Четверта дія

Світлиця та, що і в першій дії. Меланія Семенівна та Ольга.

М. Семенівна. Ах, чудово! чудово!.. Як же ти витягла її?

Ольга. Нишком ключ узяла від портфеля та й витягла... Так боялася!..

М. Семенівна. Але зате тепер як чудово: все пропало, і ми їдемо в город!

Ах!.. Які в нас там журфікси та бали будуть, Олю!..

573

Ольга (солодко). Ах, бали!.. (Схаменувшись, з острахом.) А як Арсен таки

не схоче?

М. Семенівна, Ти повинна на його напастися... спокою йому не давати —

аж поки схоче! Який розумний цей Модест Кирилович!

Ольга. Ах, він такий розумний... І гарний — чудо!

М. Семенівна. Гляди, лиш, Олічко,— не закохайся в його! Бо щось уже...

Ольга (жартовливо). А хоч би й закохалася, так що? Хіба не можна?

М. Семенівна. А не годиться: повинність перед чоловіком!.. Хіба так,

трошки, щоб веселіше було...

Ольга. А зовсім не можна?

М. Семенівна. Говорити про се не можна... Ах, кохала колись і я!.. Я така

нещаслива, така нещаслива була за своїм чоловіком!.. Того я така й хвора

тепер...

Ольга. Хіба він так мучив вас усякими ідеалами та принципами, як мене

Арсен?

М. Семенівна. А нащо ж ти Арсенові потурала?

Ольга. Так бо ж він тоді закохувався... Мені мама завсіг-ди казала: коли

ти, Олічко, помітиш, що мужчина вартий уваги, то випитуй, якого він

напрямку, яких думок, які книжки любить... попроси в його тих книжок —

читати не треба, тільки переглядай... щоб знати, про що воно.

М. С е м е н і в н а. Та нащо ж то?

Ольга. А так мама казала: тоді й сама ті думки хвали, мов і сама так

думаєш... Бо тепер нова мода: вже не самої краси шукають мужчини, а ще

часом випитують і яких думок панночка... То треба знати — що кому

казати.

М. Семенівна. Твоя мама дуже розумна.

Ольга. О, моя мама так це все знає!.. Я так і робила з Арсеном... він не

помічав... Сяк-так було відговорюся, а він і вірить... Але я ніяк не думала,

що він схоче мучити мене сим увесь вік.

М. Семенівна. Чи скоро ж він вернеться з тієї сходки? Цікаво знати, як там

його посмикали... Нападись на його зараз же: тепер він буде на мужиків

сердитий, то швидше згодиться покинути село... Ох, піду спочину... Я так

утомилася: сьогодні трошки заспала, устала, пройшлась оце садом — і

просто знемоглася... Боже, як важко жити на'селі... (Ліниво встає і

виходить.)

Ольга. Ох, як то воно буде?.. А що як Арсен догадається?.. Ой, ой!.. НІ,

сього не може бути: він ніколи на мене не подумає. (Арсен виходить Із

своєї хати.) Арсене, ти вже тут? Вернувся з громади?

574

Арсен. Вернувся... Але таке нещастя мені трапилось...

Ольга. Яке, Арсеночку?

Арсен. Пропала моя вмова з громадою... І диво дивне — опинилася в

руках у старости.

Ольга. Невже?

Арсен. Якесь страшенне шахрайство! Це хтось украв її в мене!.. Але хто

ж?.. Як це могло бути?.. Не розумію!

Ольга. А що ж вони кажуть: відкіля вони її взяли?

Арсен. Кажуть, наче б то й не давали її мені ніколи: тільки підписали,

хотіли дати, та й не дали. Так безсоромно в вічі брешуть, що якби я не

знав, що папір був у мене в портфелі, то подумав би, що я збожеволів.

Ольга. А тобі це дуже погано, Арсеночку? Сядьмо тут! (Садовить його на

канапі і сама сідає близенько біля його.) Дуже тобі це погано?

Арсен. Та як же ж не погано? Діло загинуло! Громада не дозволяє

робити... Лапченко з старостою вигадали брехню, ніби є такий закон, що

хто висушить землю, то тому вона й належатиме. Громада темна, нічого в

законах не тямить, перелякалася, що я її коштом висушу собі землю й

заберу її,— ніяк тепер не хоче дозволяти сушити далі.

Ольга. Ах, які вони негарні!.. Бідний ти, Арсеночку! (Цілує його.) Не варто

задля їх нічого й робити, коли вони такі негарні, що тебе, мого любого,

так кривдять! Бідненький!..

Арсен (пригорта Ті). Спасибі, серденько!.. Так мені тяжко!

Ольга. Забудь про їх! Не варті вони того, щоб про їх думати! Думай

краще про мене, про те, як я тебе люблю.

Арсен. Моя дружино дорога, люба! Я про тебе думаю... але ж не можу я

цього забути: скільки праці, клопоту, замірів, надій — і відразу все

загинуло!

Ольга. О, гарного діла так багато на світі! Хіба діло тільки й є тут, у сьому

маленькому закуточкові! По великих центрах його ще більше. А тобі треба

широкого поля, великої арени... Тільки там ти можеш свою силу показати.

Арсен. Ах, Олю! Облиш це!.. Не хочу я тепер про це говорити.

Ольга.. Навпаки,— тепер і треба говорити. Тебе тут тяжко скривдили:

покинь усе і переїдьмо в город.

Арсен. Ні, я цього не зроблю.

Ольга. Чому?

Арсен. Я вже тобі багато разів про це казав.

Ольга. Але ж то було тоді, як ти з громадою ладнав, а тепер ти сам кажеш,

що все загинуло.

Арсен. А може, ще й не все. Я думаю, як направити діло.

575

№

Ольга. Нема чого тут думати: діла вже не направиш. Треба кидати та їхати

в город.

Арсен. Я тобі вже сказав, що не поїду.

Ольга. Так зостанься тут, піди ще попроси їх — тих, що тебе одурили...

поклонись їм — може, вони ще трошечки насміються з тебе!.. У тебе нема

самолюбія, Арсене!

Арсен. Ні, воно е, та тільки не таке, якого ти хотіла б. Я не піду прохати,

не піду кланятися, а зостануся тут і подивлюся, що можна зробити, щоб

направити діло.

Ольга. Авжеж!.. Тобі дорожчі сі мужики, що тебе дурять, кривдять, ніж я!

Я, що тебе так люблю!.. О, я нещасна!.. Ти мене не любиш!.. (Закриває

обличчя руками.)

Арсен. Ольго, я тебе люблю, І ти це дуже добре знаєш. Нащо такі докори,

такі обвинувачення?.. Я тебе люблю!.. Але ж у мене є свої повинності... я

не можу їм зрадити.

Ольга (зривається з місця й стає). А, так!.. Так я ж тобі заявляю, що я не

можу так жити... що я не хочу сього терпіти! Розумієш ти? Я хочу жити, а

не пропадати в цій пустині! Востаннє тебе питаюся: згоджуєшся ти

переїхати в город?

Арсен (устає). Ні.

Ольга, О, ти пожалієш, що сказав се «ні*!

Арсен. Олю, я бачу, що ти дуже стурбована. Заспокойся І тоді, може,

зрозумієш мене.

Ольга, Не хочу я нічого розуміти!.. Нічого!..

Арсен. Але ж зрозуміти треба! (Виходить.)

Ольга (падає на канапу). Ах, боже!.. Що ж се?.. Думала, що це так уже

поможе і — не помогло!.. Але ж гинути тут, жити без Модеста —

неможливо!.. Що мені вигадати? (Думає.)

Підкова (тихо ввіходить). Ольго Олександрівно!

Ольга (жахнувшись). Га?.. Се ви?.. Чого вам треба?

Підкова. Я до вас... за важним, за дуже важним ділом.

Ольга. Мені ніколи!..

Підкова. Воно вас касательно...

Ольга. Ну, кажіть.

Підкова. Ви мене осміяли, Ольго Олександрівно... Осміяли мої стихи...

Спершу я думав — шось у стихах не так. Провірив рихми — усе як

треба... Тоді я догадавсь і почав за вами доглядатися...

Ольга. Ви посміли?!

Підкова. А хіба як мені, так і не можна підглядіти, з ким ви ходите? О, я й

не це саме бачив!

Ольга. Нічого ви не бачили!..

Підкова. Овва!.. Стільки бачив, що даже байку Глібова про вас можна

написати... як ви з Крашевичем цілувалися.

Ольга. Як ви смієте?!..

576

Підкова. А ви ж. посміли!.. Все бачив і знаю, все! Не схотіли моєю дамою

бути,— ну, дак і я ж вам не попущу: зараз усе Арсенові Петровичу

розкажу.

Ольга. Що ви думаєте робити? Божевільний!

П і д к о в а. Коли вам це не до вподоби, то я можу цього й не робити.

Тільки вже тоді й ви зробіть, шо я вас попросю.

Ольга. Кажіть, голубчику! Коли зможу, то зроблю.

Підкова. Ще й як зможете, аби схотіли! Будьте ви й моєю дамою.

Ольга. Як то — дамою? Щоб ви до мене стихи писали?.. Ну, пишіть!

Підкова. Не тільки стихи, а шоб... Ви понімаєте?..

Ольга. Ні...

Підкова. Отак!.. Як із Крашевичем, дак понімаєте, а зо мною, дак ні!

Ольга. Що?!

Підкова. Коли йому можна, дак чому ж і мені не можна? Полюбіть мене,

Ольго Олександрівно! Шо там Крашевич?.. Панок собі, та й годі... А я

поет, я вас сткхами прославлю!.. Олічко!.. (Кидається до неї.)

Ольга (зривається з місця і відштовхує його). Геть, зараз же геть відсіля!

Підкова. Геть? Ну, дак я до Арсена Петровича піду.

Ольга. Куди хочеш!.. Геть, мужик!

Підкова. Ну, це ви так зопалу кажете!.. А роздумаєтеся, то те не буде. Даю

вам до завтрього подумати. Коли ні — завтра все розкажу Арсенові

Петровичу. Підкова не ламає слова: шо схоче, те й зробить з вами!

(Виходить.)

Ольга (сама). О боже!.. Що ж мені тепер робити?.. Що мені робити? Хоч

би Модест тут був, щоб порадитися з ним!.. Не послухатися цього

проклятого вишкварка — завтра він усе розкаже Арсенові, пропала я

тоді!.. Послухатися його... ні, ні, я сього не можу!,. Треба зараз же, зараз

же зважитися щось робити... щоб лихові запобігти!.. Що?., (Думає, тоді

враз:) \ А, хай буде, що буде! Однак мені лиха не минути, а коли так

ізроблю, то, може, краще буде. (Швидко виходить.)

Сцена якийсь час порожня. Далі увіходять Харита й Павленко.

X а р й т а. І як це ви попустили, Карпе, щоб у громаді таке зробилося?

Адже у вас є свій гурт,—треба ж було оборонитися.

Павленко. Ми оступилися, змагалися... дак коли ж їх

більша купа!

Харита. Більша купа!.. Аби був дружній дух, то й мала

купа дужча за велику.

19 448

577

Арсен (увіходить). Мені сказано, що Карпо прийшов... Ви з громади? Що

ж там?

Павленко. Дуже галасували і навіть на болото були побігли..,, хотіли все

зруйнувати. Та Семен припинив: стривайте, каже, братці! Не робімо так

зопалу. Треба ще роздуматися та поміркувати. Ще поспіємо, бо тепер

наша воля... Дак вони й припинилися.

Арсен. Поставте добру варту на ніч, а то щоб якої шкоди не наробили.

Павленко. Ще й сам там ночуватиму. X ар й та. А хіба можна шкоди

наробити? Арсен. Авжеж. Уперек болота річка ж тече... Тепер вона не

розливається по всьому болоту, бо ми їй корито викопали. А як попсувати

їй корито, то вона знову розіллється по болоту... і робота пропала.

Павленко. Арсене Петровичу, позивайте громаду! Ми всі під присягу

підемо, шо умову вкрадено у вас, А р с е н. А що ж тоді буде?

Павленко. Примусимо їх! І кара громаді буде. Арсен. Нащо мені те? Мені

треба з громадою ладнати, щоб укупі діло робити, а не сваритися.

Павленко. Тепер посваритеся, а потім вони самі побачать, шо це добре

діло, і дякуватимуть вам.

Арсен. Добрі діла силоміць не робляться. А ти як думаєш, Харито?

Харита. Я з тобою згоджуюся. Коли ти тепер візьмеш примусом, то хоч би

й побачили потім, що твоє діло — добре, а все вже між тобою й їми буде

мов би мур який — це та образа, яку ти їм учиниш, зламавши їх.

Арсен. Так. Та ще й те: як уже підеться на сварку, то хоч неначе і в моїх

руках буде сила, а таки не дадуть робити: знайдуться ті, що вночі нишком

роботу попсують... або ще як, пошкодять. Однак не буде діла.

Павленко. А шож його робити?

Арсен. Підожду трохи, поки громада заспокоїться — день, два... А сам

тим часом поговорю з людьми окремо... розкажу, вмовлю... І ви це робіть.

Тоді видно буде, що і як починати. У всякому разі я цього діла так не

покину. Лапченко (ввіходить). Доброго здоровля! Арсен. Що вам треба?

Лапченко. Діло до вас є. Арсен. Я з вами не хочу ніякого діла мати.

Павленко. Дак я туди піду... Бувайте здорові! Арсен. Ідіть здорові!

Павленко виходить. 578

Арсен (до Лапченка). Чого ви прийшли? Ідіть відціля геть!

Лапченко. Получимо своє, то й підемо. Ваш покойний родитель позичив

тут в одного чоловіка гроші — дві тисячі... у Єрмакова... І тому векселю

тепер строк вийшов... Тепер я цей вексель получив за довг. Прошу,

пожалуйте гроші.

Арсен. Покажіть вексель!

Лапченко (виймає вексель і показує, розгорнувши, але з рук не пускає). От

і підпис вашого родителя... сьогодня платити.

Арсен. Бачу. Зараз матимете. (Виходить в свою світлицю.)

Лапченко. Чудесно. Можна трошки й підождати.

Арсен (вертаючись згодом). Давайте вексель — от вам дві тисячі рублів.

Лапченко. Дозвольте спершу поіцктати... Сума не мала.

Арсен (кидає гроші на стіл). Щитайте!

Лапченко (бере гроші, лічить і ховає). Тепер у рощоті!.. Звольтеся! (Віддає

векселя.) Тепер і мені вдовольствіє, і вам. Бо як ви на болоті заробили, то

вам приятно векселька свого викупить. Доброго здоровля! (Виходить.)

Арсен. От ще нове лихо!.. Харкто, ти не знаєш нічого про цей вексель?

Харнта. Вперше чую... Ти ж знаєш,—татко не любив, коли розпитувалися

про його грошові справи. (Дивиться на вексель.) За тиждень перед смертю

виданий,— мабуть, не встнг тобі сказати... ї саме в такий час це лихо!.. Це

ж ті останні дві тисячі, що ти з банку взяв розплачуваться з робочими?

Арсен. Еге ж... Зараз винен робочим за тиждень та ще дещо — рублів з

п'ятсот треба... а дома зосталось яких десять карбованців. Що його робити

тепер?

Харита. Мабуть, поїдь до Титаренка та позич хоч стільки, щоб можна

було робочим заплатити.

Арсен. А тоді? Я думав цими грішми довести діло до краю, одержати

гроші від своєї громади і тими грішми далі посувати справу. А тепер?.. А

тут іще Ольга! Просто не розумію, що з нею сталося! Ще ніколи вона така

не була. Однак, каже, діло загинуло,— так поїдемо в город. Там веселіше,

бачите!.. Як вона не розуміє того, що мені боляче це чути! Навіть не думає

про те, що це ж велика грошова втрата,— хоч це зрозуміла б! Дак їй одно

— аби веселіше.

Харита. Де вона тепер?

Арсен. Зачинилася в своїй хаті. Я піду до неї... вона сьогодні така,—

неначе хвора... (Виходить.)

19*

579

олікацш Іошкиьне виховання

Харита (сама). Бідолашний... І саме в такий час, коли йому так треба

помочи, розваги... (Бере з столу книгу і пробує читати.) Ні, не читається!..

(Кладе книгу і замислюється.)

Арсен (швидко ввіходить з листом у руці). Глянь, Харито, глянь, що я

найшов у неї в хаті. (Кидає листа на стіл і не сідає — падає на стілець.)

X а р к т а (читає). Все скінчилося між нами. Ви не можете мене розуміти.

Ви ніколи не могли зрозуміти, що моя натура не на те здалась, щоб жити

серед мужиків, але щоб упиватися життям та коханням. За це мене

втрачаєте. Я йду до того, хто вміє мене любити і розуміти — до

Крашевича. Більше не ваша Ольга. (Прочитавши.) Бідний, бідний,

дорогий мій! (Обнімає брата.)

Арсен. Але за що ж така страшна кривда? Хіба ж я не кохав її? Хіба я не

силкувався дати їй змогу бути щасливою? І за що ж це? Ні, це не може

бути!.. (Зривається з місця.) Так не може бути!.. Я не попущу цього!.. Я

верну ЇЇ! (Хоче йти, але спиняється.) Берну? Нащо? Щоб цілувати її після...

Ні! Цього я не хочу!.. Мені не треба її! (Сідає знову і не помічає, що

Харита плаче.) Не треба!.. Але ж зневажити мене так!.. О, гидкі!.. Я не

можу цього попустити, я повинен помсти-тися!.. Дуель — дурниця, але є

випадки, коли треба помсти, коли жити не можна без помсти!.. Тоді дуель

гарна! (Хоче йти.)

Харита (заступає йому дорогу). Стривай, Арсене, так не можна.

Арсен. Облиш мене.

Харита. Не можу... Я люблю тебе... я не можу цього допустити.

Арсен. Я мушу йти.

Харита. Ні, не мусиш!.. Ні, ти мусиш не йти!.. Ти не маєш права... Твоє

життя, твої сили — їх призначено на працю для добра твого народу... для

добра людського... Не можеш ти свого життя рівноважити з життям

якогось ледаща.., віддати життя за помсту.

Арсен. Пусти мене — я хочу йти!

Харита. Ні, ти спершу повинен вислухати мене. Хіба тобі можна так

мститися? Твоя помста не на дуелі з яким дурисвітом... вона в тому, що —

ти світ, а вони тьма... що ти подужаєш їх на широкій громадській арені —

не одного, а всіх... От твоя помста!..

Арсен. Ох, я це знаю!.. Але ж душа болить!.. (Сідає знову.) Я любив її, я

зробив її собі другом, братом, товаришем усім своїм думкам, надіям,

замірам — І вона нічого не зрозуміла!.. Я бажав, щоб вона була моїм

світоньком ясним

580

а вона сама схотіла зробитися темрявою!.. Защо я такий нещасливий?!

Харита. Ти сам казав братику: щастя — в дорогому для людини ділі.

Завіса