Istoria_svitovoi_kultury

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

чуттєвості Краса — чуттєва форма абсолютної ідеї, а чуттєвість мистецтва спирається на почуття зору і слуху. Категорія прекрасного набуває такої вагомості, що часом постає в Гегеля засобом визначення предмета естетичної науки, хоча водночас він розуміє естетику і як філософію мистецтва. Мистецтво Гегель вважає першим ступенем у розвитку абсолютного духу: мистецтво, релігія, філософія.

На відміну від науки логіки, Гегель будує систему естетичних категорій не за принципом сходження від абстрактного до конкретного, а спирається на історичний принцип розгляду матеріалу. Розглядаючи історичний розвиток як прогрес у сфері духу, Гегель інтерпретує історію мистецтва як зміну форм: символічна — класична — романтична; а ці форми стимулюють розвиток видів мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, поезія (епос, лірика, драма). Критерієм побудови такої системи вважається співвідношення між художнім змістом і його втіленням. У символічній формі мистецтва зміст іще не знаходить адекватної форми вираження. Класична форма — це гармонія змісту і форми, а романтична — руйнування гармонії, нівелювання змісту, гіперболізація ролі та значення форми. Аналізуючи романтичну форму розвитку мистецтва, Гегель займає суперечливу позицію. З одного боку, він твердить, що митець «може відображати все, в чому людина здатна відчувати себе як на рідному ґрунті»1, а з іншого — що абсолютному духові, який тяжіє до єдності суб’єкта і об’єкта, необхідно звільнитися «від змісту і форм, властивих скінченному»2, а таке звільнення можливе на новій стадії розвитку абсолютного духу — релігії.

Надаючи художнім почуттям особливого значення, Гегель ставив іще одну мету: довести, що художні почуття стимулюють розвиток релігійних почуттів. Це помилкове твердження призводить до переоцінки ролі релігії в житті суспільства. Гегель підносить релігію до рівня своєрідної міри пізнання, а поєднання віри зі знанням дає йому змогу поставити релігію над мораллю.

Об’єктом самостійного аналізу може бути історична доля теоретичної спадщини Гегеля. Його філософія мала величезний вплив на Л. Фейербаха, К Маркса і Ф. Енгельса, які вивчали й переосмислили раціональні сторони гегелівських ідей. 30-ті — 40-ві роки XIX століття

1 Гегель Г. В. Ф. Эстетика: В 4 т. — Москва, 1968. — Т. 2. — С. 318. 2 Там само. Т. 3. — С. 615.

371

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

пов’язані з молодогегельянським рухом; широко представлені модифіковані грані гегелівської філософії в теоретичних розробках неогегельянців, а також у становленні філософських концепцій майже всіх відомих філософів XIX століття.

Культура Європи у другій половині XIX століття

В Італії в цей час триває національно-визвольна боротьба проти австрійського гноблення й за об’єднання країни. У 1860 році на Сицилії, що була тоді частиною Неаполітанського королівства, почалося повстання вкрай збіднілих, доведених до відчаю селян. Його підтримали загони Гарібальді, що складалися з ремісників і студентів.

Перемога під містечком Калатафіми відкрила загонам Гарібальді шлях на Палермо. Визволення столиці Сицилії засвідчило військовий професіоналізм Гарібальді й симпатію народу до боротьби гарібальдійців. Дж. Гарібальді був проголошений революційним диктатором Сицилії. Проте головне завдання він вбачав у повному визволенні Італії і тому не припиняв боротьби.

Убитві на річці Вольтурно гарібальдійці остаточно розбили армію Бурбонів. Восени 1860 року більшість території Італії, за винятком Венеції та Папської області, була звільнена і об’єднана «знизу» — завдяки народній революції. Пізніше ці здобутки використали монархічні сили: 1861 року парламент проголосив створення Італійського королівства на чолі з Віктором Еммануїлом II. Далі боротьба за повне й остаточне визволення та об’єднання Італії тривала вже як рух «згори». 1870 року епоха Рисорджименто завершилася. Італія стала незалежною державою. Починається її капіталістичний розвиток, «пристосований» до феодальної спадщини. Як зазначають історики, «об’єднана Італія справляла досить дивне враження: різні провінції далі жили своїм власним життям, своїми місцевими інтересами

йспілкувалися кожна на своєму діалекті»1.

У1870–1871 роках точилася війна між Францією, яка прагнула зберегти свою гегемонію в Європі, та Пруссією, що боролася за об’єднання Німеччини й створення національної держави. Внаслідок цієї війни у Франції зазнала краху Друга імперія, встановлена в 1852 році. Французька армія була розбита під Седаном 1–2 вересня 1870

1 История итальянской литературы XIX–XX веков. Москва, 1990. — С. 83.

372

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

року, а 4 вересня у Франції проголошено Третю республіку, що проіснувала до 1940 року.

Поразка бонапартистського режиму й наступна антинародна, антинаціональна політика уряду Третьої республіки призвели до повстання паризького пролетаріату, який 18 березня скинув панування буржуазії. 28 березня 1871 року проголошено Паризьку комуну.

Тимчасовий революційний уряд складався з двох фракцій: більшість (бланкісти) і меншість (прудоністи).

Луї-Огюст Бланкі (1805–1881 pp.) — комуніст-утопіст, учасник революцій 1830 і 1848 років. Від 30-х років керував таємними республіканськими товариствами. Ця діяльність відповідала глибокому переконанню Л.-О. Бланкі, що успіх соціальної революції забезпечить добре зорганізована таємна змова революціонерів, яких широкі народні маси обов’язково підтримають. Схильність Бланкі до сектантства пізніше негативно позначиться на діяльності уряду. До тимчасового уряду Бланкі обрали заочно: на час революційних подій він перебував у тюрмі.

П’єр-Жозеф Прудон (1809–1865 pp.) — соціаліст, теоретик анархізму, прихильник мирної перебудови суспільства. На думку Прудона, розв’язанню соціальних проблем сприяло б створення «Народного банку», що мав надавати кредити для організації еквівалентного обміну продуктів праці дрібних виробників. Не визнаючи теорії революційної перебудови суспільства, Прудон обстоював ідеї співпраці різних класів, вважав кінцевою метою ліквідацію держави як соціальної інституції.

Паризька комуна зламала буржуазний державний апарат і створила державу нового типу — першу в історії форму диктатури пролетаріату. Поєднуючи в собі законодавчу та виконавчу влади, вона ухвалила низку принципово важливих рішень: замість армії була створена Національна гвардія, церква відокремлена від держави, розроблені заходи поліпшення життя і праці простих людей. Проте тимчасовий революційний уряд припустився й серйозних прорахунків: не націоналізував французький банк, недооцінював роль зв’язків із селянством, із французькими провінціями, надаючи перевагу пасивній обороні.

Луї-Огюсту Бланкі та П’єру-Жозефу Прудону доводилося не лише шукати компромісів між власними суперечливими позиціями, а й вести жорстоку боротьбу з урядом Адольфа Тьєра (1797– 1877 pp.) — французького політичного діяча, історика, який стояв на чолі виконавчої влади від 1871 року. Через його наказ роззброїти

373

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

паризьких робітників спалахнуло революційне повстання 18 березня 1871 року. Після проголошення Паризької комуни Тьєр очолив версальців.

21 травня 1871 року версальці вступили до Парижа. До 28 травня комунари билися на барикадах. Придушення Паризької комуни супроводжувалося контрреволюційним терором надзвичайної жорстокості.

Складна соціально-політична ситуація у Франції в другій половині XIX століття закономірно висуває на перший план саме проблеми революційної боротьби, війни і миру, постаті конкретних політичних діячів. Проте незважаючи на політичну ситуацію, а часто — саме всупереч їй, у цей період тривав активний науковий пошук, зроблені численні відкриття, які, по суті, визначили розвиток науки й у XX столітті. Відзначимо, передусім, діяльність видатного математика й фізика Анрі Пуанкаре (1854–1912 pp.), що уславився вченням про диференційні рівняння, а також як автор основних положень теорії відносності (незалежно від А. Ейнштейна він почав користуватися терміном «принцип відносності»).

Особливу роль відіграли французькі вчені в дослідженнях будови речовини й становленні атомної фізики як самостійної науки. 1896 року французький фізик Антуан Беккерель (1852–1908 pp.) уперше виявив радіоактивність солей урану. Радіоактивність різних елементів вивчали видатні французькі фізики П’єр Кюрі (1859–1906 pp.) та його дружина Марія Склодовська-Кюрі (1867–1934 pp.). Вони відкрили нові елементи: полоній і радій, встановили, що радіоактивне випромінювання може бути двох видів. Саме М. Склодовська-Кюрі запровадила в науковий обіг поняття «радіоактивність». Пізніше, вже в співавторстві з А. Деб’єрном, вона отримала металевий радій: XX століття високо оцінить наукові здобутки П’єра і Марії Кюрі — Нобелівська премія 1903 року, а в 1911 році Марія Склодовська-Кюрі отримає другу Нобелівську премію. Пізніше до вивчення радіоактивності приєднаються вчені інших країн Європи, зокрема німець Ганс Гейгер (1882–1945 pp.), англійці Ернст Резерфорд (1871–1937 pp.), Фредерік Содді (1877–1956 pp.), данець Нільс Бор (1885–1962 pp.), але пріоритет у цій галузі, безперечно, належить французам.

І ще одне досягнення французької науки й техніки другої половини XIX століття слід згадати: новий метод виплавлення сталі, що

374

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

його 1864 року винайшов французький металург П. Мартен (1824– 1915 pp.), і спорудження першої мартенівської печі. Так званий мартенівський метод виробництва сталі утримався як найпрогресивніший до середини XX століття.

УНімеччині в середині XIX століття стрімко розвивалася важка промисловість, будівництво, споруджувалися залізниці, металургійні та машинобудівні заводи. Значна увага приділяється у 50–60-ті роки XIX століття військовій промисловості, зокрема розбудовуються заводи Круппа. Революція 1848–1849 років підштовхнула економічний розвиток країни. Проте робітничий клас Німеччини був іще слабкий

іне міг вирішити головного завдання цього історичного періоду — об’єднати країну. Тим-то це здійснювалося «згори», через політику загарбницьких воєн, що їх вела Пруссія.

У60-ті роки однією із впливових постатей у політичному житті Німеччини стає перший міністр Пруссії Отто фон Бісмарк (1815– 1898 pp.). Він об’єднав Німеччину на мілітаристській основі, зміцнив панування в країні юнкерсько-буржуазного блоку. В 1871–1890 роках Бісмарк як перший рейхсканцлер імперської Німеччини був організатором Троїстого Союзу, спрямованого проти Росії та Франції.

1869 року відбувся перший загальнонімецький з’їзд робітників, на якому заснована соціал-демократична робітнича партія Німеччини — перша у світі масова марксистська партія. Велику роль у її створенні відіграли видатні діячі робітничого руху Вільгельм Лібкнехт (1826–1900 pp.) і Август Бебель (1840–1913 pp.). З другою половиною XIX століття пов’язана й така важлива подія, як вихід з друку першого тому «Капіталу» К. Маркса — праці, яку її автор вважав справою всього свого життя. «Капітал» був фундаментальним аналізом природи капіталізму, виявленням тих глибинних суперечностей, які має ця суспільно-економічна формація.

Складна соціально-політична ситуація в Англії у другій половині XIX століття зумовлена суперечностями становлення капіталізму в 30–40-х роках. У 1832 році робляться спроби провести парламентську реформу, ліквідувати виборчі округи, що формувалися ще за часів середньовіччя. В боротьбу за модернізацію виборчої системи включилися робітники. Реформа дала змогу промисловій буржуазії стати впливовою силою в парламенті. Водночас новий парламент приймає антиробітничий закон про білих. Цей закон і форми його впровадження

375

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

активізували політичну діяльність англійських робітників, їхню участь у боротьбі за введення Народної хартії (чартистський рух). У 1840 році чартисти оформилися в політичну загальноанглійську партію.

50-ті роки XIX століття — це період масового розмаху чартистського руху. Англія дає світові приклад сформованого політичного руху, боротьба якого досягає бодай часткової перемоги: встановлення 10-го- динного робочого дня, зменшення безробіття, підвищення заробітної платні. Важливо зазначити, що 50—60-ті роки XIX століття — це період становлення професійних спілок (тред-юніонів), які починають об’єднувати кваліфікованих робітників за професійними ознаками.

Активну участь у розвитку робітничого руху в Англії брали К. Маркс і Ф. Енгельс, які емігрували до цієї країни після поразки революції 1848–1849 років.

У 1864 році в Лондоні засновано І Інтернаціонал (міжнародну спілку робітників), який мав два головних завдання: здобути політичну владу й знищити експлуатацію.

Друга половина XIX століття висуває на передні рубежі англійську природничу науку, якій людство зобов’язане появою дарвінізму. Чарльз Роберт Дарвін (1809–1882 pp.) друкує 1859 року працю «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя», в якій узагальнює досвід власних спостережень, досягнення біології та селекційної практики й називає головні чинники еволюції органічного світу. В подальших дослідженнях, зокрема в праці «Походження людини і статевий добір» (1871 р.), Ч. Дарвін висуває гіпотезу про походження людини від мавпоподібного предка. Слід зазначити, що видатні наукові досягнення XIX століття переконливо виявили методологічний поділ на природничі й соціально-гуманітарні науки, на світ «фізичної реальності» й специфічний «світ людини».

Розвиток художньої культури Європи XIX століття: від романтизму до реалізму

В Європі кінець XVIII — початок XIX століття пов’язані з розвитком нового ідейного й художнього напряму — романтизму. Становлення романтизму зумовлене багатьма причинами, найважливішою з яких був історичний досвід європейських революцій, передусім Великої французької. Романтизм намагався протиставити утилітариз-

376

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

мові й нівелюванню особистості свободу й досконалість, пафос особистої й суспільної незалежності. Своєрідною основою романтичного світосприймання можна вважати суперечність між теоретично сформованою системою ідеалів і реальною дійсністю, не здатною реалізувати ідеал практично. Тому в романтизмі співіснують утвердження самоцінності духовно-творчого життя людини, зображення сильних пристрастей, заклики до національно-визвольної боротьби, пройняті мотивами «світової скорботи», «світового зла», ідеалізацією минулого, зокрема середньовіччя, з релігійно-містичними настроями.

Хронологічно романтизм пов’язаний з останнім десятиліттям XVІІІ і першою половиною XIX століття. У 50—60-ті роки XIX століття риси романтизму поступово «розмиваються», дедалі яскравіше на перший план починає виступати реалістична тенденція.

Теорію романтизму започаткували діячі німецької культури Новаліс (1772–1801 pp.), Фрідріх Шлегель (1772–1829 pp.), Август Шлегель (1767–1845 pp.).

Після Німеччини майже всі країни Європи проходять через романтизм як форму звернення до внутрішнього духовного світу людини, протиставляючи його реальній дійсності, яка, на думку романтиків, не відповідала «вічним» ідеалам. До 1820 року романтизм переважно розвивається в німецькій та англійській літературі (Kiтс, Шеллі, Байрон), а пізніше в літературі й мистецтві Італії, Франції та інших країн.

Перша половина XIX століття — чи не найяскравіший період в історії німецької культури взагалі. На цей час припадає останній період творчості класика німецької літератури Йоганна Вольфганга Гете (1749–1832 pp.). Його літературну спадщину не можна пов’язати з якимось одним напрямом. Адже він пройшов складний шлях трансформації від класицизму й романтизму до яскраво виражених реалістичних тенденцій. Якщо роман «Літа науки Вільгельма Майстера» літературознавці називають «послугою» романтикам, то «Фауст» і «Іфігенія в Тавриді» — це «велике узагальнення романтизму» й початок шляху до реалізму1.

Гете не лише видатний поет, засновник німецької літератури Нового часу, а й мислитель, учений, політичний діяч. Його теоретичні праці «Звичайне наслідування природи. Манера. Стиль» (1789 p.),

1 Див.: Европейский романтизм. — Москва, 1973. — С. 74—75.

377

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

«Правила для акторів» (1803 р.), «Вчення про колір» (1810 р.) та інші відіграли вагому роль у розвитку європейської естетики.

«Барабанщиком революції» називав себе видатний німецький поет Генріх Гейне (1797–1856 pp.) — сучасник революцій 1830 і 1848 років. Поет займав прогресивну, радикальну політичну позицію, підтримував ідеї утопічного соціалізму, був прихильником соціально активного мистецтва. Водночас він показав, наскільки психологічно складно розвивається мистецтво, самосвідомість митця в періоди історичних зламів. Залишаючись, по суті, романтиком, Гейне однак знаходить сили виявити слабкі, наївні риси романтизму. З цього погляду не втрачають свого значення теоретичні дослідження Г. Гейне: «До історії релігії та філософії в Німеччині» (1834 р.) і «Романтична школа» (1835 p.).

Уперші десятиліття XIX століття завершується життя ще одного видатного представника німецької культури — Людвіга ван Бетховена (1770–1827 pp.). Цей виразник традицій віденської класичної школи став засновником героїчного стилю в музиці У творчості композитора знайшли відображення ідеї Великої французької революції. Глибоко гуманістичні симфонії (3-тя «Героїчна», 9-та — з хором на слова «Оди радості» Ф. Шіллера), 32 фортепіанні сонати, квартети, романси тощо стали надбанням світової культури, свідченням появи нової музики — музики XIX століття.

Упершій половині XIX століття особливу роль відіграє італійська культура, адже Рисорджименто як національно-визвольний рух поставив перед національною культурою численні проблеми. Серед них слід назвати найважливішу — забезпечення італійської національної спільності бо саме культурна спільність тривалий час була чи не єдиною формою об’єднання народу.

Спираючись на традиції Дж. Паріні, В. Альф’єрі, К. Гольдоні — видатних італійських гуманістів XVIII століття — італійські митці першої половини XIX століття розглядають культуру загалом й художню культуру зокрема як ефективний засіб впливу на суспільну свідомість, як засіб формування національної самосвідомості та національного відродження.

Урозвитку італійської національної культури дослідники розрізняють 1816–1830 роки — період раннього романтизму, коли він набуває політичного забарвлення, стає пропагандистом суспільних і художніх ідей, які об’єднували прогресивну частину італійської ін-

378

РОЗДІЛ XII. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОЛІТТЯ

телігенції навколо «Молодої Італії». Це період розвитку романтичної трагедії, історичних поем, зацікавлених аналізом минулого Італії. Широкого громадського значення набувають філософсько-естетичні, літературознавчі роботи Вінченцо Куоко (1770–1823 pp.), Вінченцо Джоберті (1801–1852 pp.), Лодовіко ді Бреме (1780–1851 pp.).

Особливе місце в культурі Італії цього періоду посідає Уго Фосколо (1778–1827 pp.) — поет, драматург, романіст, перекладач, теоретик літератури, публіцист. Сучасники сприймали його як ідеолога романтизму, який органічно поєднував політичну діяльність із ху- дожньо-теоретичною. Його твори (трагедії «Тієст», «Аякс», «Річчарда», філософські поеми «Гробниці», «Грації», дослідження спадщини Данте, Петрарки, Боккаччо, лекції про походження й призначення літератури) пройняті духом любові до італійської культури, усвідомленням ролі Італії у становленні європейської духовності. У. Фосколо переконаний, що знання історії — засіб виховати почуття національної гідності, любов до Батьківщини.

Новий час вимагав деяких психологічних змін у світосприйманні, порівняно з попереднім історичним періодом. З цього погляду характерною є творча спадщина класика італійської літератури Джакомо Леопарді (1798–1837 pp.), у віршах якого, за виразом історика італійської літератури Де Санктіса, для італійців звучав «голос скорботи народної».

Оцінюючи історичне значення творчості поета, дослідники саме й наголошують, що Леопарді «у найдраматичнішій формі відобразив кризу переходу до світогляду сучасної людини, критичний відхід від старих трансцендентальних концепцій у той час, коли ще не знайдений моральний і духовний ubi constitan, спроможний дати ту впевненість, яку давало колишнє кредо»1.

Зауважимо, що замолоду Дж. Леопарді був пристрасним прихильником ідей Руссо і Вольтера. З часом філософська орієнтація поета змінювалася, проте на всіх етапах його життя можна виявити неабиякий інтерес до морально-естетичної проблематики, намагання сформувати чіткі духовні цінності, теоретично обґрунтувати поняття добра і зла. Твори Дж. Леопарді «До Італії», «Нескінченність», «Сон», «Вечір святкового дня», «Дрок, або Квітка пустелі», «Любов і смерть», а також гротескна поема «Параліпомени Батрахоміомахії»,

1 Грамши А. Избранные произведения: В 3 т. — Москва, 1957. — Т. 2. — С. 250.

379

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ

написана в останній рік життя, стануть не лише вагомим надбанням європейської культури першої половини XIX століття, а правитимуть за своєрідний пластичний міст між XVIII і XIX століттями.

Романтизм не обмежувався якимось одним видом мистецтва, намагаючись опанувати мистецтво загалом. Отож сферою його виявлення можуть бути й література, й живопис, і музика, й театр. Інша річ, що не в кожній національній культурі романтизм позначився на всіх видах мистецтва. Тому цілісне уявлення про романтизм у європейській культурі може скластися лише за максимального врахування його іноді поодиноких виявів у конкретних країнах, у конкретних видах мистецтва. Розуміння романтизму, наприклад, у музиці, вимагає аналізу творчої спадщини італійця Джоаккіно Россіні (1792– 1868 pp.), поляка Фредеріка Шопена (1810–1849 pp.), угорця Ференца Ліста (1811–1886 pp.) та ін.

Своєрідно складалася доля романтичного мистецтва у Франції. Протягом досить короткого відтинку часу класицизм змінився романтизмом, а романтизм реалізмом. Жак-Луї Давід (1748–1825 pp.) є найвидатнішим представником французького класицизму в живописі на межі XVIII і XIX століть («Клятва Гораціїв», «Лікар А. Леруа», «Смерть Марата», «Сабінянки, що зупиняють битву між римлянами і сабінянами»), а водночас Ежен Делакруа (1798–1863 pp.) починає руйнувати принципи класицизму й утверджує романтизм як вияв революційного пафосу, як підтримку боротьби французького народу проти монархізму. Динамічні за композиціями, пройняті гуманізмом, картини Е. Делакруа несли в собі дух свободи, віри у творчий потенціал народу («Різанина на Хіосі», «Свобода на барикадах», ілюстрації до творів Й. В. Гете, В. Шекспіра).

Специфіка і своєрідність романтизму полягає в тому, що в цьому напрямі мистецтва можливі плідні й перспективні модифікації завдяки взаємодії з реалізмом, урахуванню класичної спадщини, органічному зв’язку з народно-поетичною творчістю. Тому, по-перше, «у багатьох європейських країнах водночас із розвитком романтизму значну роль відіграє жива народно-поетична творчість, яка продовжує вікові традиції усної народної поезії і яка відгукується на найсучасніші проблеми європейської дійсності»1, а по-друге, навіть у 70– 90-х роках XIX століття у багатьох літературних творах «завоювання

1 Европейский романтизм. — С. 24.

380