Butkevich_V_G__Mitsik_V_V__Zadorozhniy_O_V_red

Г л а в а XVI Міжнародноправові санкції

конвенції 1944 р. та ін.); колективні збройні заходи (демонстрації, блокади), інші засоби застосування збройних сил (ООН, НАТО та інших організацій).

Коли йдеться про призупинення прав та привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації, то слід мати на увазі, що воно може бути добровільним або у формі санкції. У разі добровільного призупинення членства держави вона не пориває з міжнародною організацією юридичного зв'язку. Може так статися, що вона залишиться членом міжнародної організації, оскільки не встигла юридично оформити такий вихід і сплачувала членські внески, або ж з боку організації не було задіяно процедури виходу.

В разі призупинення прав та привілеїв, які випливають із членства у міжнародній організації у формі санкції, активна діяльність держави у міжнародній організації припиняється не за бажанням першої. Воно можливе у формі позбавлення права голосу за несплату внесків (незалежно від терміну заборгованості — ст. 7 Статуту ВООЗ, ст. 62 Конвенції ІКАО, в разі річної заборгованості — ст. 42 Статуту ІМКО; в разі дворічної заборгованості — ст. 12 п. 4 Статуту МОП, ст. IV Статуту ЮНЕСКО, ст. XIX (ч. А) Статуту МАГ ATE; позбавлення права голосу за несплату внесків в одному з головних органів організації — ст. 19 Статуту ООН, ст. IV, п. 8 b, с Статуту ЮНЕСКО; позбавлення права голосу за несплату внесків лише в головних органах організації — ст. 62 Статуту (Конвенції) ІКАО, ст. 3 п. 4 Статуту ФАО); позбавлення права голосу за несплату внесків в усіх органах Організації — ст. XIX п. А Статуту МАГАТЕ, ст. 13 п. 4 Статуту МОП); позбавлення держави права голосу за порушення міжнародних нефінансових зобов'язань (в одному органі організації — ст. 7 Статуту ВООЗ; у головних органах організації — ст. 88 Статуту ІКАО; в усіх органах організації — ст. IV Статуту ЛАД); позбавлення права голосу лише за порушення статутних нефінансових зобов'язань (ст. 55 установчого акта Міжнародної організації з проблеми природного каучуку).

Позбавлення права на представництво в органах міжнародної організації може бути у формі недопущення дер- жави-правопорушниці до роботи в цих органах, необран-ня її представників до таких органів або незапрошення на "їхні засідання, наради, конференції.

_______ Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій ________

Позбавлення права на одержання допомоги може бути у формі припинення фінансової, економічної, технічної, гуманітарної, економічної, культурної, медичної та іншої допомоги.

Відмова у членстві в певній міжнародній організації може бути у формі заборони на прийняття в організацію або виключення з неї. Виключення з міжнародного спілкування тягне за собою розрив економічних відносин (усіх можливих — від укладання договорів до безпосереднього співробітництва), розрив військового співробітництва, транспортного зв'язку (морського, повітряного, залізничного, телефонного, телеграфного, радіозв'язку тощо), розрив можливих політичних відносин та ін.

Колективні збройні заходи здійснюються на універсальній основі (у межах ООН) і регіональними міжнародними організаціями (наприклад, НАТО, ЛАД, ОАЕ).

Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій

Застосування міжнародно-правових санкцій за силою їхнього впливу на міжнародний мир і безпеку, на міжнародну законність і правопорядок не може бути не впорядкованим. У міжнародному праві функціонує комплекс норм, які визначають умови правомірності застосування

санкцій, які можна розділити на такі групи:

1. Норми, що визначають правомірний початок застосування міжнародно-правових санкцій. Як правило, чинні норми міжнародного права вимагають, щоб застосуванню міжнародно-правових санкцій передували спроби мирного врегулювання конфлікту, який виник. Лише в разі порушення миру, актів агресії та інших збройних нападів дозволяється негайне застосування міжнародно-правових санкцій. Серед інших причин це зумовлене й особливою загрозою міжнародному миру та безпеці, якщо негайно не вжити контрзаходів.

Необхідність задіяння процедури мирного врегулювання міжнародних спорів до застосування міжнародно-пра-

501

Г л а в а XVI Міжнародноправові санкції

вових санкцій випливає зі Статуту ООН (глава VI), статутів ІКАО (глава XVI11), МОП (ст. 24-34), ЮНЕСКО (ст. XIV), ВООЗ (ст. 75), ФАО (ст. XVII), МАГАТЕ (ст. XVII), МСЕ

(ст. 27), ВПС (ст. 32), ВМО (ст. 29), 1МКО (ст. 55-56), МВФ

(ст. XV1I1), МБРР (ст. IX) та ін.

Процедуру мирного врегулювання міжнародних спорів до застосування міжнародно-правових санкцій передбачають Статути регіональних організацій: Хартія ОАЕ (ст. З, 7, 19), Пакт ЛАД (ст. V), Боготський пакт (ст. V) та ін.

Важливою вимогою для застосування міжнародно-пра- вових санкцій є попередження про можливість такого застосування. Попередження має бути у формі, узвичаєній у дипломатичній практиці (нота, заява, декларація, виступ державного представника тощо). Іноді необхідність попередження включають до відповідних міжнародних договорів (ст. 12 Протоколу 1953 р. про обмеження і регламентацію культивування рослин маку, виробництва опіуму, міжнародної та оптової торгівлі ним, його вживання).

Не може вважатися попередженням провокаційне застосування збройних сил у формі воєнних демонстрацій.

Часто застосування міжнародно-правових санкцій розпочинається після тривалої відмови держави-право- порушниці мирно врегулювати конфлікт і виконати свої обов'язки у зв'язку з міжнародно-правовою відповідальністю.

Сучасна практика застосування міжнародно-правових санкцій знає такі правомірні початки:

а) з моменту здійснення правопорушення, якщо йдеть ся про збройний напад або інший акт агресії;

б) в період, коли вичерпано спроби мирного врегулю вання конфлікту;

в) у разі припинення правопорушення, але відмови виконати обов'язки, що випливають із міжнародно-пра вової відповідальності — за рішенням потерпілої сторо ни, але після застосування мирних засобів розв'язання спорів;

г) у разі застосування міжнародно-правових санкцій міжнародними організаціями відповідно до їхніх Статутів і спеціальних постанов, які набули чинності. Такі поста нови можуть передбачати: негайне застосування санкцій;

_______ Умови правомірності застосування міжнародно-правових санкцій ________

застосування санкцій з певної дати; негайне застосування частини санкцій, а за умови спротиву їм — застосування санкцій у повному обсязі; застосування санкцій за певних обставин тощо;

д) у разі застосування міжнародно-правових санкцій у порядку самодопомоги держава — жертва правопорушення визначає початок такого застосування.

2.Норми, що визначають компетенцію щодо застосуван ня санкцій. Сторона, яка застосовує міжнародно-правові санкції (держава, міжнародна організація), повинна діяти відповідно до своєї санкційної компетенції.

Застосовуючи санкції, держава не може втручатись у сферу повноважень санкційної компетенції іншого суб'єкта міжнародного права. Якщо санкції здійснюються в межах міжнародної організації, то слід діяти відповідно до її статуту з дотриманням вимог як матеріальних норм, так і процедури застосування санкцій.

Санкційна компетенція суб'єкта, який застосовує санкції, обмежується вимогами Статуту ООН, вона не може йому суперечити. Органи організації, що застосовує санкції (скажімо, Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН), повинні діяти тільки за власними повноваженнями і не заступати на «поле» повноважень іншого органу.

Санкційна компетенція держав визначається в міжнародних договорах універсального, регіонального й партикулярного характеру. Наприклад, Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів визначає права держав щодо припинення або призупинення дії договорів (ст. 60).

3.Норми, що визначають об'єкт застосування санкцій.

Загальне правило імперативного характеру встановлює, що об'єктом застосування санкцій можуть бути тільки правопорушники: суб'єкт, який здійснив правопорушен ня, його співучасники та його спільники. Застосування санкцій не повинно шкодити третім суб'єктам, які не є учасниками міжнародного правопорушення.

Якщо санкція застосовується в межах міжнародної організації, то таке застосування може бути лише стосовно держав-членів цієї організації. Винятком може бути ситуація, коли держава, що не є членом організації, порушує імперативну норму, обов'язкову для всіх суб'єктів, незалежно від членства їх в організації. Коли порушник є аг-

Г л а в а XVI Міжнародно-правові санкції

ресором, то всі суб'єкти міжнародного права можуть застосовувати до нього санкції, в тому числі й міжнародні організації, незалежно від того, чи є ця держава її членом, чи ні.

4. Норми, що визначають умови пропорційності міжна родно-правових санкцій. Принцип пропорційності вима гає, щоб інтенсивність, обсяг і характер застосування між народно-правових санкцій відповідали обсягу і характеру шкоди, заподіяної правопорушенням, були розумно не обхідними для ліквідації негативних наслідків.

Отже, не можна застосовувати збройні сили у відповідь на міжнародне правопорушення ординарного характеру або таке, що відбулося без застосування збройних сил. У разі прикордонного конфлікту чи разового, незначного застосування сили не можна у відповідь удаватися до масивних, широкомасштабних збройних дій. Застосування міжнародно-правових санкцій повинно бути в межах дотримання прав цивільного населення, збереження культурних цінностей тощо. Суб'єкт, який застосовує санкції, повинен діяти тільки на основі принципів та норм сучасного міжнародного права, Статуту ООН. Він не може виходити за межі кінцевої мети застосування санкцій.

5. Норми, які визначають умови припинення застосуван ня санкцій. Застосування санкцій припиняється тоді, коли досягнуто їхньої мети: зупинено правопорушення, визна чено міру відповідальності правопорушника, отримано його згоду добровільно відшкодувати заподіяні збитки, виконати інші зобов'язання, шо випливають із міжнарод но-правової відповідальності.

У разі агресії метою санкцій може бути знищення агресора незалежно від його згоди відшкодувати заподіяний ним збиток.

Якщо застосування санкцій визначається певним строком, їх здійснення припиняється по закінченні цього строку.

Якщо передбачається припинення санкцій за певних умов, то так повинно бути по досягненні цих умов.

Припинення застосування санкцій групою держав або міжнародною організацією відбувається за спеціальною постановою (рішенням) цієї організації чи групи.

Механізм застосування міжнародно-правових санкцій

Механізм застосування міжнародно-правових санкцій

Як уже зазначалося, перед застосуванням санкцій держава звертається до правопорушника з попередженням про застосування санкцій, якщо він не припинить протиправних дій. Попередження може

містити пропозицію мирного вирішення конфлікту. Механізм застосування міжнародно-правових санкцій

складається з двох взаємопов'язаних компонентів: міжна- родно-правового (конвенційного) механізму та міжнародного організаційного (інституційного) механізму.

Основу сучасної системи санкційних міжнародно-пра- вових норм складають: договірні, звичаєво-правові рішення і рішення міжнародних органів та організацій. Ці норми визначають межі застосування санкцій, межу санкційної компетенції суб'єктів (держав та міжнародних організацій), режим застосування санкцій, типи, види і форми примусових заходів тощо.

Міжнародні договірні норми застосування санкцій закріплені у Статуті ООН, статутах її спеціалізованих органів та установ, статутах інших універсальних організацій, універсальних, регіональних і двосторонніх угодах нестатутного характеру.

Звичаєво-правові норми здебільшого є універсальними і безстроковими імперативними нормами. Вони визначають порядок здійснення самодопомоги (її види і форми), правила початку й завершення застосування міжна- родно-правових санкцій, суб'єктів застосування, режим застосування тощо.

Рішення (резолюції) міжнародних органів та організацій, як правило, є короткостроковими з визначеним терміном дії. Вони визначають умови застосування санкцій, їх процедуру, початок і завершення.

Міжнародний організаційний (інституційний) механізм застосування міжнародно-правових санкцій включає: держави, організації та органи (комітети, комісії, судові органи).

Держави можуть діяти самостійно в порядку самодо-

505

Г л а в а XVI Міжнародноправові санкції

помоги, колективно і в межах міжнародних організацій. У разі самостійних дій держава, крім норм міжнародного права, реалізує комплекс національно-правових норм (законодавчих актів, адміністративно-виконавчих розпоряджень тощо). Як правило, національне законодавство більшості держав передбачає порядок реалізації примусових заходів щодо інших суб'єктів міжнародного права.

Діяльність групи (колективу) держав щодо застосування санкцій, крім загальних принципів та норм міжнародного права, регулюється спеціальною угодою між ними.

Застосування інституційного механізму міжнародних органів та організацій може обмежуватися лише міжнародним рівнем (наприклад, при позбавленні прав та привілеїв у межах міжнародної організації). Міжнародно-правова реалізація поєднується здебільшого з національно-правовою.

В сучасній практиці застосування міжнародно-пра- вових санкцій у межах міжнародних (міжурядових) організацій особливе значення має діяльність ООН і таких регіональних організацій, як НАТО, ЛАД, ОАЕ, ОАД та ін.

РЕКОМЕНДОВАНА

^^^ш^^^^^ш^шш^ ЛІТЕРА ТУРА —™,»„^^

Вадапалас В. А.

Осуществление международно-правовых санкций // Советский ежегодник международного права. 1988. М., 1989.

Василенко В. А.

Международно-правовые санкции. К., 1982. Міжнародне право. К., 1971.

Международное право / Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. М., 1999 (гл. 9).

Нешатаева Т. Н

Санкции системы ООН (международно-правовой аспект). Иркутск, 1992.

МІЖНАРОДНА ЮСТИЦІЯ

Історія міжнародного правосуддя

Вважається, що одним з перших (у новітній історії) міжнародних договорів, який заклав основи міжнародного правосуддя, був договір Джея 1794 р.

(між США і Великою Британією). Згідно з цим договором було створено три змішані комісії із судовими функціями: 1) для встановлення кордонів між США і Канадою; 2) для розгляду позовів фізичних осіб у зв'язку із захопленням торговельних суден; 3) для вирішення питань повернення США довоєнних боргів. Перша комісія домоглася одностайного вирішення прикордонних питань, а друга успішно впоралась із вирішенням 565 справ (лише 12 на користь Великої Британії). 1 тільки третя комісія не справилася зі своїми завданнями і припинила роботу.

Під впливом успішної роботи цих комісій відроджується довіра до міжнародного арбітражу. Природно, що США, набувши досвіду з Великою Британією, активніше від інших держав вдаються до зазначеної форми. До завершення громадянської війни між США і Великою Британією було проведено 10 арбітражів (тільки в одній змішаній комісії прийнято рішення зі 115 позовів), до

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

1871 p. — ще 17 арбітражів (4 — з європейськими державами, 13 — 3 латиноамериканськими, серед яких лише одна американо-мексиканська комісія вирішила понад 2 тисячі позовів). За цей період проведено ще 24 арбітражі в суто європейських справах, 14 — в європейськолатиноамериканських, 2 — в суто латиноамериканських, 4 — в суто африканських справах.

Водночас створюються третейські суди, «змішані суди», які беруть до розгляду складні політичні, територіальні питання, позови щодо захоплення кораблів, африканської работоргівлі. Лише суди у Сьєрра-Леоне розглянули 535 справ (за період з 1819 по 1866 p.), внаслідок чого було звільнено 55 тисяч рабів.

Суттєве значення для зміцнення ролі міжнародного правосуддя мала «алабамська справа» між США і Великою Британією, третейське вирішення якої провадилося в Женеві і дійшло висновку, що Велика Британія повинна сплатити США 15,5 млн доларів, що й було виконано. У другій половині XIX ст. укладено десятки міжнародних арбітражних договорів, зокрема в межах міжнародних організацій (наприклад, ВПС, у Конвенції про міжнародні залізничні перевезення тощо), в яких сторони погоджуються на відповідний розгляд їхніх справ. Робиться спроба створити міжнародне арбітражне право. Активно обговорюються ініціативи створення постійного міжнародного суду. 1892 р. Союз міжнародних залізничних перевезень створює Постійний арбітражний суд. 1895 р. Міжпарламентський Союз ухвалює резолюцію про створення Міжнародного третейського суду.

Гаазькі конференції 1899 і 1907 pp. у своїх конвенціях передбачили створення й роботу Постійного Третейського Суду. До конвенції 1899 р. приєдналися 47 держав, і в 1900 р. Суд було засновано.

До 1920 р. суд провів 15 арбітражів, але відтоді до нього звертаються дедалі рідше. Більш авторитетною міжнародною судовою інституцією стала Постійна палата міжнародного правосуддя (її статут набрав чинності 1 верес-

ня 1921 p.).

За перші п'ятнадцять років XX ст. було укладено більш як 120 міжнародних арбітражних договорів, створено регіональні судові інституції (наприклад, Центральноамериканську палату правосуддя). Після Першої світової війни для

508

і

Історія міжнародного правосуддя

вирішення своїх повоєнних проблем держави активно створюють змішані арбітражні суди з Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Болгарією, Туреччиною та іншими державами (близько 50). Суди працювали досить напружено, позаяк до них надійшло понад 100 тисяч позовів.

Власне, досвід їх роботи був надзвичайно корисним для відпрацювання механізму прийняття рішень у Постійній палаті міжнародного правосуддя, а згодом і Міжнародного Суду ООН (Статут Суду підписано 26 червня 1945 p., а сам він набув чинності 24 жовтня 1945 p.).

На сьогодні міжнародне правосуддя здійснюється через такі судові установи:

—Міжнародний Суд ООН;

—Міжнародний третейський суд (формується за конкретними справами й виконує судові функції у зв'язку зі специфікою ситуації і характером справи);

—Міжнародний трибунал з морського права (обирається у складі 21 судді зі списку, який подають країни — по 2 кандидатури кожна; сторонами у спорі можуть виступати держави, міжнародні організації, фізичні та юридичні особи);

—Суд Європейського Союзу (заснований на основі договорів про створення Європейського об'єднання вугіл-

ля і сталі 18 квітня 1951 p.; Європейського економічного товариства і Європейського товариства з атомної енергії від 25 березня 1957 p.);

— Європейський суд з прав людини (діє в рамках Ради Європи на основі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 p., створений 1959 p., з 1 листопада 1998 р. діє на постійній основі);

—Міжамериканський суд з прав людини (створений на основі Американської конвенції прав людини 1969 p.);

—Економічний суд Співдружності Незалежних Держав (діє на основі Угоди про заходи щодо забезпечення

покращання системи розрахунків міжгосподарськими організаціями країн-учасниць СНД від 15 травня 1992 p., Угоди про статус Економічного суду СНД від 6 липня 1992 p.; Статуту СНД від 22 січня 1993 р. (ст. 32), Положення і Регламенту Суду 1994 p.);

— Міжнародний трибунал по Руанді (створений 1994 р. відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН);

509

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

—Міжнародний трибунал з питань колишньої Югославії (створений відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН від 25 травня 1993 p.);

—численні судові інституції арбітражного, третейського характеру.

Постійна палата міжнародного правосуддя

Укладення в 1920 р. угоди про Статут Постійної Палати міжнародного правосуддя фактично стало початком нової, сучасної історії судового розгляду міжнародних спорів на постійній основі. Дискусії, які розгорнулися в рамках Ліги Націй щодо характеру міжнародної юстиції навколо трьох проектів (проект Герста—Міллера, поданий президентом США В. Вільсоном; проект французької комісії 1918 p., поданий Буржуа; італійський проект, поданий Орландо), в основному торкалися питань вибору суддів, юрисдикції

Палати (загальнообов'язкової чи факультативної).

Ідею обов'язкової юрисдикції обстоювали Аргентина, Бразилія, Панама і Португалія. Перемогу здобув компромісний варіант, викладений у ст. 36 у «факультативній клаузулі». Суть його полягала в тому, що держави — члени Ліги Націй, а також ті, що згадані в додатку до пакту Ліги Націй, можуть у будь-який час заявити про свою згоду на визнання обов'язковості рішень Палати з перелічених у статті спорів. З такими деклараціями-зобов'язання- ми виступили згодом 45 держав, але висловили в них суттєві застереження та обумовили термін дії зобов'язань. На основі ст. 30 Статуту Палата виробила свій Регламент судочинства, який прийняла 24 березня 1922 р. Регламент двічі переглядався: в 1926 і 1936 pp. З часом завдяки постановам різних міжнародних договорів юрисдикція Палати розширилася. Було укладено більш як 175 договорів і понад 500 документів, які торкалися юрисдикції Постійної Палати міжнародного правосуддя. Лише три держави не визнали юрисдикції Палати (Ємен, Непал, Саудівська Аравія).

510

Постійна палата міжнародного правосуддя

Перша сесія Палати відбулася в Гаазі 1922 р. Робота Палати тривала до того, як Німеччина вдерлася в Нідерланди 1940 р. Щорічно скликалося декілька сесій. Із 65 спорів, переданих на розгляд Палати, було прийнято 32 рішення, дано 27 консультативних висновків і понад 200 розпоряджень. Палата врегулювала численні міжнародні спори, які державам не вдалося врегулювати самостійно. Рішення і консультативні висновки Палати стали цінним внеском у розвиток міжнародного права.

Однозначно негативну оцінку діяльності Палати давав Радянський Союз. Головним закидом було те, що Палата розглянула лише 0,01% усіх спорів, які виникали у світі за час її існування. Але, по-перше, Палата повноважна розглядати лише ті спори, щодо яких до неї було звернення, а не які об'єктивно існували. По-друге, показники ефективності роботи судової інституції випливають не стільки з кількості, скільки з якості, рівня вирішення справи. Навіть радянські вчені і практики змушені часто посилатися на рішення Палати на підтвердження тієї чи іншої думки, позиції. Отже, таку негативну оцінку можна однозначно оцінити як ідеологічно

упереджену.

Під впливом рішень Палати багато держав самостійно з більшим успіхом долали свої проблеми. Серед відомих рішень Постійної Палати міжнародного правосуддя слід назвати: рішення у справі пароплавства Вімбледон, консультативний висновок стосовно спору Греції та Албанії щодо грецьких національних меншин; консультативний висновок щодо правомірності закриття приватних шкіл в Албанії, Мосульський спір та ін.

Позитивна діяльність Постійної Палати міжнародного правосуддя викликала в держав довіру до судової форми вирішення проблем, і вони почали додатково створювати судові установи на постійній або тимчасовій основі. Так, зважаючи на значну кількість проблем, які виникли між Німеччиною і Польщею після Першої світової війни, були збережені Верхньосилезький арбітражний суд і Верхньосилезька змішана Комісія. Разом вони розглянули близько 3,5 тисячі консультативних висновків.

У 1927 р. Асамблея Ліги Націй створює Адміністративний суд Ліги Націй для розгляду претензій посадових осіб і службовців секретаріату й Міжнародного бюро праці.

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

Процес, започаткований Постійною палатою міжнародного правосуддя, попри опір окремих держав, поступово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.

Міжнародний Суд ООН

Правовою основою діяльності Міжнародного Суду ООН є розділ XIV Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду ООН (як складова Статуту ООН), Регламент Суду. Члени ООН є ipso facto стороною Статуту Міжнародного суду ООН. Крім того, держави, які не є членами ООН, можуть узяти на себе зобов'язання за Статутом Міжнародного суду (такими сьогодні є

Ліхтенштейн, Сан-Маріно і Швейцарія).

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років. Судді повинні бути представниками різних правових систем, виступати в особистій якості (не будучи представниками держав, не більше одного громадянина від держави) і відповідати високим моральним якостям, які дають підстави в їхніх країнах обіймати вищі судові посади, бути юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Рішення приймаються більшістю голосів при кворумі засідання у складі дев'яти суддів. Місце засідання — місто Гаага. Відповідно до ст. 19 Статуту Суду його члени при здійсненні судових обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом.

Міжнародний Суд ООН є постійнодіючим органом, який засідає, як правило, в повному складі, а в разі необхідності може створювати камери (у складі трьох і більше суддів) для вирішення певної категорії справ. За свої перші 50 років існування (перше засідання відбулося 1 квітня 1946 р.) Суд розглянув 97 справ щодо 75 спорів, прийняв 22 консультативні висновки, виніс 61 рішення. Сторонами у справах, які розглядає Суд, є тільки держави. Вони (сторони) виступають у Суді через представників, можуть користуватися послугами адвокатів, довірених осіб.

512

Міжнародний Суд ООН

Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не попросили і Суд не прийняв рішення про закрите слухання. Офіційні мови: англійська і французька — ними готуються матеріали, ведеться судочинство, приймаються рішення. На прохання сторони їй дозволяється користуватися неофіційною мовою.

Компетенція Міжнародного суду детально розкривається у главі II (ст. 34-38) і главі IV (ст. 65-68) Статуту Суду. Суд може розглядати всі справи, передані сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Держави — учасниці Статуту можуть заявити про своє визнання юрисдикції Суду з питань: тлумачення договору; міжнародного права; наявності факту, який у разі свого встановлення являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування, належних за порушення міжнародного зобов'язання.

Такі заяви держав можуть бути безумовними, на умовах взаємності або на певний час. Вони здаються Генеральному секретареві, який забезпечує їхніми копіями всіх учасників Статуту Суду і секретаря Суду. Суд своїм визначенням вирішує спір про підсудність справ Суду. Суд повноважний розглядати справи, які повинен був розглядати Суд, заснований Лігою Націй або Постійною Палатою міжнародного правосуддя.

У процесі вирішення справ Суд застосовує міжнародні договори (загальні і спеціальні); міжнародні звичаї; загальні принципи права; судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних держав як допоміжний засіб для визначення правових норм; вирішує справи ex aequo et bono (виходячи з засад справедливості), якщо сторони згодні.

Суд може давати консультативні висновки з будь-яко- го юридичного питання на запит установи, яка уповноважена це робити за Статутом ООН. Прохання про консультативний висновок має бути письмовим, з усіма документами, що стосуються питання й допоможуть його роз'ясненню.

Секретар Суду повідомляє про заяву (прохання) всі держави, які мають доступ до Суду, робить запити щодо відомостей з питання, що надійшло на консультативний висновок. Він висловлює готовність Суду прийняти в тер-

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

мін, визначений Головою, письмові доповіді щодо справи, заслухати усні доповіді на відкритих засіданнях.

Консультативні висновки приймаються на відкритих засіданнях.

Рішення Суду обов'язкові для учасників спору. В разі невиконання однією зі сторін рішення Суду Рада Безпеки ООН на прохання другої сторони може зробити рекомендацію або вжити заходи для приведення рішення до виконання. Але Рада Безпеки не здійснює функцій судового виконавця. Вона вдається до таких дій, коли вважає, що невиконання судових рішень може загрожувати міжнародному миру та безпеці. Консультативні висновки Суду мають характер правової поради, правового роз'яснення.

Міжнародний Суд ООН розглянув більш як 50 міжнародних спорів в основному з територіальних питань: про розмежування морського простору і континентального шельфу Північного моря (Данія — ФРН, ФРН— Нідерланди, 1967—1969 pp.); рішення про анклави (Нідерланди проти Бельгії, 1959 p.); спір між Грецією і Туреччиною (1976—1987 pp.); індо-португальський спір про право переходу через територію Індії (1960); спір між Тунісом і Лівією (1978-1982 pp., 1984-1985 pp.); спір про дійсність арбітражу з прикордонного питання між Гондурасом і Нікарагуа (1960); спір між США та Іраном (1979—1981) у зв'язку із захопленням американського дипломатичного і консульського персоналу в Тегерані; спір про належність храму Преах Віхеар (Камбоджа проти Таїланду (1962); справа Південно-Західної Африки (1966); справа про Барселонську компанію (Бельгія проти Іспанії, 1970 р.) та ін.

Важливими в діяльності Суду є його рішення щодо власної компетенції в конкретних справах. Крім уже згаданих, можна назвати рішення у справах: франко-нор- везький спір про позики (1957); «Інтерхандель» (1959); ізраїльсько-болгарський спір (1959) та ін.

Цікаві консультативні висновки Суд прийняв щодо статуту Південно-Західної Африки (1956); про юридичну силу рішень міжнародних адміністративних трибуналів (1954 і 1956 pp.), про склад Комітету з питань безпеки на морі (1960), про розуміння і тлумачення п. 2 ст. 17 Статуту ООН (1962) та ін.

Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

Крім Міжнародного Суду ООН, на сьогодні успішно функціонують регіональні (вони ж, як правило, і спеціалізовані) судові установи, хоча це й не обов'язково.

Універсальний характер має міжнародний трибунал з морського права. Правовою основою діяльності є Конвенція ООН з морського права 1982 p., Статут Міжнародного трибуналу з морського права (додаток VI до Конвенції) і Правила Трибуналу (Регламент). Складається з 21 судді, кожен з яких користується заслуженим авторитетом у галузі морського права. Формується на основі справедливого представництва географічного і правових систем. Від країни не може бути по два громадянина.

Члени трибуналу обираються на 9 років — з тим, що повноваження перших триватимуть три роки (7 членів за жеребом) і шість років (7 членів за жеребом). Кворум для засідання — 11 членів, для камери — 7. Місце засідання — Гамбург (ФРН). Трибунал вирішує всі питання, спори і заяви, які передаються йому відповідно до Конвенції, питання застосування і тлумачення інших угод з морського права.

Сторонами спору можуть бути: держави (учасниці Конвенції), Міжнародний орган з морського дна, Підприємство (орган, який реалізує діяльність у районі морського дна за межами національної юрисдикції), юридичні особи, фізичні особи (громадяни держав — учасниць Конвенції, які здійснюють діяльність у районі морського дна), інші держави, звернення яких до Трибуналу передбачене Конвенцією.

Спори слухаються Трибуналом або в камерах (11 суддів) відкрито (якщо не прийнято іншого рішення), рішення приймаються більшістю голосів. Рішення остаточне і обов'язкове тільки для учасників спору. Для розгляду конкретних справ можуть створюватися камери з трьох і більше членів.

Суд Європейського Союзу. Діє на основі Статуту Суду, договорів про утворення Союзу (Паризький договір про ЄОВС, римські договори про ЄЕС та Євроатом), Мааст-

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

рихтського договору 1992 р. (про Європейський Союз), Правил Регламенту.

До складу суду входять судді і генеральні адвокати (призначаються за згодою держав-членів на 6 років). Справи розглядаються в повному складі або в одній із камер. Судочинство письмове та усне (слухання справи).

Зберігається таємниця виступів суддів та голосування. Рішення обов'язкове, остаточне й не оскаржується.

Право на звернення до суду мають: держави-члени, органи ЄС, юридичні та фізичні особи, національні судові установи з проханням тлумачення права ЄС.

Суд вирішує спори по суті, контролює діяльність держав і органів ЄС у межах своїх повноважень, забезпечує виконання права ЄС, його тлумачення, захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, приймає рішення про відміну органами ЄС прийнятих ними актів, які порушують право ЄС. До держави, що допустила таке порушення, суд може застосувати санкцію.

Суд формулює основні принципи побудови права ЄС, якщо вони не відображені в установчих актах. Серед таких принципів Суд визначив: 1) право ЄС є субординаційним і розвивається в основному завдяки зусиллям органів ЄС; 2) право ЄС має пряму дію на території дер- жав-членів і вищу юридичну силу стосовно національноправових актів; 3) норми права ЄС є складовими національних правопорядків держав-членів, з них випливають права та обов'язки не тільки для держави, а й для фізичних та юридичних осіб; 4) держави не можуть посилатися на національне законодавство як на причину недотримання норм права ЄС; 5) у разі виявлення невідповідності на- ціонально-правового акта нормам права ЄС національні суди повинні проголошувати такі акти недійсними тощо.

Європейський Суд з прав людини. Діє на основі Євро-

пейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, розробленого і доопрацьованого для себе Регламенту і прецедентів, прийнятих у попередні роки. За період існування (включаючи роботу старого Суду до 1 листопада 1998 р.) розглянув понад півтори тисячі справ. Складається з кількості суддів по одному від держави, які обираються Парламентською Асамблеєю Ради Європи з трьох представників, запропонованих державою. Можливо, колись буде два і більше суддів з одним громадянством

___________ Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

від однієї країни. Суд розглядає справи Великою палатою (17 суддів), Малою палатою (7 суддів) та комітетом суддів (З судді). Значна робота щодо розгляду справ ведеться в чотирьох секціях суду.

Юрисдикція Суду поширюється на всі справи, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, і передаються йому Договірною Стороною або на підставі заяви будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які вважають себе потерпілими від порушення їхніх прав однією з Договірних Сторін.

Суд надає Консультативні висновки з правових питань на запит Комітету Міністрів Ради Європи. Передбачена можливість дружнього врегулювання справи, коли Суд на основі конфіденційності надає свої послуги сторонам. Судді при здійсненні своїх обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом.

Згідно з Регламентом Суд має чотири секції, які створюються на три роки з урахуванням географії, різних правових систем, міри завантаження справами. Офіційні мови Суду — англійська і французька. Сторони можуть при слуханні справи користуватися неофіційною мовою.

Економічний суд СНД. Складається з представники! дер- жав-членш СНД (по два від кожної) з числа фахівцш-про- фесіоналш високої кваліфіїсації в галузі адміністративних і господарських питань. Термін повноважень — 10 років.

Вирішує спори, що виникають після виконання економічних зобов'язань, про відповідність національних нормативних та інших актів з економічних питань актам СНД, інші спори, що виникають у зв'язку з виконанням актів СНД за умови домовленості з цього приводу між державами.

Розглядає справи щодо звернення держав та інститутів СНД. Судочинство ведеться російською мовою. За станом на сьогодні звернення до Суду трапляються досить рідко.

За період після Другої світової війни міжнародна судова практика здійснювалася міжнародними трибуналами. Найвідоміші з них — Нюрнберзький і Токійський трибунали — досить ефективно здійснили свої судові повноваження і фактично заклали основи нового міжнародного судочинства. Міжнародний трибунал з метою судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права на території колиш-

Г л а в а XVII Міжнародна юстиція

ньої Югославії, та Міжнародний трибунал по Руанді повинні ще довести свою спроможність вирішувати складні проблеми дотримання прав людини та основних свобод.

Міжнародний арбітраж

Міжнародний арбітражний (третейський) суд створюється за взаємною згодою держав з призначених чи обраних ними осіб — членів Постійної палати третейського суду. Нормативною основою діяльності міжнародного арбітражу є Конвенція про мирне врегулювання міжнародних зіткнень від 5 (18) жовтня

1907 р. (розділ IV).

Угоди про застосування арбітражної процедури можуть укладатись у зв'язку з конкретним спором. Такі угоди називають ще третейським записом, компромісом, або спеціальною угодою. В них мають бути вирішені такі питання: суть спору, умови, порядок і термін призначення арбітрів, їхні повноваження. В таких угодах мають бути визначені: повноваження арбітрів, порядок прийняття рішень, правові основи прийняття рішень, мова роботи арбітражного суду, місце його засідання тощо.

Держави можуть урасти угоду про передачу арбітражним судам спорів, які виникнуть у майбутньому. В такому разі всі питання діяльності арбітражного суду мають бути вирішені в цій генеральній угоді.

Іноді домовленість про арбітражну процедуру вирішення міжнародних спорів є складовою основи міжнародного договору.

Незалежно від виду арбітражної угоди, вони, як правило, виходять із таких засад: 1) арбітражний суд є виключно мирним засобом урегулювання міжнародного спору. Він добровільний і цілковито залежить від учасників спору; 2) вибір (обрання) арбітрів — справа самих заінтересованих держав. Якщо спроба створити арбітражний суд виявилася невдалою, сторони — учасники спору можуть звернутися по допомогу до третьої сторони (Генерального секретаря ООН, Генерального секретаря Постійної палати третейського суду та ін.); 3) число членів арбітражного суду має бути непарним. Кожна зі сторін

518

Міжнародний арбітраж

призначає (обирає) рівну кількість арбітрів. Потім обирається суперарбітр з представників країн, які не є учасниками спору і громадянина якої не обрано вже до арбітражного суду; 4) арбітражна угода є основним документом арбітражного процесу, а відтак вона повинна укладатися з урахуванням усіх питань, які виникнуть у роботі суду; 5) арбітражний суд приймає свої правила процедури (регламент), рішення про місце перебування; 6) угоду про арбітражний суд укладають самі заінтересовані держави, вони ж визначають предмет спору; 7) сторони угоди про арбітражний розгляд справи визначають компетенцію арбітражного суду. Вони повинні враховувати чинні норми міжнародного права щодо цього питання; 8) арбітражний суд діє в повній відповідності з арбітражною угодою сторін спору.

Арбітражне судочинство ведеться, як правило, в письмовій та усній формах. Рішення приймаються більшістю голосів. Члени арбітражного суду не можуть утримуватися при голосуванні. Таке утримування допускається тільки під час попереднього голосування, яке не є обов'язковим і проводиться лише з метою уточнення ситуації в процесі арбітражного розгляду справи. Рішення є остаточним і обов'язковим для сторін спору. За останніми залишається право звернутися до арбітражного суду з проханням переглянути справу.

Арбітражному розгляду підлягають спори з участю міжнародних організацій. Витрати несуть учасники спору, якщо не буде прийнято іншого рішення.

Особливим видом міжнародного арбітражу є Постійна палата третейського суду, створена Гаазькими конвенціями 1899 і 1907 pp. Міжнародне бюро Постійної палати (канцелярія) в період між скликаннями Палати виконує функцію посередника. Спостереження за його діяльністю ведуть учасники Постійної розпорядчої Ради (складається з глав дипломатичних представників, акредитованих у Гаазі від держав-учасниць конвенцій, і міністра закордонних справ Нідерландів — голови Ради).

Бюро складає список арбітрів з числа юристів, яких висувають (не більше чотирьох) держави — учасниці конвенцій терміном на шість років. Кандидати в арбітри мають бути високопрофесійними юристами, компетентними в питаннях міжнародного права. Зі списку арбітрів (близько 160 чоловік) учасники спору обирають по два

5Ї9