51. Революційно-демократична економічна думка в Україні в іі пол. XIX ст.

Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич­них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа­лістичні ідеали селянства народники бачили не в общині, а у зрівняль­ному подушному переділі землі.

Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891)- представ­ник революційно-демократичного напряму. На відміну від народників, які заперечували розвиток капіталізму в Росії, С. Подолинський констатує протилежне. Виходячи з учення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості і практичного досвіду української економіки, він показує, що капіта­лізм в Україні, а відтак і в Росії в цілому, проходить у своєму розви­тку «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток».

С. Подолинський підкреслює прогресивність капіталізму порів­няно з феодалізмом, але вказує на його історично минущий харак­тер. Він критикує цей спосіб виробництва і виступає передовсім проти його економічної основи - приватної власності на засоби ви­робництва. С. Подолинський аналізує суперечності між працею і капіталом, між зростанням багатства буржуазії і зубожінням трудя­щих мас, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх марну­ванням за умов капіталізму. «Корінь зла» капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці ро­бітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність зни­щення капіталізму. Капіталізму він протиставляє соціалізм як такий спосіб виробництва, котрий створює найліпші можливості для роз­витку продуктивних сил і найбільш відповідає вимогам моралі.

Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації еконо­мічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому - тео­рія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх досліджен­нях він приділяє цій категорії особливу увагу. У викладі і трактуванні багатьох категорій економічного вчення К. Маркса С. Подолинський був часто непослідовним, а інколи до­пускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайом­ленню широких кіл української громадськості з економічним учен­ням Маркса.

Як фахівець у галузі природничих наук, С. Подолинський і в них шукав доказів неминучості соціалізму. Так, ним було зроблено спробу «погодити додаткову працю з панівними фізичними теорія­ми». С. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кількісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту - величина постійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах всесвіту. На розподіл енергії має вплив людська праця. Подолинсь­кий дає нове природничо-наукове визначення праці. «Праця, - пи­ше він, - є таке споживання механічної та психічної роботи, що нагромаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні». Саме праця може ста­ти причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення люд­ських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запи­тання: який же спосіб виробництва є найсприятливішим. Таким спо­собом виробництва, за С. Подолинським, буде соціалізм.

Свою працю С. Подолинський надіслав К. Марксу, який прихильно відгукнувся про працю С. Подолинського і звернувся до Ф. Енгельса з проханням висловити свою думку. У лис­тах до К. Маркса (1882) Ф. Енгельс, указуючи на цінність відкриття С. Подолинського, водночас зазначав помилковість його висновків. «Його справжнє відкриття, - писав Ф. Енгельс, - полягає в тім, що людська праця може довше утримати на поверхні землі і довше при­мусити діяти сонячну енергію, ніж це було б без неї. Усі економічні наслідки, які він звідси виводить - помилкові».Минуло понад сто років, і ідеї С. Подолинського оцінили належ­ним чином. Його природничо-наукове пояснення процесу праці на­звали «законом Подолинського».

На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші.

В. Навроцький (1847 - 1882).Його називають першим дослідником еконо­міки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торкає­ться різних сторін суспільно-економічного розвитку краю.

Найбільш актуальним на той час було аграрне питання, і В. Навроцький приділяє йому велику увагу. Як економіст-статистик він розкриває процес еволюції земельної власності. Цей процес, за його словами, спричинив консолідацію земельних масивів у руках великих земельних магнатів і роздрібнення селянської земельної власності.В. Навроцький простежує процес диференціації, що відбувається в галицькому селі, та роль у ньому новонароджуваного капіталу, в якому він бачивнегативні наслідки для селянства. Проте особливо рішуче він виступає проти залишків середньовічних форм господа­рювання.

Гостро критикував В. Навроцький монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв.

У своїх працях навроцький не ставить завдання теоретичної роз­робки проблем політичної економії, а широко використовує еконо­мічні категорії в аналізі економічного становища краю, становища трудового народу. Він - прихильник трудової теорії вартості. Вар­тість, за його словами, створюється людською працею. Саме з пози­цій трудової теорії вартості В. Навроцький аналізує проблеми експ­луатації, продуктивної праці.

Значний інтерес становить критика В. Навроцьким французького економіста Ф. Бастіа, який зі своєї теорії «економічної гармонії» робив висновок про можливість подолання класових антагонізмів у тогочасному буржуазному суспільстві. В. Навроцький, поділяючи все суспільство на експлуататорів і експлуатованих, підкреслює неможливість спільних інтересів, а тим більше, гармонії, яку про­пагував Ф. Бастіа.

О. Терлецький (1850-1902). Він виступає як революційний демократ і саме з цих позицій висвітлює проблеми Галичини. Найголов­нішим питанням, яке потребувало вирішення, було аграрне. Він критикує тих економістів, які причину тяжкого становища селянства вбачали в його особистих вадах (пияцтві, лі­нощах тощо) і пропонували рецепти морального виховання народу. О. Терлецький у статті «Лихва на Буковині» (1878) пише, що саме економічні злидні штовхають людей до морального та духовного занепаду.

Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе ре­волюційним шляхом. До тих пір він пропонував створювати госпо­дарства, засновані на громадській власності на землю.

О. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва, що «оснований на експлуатації усього робочого народу через меншість багату і непродуктивну». Він пише про панування приватного капі­талу, анархію виробництва, конкуренцію, безробіття, цікавиться проблемами заробітної плати.

З аналізу становища робітничого класу за умов капіталізму, О. Терлецький робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, «на свою власну силу».Майбутнє суспільства О. Терлецький зв'язує із соціалізмом.

М. Павлик (1853-1915). Виступав як виразник інтересів трудового народу. Він критикує капіталізм, змальовує капіталістичну експ­луатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий. Головну увагу у своїх працях він приділяє вирішенню питання про усунення експлуатації та побудову майбутнього суспільства, котре він, як і О. Терлецький, зв'язує із соціалізмом.

У своїх працях він неодноразово посилається на «Ка­пітал», використовує деякі його положення для аргументації своїх думок. Це, зокрема, стосується питання про переваги великого ви­робництва над дрібним.

Основу соціалістичного суспільства, на погляд М. Павлика, ста­новитиме колективна власність громадян і колективне господарю­вання. Перехід до соціалістичного ладу він бачив як еволюційний процес, хоч і не виключав революційної боротьби, яка буде необхідна лише тоді, коли правлячі кола відмовляться добровільно визнати новий лад.

І. Франко (1856-1916).Велику увагу приділивдослідженню економіки Гали­чини, становищу селянства й робітничого класу. Використовуючи великий статистичний матеріал, І. Франко роз­криває історію пограбування селянства як в процесі скасування крі­пацтва, так і після реформи 1848 p. Указом про скасування кріпацт­ва селянство було позбавлено частини його власної землі, права безкоштовного користування лісами й пасовиськами, що належали поміщикам. За звільнення селян встановлювались великі викупні платежі (індемнізація). Усе це призвело до непосильної заборгова­ності і масового розорення селянства.

Причину соціальної нерівності, експлуатації трудящих І. Франко бачив у існуванні приватної власності. Тому, на його думку, першою обов'язковою умовою для знищення експлуатації має стати ліквідація приватної і встановлення суспільної власності на землю і всі засоби виробництва.Великого значення надавав І. Франко політичній економії, під­креслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук».

І. Франко дає визначення предмета політичної економії. Він розглядає політичну економію як науку про «суспільні зв'язки між людьми», називає її найважливішою з наук тому, що вона «досліджує причини злиднів і багатства людей, вчить про працю, її наслідки, її поділ». Згодом він визначає політичну економію як науку про економічні закони роз­витку суспільства. І. Франко поділяв марксистську думку про про­гресивний характер суспільного розвитку і на цій підставі робив ви­сновок про історичний характер політичної економії.

В аналізі категорій політичної економії І. Франко звертає особ­ливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента тощо. Аналізуючи товар, він дає йому кілька визначень, але зрештою пише, що це про­дукт праці, створений не для власного споживання, а для обміну. Він виділяє дві властивості товару - мінову і споживну вартість і дає досить популярне їх тлумачення.

Саме людська праця є мірою вартості товарів. Цю ідею І. Франко використовує для критики капіталістичного способу виробництва як експлуататорського. Капіталістичне виробництво І. Франко розумів як виробництво, засноване на найманій праці.

Він бореться про­ти соціального гноблення за встановлення справедливого суспільно­го ладу. І. Франко визнає неминучість перемоги соціалізму. Розви­ток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Шляхи переходу до соціалізму він зв'язував з ево­люційним поступом, з поширенням освіти, науки й національної свідомості.