо людини, індивіда як необхідн умов для формування національної держави, то в іст ричному плані можна виділити кілька періодів.
Перший період (XVI —XVIII ст.) — загроза фізичи безпеці індивіда, тобто загроза індивідуального наси ства. Мета держави визначається тим, що вона гарантує безпеку життя і власності. Для досягнення мети держава має відповідні засоби: поліцію, суди, "держ авну монополію" на владу.
Другий період (з кінця XVIII ст.) — загроза індивіду з боку держави, деспотизму, тоталітаризму. Мета держави — безпека індивіда від загрози самої держави тобто свобода і рівність. Засоби досягнення мети: ва людини, принцип розподілу влади, право громадян на спротив незаконній реалізації державної влади.
Третій період (XX ст.) — загроза індивіду, що ви дить з економічної нерівності і вільного ринку. Мета держави — соціальна справедливість. Засобами її досягнення є система правового забезпечення соціальної справедливості, контроль, спрямований проти зловживань ринку. У національній державі кінця XX ст. мають бути ознаки всіх цих трьох періодів. Адже часткове поєднання правових, демократичних і соціальних характеристик державного устрою відбувається саме в національно-державному утворенні. Саме нація дістає гарантовані можливості для свого розвитку як суверенного суб'єкта світового співтовариства тільки у правовій, демократичній і соціальній дерржаві.
85. Поняття культури. Нині існує багато визначень поняття «культура». І це закономірно, адже відомо, що чим складніший предмет пізнання, тим більше він може мати ймовірних витлумачень.
Термін культура у первинному значенні (лат. cultura) – це обробіток та догляд землі для задоволення потреб людини.
Культуру визначають і як сукупність усього, що створене зусиллями людини, на відміну від того, що дає нам природа.
Найчастіше під культурою розуміють науку, техніку, мистецтво, літературу, освіту тощо.
Ще давні греки вважали, що культурою духу є філософія, а щоб дух був культурним, його потрібно обробляти так, як селянин обробляє землю.
Тому пізніше під культурою починають розуміти виховання, освіту й духовну творчість (мистецтво). Термін «культура» М. Реріх тлумачить як «культ світла», тому, що в індоєвропейській прамові слово «культ» означало «шанування», «служіння благодаті», а слово «ур» - «світло».
Доцільно звернутися до етимології слова «культура». Поняття «культура» походить від латинського слова «colere», що означає культивувати або обробляти грунт. У Середні віки це слово вже означало прогресивний метод обробки зернових. Таким чином виник термін «agriculture» - мистецтво землеробства. У 18 ст. це слово почали використовувати і стосовно людей. Якщо людина мала витончені манери поведінки і спілкування, була начитана, то її вважали культурною. Спочатку це поняття застосовувалося головним чином до аристократів, щоб відділити їх від «некультурного» простого люду.
Німецьке слово «Kultur» також означало високий рівень цивілізації. О. Шпенглер у своїй роботі «Захід Європи» пише, що культура є зовнішнім виразом внутрішнього устрою душі даного народу й відображається в єдності його життя та зовнішніх проявів. Він називає лише вісім культур, що досягли свого завершення: китайська, вавилонська, єгипетська, індійська, антична, арабська західна і культура народу майя. В основі кожної із них, за ствердженням дослідника, лежить особлива душа. Наприклад, в основі античної культури – аполлонівська душа, в основі арабської – магічна, в основі західноєвропейської культури – фастівська.
Культура, за словами О. Шпенглера, посідає важливе, якщо не основне, місце в розвитку цивілізації. Досліджуючи місце культури в розвитку цивілізації, він пише: «Грецька душа і римський інтелект – ось що це таке. Так різняться культура і цивілізація». Трохи далі: «Греків можна розуміти, не говорячи про їхні господарські відносини. Римлян розуміють тільки через ці відносини».
Спробуємо і ми зрозуміти за допомогою понять та категорій смисл і значення культури. Узагальнено культура – це сукупність проявів життя, досягнень і творчості окремого народу або людства загалом. Суб’єктом, безпосереднім творцем культури можуть бути: людина, людство, плем’я, народність, нація, багатонаціональне утворення, які розвивають матеріальні і духовні умови свого існування.
Переносне значення поняття «культура» - це поліпшення, облагородження тілесно-духовних нахилів і здібностей людини. Тому виокремлюють культуру душі, духовну культуру, культуру тіла.
Поняття культури охоплює предметні результати діяльності, людські знання, здібності, навички, морально-естетичні запити, що реалізуються в діяльності тощо. Структура культури:
Матеріальна:Знаряддя і засоби виробництваТехнікаТехнологіяКультура праці і виробництваРечі і відносини у побуті Охорона безпосереднього довкілля людиниДуховна:Діяльність: пізнавальна, моральна, естетична…Система освіти та вихованняІнформаціяАгітаціяПропагандаДуховні цінності.Культура – це форми життєдіяльності людей у єдності й відмінностях історії людства. Вона виявляється через сукупність практичних, матеріальних і духовних надбань та цінностей суспільства.
Крім поняття «культура», існують його антиподи: «антикультура» та «контркультура». Антикультура – це все те, що людство накопичило протягом власної історії і з чим веде постійну боротьбу: неволя, зло, неправда, брехня, потворне, дурість, хибність… Контркультура – це поняття культурології, яким визначаються прагнення людини до безпосередності, насолоди, розкріпачення підсвідомого.
86. Масова культура,контркультура і антикультура. УXX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти— Америку, Австралію і ввійшов у тій чи іншій мірі у життя азіатських і африканських країн— таких як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже не є характерною лише для Європи, її тепер називають«західною культурою». Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому які в своєрідному вигляді виявляються і в культурах інших країн. Сучасна західна культура виключно динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне відношення до часу(«час— гроші») багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідношень. Це культура заснована, на підприємництві, бізнесі, діловитості, її головні герої- люди що, вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. З узагальненого погляду на культурологічні і суспільні процеси західного світу вXX ст. можна помітити з одного боку, відбуваються грандіозні масштаби і разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншої— необмежений розмах насилля і знущання над людиною, край¬нім виявленням якого є гітлеровські злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. В минуле століття насилля було буденним явищем, воно складало необхідну умову існування і функціювання суспільної системи(так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва— середньовіччя). Елітарність і масовість. Відносне розшарування культури на«культуру усіх» і«культуру обраних» існувало завжди. Навіть в первісні часи шамани й жерці складали культурну еліту, володіючи особливими пізнаннями, які виходили за межі загальноплемінної культури. З появою писемності виникло розрізнення між елітарною культурою «грамотних» людей і фольклорною (народ¬ною, етнічною культурою).В XX столітті це розрізнення отримало форму елітарної й масової культури.Елітарна культура(контркультура), зорієнтована на думку її творців, на сприйняття елітою як кращої частини суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику і призначена для вищих прошарків суспільства.
Не маючи ніяких знань в галузі історії мистецтва, естетики, літературознавства, культурології тощо, важко уловній мірі оцінити багато видатних шедеврів літератури (наприклад,Джойса,Гессена,Боргеса,Хаколі —поетів-символістів;музики — Стравінського, Малера, Шнітке. Дебюсі; живопису— кубізму, абстракціонізму, сюрреалізму; кіно— Тарковського чи Сакурова). Висока культура стала спеціалізованою. Час ен¬циклопедичне освічених універсалів, відчуваючих себе як вдома у всіх сферах культури пройшов. У кожній сфері куль¬тури тепер є своя, порівняльна небагато чисельна еліта. Для масової культури характерним є загальнодоступність, легкість сприйняття, спрощенність, розважальність. Масова культура не вимагає від людини ні знань, ні роздумів— навпаки, під її впливом вона деградує, бо її знання спираються на безпосередні емоційні реакції. У масовій культурі протистоять дві тенденції: одна спирається на примітивні відчуття й бажання, майже до біологічних інстинктів(секс, агресія), і у своєму крайньому відображенні породжує контркультуру і антикультуру войовничо-вульгарну і ворожу до існуючих у світі порядків взагалі; інша з урахуванням властивого простим людям бажання підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, комікси з коротким викладенням сюжетів творів класичної літератури тощо)., Відштовхуючись від прийнятих масою цінностей, індивіди намагаються«офарбувати» себе іншими«кольорами цінностей» і виділитися з маси стандартизованих масовою культурою людей. Подібні явища одержали в літературі назву –контркуль тура. Вона виникла і існує на противагу чи як альтернатива масовій культурі і додатково підкреслює її характерні риси і специфіку сутність культури сучасного та індустріального та постіндустріального суспільства. Через те, що, культурні цінності перестали бути елітарним„достоянням” та, егалітарний „урівноважений характер” зявилась масова культура, створена засобами масової інформації. Масова культура має на історічній миті забезпечення інформацією широких прошарків населення про можливість культурі, про ії мову, про навики необхідні для сприйняття мистецтва, але масова культ. не може замінити дотик з високим мистецтвом. Негативний зміст вияву масової культури полягає в тому, що часто не маса представляють можливість піднятися до рівня справжньої культ; Навпаки, сама культ підробляється під примітивні смаки відсталих прошарків населення. Розумні, висококваліфіковані може пре підносить щось сире, примітивне, а інколи щось спеціально одурманене, однак на будь якому рівні у широкому розумінні являє собою гуманістичне орієнтовану цінність. А усе, що, розглядає цю цінність є анти культурою. В середині століття з’явилися культур-песимістичні настрої, я кі були зумовлені тим, що, загальний фон культ20 ст був значно нищім ніж рівень„Золотої Епохи”. Антикультура- прояв і результат дегуманізації людських стосунків, відхід від загальнолюдських цінностей і пріоритетів, втрата глибинних моральних орієнтирів, які ґрунтуються на розумі, вірі, істинній любові до людей. Під контркультурою розуміють сукупність політичних, соціальних, ідеологічних рухів, дій та ідей західноєвропейської спрямованості. Вона виникла на початку60-х років і досягла кульмінації в часи травневої революції1968 р. у Парижі. Контркультура протистоїть культурі не негативним або ворожим, а просто іншим соціальним явищем.
87. Поняття цивілізації. Конструктивним у розгляді суспільства є цивілізаційний підхід. Термін цивілізація (лат. Civilis – громадянський, державний) з’явився у 18 ст.: його використовував О. Мірабо у своїй роботі «Друг людей, або Трактат про народонаселення» (1757р.). Вагомий внесок у розробку теорії цивілізації зробив Л.М. Морган (1818-1881) у роботі «Первісне суспільство» та ін.
О. Шпенглер, аналізуючи історію, доходить висновку: «… всі без винятку великі витвори і форми релігії, мистецтва, політики, суспільства, господарства, наук у всіх культурах одночасно з’являються, закінчуються і згасають». Він узагальнює, що 1000 років живе культура народу, а кожні 50 років відбувається зміна ритму в політиці.
Усе розмаїття народів О. Шпенглер пояснює діяльністю Habitus (організм в історії). Він розрізняє дві групи народів:
1.Ті, які досягли зрілості:
-Єгипетський
-Індійський-Вавилонський
-Китайський
-Аполлонівський (греко-римський)
-Магічний (арабо-візантійський)
-Фастівський (західно-європейський)
2.Ті, які не досягли зрілості:
-Перський
-Хетський
-Кечуа
-Російський
Інший підхід до типології історичного процесу пропонує А. Тойнбі. Він розмежовує цивілізації на:
1.Розквітлі:
-Незалежні
-Мезоамериканська (майя+Мексика)
-Антська
Шумеро-аккадська (шумери+хетти+Вавилон)
Єгипетська
Егейська
Індійська
Китайська
Сирійська (від шумеро-аккадської, єгипетської, егейської)
Еллінська (від егейської)
Православна християнська
Західна
Ісламська (від сирійської до еллінської)
Цивілізації-супутникиМіссісіпська (від мезоамериканської)Антська північна, південна (від андської)Еламська, хетська, урартська (від шумеро-аккадської)Іранська (від шумеро-аккадської та сирійської)Корейська, японська, в’єтнамська (від китайської)
Італійська (від еллінської)
Південно-східно-азіатська (від індійської та ісламської)
Тибетська (від індійської)
2.Нерозвинуті
-Перша сирійська (поглинена єгипетською)
-Християнські: несторіанська, монофізітська (поглинені ісламською)
-Далекосхідна християнська, космос середньовічного міста-держави (поглинені західною)
-ЗастигліЕскімоськаКочоваОттоманськаСпартанськаЦивілізація виникає у процесі розпаду первісного суспільства, коли люди стають не тільки членами роду, а й громадянами, і їхнє життя регулюють суспільні норми, закони і контролює суспільство, держава. На розвиток цивілізації впливають різні чинники, серед яких особливо важливу роль відіграє технологія виробництва. За рівнем розвитку технології цивілізації поділяються на:
-Аграрну (панувала до сер. 18 ст.)
-Індустріальну (розвивається в наш час)
-Постіндустріальну (пов’язана з розвитком інформатики, електроніки, автоматики тощо).
88. Традиції і новаторство в культурі. Спадкоємність та традиції в культурі. Спадкоємність культури— це процес передачі культурно-історичного досвіду.І в цьому вимірі спадкоємність є відтворенням, збереженням вічних цінностей шляхом переосмислення їх у процесі творчості. Саме в спадкоємності як органічному поєднанні традиції і новаторства реалізується історичність культури, її самозбереження й саморозвиток. Культура як процес і результат суспільно-історичної діяльності людини функціонує через органічне поєднання минулого, сучасного і майбутнього, а формою цього поєднання є спадкоємність як мірило єдності минулого і майбутнього в сучасному, міра співвідношення репродуктивності і творчості в діяльності людини. Особливим проявом творчості у культурі є реалізація, здавалося б, "консервативної", своєрідно стійкої її здатності— бути традиційним явищем. Культурна традиція— це процес використання культурних надбань у незмінному вигляді, завдяки якому відбуваються накопичення і передача людського досвіду в історії, і кожне нове покоління людей може використовувати цей досвід, спираючись у своїй діяльності на створене своїми попередниками. На порожньому місці створити нову, більш високу культуру неможливо(хоча такі спроби були і в колишньому Радянському Союзі, і в Китаї під час так званої культурної революції). Традиції— елементи соціальної і культурної спадщини, що передаються з покоління в покоління й зберігаються в суспільстві протягом тривалого часу. Традиції існують у всіх формах духовної культури. Можна говорити про наукові, релігійні, моральні, національні, трудові, побутові та інші традиції. Завдяки їм розвивається суспільство, оскільки молоде покоління не винаходить заново"велосипеди", а засвоює досягнутий людський досвід культури. Нехтування традиціями порушує наступність у розвитку культури, призводить до втрат цінних досягнень людства. Водночас сліпе схиляння перед традицією породжує консерватизм і застій у розвитку суспільного життя і, відповідно, культури. Тому формування і розвиток людини як суб'єкта культуротворення відбувається через освоєння і засвоєння соціально-культурних традицій, залучення до них у процесі соціалізації, виховання, освіти. Через залучення до соціально-культурної традиції люди кожного наступного покоління включаються у життя, у світ предметів і відносин, у світ символів, створених попередніми поколіннями. Традиція в культурі виступає певним типом відношення між послідовними стадіями культурного розвитку, коли"старе" переходить у"нове" і продуктивно"працює" у ньому. Якщо ця продуктивна традиція здатна перетворюватись у контексті соціально-культурного нового, сприяючи його розвитку, вона набуває сталості. Традиція, яка перешкоджає подальшому розвиткові культури, поступово відживає себе і відходить у минуле, у забуття. А все важливе, цінне, що сприяє розвиткові культури і людини, людство зберігає як дорогоцінний скарб. У культурі функціонують також вічні цінності. Культура, як правило, діє за принципом:те, що є вічним, є завжди сучасним. Доля дійсно великих творінь культури виявляється у тому, що вони набагато переживають те, чому спочатку служили, бо більшість із них зберігають своє неперехідне ціннісне значення. Процес діяльності у сфері культури завжди реалізується через свободу, власний вільний вибір серед різних можливостей, що відповідають потребам, ідеалам, цінностям людини. Але свобода, утверджуючись на ґрунті культури в усій своїй повноті, багатоманітності і багатовимірності, крім вільного вибору, передбачає і відповідальність за вибір, а отже, самообмеження. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого— смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і нова- торства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму.
Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційніісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються. Новаторство і гуманізм культури. Свобода і новації в культуротворенні мають підпорядковуватися втіленню вищих духовних цінностей: добра, правди, краси, любові, інакше матимемо анти-культуру і знелюднену, бездуховну людину. Отже, культура, з одного боку, характеризується смисловою впорядкованістю, стабільністю завдяки традиціям та спадкоємності, а з іншого — смисловою динамікою, вільним самовиявом, що є новаторством. Для гармонійного функціонування та розвитку, уникнення руйнацій культура має зберігати міру в поєднанні двох протилежних тенденцій— традицій і новаторства через органічний взаємозв'язок свободи і відповідальності на принципах вищих духовних цінностей людяності, гуманізму. Різне співвідношення традицій і оновлення, новаторства в культурі дає підстави для поділу суспільств на традиційні ісучасні. У перших традиції є пануючими. Культурні взірці сприймаються в"першоствореному" вигляді. Зміни в межах традиції безсистемні і випадкові. Відхилення від норм, а традиція є нормою, як правило, не схвалюються і заперечуються.
90.Поняття міжкультурної комунікації. Ймовірно, датою народження міжкультурної комунікації як академічної дисципліни варто вважати1954 рік, коли вийшла у світло книга Є. Хола і Д. Трагера „Culture as Communication” („Культура як комунікація”), у якій автори вперше запропонували для широкого вживання термін„міжкультурна комунікація”, що відбивала, на їхню думку, особливу галузь людських відносин. Пізніше основні положення та ідеї міжкультурної комунікації були більш докладно розвинуті у відомій роботі Е. Хола „The Silent Language” („Німа мова”, 1959р.) де автор показав тісний зв’язок між культурою і комунікацією. Розвиваючи свої ідеї про взаємозв’язок культури і комунікації, Хол прийшов до висновку про необхідність навчання культурі. Термін„міжкультурна комунікація” у вузькому змісті з'явився в літературі в1970-х роках. У відомій праці Л. Самовара і Р. Портера„Комунікація між культурами” („Communication between Cultures”), вперше надрукованому в 1972р., приводиться визначення міжкультурної комунікації. До цього часу сформувався і науковий напрямок, серцевиною якого стало вивчення комунікативних невдач і їхніх наслідків у ситуаціях міжкультурного спілкування. Міжкультурна комунікація як особливий вид комунікації припускає спілкування між носіями різних мов і різних культур. Співставлення мов і культур виявляє не тільки загальне, універсальне, але й специфічне, національне, самобутнє, що зумовлене розбіжностями в історії розвитку народів. Інтеркультурна комунікація має справу з розумінням та порозумінням, що означає: розуміти чуже і водночас бути зрозумілим, спілкуючись чужою мовою.
