1926 Року у місті Львові.

Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська

Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення

українського народу. 17 листопада 1917 року виступаючи на все людному вічі

у Снятині, він з радістю говорив, що в Україні “в найбільшій величі встає

новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою”.

Разом із тим письменник протестував проти намагань польсько-

шовіністичних кіл загарбати Галичину. “віримо всі: ніхто нас не може

збороти, ні знищити..: ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до

ворога на погибель...” – сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917

року.

У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею

державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його

патріотично-політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських

земель.

У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято

– проголошення злуки всіх українських земель.

Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче

пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у

той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник

не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного

паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої

дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями,

більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського

уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В.Стефаник водночас не

давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від

згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні

репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих

Стефаника, старший голодомор 1933 року – все переконало письменника в тому,

що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому

горе і страждання. Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: “Стою на вуглі

моєї хати і простягаю до Вас руки...” не можна переносити на всю тогочасну

дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи

письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В.Стефаника з

чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел. У 1926-

1927 Роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника.

Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються

багатьма мовами.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели,

белетризовані спогади. До них належать такі твори, як “Нитка”, “Браття”,

“Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”, “Каменярі”.

У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив

майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від

хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось

таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю

випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав

так, як хотів.

Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом

запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів:

- Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати?

Хоткевич відповів:

- Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить

написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені

треба – цілу книжку.

У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з

найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника.

Але життя не вічне. Він чекав коли його край звільниться від

чужинців. Але нажаль, 7 грудня 1936 р. перестало битися чуле до людського

горя серце Стефаника. Похований він на пагорбі край Русова.