2. Релігійність Шевченка – критичний аналіз

Релігійність — складне явище. Воно охоплює як релігійне світобачення особи, так і зумовлене ним релігійне світоставлення. Релігійна людина не тільки вірить у Бога, а й вшановує його, виконуючи певні обряди.

Шевченко в своєму житті переважно контактував з представниками араамістичних релігій - передусім християнами та іудеями. Перебуваючи на засланні й повертаючись звідти Волгою, мав можливість спілкування з мусульманами. Був ознайомлений не лише з релігійною літературою (переважно християнською), а й читав роботи, які надавали йому різноманітну релігієзнавчу інформацію, зокрема, з історії християнства, а також про вірування народів стародавнього світу (єгиптян, античних греків і римлян). Тому проблему релігійності Шевченка варто трактувати переважно як його ставлення до авраамістичних релігій, розуміння та осмислення ним їхньої природи й віровчень, а також вироблення поетом на основі певних концептів та стереотипів (переважно християнських) власних релігійних поглядів.  Формування релігійності Шевченка визначалося кількома чинниками.  Першим серед них була традиційна українська селянська релігійність, яка мала в своїй основі чимало давніх праслов’янських вірувань. Саме з цим типом “природної” релігійності Шевченко познайомився найраніше. Про визначальну роль “українського релігійного світогляду” в творчості поета вів мову Є.Маланюк.

Звернемося до листів і "Щоденника" Т.Шевченка. Саме вони дають нам змогу найбільш повно відповісти на питання про світоглядні орієнтації поета.

У листі до А.Толстої в січні 1857 року Т.Шевченко пише, що він принаймні є "бездоганним християнином". Княжні В.Рєпніній поет зізнається, що єдиною відрадою для нього в часи заслання було Євангеліє. "Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно" (6 : 61). Княжну він просить вислати книгу Фоми Кампейського "Наслідування Христа", в якій йдеться про те, як одинока людина має віддатися в руки Божі, вдосконалюватися на основі пізнання життя Ісуса, наслідуючи його в усьому. Пройнявшись ідеями християнства, Шевченко розглядає своє життя як своєрідний іспит перед Богом на предмет переродження, як вияв свого призначення у такий спосіб служити Україні.

  З листів Т.Шевченка до його друзів бачимо, що він щоранку молився Богові, відвідував богослужіння у церкві, постив, сповідався, дотримувався інших таїнств. У "Варнаці" Тарас пише: "Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної".

  Т.Шевченко сам визнав, що він є релігійною людиною, вірить у Бога. Проте Бог його — не той, якому поклоняються всі віруючі. "Словник мови Т.Шевченка" засвідчує, що слова "Бог", "Господь", "Божий", "Творець" вживаються ним понад тисячу разів. Проте наші спроби привести їх до єдиного знаменника не мали успіхів. Ці слова в різних, а то й в одних і тих же самих творах поета мають відмінний смисловий відтінок. Якщо в одному випадку вони використовуються ним у звичайному, буденному, а то й метафоричному розумінні, без уваги на їхній чіткий категоріальний сенс ("заснув собі з Богом", "дай Боже, щоб...", "слава Богу", "не дай Боже", "що тобі послав — тільки Бог святий знає" тощо), то в іншому — він висловлює судження, які засвідчують чіткий, осмислений його підхід до їхнього змісту. Як відзначає митрополит Іларіон (Огієнко), “слово Бог чи Господь і слова похідні від них стрічаються сотні раз у “Кобзарі”, стрічаються на кожному кроці. Враження таке, що Шевченко міцно зрісся з Богом, і він постійно в його душі і серці, і автор не може ніколи забути про нього. Бог у Шевченка міцно пов’язаний з людиною в одне нерозривне ціле”.

Вартими уваги в цьому плані є міркування С.Балея. Він вважав: якщо під релігійністю розуміти не догматизовану християнську віру, а “високо розвинуту спосібність до дізнання космічних почувань”, то “Шевченка безперечно треба би зачислити до ряду релігійних людей”. На думку цього філософа й психолога, “в Шевченка була жива потреба вживатися в безмір всесвіту, що давала йому хвилї космічного упоєння” (Балей С. Зібрання праць у п’яти томах). Шевченко загалом схвально ставився до такої традиційної релігійності, вважаючи, що знущатися “з тих морально-релігійних перконань, які освячені віками і мільйонами людей нерозумно і злочинно”. Він також позитивно оцінював релігійні традиції й нехристиянських народів. Добре знаним є його малюнок “Молитва за померлих”, де зображено молоду казашку, яка прийшла вночі на кладовище здійснити давній обряд.

У “Щоденнику” (від 15 липня 1857 р.) Шевченко пише й про інші вірування тюркських народів, певним чином протиставляючи їх немудрим діям “освічених пастирів” сучасного йому православ’я.  Незважаючи на таке ставлення до традиційної релігійності, в Шевченка водночас бачимо певний скептицизм до неї, зокрема, до обрядодійства. У поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь”, поемі та повісті “Наймичка”, простежується думка, що релігійні обряди, молитви в святих місцях не є ефактивними. Тим не менше, поет вважає, що такі місця мають “святу силу”. Другим чинником, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це домінуюче в Україні й загалом у Російській імперії православ’я з відповідними канонізованими богослужбовими практиками й віровченням. Воно було “злите” з традиційною українською релігійністю. Принаймні, в ряді моментів складно розмежувати архаїчні й православні погляди в релігійності тодішнього українця.  Третій чинник, який впливав на релігійні погляди Шевченка, це етнічно чужі українцям і конфліктуючі з ними конфесії (передусім католицизм, іудаїзм, мусульманство). Ставлення до них у письменника здебільшого негативне, часто обумовлене українськими етнічними стереотипами, хоча водночас толерантне до більшості їхніх представників, а саме: ідейників, пророків, мудреців тощо.  Четвертий чинник, який впливав на релігійність Шевченка, це нові, “нетрадиційні” для України, почасти релігійні (протестантські), почасти секулярні ідеології, породжені Відродженням, Реформацією, Просвітництвом та реаліями початку ХІХ ст. З цими ідеями Шевченко міг знайомитися, перебуваючи в Петербурзі, а також у середовищі українських освічених дворян, із якими активно спілкувався в 1843-1845 рр. Заслуговує на увагу ставлення Шевченка до найбільш оновленого варіанту християнства - протестантизму. У петербурзькому оточенні поета було чимало його адептів. Таким був улюблений вчитель Шевченка К.Брюлов, який походив із родини знімеччиних французьких емігрантів-гугенотів. Протестантська працьовитість і навіть певний аскетизм були притаманні найближчому петербурзькому другу поета В.Штернбергу. Останній ввів Шевченка в німецькі протестантські родини Шмідтів, Фіцтумів та Йоахімів. Перебуваючи в такому середовищі, Шевченко мав змогу познайомитися як зі способом життя, так і поглядами німецьких протестантів. Брав він участь і в протестантських богослужіннях. Наприклад, був на церемонії вінчання К.Брюлова у лютеранській кірсі, як зазначає ЗайцевП. Шевченко був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов’язковою, а поняття “православний”, “християнин” виступали для селян як важливі елементи ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від “поляка-католика”, “жида” й “бусурманина”. Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в ряді творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.  Окрім того, в дитинстві Шевченко наймитував у дяка П.Богорського, який посилав його замість себе читати Псалтир над померлими кріпаках. Також служив він у кирилівського священика Г.Кошиці. А це давало майбутньому письменнику можливість краще пізнати обрядову й ідейну сторону православ’я.  З релігійними текстами, зокрема Псалтирем, поет знайомився, навчаючись у школі-дяківці. Щоправда, судячи із “Автобіографії”, повісті “Княгиня” й поеми “Гайдамаки”, ця наука не викликала в нього особливого захоплення. У епілозі “Гайдамаків” Шевченко говорить про щонедільне читання у нього вдома батьком Четьїв-Міней - збірника, що містили житія святих та повчання, які були укладені відповідно до кожного місяця року. Знав грунтовно він і “Требник” Петра Могили Судячи з листів, “Щоденника” та інших матеріалів, настільною книгою Шевченка часто виступала Біблія. Це обумовлювалося не лише відповідним православно-релігійним вихованням у дитинстві, а й також навчанням у Академії мистецтв, де слухачів орієнтували на використання сюжетів з біблійної історії, й, можливо, впливами деяких його знайомих, для яких характерним був не лише високий рівень православної релігійності, а й своєрідний “бібліїзм”. “Бібліїзм” православного спрямування був притаманний і слов’янофілам, з котрими Шевченко активно спілкувався як у Росії, так і в Україні.  Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним. Незважаючи на його відносно часті звернення до біблійних сюжетів, він шукав там передусім поезію. “…я неравнодушен к библейской поэзии”, - констатував він у “Щоденнику” (від 16 грудня 1857 р.). Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів чим підкреслював повагу до Книги Книг, її поетичність.

Дехто з дослідників творчості Т.Шевченка твердить, що слово "Бог" у нього взагалі немає релігійного змісту. При цьому посилаються на Івана Франка, який писав, що у Шевченка слово "Бог" — поетична фраза, "образове речення". Певною мірою це так. Слово "Бог" поет справді вживає у різних метафоричних значеннях. Бог для нього — щось всесильне, всемилостиве, всезнаюче, таке невідоме і незбагненне явище, без втручання якого ніщо не може відбутися. Це — Дух Правди Христової. Але повторюсь, що це так лише певною мірою. Водночас у деяких творах поета є такі звертання до Бога, які можна витлумачити як визнання його реального існування у вигляді якоїсь надприродної творящої сили. Все це потребує надто копіткого підходу до творчості поета загалом під час аналізу його світогляду, щоб некритичним цитуванням не спотворити погляди Тараса, не дати їм хибні оцінки.

Отже, на релігійність Тараса Григоровича впливало більше чотирьох чинників, які ми розглянули вище. Шевченко знав канони православ’я, виконував певні традиції та обряди, цієї національної релігії, але жодним чином не можна назвати його звичайним православним обрядовцем. Т.Г.Шевченко займав позицію скептизованого віруючого. Засади різноманітності поглядів Шевченка на духовне життя в різні періоди, розглянемо у наступному розділі.