3. Українська помаранчева революція 2004 р.

Президент Віктор Ющенко.

Найяскравішою подією початку ХХІ ст., що хвилею мирних акцій протесту протягом листопада–грудня 2004 р. прокотилася всією Україною, стала Українська помаранчева революція, названа так за кольором символіки, яку один із претендентів на президентську посаду В.Ющенко використовував у виборчій кампанії. Вона пробудила українців, змусила їх поважати себе, викликала у мільйонів людей почуття національної гідності, гордості, самоототожнення з поняттям «громадянин України». У результаті Помаранчевої революції наша країна постала перед усім світом як сучасна європейська держава.

Президентська кампанія 2004 р.Поштовхом до революції стали масові фальсифікації з боку влади під час президентської виборчої кампанії 2004р., яка, встановивши абсолютний рекорд тривалості – з 3 липня 2004 р. до 20 січня 2005 р., тобто 201 день, стала найбруднішою і жорстокою за всю історію державної незалежності. Претендентами на президентську посаду було зареєстровано 24 особи: О.Базилюк, Б.Бойко, М.Бродський, Н.Вітренко, В.Волга, М.Грабар, І.Душин, Ю.Збітнєв, А.Кінах, Р.Козак, С.Комісаренко, Д.Корчинський, В.Кривобоков, О.Мороз, В.Нечипорук, О.Омельченко, О.Ржавський, М.Рогожинський, П.Симоненко, Л.Черновецький, А.Чорновіл, В.Ющенко, О.Яковенко, В.Янукович. Головні надії українське суспільство, втомлене від брехні і лицемірства влади, пов’язувало з лідером найбільшої парламентської фракції «Наша Україна» Віктором Ющенком.

Важливим моментом, що істотно вплинув на перебіг президентської виборчої кампанії, стало підписання на початку липня 2004 р. угоди між блоком партій «Наша Україна» і Блоком Ю.Тимошенко про створення коаліції «Сила народу». Вона передбачала об’єднання зусиль для перемоги на президентських виборах–2004 спільного кандидата В.Ющенка і мала на меті «відродження України, побудову демократичної правової справедливої держави».

Тим часом влада, прагнучи не допустити перемоги опозиційного висуванця, з усіх сил організовувала інформаційну блокаду опозиції, а підконтрольний їй медійний простір заповнювався позитивним матеріалом на користь прем’єр-міністра і кандидата від провладної коаліції Віктора Януковича, який задекларував підвищення зарплат і пенсій, демонстрував «посилену турботу» про різні категорії населення. Подальшими його кроками стали заяви про запровадження подвійного громадянства з Росією і про надання російській мові статусу офіційної. При цьому людей запевняли, що у разі приходу до влади команди Ющенка українські підприємства продадуть американцям, людей позбавлять роботи, російська мова буде заборонена тощо.

Парадокс ситуації полягав у тому, що В.Янукович, якого так вихваляли підневільні українські ЗМІ, у минулому мав дві судимості за «пограбування, поєднане з насильством чи за попередньою змовою з групою осіб» та «за навмисні тілесні ушкодження середньої важкості». Вражали також недоліки в його базових знаннях, зокрема у тексті з 92 слів він зробив 12 помилок, та посередній інтелект.

На відміну від провладного кандидата, головний претендент на президентську посаду – лідеропозиціїВіктор Ющенковпродовжусього періоду виборчої кампанії (як, власне, і задовго до її початку), практично перебував у інформаційнійблокаді. Провідні телеканали – «Інтер», «1+1», «УТ–1», ICTV, СТБ, «Новий канал», подаючинеґативнуінформаціюта інформаціюформально нейтральної тональності, однак із яскраво вираженим неґативним відтінком,тривалий час іґнорували будь-які позитивні повідомлення пронього, він був позбавлений можливостібезпосередньо виступати втелевізійному ефірі. Кожен крок В.Ющенка інтерпретувався в кращому випадку представниками його оточення, в гіршому і значно частіше – його політичними опонентами або т. зв. «технічними» кандидатами.

Основними каналами поширення об’єктивної інформації про кампанію В.Ющенка стали інтернет-сайти, деякігазети, «5 канал», а починаючи приблизно з вересня–ТРК «Ера». Однак їхні потужності значно поступалися провладним ЗМІ.

Фактично в Україні не було створено умов, які б дали змогу виборцям зробити свій вибір вільно та свідомо. До того ж Центральна виборча комісія жодним чином не реаґувала на брудні технології, не звертала жодної уваги на розвішені, наприклад, по Донецькій області численні біґ-борди, де Україна була розподілена на «три сорти», чи плакати, які принижували людську гідність.

Найганебнішою подією президентської кампанії стало навмисне отруєння кандидата в президенти В.Ющенка. За словами лікарів, рівень діоксинів, які потрапили в організм пацієнта, в 5 тис. разів перевищував норму. «Нині важко повірити в те, що отрута може бути складником сучасної політики в країні, яка бажає стати членом Європейського Союзу, – писала британська газета «Індепендент». – Разом із цим сіре і понівечене обличчя провідника української опозиції Віктора Ющенка – це жорстокий доказ того, якими методами оперують деякі політики в ХХІ сторіччі».

Отруєнняопозиційного кандидата вкрай неґативно відобразилося на ході виборчого процесу. Адже в штабі Ющенка з початку кампанії ніхто не приховував, що головний ресурс – це їхній лідер. Основна ставка у президентських перегонах робилася на його численні реґіональні поїздки, його харизму, вміння спілкуватися з людьми, нарешті – привабливу зовнішність. Саме цього козиря команду Ющенка й позбавили.

У пік розвитку ситуації з отруєнням Ющенка стався неприємний інцидент з його основним конкурентом на виборах – прем’єр-міністром В.Януковичем. 24 вересня під час візиту до Івано-Франківська при виході з автобуса біля Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника в Януковича зі студентського натовпу «чимось» кинули – прем’єр упав, як підкошений. Після надання йому першої медичної допомогийого представники заявили, що в нього влучили чимось важким. Однак продемонстровані на телебаченні сповільнені кадри нападу зафіксували лише влучання курячим яйцем. Цей факт, який гострослови назвали «яйцевим замахом», став одним з найсмішніших і водночас найбридкіших епізодів виборчої кампанії 2004 р. Припускають, що він мав відвернути увагу громадськості від набагато серйознішої події – отруєння Ющенка.

Прагнучи будь-якою ціною добитися перемоги на виборах,провладна команда не гидувала і банальним тиском на виборців чи організацією провокацій стосовно кандидата в президенти В.Ющенка та його команди. Так, в ніч з 23 на 24 жовтня близько 50 молодиків напали на прихильників Ющенка біля Центральної виборчої комісії, побивши їх молотками і пляшками. Карети «швидкої допомоги» забрали 11 постраждалих. У більшості з них зафіксовано черепно-мозкові травми, деякі знепритомніли. Головною метою провокації з побиттям людей перед ЦВК, на думку аналітиків, були спроби виманити опозиційних депутатів з будівлі Центрвиборчкому, щоб завадити їм вплинути на рішення ЦВК щодо створення в Росії 420 додаткових дільниць для голосування (опозиція вважала, що відкриття такої кількості дільниць у Росії дозволить сфальсифікувати 1 млн голосів).

Із наближенням першого туру президентських виборів збільшувався політичний тиск на українську журналістику. Тому 28 жовтня майже 50 журналістів центральних телеканалів України висловили обурення проти тодішньої ситуації з висвітленням передвиборної кампанії. Наступного дня протест проти цензури і тиску, який здійснювався на журналістів під час президентської кампанії, підтримали понад 160 представників 18-ти українськихтелекомпаній,ут.ч.з 10провіднихзагальноукраїнських каналів. Проте, як показало майбутнє, «журналістська революція» загалом мало чим змінила ситуацію з мас-медіа в країні, тому чимало журналістів почали залишати канали, де досі працювали.

31 жовтня 2004 р. відбувся перший тур президентських виборів, у якому, незважаючи на всі зусилля влади, переміг В.Ющенко, його підтримали 39,87% виборців. Другим став В.Янукович, який здобув 39,32% голосів. Після цього деякі колишні вже кандидати президентської гонки заявили про свої симпатії до учасників другого туру. Так, проґресивна соціалістична партія Н.Вітренко висловила підтримку В.Януковичу, а Соціалістична партія О.Мороза та Партія промисловців і підприємців А.Кінаха – В.Ющенку.

Напередодні та в ходідругого туру виборів Президента України, що відбувся 21листопада, посягання на конституційні права громадянбули значно брутальнішими, ніж перед цим. Так, на підприємствах і установах Львівської, Івано-Франківської, Волинської, Тернопільської та інших проблемних для влади областей керівництво зобов’язувало своїх підлеглих під загрозою звільнення отримати на дільницях власні відкріпні посвідчення та посвідчення своїх близьких і здати їх до визначеного терміну. Як наслідок, зловживання з використанням відкріпних талонів, що дало змогу багатьом особам проголосувати по кілька разів, порівняно з першим туром виборів значно зросли. Голосування організованих груп виборців за відкріпними посвідченнями, в т. ч. і фальшивими, стало масовим. Поширеним було недопущення на виборчі дільниці спостерігачів від кандидата В.Ющенка, міжнародних спостерігачів, кореспондентів ЗМІ, яке автоматично збільшувало шанси для фальсифікації. Напередодні або в день виборів представників від опозиції було усунено з багатьох дільничних виборчих комісій.

Серед інших порушень, які вперше були масово застосовані на виборах в Україні, – навмисне псування або знищення виборчих бюлетенів, використання в кабінах для голосування ручок з чорнилами, що зникають (це робило бюлетень недійсним), вкидання пачок бюлетенів до виборчих стаціонарних скриньок тощо. Здійснювався контроль за участю виборців у голосуванні, зокрема, з боку представників окремих підприємств та установ, які позначали у списках своїх працівників, що проголосували.

Особливістю повторного голосування стало різке зростання кількості виборців, які голосували за місцем проживання. Порівняно з першим туром вона збільшилася приблизно вдвічі, зокрема в східних і південних областях. На окремих дільницях кількість «хворих» виборців сягала до 50%. Цинічним проявом фальсифікації, який істотно спотворив результат виборів, стала нетрадиційно висока явка виборців у східних областях України. Наприклад, упродовж двох годин після (!) завершення голосування явка на дільницях Донецької та Луганської областей зросла з 80% до майже 100%.

Процес голосування, а в окремих випадках і підрахунок голосів були затьмарені численними випадками кримінального втручання у виборчий процес, насилля і залякування на виборчих дільницях. Насамперед об’єктами насильницьких дій були спостерігачі від опозиційного кандидата, журналісти. Органи внутрішніх справ не тільки не забезпечили підтримання порядку в день виборів, а в багатьох випадках спостерігалася бездіяльність представників міліції.

Як і після першого туру президентських виборів, першими попередні результати другого туру оприлюднили українські соціологи. За даними екзит-полів станом на 18-ту годину, проведених соціологічними центрами «СОЦІС» та «Соціальний моніторинг», за В.Ющенка проголосували 49,4% виборців, за В.Януковича – 45,9%. Не підтримали жодного з кандидатів 4,7%. Згідно з даними Консорціуму з проведення національного екзит-полу, який за станом на 23-ту годину опрацював 100% опитувальних листів, за В.Ющенка проголосувало 54%, за В.Януковича – 43. Проти обох кандидатів проголосували 3%. Проте вже ближче до опівночі стало остаточно зрозумілим, що влада ніяким чином не допустить установлення справедливих результатів голосування і готова на будь-які фальсифікації виборчих документів. Зокрема, почалася підозріла плутанина з даними екзит-полів. Уночі одразу кілька телевізійних каналів поширили інформацію, згідно якої лідером другого туру виборів став В.Янукович. За їхніми словами, це, начебто, результати опитування Центру соціальних перспектив. Утім така інформація здивувала директора цього Центру І.Бурова, який запевнив, Центр соціальних перспектив не проводив екзит-полу.

Вранці 22 листопада київський майдан Незалежності ряснів помаранчевими кольорами.На мітинґ зібралися тисячіосіб. Багато хтоз них не розходився з вечора.Передусім це буликияни, оскільки ще два наступних дні влада не пропускала до столиці людей з реґіонів: квитки на потяги не продавали, а дороги блокувались ще на підступах до Києва.Так розпочалася подія, яка, відкривши нову сторінку історії української нації та продемонструвавши видимі зміни у міжнародній політиці, ввійшла в історію як Українська помаранчева революція.

ПочатокПомаранчевої революціїЗа своєю суттю Помаранчева революція була революцією духу, кампанією загальнонаціональних протестів, мітинґів, пікетів, страйків, інших акцій громадянської непокори мільйонів людей проти осоружного антидемократичного режиму, який, нахабно сфальсифікувавши вибори, відбирав у них останню надію на краще життя. Це була закономірна реакція суспільства на зневажання закону, цинічні утиски людської моралі та гідності, продовження національного приниження українського народу, злочинну філософію зрощення олігархічного капіталу із владою, тотальну корупцію, знущання влади над бізнесом, фізичні розправи, залякування перед виборами, спроби нав’язати суспільству на найвищу державну посаду кандидата з кримінальним минулим. Зрештою, це була реакція громадян, які усвідомили, що саме народ є джерелом влади.

«Я щаслива людина, бо бачив, як сотні тисяч моїх співвітчизників під снігом і дощем стояли на помаранчевому Майдані Незалежності. Їх вивів туди не голод чи відчай. Вони стояли впевнено і гордо, вони мирно захищали свою гідність і свободу. Світ побачив сучасну українську націю і був вражений її зрілістю і мужністю. Думаю, в історії України не було більш вражаючого єднання, ніж Помаранчева революція», – так згадував бурхливі події кінця 2004 р. Президент В.Ющенко під час свого виступу у Джорджтаунському університеті (США).

Головною рушійною силою і найактивнішим учасником революції, безперечно, була молодь, передусім студентська, яка загострено відчувала і переживала деморалізацію суспільства, подвійні стандарти, всеосяжне лицемірство, відсутність умов для реалізації життєвих проектів і породжену цим невпевненість у завтрашньому дні. Ідеологом революційних демократичних ідей стала інтеліґенція, а соціальною базою – середній клас, який тільки-но почав формуватися в Україні. Поки що не достатньо чисельний і згуртований, він уже заявив про свої амбіції на повен голос, відстоюючи ідеали цивілізованого ринкового суспільства, прозорої економіки та гідного життя. Революцію беззастережно підтримало українське селянство і фермерство, значна частина міського населення.

Лідером Помаранчевоїреволюції, її знаменом, безперечно,був Віктор Ющенко, котрий, як свого часу славнозвісний гетьман Б.Хмельницький, став символомпринижених громадянських почуттів українського народу.Провіднику опозиціївдалося об’єднати переважну більшість українців–не тільки із західних і центральних областей, а всіх проґресивно мислячих людей. Виступаючи вранці 22 листопада на мітинґу намайдані Незалежності, він закликавнарод до організованого суспільного руху опору «За чесні вибори», щоб захистити права виборців України і відстояти отриману фактичну перемогу на виборах.

Тим часом влада вдалася до форсованих дій на проголошення В.Януковича Президентом. Уже 22 листопада близько 14-ї години голова ЦВК С.Ківалов оголосив попередні результати другого туру виборів Президента України після підрахунку 99,38% протоколів виборчих дільниць: В.Янукович набрав 49,42% голосів виборців, а В.Ющенко – 46,7%.

У відповідь, люди тисячами почали збиратися на київському майдані Незалежності. До вечора їх кількість зросла до 300 тисяч, а на Хрещатику виросло справжнє наметове містечко з сотень брезентових «тимчасових помешкань». Усі присутні, занепокоєні підозрілими маніпуляціями влади, вимагали від лідерів опозиції рішучих дій. У таких умовах В.Ющенко 23 листопада здійснив відчайдушний, хоча й неоднозначний крок, склавши у напівпорожній парламентській залі (цього дня не вистачило кворому для відкриття засідання Верховної Ради, оскільки не з’явилися пропрезидентські фракції та комуністи) символічну президентську присягу. Це хоч трохи підбадьорило його прихильників.

Ставала відомою перша реакція на українські вибори світової громадськості. Зокрема, вже з 22 листопада США, Канада, Європейський Союз, Парламентська асамблея Ради Європи, НАТО, ОБСЄ та інші країни й міжнародні структури, виходячи з даних своїх спостерігачів за виборами в Україні, задекларували невизнання офіційних результатів, що не відповідали, на їхню думку, справжньому вибору українського народу. Чи не впереше за декілька років уся Європа, Сполучені Штати та авторитетні міжнародні організації виступили зі спільною позицією щодо події такої надзвичайної ваги. Вочевидь, реакція Заходу не була б настільки потужною та консолідованою, якби не події на Майдані Незалежності та інших вулицях і площах України.

Про кричущі порушення під час виборів заявивКомітет виборців України. За словамийого представників, кількість і серйозність порушень під час голосування й підрахунку голосів були безпрецедентними для загальнодержавних українських виборів, і вибори 21 листопада назавжди залишаться чорною плямою на репутації України як демократичної держави.

Чи не єдиними, хто не побачив зловживань у другому турі президентських виборів, були учасники Місії міжнародних спостерігачів відСНД.

24 листопада Центральна виборча комісія, незважаючи на дані екзит-полів, паралельного підрахунку голосів, неґативну реакцію як української, так і світової громадськості на численні порушення у другому турі виборів, проголосила переможцем президентської кампанії кандидата від влади прем’єр-міністра Віктора Януковича. Згідно із затвердженим Центрвиборчкомом протоколом, остаточні результати виборів були такими: за В.Януковича 49,46%, за В.Ющенка – 46,61% голосів. З 15 членів ЦВК із такою правовою вакханалією не погодилися чотири: Я.Давидович, Р.Князевич, А.Магера і О.Чупахін.

Авантюрні дії ЦВК призвели до різкого зростання напруженості. Захід, котрий і до того заявляв про грубі фальсифікації, що викривили результати народного волевиявлення, зреаґував миттєво і гостро. Найбільш різкою булазаявазВашинґтона, якою відгукнувся на події в Україні держсекретар США К.Пауелл.Своє обурення діями Центрвиборчкому висловив координатор Національного екзит-полу І.Кучерів, який заявив, що представлені ЦВК дані не відображають дійсного волевиявлення українського народу.

Команда В.Ющенка відповіла тим, що створила Комітет національного порятунку, який взяв на себе відповідальність за захист української демократії, оголосила Всеукраїнський політичний страйк і закликала демонстрантів блокувати громадські будівлі, в т. ч. Кабінет Міністрів і президентську адміністрацію. Водночас десятки й сотні сесій місцевих рад спонтанно скликалися від столиці й до далеких реґіонів, щоб проголосити: вибори сфальсифіковано, Центрвиборчком має піти у відставку; низка рад оголосила В.Ющенка президентом на своїй території.

Чи не єдиною офіційною інституцією в Україні, яка адекватно зреаґувала на дії Центрвиборчкому, був Верховний Суд. Прийнявши до провадження скаргу довіреної особи В.Ющенка на постанову ЦВК від 24 листопада 2004 р. про оголошення обраним Президентом України В.Януковича, він своєю ухвалою заборонив Центральній виборчій комісії офіційне оприлюднення результатів виборів та вчиняти будь-які дії, пов’язані з виконанням цієї постанови.

Тим часом віце-прем’єр-міністр Д.Табачник та міністр Кабінету Міністрів А.Толстоухов, нехтуючи забороною Верховного Суду, поспішили з оприлюдненням в «Урядовому кур’єрі» постанов ЦВК, бо без цього була неможливою якнайскоріша інавґурація В.Януковича. Вони незаконно відсторонили від виконання обов’язків головного редактора газети М.Сороку, який відмовився друкувати незаконні матеріали, та самовільно підписали до друку номер «Урядового кур’єра» на 26 листопада з уміщеними в ньому постановами ЦВК. Після цього газету було доставлено до видавництва «Преса України» для тиражування і подальшого розповсюдження серед читачів. Проте цьому перешкодили прихильники В.Ющенка, які, випадково дізнавшись про наміри урядовців, з’явилися у видавництві й зупинили друкарський верстат, а вже виготовлені понад 12 тис. примірників видання вилучили в цеху відправки пошти.

26 листопада стало відомо про ще один скандал, пов’язаний з провладним кандидатом. Ряд народних депутатів направили до Генпрокуратури та Служби безпеки України запит щодо перевірки аудіофайлів та роздруківок розмов нібито представників «тіньового» штабу В.Януковича. Мова йшла про контроль над ходом голосування та підрахунком голосів під час першого і другого туру виборів, про фальшування результатів завдяки доступу до автоматизованої інформаційної системи «Вибори». За допомогою відкріпних талонів, голосувань на закритих дільницях, за рахунок голосувань удома тощо команда Януковича планомірно досягала потрібного результату. Знання точної кількості відкріпних талонів, виїздних голосувань та обсяги інших маніпулятивних технологій співставляли з даними екзит-полу і таким чином заздалегідь знали, який буде отримано результат з точністю до сотих відсотка!

Бездумні дії влади, спрямовані на забезпечення будь-яким чином необхідного результату для В.Януковича та якнайшвидше проголошення його Президентом України, до решти збурили українське суспільство. До Києва на акції протесту (адже зрозуміло, що основні події відбувалися саме в столиці) щодня прибували сотні автобусів. Чи не вперше в історії незалежної України політичні акції набули справді всенародного характеру та безпрецедентної географічної репрезентативності: у вуличних акціях листопада–грудня 2004 р. брало участь близько п’яти мільйонів громадян.

Символом свободи, демократії і нескореності духуукраїнського народу ставкиївський Майдан, який прикував досебе та України увагувсього світу. Структурно він, як і «майдани» багатьох інших населених пунктів України, складався з трьох частин: сцени, де майже круглодобово чергувалися виступи політиків та артистів, наметового містечка, котре, воскресивши пам’ять про славнозвісну Запорізьку Січ, нараховувало кілька тисяч наметів, та, власне, людей, які стояли на Майдані. Крім киян, щодня до столиці прибували щораз нові десятки тисяч громадян з усієї України. Багато з нихбраливідпусткизавласнийрахунокі навітьзвільнялися з роботи. Пік приїзду з реґіонів випав на суботу 27 листопада, коли загальна кількість революціонерів сягнула в столиці близько 1,5 млн осіб (масштабні акції відбувались і в інших містах України).

Чимало людей приїздили на Майдан сім’ями. «Я приїхала за своїми дітьми, – мотивувала свої дії Марія Поліщук з міста Шполи, що на Черкащині. – Мої син і донька тут. Я думала, що вони голодні та замерзлі. Приїжджаю, а мої діти щасливі як ніколи. Обвітрені, черевики стоптані, але очі горять. Як побачила всіх цих людей на Майдані, то сама не захотіла повертатися додому. Прийшла до хлопців сюди, до польової кухні, і кажу: «Дайте якусь роботу». Ось уже п’ятий день я тут. Не думайте, на цій польовій кухні я зустріла і свого чоловіка. Він також приїхав нас розшукувати. А мій чоловік добре на котлах розуміється, тож одразу запропонував свою допомогу біля польової кухні. А вже потім хотів нас розшукати».

Загалом приїжджими учасниками Помаранчевої революції опікувався штаб 911, який постійно виступав зі зверненнями до киян (і не лише до киян) про надання допомоги учасникам акції громадянської непокори.

Кияни, починаючи від міської влади й бізнесменів і закінчуючи простими пенсіонерами, виявили разючу солідарність і робили все можливе, аби нагодувати, обігріти й хоч якось облаштувати цю багатосоттисячну армію. Так, утойсамийдень, коли зісцени пролунав заклик до киян пускати до себе приїжджих людей на постій, дві з половиною тисячі столичних жителів дали свої адреси, заявивши про готовність узяти до себе додому гостей. А згодом таких киян уже налічувалося 35 тисяч. Окремі з них відчиняли двері своїх домівок і приймали на нічліг десятки приїжджих.

Чимало революціонерів ночували в Українському домі, Будинку профспілок, Консерваторії, Спілці письменників України, приміщенні Молодого театру, Будинку вчителя, Інституті літератури, Будинку кіно, офісах багатьох фірм і навіть у приміщенні мерії, де для учасників акції громадянської непокори цілодобово було відчинено весь перший поверх, а також її Колонну залу. Там учасники акцій протесту могли також підкріпитися гарячими чаєм та бутербродами, отримати першу медичну допомогу, тощо.

В умовах холодної погоди, коли ртутний стовпчик інколи опускався нижче 10˚ морозу, на Майдані для обігріву та сушіння одягу і взуття використовували імпровізовані «буржуйки» – металеві бочки, в яких цілодобово горіли дрова, автобуси, де час від часу вмикали двигуни, навколишні офіси, магазини та кафе. Допомагали й речові пожертвування, завдяки яким кількаметрові «кургани» з теплих речей громіздилися на території наметового містечка ледь не по всьому Хрещатику.

В питанні харчування сотень тисяч людей, зосереджених в столиці, значну допомогу надавали окремі фірми. В місцях концентрації революціонерів постійно працювали імпровізовані польові кухні, де кожен міг отримати не лише горнятко чаю чи кави, а й бутерброди, суп з концентратів, кашу. Неможливо переоцінити продовольчу підтримку простих киян, які щодня ходила на Майдан як на службу. Змінюючи одні одних, вони і вдень, і вночі забезпечували протестантів бутербродами, термосами з чаєм і кавою, пиріжками, печевом, яблуками, іншими припасами зі своїх скромних статків.

Прийнятною була ситуація і з медичним забезпеченням, яким опікувалися київська мерія та близько 700 лікарів-подвижників, що постійно і безоплатно працювали на Майдані.

Під впливом Майдану демократичні зміни в суспільстві набирали лавиноподібного характеру. Ректори університетів дозволяли студентам брати участь у демонстраціях. Обласні ради оголошували, що не визнають результатів виборів. Дипломати за кордоном засуджували фальсифікації. І що дуже важливо: було послаблено адміністративний контроль над програмами новин. Зокрема, 24 листопада оголосили страйк тележурналісти «Вістей» Першого Національного каналу, які відмовилися працювати за«темниками»і, таким чином, брати на себе відповідальність за брехню. Наступного дня справжній подвиг вчинила їхня колега ведуча сурдоперекладу УТ–1 Наталія Дмитрук, яка розповіла 100-тисячній аудиторії глухих українців правду. У випуску «Вістей» об 11.00 вона, проіґнорувавши текст основної ведучої про підсумки Центральної виборчої комісії, «сказала» своїм глядачам: «Результати ЦВК є сфальсифікованими. Не вірте. Наш президент – Ющенко. Мені дуже прикро, що до цього доводилося перекладати неправду. Більше я цього не робитиму. Не знаю, чи побачимося». Після випуску новин Наталка приєдналася до журналістського страйку.

Вагомою запорукою позитивної поведінки сотень тисяч революціонерів була позиція церкви. Молитва за чесні й справедливі вибори, що впродовж кількох місяців тривала у храмах Української греко-католицької церкви, Української православноїцерквиКиївського патріархатута Української автокефальної православноїцеркви, перетворилася на всенародну молитву єдності на майданах міст і містечок України, куди обов’язково приходили священики різних конфесій.Кожен деньна Майданітакож починався зі спільної молитви, а завершувався спільним виконанням Національного гімну України.

Загалом революційний Майдан демонстрував якусь незбагненну магічну силу, дивовижним чином впливаючи на самоствердження українства. Відомий український журналіст С.Рахманін з цього приводу зазначав: «Машини з помаранчевими стрічками, іноді обвішані ними по самі колеса, ввічливо поступались дорогою іншим, замість того, щоб тиснути на газ, на сиґнал і на нерви своїх співгромадян... Таксисти, котрі безкоштовно підвозять приїжджих. Городяни, які добровільно беруть зовсім незнайомих людей на безплатний постій у тісні хрущовки та просторі апартаменти. Менеджери процвітаючих фірм і пенсіонери, які звикли рахувати копійки, а тепер купують зубні щітки та теплі шкарпетки для студентів, котрі мерзнуть у наметах. Студенти, які рвуться на мітинґи, незважаючи на погрози звільнення з ВНЗ. Багато одягнені чоловіки, які охоче виштовхують із кучугур вимазані брудом автобуси зі «своїми». Погано одягнені жінки, котрі лягають під колеса автобусів із «чужими». А потім приносять цим самим «чужим» власноручно приготовану їжу. Дівчата, які роздають квіти міліціонерам. Міліціонери, котрі відмовляються виконувати накази, що суперечать їхнім уявленням про честь. Зіркові музиканти, які забули про контракти і кілька діб працюють уживу на Майдані, що провівається вітрами, без апаратури та без гонорарів. Тихі обивателі, які раніше ніколи не бували за межами рідного села і раптом не побоялися витратити останні заощадження на квиток у тривожну невідомість. Чиновники, котрі насмілюються оспорити незаконні розпорядження начальства. Всупереч виробленій звичці до покірності. Нувориші, які захищають наметове містечко від можливої атаки армійської бронетехніки власними новісінькими іномарками. Всупереч сформованій думці про їхню байдужність до всього, крім грошей. Усе це – протестний сніжно-помаранчевий Київ осені 2004-го...»

Помаранчева революція привела до феномену, який ще потребуватиме осмислення на різних рівнях, – потужного творчого сплеску, зокрема, вобразотворчому мистецтві та літературі. Впродовж усього Хрещатика містилися сатиричні плакати з їдкими коментарями та карикатурами на представників влади, листки з віршами поетів революції, нарисами та анекдотами, різноманітні відозви, імпровізовані «стіннівки», інформаційні бюлетні тощо. Важливим виявом духу Майдану були його гасла. Написані від руки, набрані на комп’юте­рі, виготовлені в друкарні – вони виражали основні прагнення українського народу: «Свободу не спинити!», «Встаньмо з колін!», «Ні – брехні!», «Схід і Захід – разом!»,«Донбас, ми любимо Вас!» та ін. Незабутнього колориту Помаранчевій революції надавали барабанщики, котрі понад два тижні відбивали біля Кабінету Міністрів революційні ритми на металевих бочках.

Музичними хітами, які визнав сам Майдан, стали такі пісні, як «Разом нас багато» гурту «Ґринджоли», «Україна» гурту «Мандри», «Час прийшов» гурту «De Shifer», «Слава Україні» О.Білозір та О.Єгорова. А «Ми йдемо» М.Бурмаки, «Україна» Т.Петриненка, «Я не здамся без бою» С.Вакарчука та ін., написані давніше, зазвучали по-новому.

Характеризуючи Майдан та його учасників, слід зазначити, що і команда Віктора Януковича мала масову підтримку на сході й півдні України, особливо в Донбасі. Зрештою, за нього голосувало близько 13 млнвиборців.Чимало з них також заповнювали площі міст на підтримку свого лідера, а подекуди навіть з’являлися наметові містечка.

Хотілося б думати, що не лише прихильники В.Ющенка, а й протилежна сторона на своїх мітинґах виступала за демократичні перетворення в Україні, за цивілізовані стосунки суспільства і влади. Однак, на жаль, слід погодитися з академіком М.Поповичем, який з цього приводу зазначив: «Помаранчевий» рух був спрямований проти диктатури провладного угруповання, яке хотіло всіма засобами, зокрема й через правовий «беспредел», нав’язати нам Януковича. Ми хотіли свободи та справедливості... У словнику тих суспільних груп, які становили ядро біло-блакитного електорату, не було слова «свобода». І тому виборець цього кшталту не міг зрозуміти, що ж викликає такий ентузіазм на Майдані, і справді вірив, що там роздають «наколоті» помаранчі та що всі там «зомбовані».

ЗагостренняполітичноїкризиНайкритичнішим моментом революції стала ніч з 28 на 29 листопада, коли, за різними даними, від 10 до 15 тисяч бійців внутрішніх військ, які перебували на своїх заміських базах під Києвом, були приведені в стан повної бойової готовності. Країна стояла за крок до громадянської війни. Штурм Майдану мав початися приблизно о 23.30. «5-й канал» немов фронтові зведення передавав новини про бронетехніку і війська, які підтягувалися до столиці, про десантованих у різних точках Києва прихильниківЯнуковича тощо.

Британське видання «Financial Times» з посиланням на західних дипломатів стверджувало, щопідрозділи МВСбули готові завдати удару по демонстрантах. Дипломати також підтвердили, що глава президентської адміністрації В.Медведчук і прем’єр-міністр В.Янукович чинили сильний тиск наПрезидента, однакЛ.Кучма, який не зупинився перед фальсифікаціями виборів, відмовився від масштабного застосування насильства дляпридушеннянародногоповстання. Він, за версією дипломатів, не захотівполишатипрезидентське кріслоіз закривавленими руками. Проте, ймовірніше, що спецназ не було кинуто проти людей передусім тому, що надто велика кількість їх вийшла на майдани і вулиці українських міст і сіл. Незважаючи на холод, цілковиту невизначеність, погрози розправи й шокуючий за розмахом і силою тиску адмінресурс, який у цій ситуації виявився безсилим, українці, мужньо витримавши всі випробування, змусили зупинитися і тогочасне керівництво країни, і тих, хто намагався виконувати злочинні накази.

Від різких рухів представників «партії влади» стримувала і всесвітня телевізійна трансляція київських подій. Завдяки тому, що на Майдані Незалежності в Києві було встановлено пересувну телестанцію, орендовано супутниковий канал, будь-яка телекомпанія світу могла вести звідти цілодобову трансляцію (в Україні цим займався «5 канал»). Тому кулі, палиці та сльозогінний газ залишилися без ужитку. Ніхто, за словами С.Кульчицького, з політичних діячів не бажав опинитися на місці юґославського президента С.Мілошевича. Ніхто з фінансових олігархів не захотів ризикувати своїми капіталами у західних банках і зарубіжними ринками збуту.

Отже, внаслідок злочинного нехтування думкою власного народу влада поставила українське суспільство на край прірви громадянської війни. «Відповідальність за це, – зазначає тодішній голова Верховної Ради В.Литвин, – лягає на тих людей і ті сили, які ще задовго до офіційного початку президентських перегонів постійно і цілеспрямовано перетворювали на конфліктне середовище всю державу, провокуючи політичні та суспільні незгоди, зіткнення гілок, органів та посадових осіб державної влади, спекулюючи на реґіональних, етнічних та релігійних відмінностях, роз’ятрюючи історичні рани. Політика «поділяй і владарюй», в якій їм ввижався шлях до безстрокової присутності при державному кермі чи економічній годівниці, – політика, яка ніколи не була далекоглядною, моральною і відповідальною, – набувала крайніх, абсурдних форм. Особливо коли до неї долучилося таке ж безоглядне прагнення будь-що замортизувати можливі потрясіння для своєї політичної та суспільної ваги, бізнесу, особистої безпеки.

Ця філософія прочитувалася дедалі виразніше, вона була гранично егоїстичною, не залишаючи місця для інтересів держави. В суспільстві згущувалися до фізичного відчуття атмосфера передгроззя, настрої тривоги, непевності й безнадії, нагніталися пристрасті, тиражувалися чорний піар і зловмисна міфотворчість, розсварюючи і розводячи по різні сторони барикад людей, політичні сили та реґіони. І залишається дякувати Богу, що ті барикади не перетворилися з символічних на цілком реальні».

Ще одним великим гріхом влади стала спроба розколу України. Чого варта лише кампанія в контрольованих командою Президента Л.Кучми засобах масової інформації штучного нагнітання протистояння між Сходом і Заходом країни! Насамперед було вирішено зіштовхнути між собою прихильників В.Ющенка та В.Януковича. Для цього на противагу мільйонному Майданові кілька разів автобусами і поїздами привозили великі групи людей, як правило, з Луганської і Донецької областей – загалом близько 20 тис. осіб. Певний час вони дислокувалися на пагорбах Маріїнського парку, а згодом на Привокзальній площі, – поки їх звідти не витіснили симпатики В.Ющенка. Проте зловісний сценарій провладних політтехнологів, на щастя, не спрацював.

Коли стало зрозумілим, що по-серйозному нацькувати один на одного виборців з різних таборів не вдасться, влада вдалася до зухваліших кроків, зініціювавши сплеск реґіонального сепаратизму в середовищі керівних еліт Сходу та Півдня України. Зокрема, 26 листопада у Луганську відбулася сесія обласної ради, депутати якої прийняли рішення про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (дотепники зразу ж охрестили її ПіСУАРом), а також звернення до президента Російської Федерації В.Путіна з проханням про визнання її Росією. Рішенням сесії закривалися внутрішні кордони області, призупинялася робота банків. В Одесі на загальноміських зборах представників територіальної громади була схвалена резолюція про створення Новоросійського краю як вільної самокерованої території, на якій діють розпорядження органів місцевого самоврядування. У тому ж руслі висловилася і Харківська обласна рада.

Реакція опозиції на сепаратистські дії владної верхівки була жорсткою. 28 листопада В.Ющенко, виступаючи на мітинґу на Майдані Незалежності, нагадав про кримінальну відповідальність за розпалювання сепаратистських настроїв, і звернувся до жителів Донецької, Луганської та Харківської областей з проханням «не вірити у байки» про те, що він виступає проти російської мови та розвитку відносин з Росією. Наступного дня було оприлюднено і заяву Комітету національного порятунку «Про відповідальність за сепаратистські дії, що ставлять під загрозу територіальну цілісність України».

Трохи пізніше про неприпустимість участі державних діячів у зібраннях, пов’язаних з антиконституційними змінами державного устрою, та вчинення інших дій, що посягають на цілісність і суверенітет держави, наголосив голова Верховної Ради України В.Литвин. Він засудив дії і рішення окремих керівників реґіонів за нагнітання сепаратистських і автономістських настроїв, які суперечать нормам Конституції і чинному законодавству України, зазначивши, що за таких обставин своє законне слово мають сказати усі, хто наділений повноваженнями щодо відповідного правового реаґування на такі діяння, насамперед Президент України Л.Кучма, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України.

Про важливість збереження стабільності та територіальної цілісності України також заявили деякі іноземні політичні чинники, зокрема, єврокомісар з питань зовнішніх відносин та європейської політики сусідства Європейського Союзу Б.Ферреро-Валднер, Європейський парламент, офіційний Токіо.

Але сепаратисти ніяк не могли вгамуватися. 28 листопада в місті Сєверодонецьк Луганської області відбувся т. зв. Всеукраїнський з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад усіх рівнів, де зібралися представники низки реґіонів України, а також кандидат на посаду президента та глава уряду В.Янукович. З самого початку зібрання набуло сепаратистського відтінку. Зокрема, «створити федеративну південно-східну республіку зі столицею в Харкові» запропонував голова Донецької облради Б.Колесников. Його підтримав колега з Луганської обласної ради В.Тихонов. Глава облдержадміністрації Харківщини Є.Кушнарьов закликав усі обласні ради «провести референдуми на своїх територіях» щодо «створення нової Південно-східної української держави у формі федеративної республіки» і «оголосити її столицею місто Харків». Особливого колориту Сєверодонецькому з’їзду додав розгнузданий виступ мера Москви Ю.Лужкова, який різко засудив «оранжевий шабаш», що охопив Київ. Головними результатами зборів стали визнання леґітимною офіційної постанови ЦВК про результати виборів Президента і створення міжреґіонального союзу органів місцевого самоврядування України з власною координаційною радою і виконкомом.

Головний висновок полягає в тому, що, звичайно ж, жодні з’їзди бунтівних реґіонів не могли б відбутися, якби на те не було волі Президента України Л.Кучми. Запропонувавши «партії влади» й суспільству непрохідного, як здавалося, претендента на президентську посаду та наперед заручившись рішенням Конституційного Суду, який дозволив йому втретє балотуватися на президентську посаду, він чекав слушної нагоди, щоб вклинитися у боротьбу між В.Януковичем і В.Ющенком. Оскільки внутрішній і зовнішньополітичний рейтинґ чинного президента після 2000 р. стрімко падав, а рейтинґ лідера опозиції залишався стабільно високим, то Л.Кучма вирішив брати участь у виборах 2004 р. тільки за умов гострої політичної кризи. Сприятливим ґрунтом для її створення мали стати існуючий в суспільстві високий рівень соціального напруження, кримінальне минуле В.Януковича, його приналежність до невеликої купки непопулярних у суспільстві олігархів, фахова непідготовленість до найвищої в державі посади та брутальне використання адмінресурсу. Тобто з самого початку основним був розрахунок на зрив виборів з наступним пролонґуванням каденції Л.Кучми і збереженням статусу-кво для його оточення. Для досягнення цієї мети він зробив усе можливе, задіявши наявні державні ресурси, національні засоби масової інформації, приватні джерела фінансування, і це стало причиною найтяжчого випробування за всю недовгу історію української новітньої державності.

«Великий компроміс»Забігаючи наперед, слід зазначити, що вирішальне слово у подоланні гострої політичної кризи кінця 2004 р. належало українському народові, мільйонам людей, які впродовж кількох тижнів мужньо і в той же час мудро і толерантно відстоювали свою свободу на майданах міст і сіл. Разом з тим було б несправедливо не згадати про вагомий вплив на розрядження вкрай напруженої політичної атмосфери та недопущення громадянського конфлікту в Україні світової спільноти, передусім низки міжнародних організацій та авторитетних представників іноземних держав, а також доленосних рішень Верховного Суду та Верховної Ради.

Багатомільйонні громадянські акції протесту в Україні не могли залишити байдужою світову громадськість. Упродовж усієї Помаранчевої революціїновини та світлини з України не полишали перших шпальт світових часописів, інтернет-сайтів, теле- і радіорепортажі найавторитетніших компаній розпочиналися інформацією з київського Майдану. Наша держава стала головною темою для обговорень у найвищих кабінетах найвпливовіших світових держав. Найрішучіше на свавілля української влади відгукнулася Польща, де почався справжній політичний рух на підтримку України, який об’єднав студентів, політиків, митців, журналістів, учителів, працівників органів самоврядування та діячів неурядових організацій.

Не забували про Батьківщину й українці, які перебували поза її межами. Зокрема, 25 листопада у центрі Брюсселя, де розміщується комплекс будівлі Європейської комісії, відбувся мітинґ українських громадян, які працюють і навчаються у країнах Західної Європи. Під гаслом «Європо, відкрий очі на Україну!» учасники демонстрації закликали європейську спільноту виявити солідарність з українським народом у ці непрості для нього часи. Подібні акції представники української діаспори провели також у Греції, Австрії, Фінляндії, Польщі, Німеччині, багатьох інших країнах світу.

Серйозне занепокоєння ситуацією в Україні висловлювали лідери іноземних держав і міжнародних організацій, які намагалися сприяти її мирному розв’язанню. Виборчий процес в Україні став головною з тем для розгляду на конференції Організації з безпеки та співробітництва в Європі у Софії та на саміті Росія – ЄС у Гаазі. З українського питання відбулося позачергове засідання Європарламенту. У телефонних розмовах ставлення до українських подій обговорювали перші особи провідних країн світу, а кількість візитів до Києва чільних зарубіжних політиків була просто рекордною. Їхня принципова позиція щодо грубих порушень владними структурами виборчого законодавства України значною мірою забезпечила перемогу демократії, утвердження її загальноприйнятих принципів у громадсько-політичному житті України.

Надзвичайно важливими були дії президентів Польщі А.Кваснєвського та Литви В.Адамкуса, верховного представника ЄС з питань зовнішньої політики та безпеки Х.Солани та генерального секретаря ОБСЄ Я.Кубіша. 26 листопада, 1 та 6 грудня вони приїздили до Києва, щоб долучитися до переговорів у Маріїнському палаці по уреґулюванню політичного протистояння в Україні. Окрім них у «круглому столі», брали участь Президент України Л.Кучма, голова Верховної Ради України В.Литвин, прем’єр-міністр України В.Янукович, голова Державної Думи Російської Федерації Б.Ґризлов та лідер української опозиції В.Ющенко. Попри дивну позицію російського представника Б.Ґризлова, котрий заявив, що у вирішенні української кризи є два варіанти: або війна, або розкол країни, головне, про що вдалося домовитися, – не застосовувати сили, продовжувати діалог, чекати рішення Верховного Суду.

Принципово іншим, порівняно з країнами Заходу, було ставлення до українських подій офіційної Росії. Кремль із самого початку віддав однозначну перевагу В.Януковичу, а в його виборчій кампанії був задіяний навіть президент Російської Федерації В.Путін, який встиг не лише двічі доволі емоційно привітати свого протеже з перемогою на найбрудніших за всю пострадянську епоху виборах, а й фактично аґітував за нього, кілька разів відвідуючи Україну та схвалюючи ініціативи глави Кабміну стосовно запровадження в Україні подвійного громадянства і надання російській мові статусу офіційної. Підтримуючи розгортання сепаратистських настроїв на сході та півдні України, російські політтехнологи перетворили ці реґіони на справжній полігон, на якому безжалісно відпрацьовували свої маніпулятивні технології для підкреслення несхожості українських Сходу і Заходу та розпалювання протиріч між ними. Значну неґативну роль у психологічному розколі нації відіграла позиція більшості російських засобів масової інформації. Така поведінкапередусім диктувалася небажанням випускати українців зі сфери російського впливу та побоюванням, щоб демократичні процеси з України не поширилися на Росію.

Політика Путіна, за словами аналітиків, змістила акценти з багаточисельних та неефективних пострадянських структур (СНД, Митний союз, ЄврАзЕС, Російсько-Білоруський союз, Ташкентська угода тощо) до більш вибіркового підходу, основним суб’єктом якого стала Україна. Цей підхід привів до проголошення в 2003 р. Єдиного економічного простору (ЄЕП), що охопив Росію, Україну, Білорусію та Казахстан без Кавказу, Середньої Азії та Молдови. ЄЕП з його специфічно засекреченими документам мав на меті посилити економічну та структурну залежність України (Білорусь та Казахстан на той час уже були членами Митного союзу в рамках ЄврАзЕС), створюючи зону вільної торгівлі (короткострокова перспектива), митний союз (середньострокова) та економічний союз (довгострокова). Дуже поспішаючи, Росія наполягала на одночасному впровадженні структур митного союзу та зони вільної торгівлі. Якби митний союз з’явився, то це б практично унеможливило участь України в процесах європейської інтеґрації як незалежного гравця.

Москва докладала значних зусиль, в т. ч. спираючись на проросійське лобі в уряді та Верховній Раді, щоб віддалити Україну від процесів європейської інтеґрації. Тільки слабка та залежна влада пізнього Кучми, що стояла перед постійною кризою у відносинах із Заходом, могла погодитись на ЄЕП взамін на отримання політичної підтримки. Янукович був необхідний Путіну для того, щоб продовжити та поглибити проект ЄЕП.Крім того, чим менш леґітимним був би новий президент України, тим більше можливостей використовувати його в неоімперських проектах, оскільки єдиними відкритими дверима для нього були б двері у Росію та СНД. Саме тому багато спостерігачів від СНД поспішили визнати сфальшовану «перемогу»В.Януковича 21 листопада якомога скоріше.

У фарватері російської політики йшли і деякі лідери пострадянських держав. Зразу ж після другого туру президентських виборів в Україні, услід за В.Путіним, іґноруючи протести західних та українських спостерігачів, привітати В.Януковича з перемогою поспішили президенти Білорусі А.Лукашенко, Кирґистану – А.Акаєв, Узбекистану – І.Карімов, Казахстану – Н.Назарбаєв, Вірменії – Р.Кочарян, глава невизнаної Придніпровської республіки І.Смірнов та ін.

Тривалий час байдужою до долі мільйонів співвітчизників залишалася Верховна Рада України, яка ніяк не могла розпочати свої пленарні засідання через блокування її роботи депутатами з провладної більшості та комуністами. Лише під тиском Майдану парламент у суботу 27 листопада нарешті зібрався на позачергове засідання, запропонувавши свій алґоритм виходу з ситуації, що склалася. Після чотиригодинних дискусій ним 307 голосами було прийнятопостанову про політичну кризу в Україні, якою визнано такими,що не відповідають волевиявленнюнароду, результати виборів 21 листопада. Депутати також висловили недовіру Центральній виборчій комісії за неналежне виконання нею обов’язків, передбачених Конституцією й законами України, та запропонувалиПрезиденту до 1 грудня внести на розгляд Верховної Ради подання про дострокове припинення повноважень членів ЦВК і кандидатури нових членів Комісії, заздалегідь узгоджені із фракціями та групами.

Парламентському комітету з питань державного будівництва і місцевого самоврядування було доручено в дводенний термін підготувати та внести на розгляд Верховної Ради законопроект про внесення змін до чинного закону про президентські вибори. У ньому передбачалося удосконалити використання відкріпних посвідчень, заборонити голосування за межами приміщень для голосування, уточнити механізми судового контролю за рішеннями, діями й бездіяльністю відповідних суб’єктів виборчого процесу, удосконалити законодавчі механізми забезпечення стабільноїдіяльності виборчих комісій, рівність представництва в них від кандидатів у президенти, у т. ч. коректування часток керівних посад у виборчих комісіях. Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання законопроектів про внесення змін до Конституції зобов’язали в такий самий термін внести на розгляд парламенту законопроект про політреформу, відомий під номером 4180.

Було також визнано необхідним розгляд Верховною Радою 29 листопада 2004 р. питання про створення тимчасової слідчої комісії парламенту зрозслідуваннямасових порушень виборчого законодавства й обставин установлення підсумків голосування на виборчих дільницях, у територіальних виборчих округах і результатів виборів президента України в 2004 р. Надзвичайно важливим у постанові був пункт про неприпустимість застосування сили проти учасників акційгромадянської непокори.

Прийняття згаданої постанови стало першою важливою перемогою Майдану. Влада, хоч і вимушено, але нарешті прислухалася до вимог народу. Постанову Центральної виборчої комісії про обрання Віктора Янукович президентом України було дезавуйовано. Проте, вже 30 листопада на засіданні Верховної Ради силами провладної більшості було прийнято за основу проект постанови, якою призупинялася дія перших трьох пунктів рішення парламенту, схвалених на засіданні 27 листопада, до остаточної ухвали Верховного Суду. Це стосувалося визнання недійсними результатів повторного голосування з виборів Президента України 21 листопада 2004 р., недовіри Центральній виборчій комісії та внесенняна розгляд Верховної Ради кандидатур нових членів ЦВК. Щоб перешкодити ухваленню цієї постанови, частина революціонерів спонтанно вдалася до спроби штурмувати парламент. Лише запевненняголови Верховної Ради, що «повернення назад не буде» і що наступного днябудуть правильні голосування, зняли напругу. Чи не вперше владоможці зрозуміли тоді, що їх можутьдістати і фізично.

Реваншистські дії влади викликали величезне обурення як серед пересічних революціонерів, так і лідерів Майдану. Комітет національного порятунку України заявив, що виходить з переговорного процесу з командою В.Януковича і поновлює жорстку блокаду приміщень Кабінету Міністрів, Верховної Ради та Адміністрації Президента. Таке рішення було продиктоване тим, що влада використовувала переговори «виключно для затягування часу і обману народу», свідченням чого стало останнє голосування у Верховній Раді. Опозиція зі всією рішучістю поставила питання про відставку уряду, Генерального прокурора Геннадія Васильєва та формування уряду народної довіри.

Наче прагнучи реабілітуватися перед виборцями за недолугий проект постанови від 30 листопада, парламент ухвалив надзвичайно важливі рішення 1 грудня – в річницю Всеукраїнського референдуму на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України. З великою натугою забезпечивши кворум та перебуваючи в оточенні понад 100 тисяч пікетувальників, які ревно молилися перед кожним поставленим на голосування питанням, він у таємному режимі 228 голосами прийняв знакову Постанову «Про стабілізацію політичної і соціально-економічної ситуації в Україні та запобігання антиконституційним діям і сепаратистським проявам, що загрожує суверенітету і територіальній цілісності України». Цим документом Верховна Радависловила недовіру Кабміну, наслідком якої повинна була стати відставка уряду В.Януковича, та запропонувала Президентові України за участю голови Верховної Ради невідкладно на період до вступу на пост новообраного Президента України сформувати персональний склад уряду народної довіри з урахуванням пропозицій депутатських фракцій і груп.

Парламентом також рішуче було засуджено прояви сепаратизму з боку окремих державних діячів, керівників місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також сприяння у будь-який спосіб таким проявам з боку громадян, що створює загрозу суверенітету і територіальній цілісності держави. Генеральна прокуратура України отримала парламентське доручення невідкладно дати правову оцінку прийнятим після 21 листопада рішенням органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, а також діям їх посадових осіб і вжити заходів прокурорського реаґування з метою приведення зазначених рішень у відповідність із законодавством України. Президенту України було рекомендовано з урахуванням правової оцінки Генпрокуратури вирішити питання щодо притягнення до відповідальності керівників-сепаратистів.

Заскочений першогрудневим рішенням Верховної Ради, Л.Кучма вже наступного дня відбув до Москви, щоб уп’яте за останні два місяці «обмінятися думками» з президентом Росії, що робити далі. Під час зустрічі в аеропорту «Внуково-2», В.Путін порадив українському гостеві відкинути ідею переголосування другого туру виборів президента України. Л.Кучма погодився. Далі російський президент висловив готовність своєї країни взяти участь у вреґулюванні політичної ситуації в Україні. «Без використання зусиль Росії щодо виходу з політичної кризи її завершення буде неможливим без втрати Україною свого обличчя», – послужливо відгукнувся на цю пропозицію український Президент.

Тим часом Верховний Суд України, проіґнорувавши поради українсько-російського президентського тандему та виходячи з духу закону, логіки Конституції і верховенства права, 3 грудня ухвалив історичне рішення, яке приголомшило як правлячий режим в Україні, так і його московських друзів. «Я думаю, воно стало несподіванкою для багатьох, і я не виняток...», – приречено заявив Л.Кучма, який у результаті судової ухвали втратив будь-які надії провести нові вибори з нуля і, можливо, з іншими кандидатами. За результатами розгляду скарги про фальсифікації виборів з боку чинного режимуВерховний Судвизнав неправомірними підсумки другого туру президентських виборів, в якому ЦВК назвав переможцем В.Януковича, івзв’язку зтим, щосистемні порушення законуне дализмоги достовірно встановити результати другого туру виборів, постановив відновити права кандидатів і провестиповторне голосуваннявтритижневий термін, визначений законом, відраховуючи його від 5 грудня (тобто 26 грудня).Рішення було остаточним й оскарженню не підлягало. Безпрецедентний за своїм значенням судовий процес, що тривав протягом 5 днів,на живо транслювали загальнонаціональні канали телебачення України.

Для остаточного законодавчого вреґулювання завершення виборів Президента своє слово мала сказати Верховна РадаУкраїни: для переголосування необхідно було внести зміни до чинного Закону України «Про вибориПрезидента України», щоб унеможливити типові порушення, а також сформувати новий склад ЦВК. І тут виник черговийпарламентський конфлікт: соціалісти й «центристи» прагнули зробити частиною «широкого пакету» ще й конституційну реформу. А головне – на цьому намертво стояли провладні фракції таПрезидент Кучма, які через ухвалення змін до Конституції жадали суттєво зменшити повноваження майбутнього глави держави (у тому, що ним стане В.Ющенко, мало хто сумнівався). Парламентське засідання 4 грудня виявилося зірваним.

Потрібенбув компроміс, сутьякого, врешті-решт, зводилася до підтримки конституційної реформи. І в цій драматичній ситуації командаВ.Ющенка вирішила йти на «великий пакет», що передбачав ухвалення нового виборчого закону,який обмежував би можливості для фальсифікацій,нового складу ЦВК, законопроектів 4180 та 3207-1 (у першому читанні) про зміни до Конституції. Проект № 4180 передбачав передання значної частини повноважень Президента парламенту та уряду, проект № 3207-1 – розширення місцевого самоврядування. 8 грудня 2004 р., яке, за словамиВ.Ющенка, сталоднем«великого компромісу», Верховна Рада України на нетривалому позачерговому пленарному засіданні 402 голосами («проти» майже в повному складі голосувала тільки фракція БЮТ) проголосувала за компромісний для владних та опозиційних сил великий пакет, якому передувало оголошенняпро відставку одіозного генпрокурора Г.Васильєва.Було також затверджено новий склад ЦВК, який очолив Я.Давидович. Одразу ж після голосування відбулася урочиста церемонія підписання прийнятих парламентом документів головоюВерховної РадиУкраїни В.Литвином іПрезидентом УкраїниЛ.Кучмою.

Згідно з внесеними до Конституції України змінами значну частину повноважень глави держави було перерозподілено на користь парламенту та уряду. Зокрема, Кабінет Міністрів є вищим органом у системі виконавчої влади. Уряд відповідальний перед Президентом і Верховною Радою, підконтрольний і підзвітний парламенту в межах, передбачених Конституцією. Уряд призначається Верховною Радою. Кандидатуру прем’єр-міністра вносить на затвердження Президент, але це має бути пропозиція коаліції парламентських фракцій, яка становить більшість у парламенті. Міністрів оборони та закордонних справ призначає теж Верховна Рада, але за поданням Президента; інші члени Кабміну призначаються парламентом за поданням прем’єр-міністра. Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраною Верховною Радою.

Відповідно до закону, Верховна Рада України працюватиме на рік більше – 5 років. Депутати не матимуть права суміщати свій депутатський мандат із роботою в уряді. Розширюється перелік підстав, згідно з якими депутати можуть бути позбавлені свого мандата. Зокрема, у разі невходження обраного від партії або блоку партій депутата до складу фракції цієї партії чи блоку або в разі виходу парламентарія з цієї фракції (т. зв. імперативний мандат). Вибори до парламенту будуть проходити на пропорційній основі. За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту. Коаліція в парламенті формується протягом одного місяця з дня відкриття першого його засідання. Засади формування організації діяльності та припинення діяльності коаліції встановлюються Конституцією та Реґламентом Верховної Ради.

До повноважень Верховної Ради України додано кілька пунктів. Зокрема, крім призначення уряду, депутати призначатимуть голів Антимонопольного комітету України, Держкомітету з телебачення та радіомовлення, та Фонду державного майна, а також звільнятимуть їх з посад; призначатимуть на посаду та звільнятимуть за поданням Президента голову Служби безпеки України. Депутати теж мають право призначати і звільняти за поданням Президента голову Національного банку України, а також половину складу Ради Національного банку; призначати та звільняти половину складу Нацради України з питань телебачення і радіомовлення і третину – Конституційного Суду; затверджувати і звільняти членів ЦВК за поданням Президента; надавати згоду на призначення на посаду та звільнення з неї Президентом генерального прокурора України.

Відповідно до змін, Президент матиме право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом одного місяця в неї не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки уряду не буде сформовано персональний склад Кабміну; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Розпустити Верховну Раду неможливо в останні 6 місяців строку її повноважень.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Зміни до Конституції передбачають, що в разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов’язків покладається на голову Верховної Ради України. Депутати залишили за Президентом право призначати голів обласних державних адміністрацій. Також він матиме право зупиняти дію актів уряду з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду. Зміни передбачають, що акти Президента України, видані в межах повноважень Конституції України, скріплюються підписами прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт і його виконання.

Закон № 4180 набував чинності з 1 вересня 2005 р., якщо б до цього часу прийняли зміни до Конституції України (проект № 3207-1), що стосуються реформування системи місцевого самоврядування. В іншому разі – з 1 січня 2006 р.

Парламентська ухвала від 8 грудня, відкривши можливість відновлення справедливості, фактично стала сиґналом до логічного завершення активної фази Помаранчевої революції. На цьому етапі переміг український народ, який, об’єднавши зусилля, обрав шлях до свободи і демократії, віддав перевагу демократичній процедурі, а не революційній доцільності. Люди, вiдчувши, що можуть впливати на владу, бути її носiями, вщент зруйнували насаджувані десятиліттями стереотипи і міфи про соціальну пасивність і громадянську апатію українців. Вони повірили, що можуть реально змінити на краще і своє життя, і свою країну. У них з’явилася надія на подолання тієї безпросвітної системи, яка залишилася Україні в спадок від старих радянських часів і після здобуття незалежності була модифікована з елементами мафіозного капіталізму.

26 грудня відбулося переголосування другого туру виборів, за результатами якого В.Ющенку віддали свої голоси 51,99% виборців, В.Януковичу – 44,20%;1,45% виборчих бюлетенів визнано недійсними, 2,34% виборців не підтримали жодного кандидата. У таких умовах В.Янукович, який з 7 грудня, згідно указу Л.Кучми перебував у відпустці, (обов’язки прем’єр-міністра України виконував М.Азаров), щоб допекти опонентові, затіяв тяганину з оскарженням результатів переголосування у Верховному Суді. Загалом, її безперспективність було видно неозброєним оком, адже спостерігачі, в т. ч. іноземні, майже одноголосно твердили про демократичність виборів. Тому не дивно, що Верховний Суд не задовольнив скаргу кандидата на посаду президента України В.Януковича, фактично затвердивши рішення ЦВК, згідно з яким переможцем президентських виборів став Віктор Ющенко. Його офіційна церемонія вступу на посаду Президента відбулася 23 січня 2005 р.

Постреволюційні будніОдним із перших рішень новообраного Президента наступного після інавґурації дня стало призначення виконувачем обов’язків голови українського уряду Юлії Тимошенко. 4 лютого 2005 р. Верховна Рада рекордною кількістю голосів – 375 дала згоду на призначення першої в історії України жінки на посаду прем’єр-міністра. Тоді ж затвердили програму нового уряду з промовистою назвою «Назустріч людям».

Початок діяльності уряду Ю.Тимошенко був доволі оптимістичним. Однією з найбільш резонансних його заслуг стало повернення в державну власність і наступна чесна приватизація металургійного комбінату «Криворіжсталь», раніше незаконно проданого за безцінь (24 жовтня 2005 р. на відкритому аукціоні «Криворіжсталь» було продано за 24,2 млрд грн, тобто за ціну, яка в 6 разів перевищила попередню, заплачену «Інвестиційно-металургійним союзом», та майже вдвічі ринкову ціну). Незважаючи на прихований дефіцит бюджету (32,6 млрд грн), який дістався новому Кабміну від попередників, без підвищення податків і жодної позики на 70% було збільшено дохідну частину державного бюджету, на 280,5 млн дол. зменшено суму державного боргу, створено рівні умови для бізнесу, концепцію енергетичної безпеки, сформовано єдину систему оподаткування тощо. Завдяки радикальним змінам у політиці, спрямованим на виведення економіки з «тіні», зокрема реалізації програми «контрабанда-стоп», ліквідації податкових пільг та схем ухилення від сплати податків, зріс рівень доходів громадян, соціальних виплат і пенсій. Приміром, середній розмір пенсії – більш як у 1,7 разу, зарплати лікарям, освітянам, науковцям – майже на 37%, вдесятеро збільшилася допомога при народженні дитини – до 8470 грн. Як наслідок, у липні 2005 р. авторитетний американський журнал «Forbes», складаючи рейтинґ 100 найвпливовіших жінок світу, назвав українського прем’єра Ю.Тимошенко третьою за впливовістю жінкою планети.

У пасиві уряду Ю.Тимошенко, на думку аналітиків, були непродумане скасування вільних економічних зон і територій пріоритетного розвитку, заяви щодо масштабної реприватизації, адміністративний тиск на нафтотрейдерів. Упродовж першої половини 2005 р. дещо уповільнилося економічне зростання, яке виявилося найнижчим із 2002 р. – 102,6%. Неґативними факторами були цінові сплески на ринку м’яса, цукру, бензину.

Та найбільшою проблемою всієї «помаранчевої» команди стали внутрішні конфлікти на владному Олімпі, зокрема, між прем’єр-міністром Ю.Тимошенко і секретарем РНБО П.Порошенком. Вони були закладені самим її кадровим складом. Політиків, які стояли на сцені Майдану, об’єднував спільний і небезпечний противник. Колиж його повалили, моноліт розколовся, бо зникла цементуюча мета. А таких понять, як вiдповiдальність, командний дух, взаємодовiра,для багатьохіз тих, що посіли ключові державні посади в центрі і на місцях,не існувало.Окремі можновладці сприйняли перемогу В.Ющенка якможливістьвикористати службове становищезадля власної вигоди. Тому замість якнайшвидшого виконання даних на Майдані обіцянок, проведення необхідних для оздоровлення країни радикальних реформ, у т. ч.і непопулярних,докирівень довіри і надії, який мала команда переможців, давав змогуце робити, В.Ющенко здебільшого мирив команду переможців та перерозподілявїх повноваження.

Зрештою жорстка боротьба між колишніми соратниками за посади, права, впливи; нагромадження й оприлюднення ними взаємного компромату тощо почали набридати Президенту. Останньою краплиною, що переповнила чашу його терпіння, стало публічне звинувачення держсекретарем О.Зінченком оточення глави держави в корупції. В результаті, 8 вересня 2005 р. у відставку було відправлено і уряд Тимошенко, і Порошенка. Це стало серйозним ударом по надіях і очікуваннях мільйонів людей.

На жаль, і сам Президент України, який упродовж першого року після обрання був наділений достатніми повноваженнями, щоб здійснювати вагомий вплив на формування і реалізацію державної внутрішньої і зовнішньої політики, ними ефективно не скористався. Безперечно, серед його здобутків було подолання характерного для періоду правління Л.Кучми «ефекту ізоляції» держави на міжнародній арені, тріумфальний візит до США, забезпечення свободи слова та діяльності ЗМІ тощо. Однак спроби Глави держави зламати систему влади були, як правило, точковими, не мали стратегічного характеру, а тому не змінили ситуації кардинально. До того ж не було дотримано одного з головних принципів Майдану про відокремлення бізнесу від влади. Дуже часто на шляху концептуальних змін стояли окремі політики і політичні сили, зокрема надзвичайно потужна опозиція, що відстоювали вузько корпоративні інтереси. Не було створено у Верховній Раді і міцної пропрезидентської більшості, яка б законодавчо забезпечувала здійснення необхідних реформ. Як наслідок, змінилося лише обличчя влади, але не її суть і методи, не правила політичної гри в країні.

Не сприяла оновленню та очищенню суспільства і фактична відмова Президента від виконання одного зі своїх основних передвиборчих гасел «Бандитам – тюрми!» В результаті, непокараними залишилися навіть організатори та виконавці таких резонансних злочинів, що обурили мільйони людей, як отруєння кандидата в президенти В.Ющенка, побиття людей перед ЦВК у ніч з 23 на 24 жовтня 2004 р., фальсифікація виборів, яку визнав Верховний Суд, тощо. Не викликає сумнівів, що декілька відкритих судових процесів над тими, хто, наприклад, намагався ревізувати волю виборців, допомогли б суспільству не лише повірити в торжество закону і справедливості, але й значно покращити криміногенну ситуацію. Та ж політика поступок і компромісів, якою захопився Глава держави, згодом привела до явища, влучно названого відомим письменником й інтелектуалом Ю.Андруховичем «тріумфом непокараного зла». Виявилося, що морально-етичні норми в сучасному українському політикумі поки що залишаються недієвими.

Тим часом, відправивши у відставку уряд Ю.Тимошенко, Президент потребував необхідних голосів у парламенті для підтримки нового прем’єра. Для цього він у вересні 2005 р. уклав т. зв. меморандум Ющенка–Януковича, що не лише закріпив наявний стан речей стосовно покарання винних у правопорушеннях 2004 р., але й фактично став індульґенцією принишклій досі Партії реґіонів.

Черговим прем’єр-міністром України 22 вересня 2005 р. було призначено колишнього голову Дніпропетровської обласної державної адміністрації Юрія Єханурова, який досі виконував обов’язки голови уряду. Новий Кабінет Міністрів зосередився на виконанні поточних завдань, зберігаючи економічну стабільність і передбачуваність свого курсу. Значною мірою така політика сприяла тому, що в грудні 2005 р. Європейський Союз офіційно визнав Україну державою з ринковою економікою, виключивши її зі списку країн з перехідною економікою. В лютому наступного року новий статус України визнав і сенат США.

Загалом за 2005 р. рівень реальних доходів населення виріс на 20,1%, номінальна заробітна плата – на 34%, зарплата в бюджетному секторі – більш ніж на 50%. Приріст реальних доходів населення на одиницю ВВП зріс із 1,3% до 7%. Рівень інфляції за 2005 р. скоротився і становив 10,3%, а оптова інфляція з 24% у 2004 р. зменшилася до 9% у 2005 р. Надходження до державного бюджету в 2005 р. збільшилися в 1,6 разу порівняно з попереднім роком. Прямі іноземні інвестиції зросли в кілька разів до рекордної суми 7,8 млрд дол. На початку 2006 р. було зупинено падіння промислових показників у багатьох ключових галузях – хімічній, машинобудівній, нафтовій. На воду було спущено корвет «Тернопіль» – військове судно вітчизняних корабелів. Щоправда, в режимі депресії перебували будівництво й оптова торгівля, які потребували радикальних реформ. Важливим досягненням у соціальній сфері було створення в 2005 р. 1 млн 139 тис. робочих місць.

Істотно послабили діяльність уряду Ю.Єханурова труднощі, які виникли з експортом м’яса, молока, металу тощо в Росію, і, особливо, газовий конфлікт із останньою. Прагнучи шляхом підняття цін на газ збільшити прибуток від його продажу, а також захопити частину ринку металургії, на якому українські компанії успішно конкурували з російськими, отримати через створення т. зв. газотранспортного консорціуму доступ до української газо-транспортної системи та вплинути на зовнішньополітичний курс України, російський уряд руками Газпрому в ніч на 1 січня2006р. зупинив постачання газу в Україну.4 січняобом сторонам удалося підписати договір, згідно з яким ціна газу, що поставлявся в Україну посередницькою фірмою «РосУкрЕнерго», збільшилася майже вдвічі. Це стало причиноюпідвищення цін на енергоресурси і тарифів житлово-комунального господарства для населення в 2,5–3,5 разу. Як наслідок, інфляція перевищила прогнозовані держбюджетом–2006 показники, а реальні доходи українців почали знижуватися.

26 березня 2006 р. відбулися перші в історії України парламентські вибори на пропорційній основі, коли всі 450 депутатів були обрані за партійними списками. За їх результатами до Верховної Ради V скликання пройшли п’ять політичних сил, які подолали тривідсотковий виборчий бар’єр: Партія реґіонів (186 мандатів), Блок Ю.Тимошенко (129), блок «Наша Україна» (81), Соцпартія (33) і Компартія (21). Тобто в цілому тенденція, закладена під час президентських виборів 2004 р., збереглася й на парламентських перегонах: сили, які ототожнювалися з Майданом («Наша Україна», БЮТ, СПУ) здобули більше голосів, аніж їхні опоненти (ПР і КПУ).

Важливою ознакою парламентських виборів 2006 р. став той факт, що вперше в історії України влада забезпечила дотримання високих демократичних стандартів їх проведення. Це засвідчили практично одностайно всі спостерігачі – як українські, так і міжнародні. Зокрема, комісар ЄС з питань зовнішніх зносин і європейської політики сусідства Б.Ферреро-Вальднер з цього приводу зазначила: «Демократичне проведення голосування та передвиборної кампанії є ще одним підтвердженням посилення демократичних стандартів в Україні після Помаранчевої революції. Зробивши цей крок, Україна виконала один з ключових пріоритетів Плану дій Україна–ЄС.., що відкриває нові можливості для України у її відносинах з Європейським Cоюзом». Демократичність проведення парламентських виборів підтвердив і Вищий адміністративний суд України, який відхилив усі позовні вимоги таких аутсайдерів виборчого процесу, як блок Н.Вітренко, В.Литвина, Ю.Кармазіна, партія «Віче».

Упродовж квітня–липня між переможцями виборів тривала виснажлива «коаліціада» – переговори стосовно створення парламентської коаліції депутатських фракцій, яка, відповідно до конституційних змін 2004 р., отримувала право внести пропозиції Президенту щодо кандидатури прем’єр-міністра. Найприродніше виглядало створення «помаранчевого» об’єднання з БЮТ, «Нашої України» та Соцпартії, які в сукупності мали більше мандатів, ніж Партія реґіонів і КПУ. Хоча розглядалася і можливість створення т. зв. широкої коаліції між «Нашою Україною» та Партією реґіонів, тим більше, що В.Ющенко та його оточення не бажали передавати посаду прем’єр-міністра Ю.Тимошенко, чий блок став другим на виборах. І все ж 22 червня 2006 р. Угоду про створення коаліції демократичних сил у складі парламентських фракцій БЮТ, блоку «Наша Україна» та СПУ було підписано. Залишилося з’ясовувати, представник якої політичної сили займе прем’єрську посаду й що дістанеться іншим. Тим часом лідер соціалістів О.Мороз, незважаючи на багатолітній імідж морального політика та офіційно заявлену позицію СПУ про неприйнятність коаліції з ПР, несподівано розпочав кулуарні переговори з керівництвом реґіоналів. Як виявилося, об’єктом торгу стала посада голови Верховної Ради, на яку О.Мороза було обрано близько опівночі 6 липня. Незабаром лідери трьох фракцій – ПР, СПУ і КПУ підписали угоду про створення т. зв. антикризової коаліції, яка, враховуючи різнобіжні ідеологічні програмні постулати союзників, виглядала не зовсім природньо. На посаду прем’єр-міністра коаліція висунула лідера Партії реґіонів В.Януковича.

Після тривалих консультацій, де, серед іншого, розглядалися пропозиції про необхідність розпуску парламенту, Президент, з пересторогою ставлячись до фігури В.Януковича, як і загалом до антикризової коаліції, запропонував усім парламентським політичним силам підписати Універсал національної єдності, яким, як іронічно зазначив один із аналітиків, вирішив «узяти у них письмове зобов’язання про дотримання Конституції і законів України». Зокрема, в документі містилися положення про «збереження суверенності і цілісності, унітарності та соборності України», дотримання прав людини, непорушності права власності, свободи віросповідання, статусу української мови, невтручання у діяльність правоохоронних органів і Нацбанку тощо. Після підписання 3 серпня 2006 р.Універсалу, який, як і прогнозувала лідер БЮТ Ю.Тимошенко, що не поставила під ним свого підпису, став мертвонародженим дитям, В.Ющенконаступного дня вніс кандидатуру Януковича на розгляд парламенту.

4 серпня2006р.Віктора Януковичаудруге за кар’єрубуло затверджено Верховною Радою на посаді прем’єр-міністра України. Спочатку до складу нового уряду ввійшли міністри за квотами Партії реґіонів, Соцпартії, Компартії, а також «Нашої України», яка передбачала стати в майбутньому учасницею правлячої коаліції, однак уже у вересні заявила про опозицію до діючого уряду і відкликали своїх міністрів. Членами Кабінету Міністрів були також міністри оборони А.Гриценко та закордонних справ Б.Тарасюк, подані, згідно Конституції, на затвердження Верховній Раді Президентом, а також міністр внутрішніх справ Ю.Луценко – за домовленістю В.Ющенка з прем’єр-міністром (у грудні Б.Тарасюк і Ю.Луценко були відправлені коаліцією у відставку). Поступово до уряду повернулася стара команда часів 2002–2004 рр., яка похапцем узялася зачищати структури виконавчої влади від невгодних кадрів. Одним із найрезонансніших повернень «перевірених» кадрів стало призначення заступником міністра внутрішніх справ України – начальником Головного штабу генерала Попкова. Згідно з інформацією низки ЗМІ і заявами політиків, саме він вiддавав наказ силою розiгнати людей на Майдані під час Помаранчевої революції.

В економіці, зважаючи напередвиборні обіцянки Партії реґіонів «покращити наше життя вже сьогодні», урядпроголосивкурс на прискорення економічного зростання. Його результати за перший рік діяльності, за словами самого прем’єр-міністра, були доволі оптимістичними. Темпи росту ВВП становили 7%, рівень заробітної плати збільшився на чверть, а пенсій – на 20%, витрати бюджету на соціальні потреби – майже втричі. На 20% вдалося знизити рівень заборгованості із заробітної плати, безробіття скоротилося до 2,6%.

Проте,як і під час першого урядування В.Януковича, населення середньостатистичногозростанняна собі не відчуло. Так, за результатами спеціального соціологічного опитування, проведеного в березні–квітні 2007 р. у рамках моніторинґу дій влади Центром Разумкова, 61% громадян вважав ситуацію у країні поганою або доволі поганою. На запитання, як змінилася ситуація з часу формування правлячої коаліції та створення коаліційного уряду на чолі з В.Януковичем – 49% громадян відповіли, що ситуація змінилася на гірше, 38 – змін не побачили і лише 7% – угледіли зміни на краще. Фахівці пояснюють таку ситуацію, з одного боку, пересмикуванням фактів урядовцями, які намагалися подати кращі статистичні дані, ніж вони є насправді, з іншого – ревізією соціальної спрямованості економічної політики, започаткованої урядом Ю.Тимошенко. Зокрема, згідно з даними Держкомстату, за 5 місяців, починаючи з серпня 2006 р., кабінет В.Януковича подвоїв темпи зростання цін у промисловості та потроїв їх на товари народного споживання. Зате на тлі падіння доходів більшості населення через невпинне зростання цін за цей же час прибутки власників капіталів зросли з 4,6 млрд грн до 7,6 млрд. Тобто більш ніж в 1,6 разу.

Значні зміни з 2006 р. відбувалися в політичній системідержави – згідно конституційної реформи 2004 р., замість президентсько-парламентської республіки запроваджувалася парламентсько-президентська. В результаті, повноваження Президента звужувалися за рахунок розширення прав парламенту та сформованого ним уряду. Але, як і будь-яка політична реформа, прийнята похапцем у складних умовах, вона була далекою від досконалості. У новій Конституції залишалося багато білих плям, взаємовідносинирізних гілок влади були виписані нечітко, що не лише породило можливості для вільного тлумачення конституційних норм, але й значною мірою розбалансувало політичну систему держави.Вирішити проблемуміг лише Конституційний Суд,але він на той час уже майже рік, як не ухвалював жодного рішення.

Тим часом політичніопоненти Президента, скориставшисьдемократичними завоюваннями Помаранчевої революції тавзявши владу в свої руки,крок за кроком позбавлялийогопосадових повноважень. Для того ж, щоб Глава держави не зміг ветувати прийняті антикризовою коаліцією закони, у парламенті, всупереч ОсновномуЗакону,почався процес стимулювання опозиційних депутатів до створення конституційної більшості, яка б могла долати президентські вето. Це вжезагрожувало узурпацією влади. Загнаний у кут Президент був змушений вдатися до рішучих дій.2 квітня 2007 р. він підписав Указ «Продострокове припинення повноважень Верховної Ради України», котрим припинялась дія повноважень депутатів V скликання та на 27 травня 2007 р. призначались дострокові вибори (наступним указом від 26 квітня дату виборів було перенесено на 24 червня 2007 р.).

Антикризова коаліція, що з приходом до її складу деяких опозиційних депутатів перейменувалася на «Коаліцію національної єдності», не визнала Указу Президента, вважаючи його неконституційним, ізаборонила уряду видавати кошти на дострокові вибори. Парламентську більшість підтримали прем’єр-міністр В.Янукович та переважна частина уряду. Протистояння між главою держави, який виходив із того, що його указ діє, та Верховною Радою і Кабінетом Міністрів, що заперечували і не виконували цей указ, сягнуло критичних меж, перерісши у повномасштабну політичну кризу, найбільшу з часів Помаранчевої революції.

На відміну від опозиції, яка, відмовившись від ідеї вуличної боротьби, почала готуватися до виборів, її опоненти – Партія реґіонів, СПУ і КПУ закликали своїх прихильників до протесту і почали їх масово звозити до Києва. Прагнучи до схожості з 2004 р., кілька десятків тисяч протестувальників упродовж майже двох місяців проводили свої мітинґи на майдані Незалежності (локальні заходи прихильників коаліції відбувалися також біля Конституційного Суду, ЦВК, Секретаріату Президента, Служби безпеки, Кабінету Міністрів). Однак аналогії не вийшло – їхнє дійство залишилося в історії під зневажливою назвою «бізнес-майдан». Співдоповідачі ПАРЄ Х.Северінсен та Р.Вольвенд з цього приводу зазначали: «Треба підкреслити, що Майдан-2007 – це не Майдан-2004. Якщо Помаранчева революція базувалася на щирій народній підтримці віри в краще управління країною та краще майбутнє, нинішні демонстрації, скоріш за все, штучно керуються обома сторонами… Такі поняття як «економічно-базований (бізнес) Майдан», «сплачена демократія», «бізнес на вуличній демократії» неприйнятні в справді демократичному суспільстві».

Свого апогею політична криза сягнула 24 травня, коли за суміщення посади з депутатським мандатом Президент звільнив генерального прокурора С.Піскуна і призначив виконувачем обов’язків генпрокурора В.Шемчука, який досі працював прокурором Криму. На допомогу С.Піскунові, що вважав своє звільнення незаконним, прибули озброєні бійці спеціального підрозділу МВС «Беркут» під керівництвом міністра внутрішніх справ В.Цушка. Вони, вибивши вхідні двері в Генпрокуратурі й двері до приймальні генпрокурора, зіткнулися з працівниками Управління державної охорони, які забезпечували охорону будівлі, і, користуючись чисельною перевагою, силою витіснили їх із ГПУ. Вперше в історії України для захоплення державної установи були задіяні силові підрозділи. Не вистачило зовсім трохи, щоб пролилася кров.

У таких умовах 25 травня Президент В.Ющенко перепідпорядкував собі Внутрішні війська, керівництво яких висловило свою підтримку главі держави і зобов’язалося виконувати його накази як Верховного Головнокомандувача. Наступного дня розпочалисяпереговориПрезидента, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради V скликання. О пів на четверту ранку 27 травня В.Ющенко, В.Янукович та О.Мороз оголосили Спільну політичну заяву про завершення політичної кризи в Україні та про те, що дострокові парламентські вибори відбудуться 30 вересня 2007 р. на основі указу Президента. Перед цим Верховна Рада мала ухвалити три пакети документів: перший стосувався забезпечення демократичних виборів; другий передбачав переголосування рішень, ухвалених парламентом після 2 квітня, коли був оприлюднений перший Указ Президента про дострокові вибори; третій охоплював законопроекти, необхідні для вступу України в СОТ, та деякі соціальні ініціативи. Для того ж, щоб парламентські рішення були леґітимними, Глава держави на кілька днів зупинив дію ст. 2 свого указу від 26 квітня про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Після ухвалення парламентом необхідних законопроектів, відповідно до згаданих домовленостей, були проведені з’їзди БЮТ та «Нашої України», де близько 170 народних депутатів прийняли рішення про дострокове складення своїх повноважень. Тим самим вони забезпечили підстави для визнання Верховної Ради недієздатною, оскільки, згідно ст. 82 Основного Закону, Рада є повноважною за умови наявності не менш як двох третин народних депутатів від її конституційного складу. 5 червня та 31 липня Президент В.Ющенко видав ще два укази, якими остаточно закріпив призначення дострокових виборів до Верховної Ради на 30 вересня 2007 р.

Із завершенням політичної кризи прихильники коаліції, яких привезли до Києва мітинґувати, ще з 27 травня почали роз’їздитися по домівках. Отже, українці, на щастя, знову зуміли домовитися і цим продовжили славні традиції Помаранчевої революції.

Звичайно, постреволюційні сподівання на швидке просування України шляхом реформ, слідом за найближчими західними сусідами, поки що не справдилися. Незважаючи на величезний потенціал української економіки, наявність значного середнього класу,чи ненайосвіченішого на пострадянському просторі населення, а також подоланнятривалоїекономічної кризитаістотнепідвищенняВВП, якісного покращення життєвого рівня населення не сталося.Проте, Помаранчева революція здійснила переворот у душах людей, їхній психології. Для багатьох Майдан став перемогою не стільки над старою владою, скільки над самими собою, своїми страхами, звичкою до приниження. Завдяки Помаранчевій революцiї Україна і українці стали ближчими до Європи, ніж будь-коли раніше. Все це робить наші перспективи на краще життя набагато реальнішими. Навіть В.Янукович змушений був визнати цінності Майдану, наголосивши в інтерв’ю г. «Известия в Украине», що вони «дали можливість громадянам вільно висловитися щодо майбутнього України, обирати ту владу, яка, на їх думку, могла б втілити ці надії.., стали точкою відліку нових взаємин у нашому суспільстві... – з вільною пресою, системою стримувань і противаг, коли президент і більшість у Раді належать різним силам».