2.1 Біологія ентеровірусів

Ентеровіруси відносять до родини Picornaviridae, який включає дрібні РНК-геномні віруси. Віріони мають діаметр 22-30 нм. Геном утворює несегментована молекула «+»-РНК, яка пов’язана з білком VPg. Нуклеокапсид організован за типом кубічной сіметріі. Після його видалення екстрагована РНК зберігає інфекційність. Суперкапсид відсутній. Утворення дочірніх популяцій відбувається в цитоплазмі; вивільнення вірусів супроводжується лізисом клітини.

До ентеровірусів належать поліовіруси (1-3-го типів), віруси груп Коксакі А (24 серовари), Коксаки В (6 сероварів) та ЕСНО (34 серовари), а також декілька некласифікованих вірусів людини. Всі віруси кислотостійкі та відносно стабільні при низьких значеннях рН (меньше 3,0), що дозволяє їм виживати в кислому середовищі шлунку, а відсутність суперкапсиду робить їх резистентними до дії жовчних кислот [28].

Вірус поліомієліту. Маса віріона складає 8-9 МД. Вірус має сферичну форму. Тип симетрії – кубічний. Капсид віріона утворений чотирма білками по 60 копій кожного. Три з них – VP1, VP2, VP3 – утворюють зовнішню поверхню капсиду, a VP4 – внутрішню. Гемаглютинуючих властивостей віріон не має. За антигеними ознаками віруси поліомієліту підрозділяються на три типи: I, II, III. Найбільшу патогенність для людини має поліовірус I типу.

Геном вірусу поліомієліту представлений одноланцюговою нефрагментованою РНК із 7,5-8 тис. нуклеотидів, її М. м. складає 2,5 МД [33].

Віруси Коксакі. Перших представників виділили Г. Долдорф та Г. Сіклз (1948) із кишечника дітей з поліомієлітоподібним ураженням в шпиталі містечка Коксаки (штат Нью-Йорк, США). Не зважаючи на повну морфологічну схожість з поліовірусами, віруси Коксаки мають іншу антигенну структуру та перехресно не реагують з АТ до збудників поліомієліта. Віруси групи А викликають дифузний міозит з запаленням та осередковим некрозом поперековосмугастих м’язів. Віруси групи В викликають ураження ЦНС, некроз скелетних м’язів, запальні ураження селезінки та ін. За структурою типоспецифічного Аг віруси групи А розділяють на 24 серовари, віруси групи В – на 6. Серовари не містять групоспецифічного Аг, але мають перехресну реактивність [41].

ЕСНО-віруси. Зовнішньо схожі із іншими ентеровірусами. За структурою типоспецифічного Аг виділяють 34 серовари. Віруси 12 сероварів проявляють гемаглютинуючу активність. Найбільшу епідемічну небезпеку проявляють віруси 11-го, 18-го та 19-го сероварів. Як правило, збудник дисемінує гематогенно та осаджується в органах, до тканин яких збудник має тропізм. Віруси сероварів 8-11 та 20 викликають «простудні» інфекції; серовари 2-9, 12, 14, 16, 21 – асептичні менінгіти, які протікають відносно легко, не викликаючи ускладнень (у більшості випадків спостерігають спонтанне одужання). Серовари 9 і 16 викликають гарячковий стан, який супроводжується кіроподібним висипом [38].

2.2 Епідеміологія, клініка та патогенез вірусних кишкових інфекцій у дітей

Поліомієліт – гостра інфекція з ураженням нейронів продовгуватого мозку та передніх ріг спинного мозку. Вірусну етіологію захворювання встановили К. Ландштайнер та Г. Поппер (1909). Захворювання реєструють повсюдно, більш часто в країнах північної півкулі з помірним кліматом. Джерело інфекції – людина; основний шлях передачі – фекально-оральний, рідше контактний через забруднену воду. Для поліовірусів характерна сезонність з підйомом захворюваності у літні місяці. Інфікована людина виділяє вірус на протязі 5 тижднів.

Первинно поліовіруси размножуються в епітелії рота, глотки, тонкого кишечнику, а також в лімфоідних тканинах кільця Пірогова – Вальдейра і пейєрових бляшках. Надалі збудник проникає в кровоток (первинна вірусемія) та в різні органи, включаючи ЦНС. Тропізм збудника обумовлюється наявністю рецепторів на нейронах передніх ріг спинного мозку, продовгуватого мозку та варолієвого мосту [42].

Розрізняють чотири основні клінічні форми поліомієліту: 1) абортивна (мала хвороба); 2) непаралітична (менінгеальна), що проявляється серозним менінгітом; 3) паралітична і 4) інапарантна (прихована). Паралітичну форму залежно від локалізації вогнища розділяють на спинальну, бульбарну, і інші.

Форма течії поліомієліту визначається величиною інфікуючої дози, ступенем нейровірулентності вірусу і імунним статусом організму. Після перенесеного захворювання залишається міцний довічний імунітет, обумовлений віруснейтралізуючими антитілами і клітинами імунної пам'яті [2].

Інфекції, що викликані вірусами Коксакі та ЕСНО, поширені повсюдно; зростання захворюваності відмічають в літньо-осінні місяці. Резервуар інфекції – інфікована людина. Основні механізми передачі – фекально-оральний та контактний.

Віруси Коксакі А і В можуть викликати у людини окрім поліомієлітоподібних захворювань, що іноді супроводжуються паралічами, і різні інші захворювання зі своєрідною клінікою: асептичний менінгіт, епідемічну міалгію, гастроентерити, гострі респіраторні захворювання, міокардит. Епідеміологія ЕСНО-вірусних інфекцій аналогічна епідеміології поліовірусів та вірусів Коксакі [28].

Патогенез захворювань, що викликаються вірусами Коксакі і ECHO, схожий з патогенезом поліомієліту. Вхідними воротами є слизова оболонка носа, глотки, тонкого кишечника, в епітеліальних клітинах яких, а також в лімфоїдній тканині, і відбувається розмноження цих вірусів.

Спорідненість до лімфоїдної тканини – одна з характерних особливостей цих вірусів. Після розмноження віруси проникають в лімфу, а потім в кров, обумовлюючи вірусемію і генералізацію інфекції. Подальший розвиток хвороби залежить від властивостей вірусу, його тканинного тропізму, а також імунологічного статусу організму. Потрапляючи в кровотік, віруси поширюються по усьому організму, вибірково осідаючи в тих органах і тканинах, до яких вони мають тропізм [37].

2.3 Діагностика, профілактичні заходи та лікування вірусних кишкових інфекцій

Для діагностики захворювань, що викликаються ентеровірусами, використовують вірусологічний метод і різні серологічні реакції. При цьому слід зазначити, що на тлі різкого зниження захворюваності поліомієлітом спостерігається зростання поліомієлітоподібних захворювань, що приймають іноді характер групових спалахів. У зв'язку з цим при діагностиці поліомієліту необхідно мати на увазі можливість виявлення вірусів Коксакі і ECHO, тобто дослідження необхідно проводити в таких випадках на усю групу ентеровірусів. Їх виділяють із вмісту кишечника, зіву, рідше ліквора або крові [12, 28].

Досліджуваним матеріалом заражають культури клітин (поліовіруси, ECHO, Коксакі В і деякі серовари Коксакі А), а також новонароджених мишей (Коксакі А). Типування виділених вірусів здійснюють в реакціях нейтралізації, РГГА, РЗК, реакції преципітації, використовуючи еталонні суміші сироваток різних поєднань. Для виявлення антитіл в сироватках людей при ентеровірусних інфекціях використовують ті ж серологічні реакції (РН, кольорові реакції, РГГА, РЗК, реакції преципітації), але для цієї мети необхідно мати парні сироватки від кожного хворого. Реакції вважаються позитивними при збільшенні титру антитіл не менше ніж у 4 рази. При двох цих методах використовують також ІФА (для виявлення антитіл або антигена).

Лікування гострого поліомієліту має бути комплексним і проводитися з урахуванням стадії і форми хвороби. При паралітичних формах особливо важливо сопритримуватися раннього ортопедичного режиму. Специфічна терапія відсутня [20].

Для специфічної профілактики поліомієліту створено дві вакцини: інактивована формаліном вакцина Дж. Солка і жива вакцина А. Себіна з атенуйованих штамів поліовірусів I, II і III типів. Обидві вакцини – убита і жива – є досить ефективними, проте в нашій країні віддається перевага живій вакцині, оскільки вакцинні штами, розмножуючись в епітеліальних клітинах кишкового тракту, виділяються в зовнішнє середовище і, циркулюючи в колективах, витісняють дикі штами поліовірусів. Щеплення проти поліомієліту є обов’язковими і проводяться, починаючи з 3-місячного віку і до 16 років. Оскільки жива вакцина, хоча і украй рідко, викликає ускладнення, щеплення тепер рекомендується проводити інактивованою вакциною Солка [25].