Політологія - Щедрова Г.П. - Посібник 2011

91

При всій різноманітності тоталітарних режимів для них, як правило, характерні такі загальні риси, що неодноразово підсумовуються в різних джерелах.

1.Наявність розгорнутої ідеологічної доктрини, яка охоплює всі життєво важливі сторони людського буття, яка прагне відповісти на всі питання, що потенційно виникають у членів суспільства, і якої ймовірно дотримуються всі члени суспільства. Ця ідеологія орієнтує суспільство на деякий кінцевий досконалий стан («комунізм», «расово чисте» суспільство, «ісламська держава»). Інакше кажучи, вона містить в собі заклик, заснований на категоричному неприйнятті існуючого суспільства і прагненні завоювати світ заради побудови нового суспільства. «Образ ворога» завжди є найважливішим компонентом тоталітарної ідеології, що дозволяє режиму згуртувати суспільство перед загрозою як з боку шкідників і диверсантів усередині суспільства, так і з боку ворожого зовнішнього оточення.

2.Єдина масова партія, як правило, очолювана однією людиною, лідером харизматичного складу, і що вбирає в себе відносно невелику частину населення (до 10 %); партія, чиє ядро пристрасне і непохитно віддане ідеології і готове всемірно сприяти її широкому поширенню; партія, яка організована за ієрархічним, олігархічним принципом і, як правило, або стоїть над бюрократичною державною організацією, або повністю зливається з нею.

3.Система терористичного поліцейського контролю, що підтримує партію і що одночасно здійснює нагляд над нею самою на користь її вождів. Така система може бути спрямована не лише проти «ворогів» режиму, але і проти довільно вибраних класів населення, причому терор таємної поліції систематично використовує сучасну науку, особливо психологію.

4.Технологічно обумовлений і майже всеосяжний контроль партії і її відданих кадрів над всіма засобами масової комунікації і інформації – пресою, радіо, кіно.

5.Аналогічний, технологічно обумовлений і майже повний контроль над всіма озброєними силами.

6.Централізований контроль над всією економікою і керівництво нею за допомогою бюрократичної координації її раніше незалежних складових частин; цей контроль, як правило, поширюється також на більшість інших громадських організацій і груп.

6.4. Авторитарний політичний режим

Важливість аналізу авторитарних режимів обумовлена вже тією обставиною, що велика частина людства до цих пір задовольняється саме цим типом політичного режиму.

Термін «авторитаризм», незважаючи на його поширеність, не є строго визначеним. До певної міри світ авторитаризму значно багатший і різноманітніший, ніж світ демократії. Про це свідчить досвід історії і сучасності. Бо якщо демократичні системи при всіх відмінностях, що є серед них, об'єднані між собою наявністю процедури конкурентних виборів, то

92

авторитарні режими не можуть похвалитися нічим таким, щоб їх принципово об'єднувало. За справедливим спостереженням С. Хантінгтона, єдине, що їх об'єднує, — це відсутність властивої демократіям процедури виборів. В останньому вони мають між собою досить мало загального. Проте виділення авторитарних режимів є методологічно важливим, бо воно дозволяє провести чіткий кордон між демократіями і недемократіями, відокремити один від одного дві політичні всесвіти, що принципово відрізняються.

Дуже часто авторитарні режими визначають як правління силоміць. Сенс такого правління полягає в концентрації влади в руках одного або декількох лідерів, не приділяючи первинної уваги досягненню суспільної згоди відносно легітимності їхньої влади. Тому в своєму чистому виді авторитаризм майже завжди може бути ототожнений з використанням інструментів примусу і насильства. Армія, поліція, в'язниці і концентраційні табори виступають для режиму повсякденними «аргументами» в доказі як несхитності його засад, так і обґрунтованості претензій на владу.

В той же час було б перебільшенням сказати, що всі авторитарні режими відповідають цьому визначенню. У реальній дійсності такі режими дуже часто прагнуть використовувати додаткові засоби стабілізації, спираючись, по можливості на традицію і харизму лідера. Більш того історичний досвід переконує в тому, що цінності традицій, релігійних і культурно-регіональних виявляються в умовах авторитаризму досить сильно. Іспанія при Франко, Португалія при Салазаре, Аргентина при Пероне можуть бути переконливим тому підтвердженням. У цьому сенсі авторитаризм слід відрізняти від тоталітаризму, який є немов продовженням тенденцій, що є в умовах авторитарного режиму, – таким продовженням, яке породжує абсолютно нову якість, новий різновид політичного режиму зі своїми специфічними характеристиками, інститутами, принципами стабілізації і здійснення влади. В порівнянні з тоталітарним правлінням, авторитаризм не вільний у відправленні своєї влади. У суспільстві зберігаються інститути, які представляють для режиму реальну загрозу: сім'я, рід, церква, соціальний клас, міська і сільська культура, соціальні рухи і асоціації. Іншими словами, в суспільстві зберігається досить потужний потенціал для формування і діяльності опозиційних політичних груп.

Тому опозиція авторитаризму, як правило, існує, хоча і істотно відрізняється від опозицій в умовах демократії. Що відрізняє опозиції в умовах авторитаризму і демократії, так це рівень їхньої терпимості до правлячого політичного угрупування. Нетерпимість режиму з необхідністю породжує адекватну реакцію з боку опозиції — її головною метою і сенсом діяльності стає усунення режиму з політичної сцени. Природно, що обрані для цього засоби далеко не завжди є правовими і часто вступають в конфлікт з тим, що є офіційно визнаним.

Таким чином, можна виділити такі, універсальні для авторитаризму характеристики. Всі авторитарні режими відрізняє:

— прагнення виключити політичну опозицію (якщо така існує) з процесу артикуляції політичних позицій і ухвалення рішень;

93

—прагнення використовувати силу у вирішенні конфліктних ситуацій і відсутність демократичних механізмів контролю за здійсненням влади;

—прагнення поставити під свій контроль всі потенційно опозиційні суспільні інститути – сім'ю, традиції, групи інтересів, засоби масової інформації і комунікації та ін.;

—відносно слабка вкоренінність влади в суспільстві і бажання, що випливають звідси одночасно, нездатність режиму підпорядкувати суспільство всеосяжному контролю;

—перманентні, але найчастіше не дуже результативні пошуки режимом нових джерел влади (традиції і харизма лідера) і нової, здатної згуртувати еліту

ісуспільство ідеології;

—відносна закритість правлячої еліти, яка поєднується з наявністю усередині неї розбіжностей і угруповань, що борються за владу.

Все сказане було рельєфно відбите у визначенні авторитаризму, даному X. Лінцом. Згідно з цим визначеннем, авторитарними є «політичні системи, для яких характерний обмежений, такий, що хоча і не ініціюється зверху, політичний плюралізм, відсутність розробленої і провідної ідеології за наявності, проте, певного типа ментальності, відсутність широкої і інтенсивної політичної мобілізації, виключаючи окремі періоди розвитку. Це – системи, в умовах яких лідер або вузька група здійснюють владу в нечітко визначених, але сповна передбачених кордонах».

Дослідники сучасних авторитарних режимів найчастіше виділяють такі три їхніх різновиди: однопартійні системи, військові режими і режими особистої влади. Головний критерій такого розділення режимів — правляче угруповання, його основні характеристики і способи взаємодії з суспільством. У всіх трьох випадках існує, за визначенням Хантінгтона, стійке прагнення звести до мінімуму конкуренцію еліт і масову політичну участь.

6.5. Демократичний політичний режим

Серед дослідників політичних режимів немає повної єдності в тому, що слід розуміти під демократичним політичним режимом. Проте більшість дослідників схильна проводити принципову грань між традиційно-грецькою і сучасною, або ліберальною формою демократії. Грецька (або антична, пряма, а також полісна) демократія поза сумнівом допускає прямі і рівні вибори правителя.

На думку Хуана Лінца, «демократія ... це законне право формулювати і відстоювати політичні альтернативи, яких супроводить право на свободу об'єднань, свободу слова та інші головні політичні права особи; вільне і ненасильницьке змагання лідерів суспільства з періодичною оцінкою їхніх претензій на управління суспільством; включення в демократичний процес всіх ефективних політичних інститутів; забезпечення умов політичної активності для всіх членів політичного співтовариства незалежно від їхніх політичних переваг ... Демократія не вимагає обов'язкової зміни правлячих партій, але

94

можливість такої зміни має існувати, оскільки сам факт таких змін є основним свідоцтвом демократичного характеру режиму».

Згідно з Арендтом Лійпхартом «Демократія може бути визначена не лише як управління за допомогою народу, але також, згідно зі знаменитим висловлюванням президента Аврама Лінкольна, як управління відповідно до народних переваг... демократичні режими характеризуються не абсолютною, але високою мірою відповідальності: їхні дії перебувають у відносно близькій відповідності з побажаннями відносної більшості громадян впродовж тривалого проміжку часу».

Можна без зусиль продовжити список подібних визначень демократії. При всій їхньої різноманітності кожне з визначень звертає пряму або непряму увагу на наявність законодавчо закріплених можливостей брати участь в управлінні суспільством для всіх соціальних груп, незалежно від їх позицій, складу, соціального походження. Ця особливість і відображає специфіку сучасної демократії. Таким чином, на відміну від античної, сучасна демократія включає не лише виборність правителів, але і гарантії політичної опозиції на співучасть в управлінні суспільством або відкриту критику урядового курсу. Лібералізм сучасної демократії інституціолізований і закріплений законодавчо.

Лібералізм сучасної демократії може бути пояснений за допомогою виявлення універсальних характеристик демократичного режиму, кожна з яких ілюструє свободу виникнення і волевиявлення опозиції. А. Пшеворський виділив шість таких характеристик.

1. Існування і організація конфліктуючих інтересів, що означають, зокрема, що: а) для захисту своїх інтересів можуть формуватися самі різні групи; б) ці групи мають гарантований доступ до політичних інститутів; в) дотримання правил, але поборені учасники гри не позбавляються права на її продовження.

2.Розвиток і вирішення конфліктів здійснюється у згоді з правилами, які визначені заздалегідь, є ясними і доступними для всіх учасників. У цих правилах визначаються: а) особливості допуску до процедури політичної участі; б) можливі напрями діяльності, сукупність яких є визнаними стратегіями поведінки; в) критерій, що дозволяє обмежити сферу дії конфлікту.

3.Деякі напрями дій виключені як можливі стратегії, як наприклад, постійне звернення до використання фізичної сили. Використання сили регулюється правилами, що спеціально передбачають ті випадки, в яких це може допускатися. Проте фізична сила все ж може бути використана, тому демократії можуть переживати почуття страху перед можливістю придбання цією силою статусу незалежності.

4.Як і будь-яка інша система, демократія прагне до стабілізації стосунків, що виникають між діями різних груп і результатами цих дій. Специфіка демократії полягає в тому, що тут кожна група володіє можливістю самостійного вибору стратегії, кожна з яких має індивідуальні і сповна відчутні наслідки.

5.Оскільки кожен індивідуальний і колективний учасник має право вибору стратегій, що приводять до різних наслідків, результати конфлікту в

95

умовах демократії до певної міри різноспрямовані. Не можна сказати заздалегідь, якою буде позиція учасників в різних типах соціальних стосунків, включаючи і виробничі. Отримати перемогу раз і назавжди виявляється неможливим. Навіть займане в політичній системі становище не є гарантією досягнення успіху в майбутньому. Таке становище може забезпечити певні переваги в електоральній конкуренції, але не є достатнім, аби забезпечити перевибори в майбутньому.

6. Результати демократичних конфліктів не просто різноспрямовані. Вони непередбачувані, оскільки демократія надає можливість реалізації інтересів кожній політичній групі. Виходячи з розподілу економічних, ідеологічних і інших ресурсів, демократичний режим визначає, які з цих інтересів мають найбільші шанси бути задоволеними, які — середні, а які — задовольнити буде майже неможливо.

Основні характеристики демократичного режиму слід відрізняти від інститутів демократії. Характеристики дозволяють описати, як саме функціонує демократія, інститути ж є базовими механізмами, що роблять політичний устрій самодостатнім і стабільним. Призначення демократичних інститутів полягає в тому, аби уберегти демократію від еволюції в диктатуру, гарантуючи права меншин. Виходячи з цього, разом із загальним, рівним і таємним виборчим правом прийнято виділяти і цілий ряд інших демократичних інститутів. Серед них традиційно прийнято звертати увагу на такі:

1)наявність конституції, що закріплює пріоритет прав особи над державою і забезпечує схвалений громадянами механізм вирішення суперечок між особою і державою;

2)реально існуючий і функціонально працездатний поділ влади по вертикалі (законодавча, виконавча, судова) і по горизонталі (влада центру і регіонів);

3)свобода вираження політичних думок і погоджена з нею наявність всіляких джерел інформації;

4)свобода артикуляції політичних інтересів і погоджена з цим наявність розвиненої багатопартійної системи.

Конституювання і консолідація цих інститутів складає сутність переходу до стабільної демократичної системи. Демократія і демократичні інститути зовсім не пов'язані нерозривно з економікою, матеріальним добробутом і соціальною справедливістю.

Ємке зіставлення основних особливостей трьох типів режимів в деталях виконав Р. Макрідіс. Він прослідив, як і за допомогою яких механізмів різні режими здійснюють свою владу в суспільстві (схема).

Порівняльне дослідження загальних характеристик авторитарних, тоталітарних і демократичних режимів

96

6.6. Політичний режим в україні, його риси та особливості

Політичний режим в Україні періоду 1994 - 2003 рр. більшість дослідників визначала як недемократичний в діапазоні від неототалітарного, згідно з науковцем В. Полохало, до змагального напівавторитарного, за твердженням дослідника Т. Кузьо. Такі коливання у визначеннях відображають коливання в суті самого режиму, який за десять років пройшов кілька етапів еволюції. Ґрунтовне дослідження причин і наслідків цього процесу, проведене політологом Ю. Мацієвським, дає змогу визначити політичний режим в Україні періоду 1994 - 2003 рр. як патримоніально-олігархічний авторитаризм.

В листопаді - грудні 2004 року в Україні відбулася ненасильницька зміна правлячої еліти за масової участі населення в політичному страйку в період президентської виборчої кампанії. Цю політичну подію можемо охарактеризувати як транзит або перехід від одного типу політичного режиму до іншого.

Початком переходу вважається лібералізація старого режиму. В Україні, як і у всьому СРСР, лібералізація почалась наприкінці 1980-х років. Щоправда, «перебудова» в Україні розпочалась з певним відставанням від Москви, що

97

було характерним у відносинах між імперським центром і республіками. Провал путчистів у серпні 1991 року і проголошення суверенітету Росії, України та інших республік колишнього СРСР дав початок другому етапу переходу. З цього моменту динаміка і глибина реформ у кожній республіці набували особливого виду. У республіках Балтії перехід відбувався поступально та лінійно, тоді як в Україні, Білорусі та Росії поступальність і лінійність була перервана в різний час. Поряд із повільним процесом формування демократичних інститутів у трьох слов’янських республіках почали формуватися авторитарні режими, кожен з яких мав свої особливості. Зупинення демократизації і повернення до патримоніального панування та султанізму відбулась також і в кавказьких та середньоазійських республіках.

Ненасильницька зміна влади 2004 року в Україні дає підстави вважати ці події початком третього етапу переходу. Український варіант переходу має кілька особливостей. По-перше, український перехід є тривалішим, ніж переходи у східноєвропейських чи балтійських країнах. По-друге, зі зміною влади розпочався третій етап суспільних трансформацій. Перший етап тривав з кінця 1980-х років до 1991 року. Другий – з 1991 року до кінця 2004. В цей період в Україні радянський номенклатурний авторитаризм трансформувався в новітній кланово-олігархічний різновид авторитаризму. Визначальною рисою цього етапу є нова, але неповна зміна еліт, а суттю – змагання між політичними і бізнесовими угрупуваннями, з одного боку, та намагання зберегти обличчя перед громадянами – з іншого.

По-третє, розпад «помаранчевої коаліції» і формування нової коаліції на чолі з Партією регіонів викликає застереження щодо поступальності демократичних змін в Україні. Отже, українцям доведеться реалізовувати поміркований варіант переходу.

Поміркований тип переходу передбачає перемогу опозиції на виборах, яка або веде переговори зі старою елітою щодо шляхів і методів здійснення реформ, або допускає проникнення представників старої еліти до владних структур.

«Помаранчева революція» привела до кількісних змін у владній верхівці, спричинила певні зміни у складі владної еліти, але дала дуже мало якісних змін. Перехід в Україні ускладнюється неефективністю політичних еліт, проте він має шанс закінчитись консолідацією демократії у випадку громадського тиску демократично налаштованої частини населення на діючу владу.

Зі зміною частини правлячої еліти політичний режим в Україні виявляє значний імунітет до змін. До відмінних рис політичного режиму, який був встановлений після подій 2004 р., слід віднести такі:

змінилась риторика влади (ідеологему стабільності замінила ідеологема проведення реформ);

започатковано низку ініціатив з реформування структури органів управління та територіального устрою;

змінилось ставлення влади до ЗМІ; відбуваються позитивні зміни у розвитку громадянського суспільства;

98

відбуваються позитивні зміни у політичній культурі населення більшості регіонів України, що наближає її до громадянського типу;

з 1 січня 2006 року вступили в дію доповнення до Конституції від 8 грудня 2004 року, які суттєво впливатимуть на суперництво між виконавчою та законодавчою владою в Україні.

Водночас встановлений політичний режим успадкував від попереднього такі характеристики:

збереглась практика неконкурентного призначення кандидатів на посади різного рангу. Свідченням цього є провал кадрової політики нової влади;

стиль ухвалення політичних рішень залишається непрозорим і не публічним;

корупція як системне явище, притаманне недемократичному врядуванню, не зникла. Це означає, що відносини між представниками влади і громадянами в цілому зберігають вид патронажно-клієнтських стосунків;

збереглися структури, що прослуховують телефонні розмови державних службовців, політиків та окремих громадян;

фіскальна політика держави з її головним інститутом – податковою міліцією – залишилась без змін.

Найбільшою загрозою для суспільства, на думку політолога Ю. Мацієвського, є непрозорість і непублічність ухвалення політичних рішень, інформаційна закритість влади, збереження політичної корупції.

При вивченні перехідних режимів, поряд з трьома постійними ознаками політичного режиму, переліченими вище, слід враховувати і кілька змінних. Для цього увагу належить звертати принаймні на кілька індикаторів, що чіткіше пояснюватимуть характер перехідного режиму. До них зараховуються такі: структура панівних груп (еліт) у суспільстві, статус і становище опозиції та вплив неінституціоналізованих структур на політичний процес.

У структурі як правлячої, так і опозиційної еліти України зберігається фрагментованість, фракційність, внутрішня боротьба і брак спільних цінностей, що могли б стати основою досягнення загальнонаціонального консенсусу.

Статус опозиції залишається неврегульованим.

Вплив неіституціоналізованих структур на політичний процес в Україні переважно виявляється у діяльності фінансово-промислових груп (ФПГ).

Отже, в Україні зі зміною перших осіб держави і значного прошарку еліти другого ешелону (голів обласних і райдержадміністрацій) політичний режим за своєю суттю залишається гібридним. Інерційність інститутів старого режиму впливала на ситуацію в Україні у 1994-2003 р., вона ж зберігає вплив і в період з 2005 р. Радикальної зміни інститутів не відбулося. Старі інститути і практики зберігають свій вплив, а нові у виді адміністративної, територіальної реформи та реформи політичної системи наштовхуються на опір.

Навіть поверховий аналіз постійних і змінних індикаторів політичного режиму в Україні дає підстави визначити його як перехідний, поставторитарний режим, у якому поєднуються як авторитарні, так і

99

демократичні методи здійснення влади. Подібне визначення сучасного політичного режиму в Україні знаходимо в оцінках експертів міжнародної організації Freedom House.

Слід наголосити, що авторитарні тенденції помітні як у виконавчій, так і в законодавчій гілці влади. У парламенті через запровадження інституту імперативного мандата зріс вплив формальних і неформальних лідерів партій та керівників фракцій, а вплив депутатів на законодавчий процес зменшується.

Рух України до консолідованої демократії залежатиме від здатності політичних еліт конструктивно співпрацювати, діяльності уряду стосовно впровадження політичних реформ, міри співпраці України з Євроатлантичними структурами, розвитку громадянського суспільства і станом демократії в сусідніх країнах.

Література основна

1.Конституція України. – К., 2006. – Р. 1 2.Політологія. Підручник / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. – К.,

2001. – С.220-240.

3.Політологічнийчний енциклопедичний словник. – К., 2004. – С.511-512; 561-562; 569-570.

4.Рудакевич О.М. Політологія. Лекції, семінари, самостійна робота. – Тернопіль, 2007. – С.36-49

5.Рудич Ф.М. Політична система сучасної України. – К., 2002.

6.Шляхтун П.П. Політологія (Теорія та історія політичної науки). – К.,

2002. – С.220-244.

Література додаткова

1.Афонін Е., Маринов А. Історична місія сучасного авторитаризму .// Політичний менеджмент.– ғ6.– 2006,– с. 33-62.

2.Політичні режими сучасності та перехід до демократії ( колективна монографія) /(А.Ф.Колодій, Ю.А.Кужелюк, В.У.Харченко).– Львів,1999.-168с.

3.Погорілий Д.Є. Політологія: кредитно-модульний курс: Навчальний посібник.-К.: Центр учбової літератури. 2008.–с.99-124.

4.Політологія. Навчально-методичний комплекс: Підручник.-Київ: Центр навчальної літератури, 2004.–С.282-300.

5.Кашаєв С.Л. Сучасне українське суспільство: Навчальний посібник.-К.: Центр навчальної літератури, 2006.–200с.

6. Політологія: Навчальни посібник.–За ред. М.В. Примуша.-К.: ВД «Професіонал», 2004.–с.191-206.

КОНТРОЛЬНИЙ БЛОК

Контрольні запитання

100

1.Дайте розгорнуте визначення «політичного режиму» як категорії політології.

2.Перерахуйте питання, на які треба відповісти при характеристиці політичного режиму в конкретній країні.

3.Чим відрізняється поняття «політичний режим» від поняття «політична система»?

4.Охарактеризуйте основні риси тоталітарного політичного режиму.

5.Покажіть особливості авторитарного режиму на конкретних прикладах.

6.Назвіть основні шляхи переходу від тоталітарних режимів до демократичних.

7.Перерахуйте основні передумови виникнення демократичного політичного режиму.

8.Назвіть сучасні держави, в яких демократичний режим є панівним?

9.Які різновиди авторитарних режимів ви можете назвати?

10.Охарактеризуйте політичний режим сучасної України.

11.Зіставте кілька визначень політичного режиму і спробуйте дати власне категоріально – понятійне визначення цього явища.

12.Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітарного та авторитарного політичних режимів.

13.Порівняйте демократичні режими кількох країн за такими політологічними параметрами: стан громадянського суспільства, держава і політична мобілізація, система владного впливу.

11.У чому полягає відмінність державного і політичного режимів?

12.Поясніть, чому для того щоб мати уяву про реальну політичну владу в тій або іншій країні, необхідно знати не лише про проголошену в ній форму правління але й про пануючий політичний режим.

Контрольні тести

1.Який із названих суб’ єктів влади є первинним при демократичному політичному режимі?

а) президент; б) парламент;

в) домінуючий етнос; г) народ.

2.Який із вказаних типів влади виділено за критерієм категорії політичного режиму?

а) тоталітарна; б) виконавча; в) традиційна; г) олігархічна.

3.Яке з понять політології характеризує взаємодію держави, політичної системи з суспільством і особою?

а) партійна система;