1)У залежності від кількості сторін:

А)Односторонні;

Б)Двосторонні;

В) Багатосторонні;

2)У залежності від моменту уклад. правочину:

А) Консенсуальні (вваж.укладеними з моменту досягнення угоди - д-р купівлі-продажу, міни, поставки)

Б)Реальні (необхідна передача речі - д-р позики)

3)У залежності від наявності у сторін правочину зобов’язань щодо зустрічного надання:

А)Відплатні(є майновий обов’язок – зустрічне передання речі,грошей)

Б)безвідплатні

4.відплатні правочини в залежності від обсягу зустрічного надання на момент вчин.правочину:

А)Мінові (обмін певними благами)

Б)Ризикові (неможливість заздалегідь передбачити отримання певного блага)

5.За критерієм визначеності правової мети:

А)Каузальні(визначена мета)

Б)Абстрактні(невизначена)

6.У залежності від встановл. строку при вчин. правочину:

А) Строкові:

- з відкладною умовою;

- зі скасувальною обставиною;

Б) Безстрокові:

7.У залежності від предмету правочину:

А) Дрібні, побутові

Б) Значні правочини(вчинені напр.. АТ)

8. У залежності від наявності довірчих відносин між сторонами:

Фідуціарні правочини – договір доручення,напр.

9.У залежності від місця вчинення правочину:

Правочини,які вчиняються на товарній біржі,напр..форварний контракт.

Ст..204 ЦКУ

1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Форма правочинів – це зовнішнє вираження та закріплення волевиявл. особи на вчин.правочину.

1)Усна форма- можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

2)Письмова форма :просто та складна,коли відбув. нотаріальне посвідчення правочину.

Правочин є таким,що вчиняється у письмовій формі,якщо:

- його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

- воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

- він підписаний його стороною (сторонами) ( якщо ю.о., то +печатка)

• Використання факсимільного відтворення підпису допускається у випадках, встановлених законом, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

• Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа.

Правочини, які належить вчиняти у письмовій формі :

1) правочини між юридичними особами;

2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів,які викон.у мом. вчинення

3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, які викон.у мом. Вчинення;

4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Недодержання сторонами письмової форми правочину не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Нотаріальне посвідчення правочину:

1.У випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

2. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору(правочину) такий договір(правочин) є нікчемним.

• Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Держ.реєстрація правочину не є самостійною формою правочину.

Недійсні правочини – неправомірна юридична дія, здійснена у вигляді правочину, що не породжує правових наслідків, тобто не спричиняє встановлення, зміни чи припинення цивільних прав та обов’язків, крім тих, які пов’язані з його недійсністю.

1. Основні:

Двостороння реституція – настання обов’язку, за яким сторони повинні повернути одна одній усе виконане за недійсним правочином; повернення їх у первісне становище, що існувало до укладення правочину.

Одностороння реституція – потерпілій стороні повертається все те, що було передане їй за правочином, вона відновлюється в первісному становищі; належне недобросовісній стороні чи одержане нею за правочином стягується в дохід держави.

Недопущення реституції – одержане обома недобросовісними сторонами за правочином стягується у дохід держави.

2. Додаткові:

Відшкодування збитків – за виною однієї сторони заподіяні матеріальні збитки іншій.

Відшкодування моральної шкоди - за виною однієї сторони заподіяні моральні збитки іншій.

13.Поняття і суб'єкти представництва. Виникнення і види представництва. Довіреність: поняття, форма, строк дії. Представництво – це правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Суб’єкти:

1)Представник – особа, яка зобов’язана чи має право вчиняти правочини від імені особи, яку представляють.

Замісник – особа, якій представником передані відповідні повноваження.

Представник повинен мати повну дієздатність, але можуть бути частково дієздатні в силу трудового договору чи в силу відносин членства у кооперативі. Недієздатна особо не може бути представником, а обмежена може лише за згодою опікуна.

2) Особа, яку представляють - особа, від імені та в інтересах якої представником вчиняється правочин через надання представникові відповідних повноважень. Може бути будь-яка правоздатна особа, держава чи її територіальні утворення.

3) Третя особа у відносинах представництва – вчиняє правочин особою, від імені якої діє представник. Може бути будь-яка правоздатна та дієздатна особа публічного чи приватного права.

Підстави виникнення: договір, закон, акт органу юридичної особи, інші підстави.

Види:

1) на підставі закону – визначення в законі можливості виникнення в окремих осіб повноважень представника (батьки-представники малолітніх дітей).

2) на підставі адміністративного акту – представник діє незалежно від своєї волі (наказ про призначення керівника).

3) комерційне – особа, що постійно виступає представником підприємців при укладанні ними договорів у підприємницькій діяльності.

4) за довіреністю – ґрунтується на договорі або на акті органу юридичної особи.

5) у порядку передоручення – можливість передання своїх повноважень частково або у повному обсязі іншій особі.

Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третьою особою.

Строк встановлюється у самій довіреності, якщо ні – вона зберігає чинність до припинення її дії. Строк довіреності, виданої в порядку передоручення не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої вона видана. Довіреність, у якій не вказана дата її вчинення є нікчемною.

Форма довіреності = форма правочину.Довіреність, що видається в порядку передоручення підлягає нотаріальному посвідченню.

14.Поняття і принципи здійснення цивільних прав і виконання обов'язків. Межі здійснення цивільних прав. Поняття зловживання правом. Захист цивільних прав: поняття, форми і способи захисту. Здійснення ЦП – реалізація вповноваженою особою можливостей, що становлять зміст суб’єктивного права.

Способи: за допомогою власних юридично значущих дій; за допомогою вимоги певної поведінки від зобов’язаних осіб.

Виконання ЦО – реалізація закладених у цивільному обов’язку вимог, що виявляється в здійсненні зобов’язаною особою певних дій або в необхідності утриматися від певних дій.

Особливості: виконуються в межах, встановлених договором або актом цивільного зак-ва; особа не може бути примушена до дій, які не є для неї обов’язковими; забезпечується заходами заохочення та відповідальністю; особа може бути від нього звільнена.

1) надані договором або актами цивільного зак-ва;

2) особа повинна утримуватися від дій, які можуть завдати шкоди іншим особам, довкіллю або культурній спадщині;

3) не допускається вчинення з наміром завдати шкоди іншій особі;

4) додержання моральних засад суспільства;

5) не допускається – неправомірне обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісна конкуренція;

6) у разі недодержання, суд може зобов’язати припинити.

Зловживання правом – це передбачена або не заборонена нормами права поведінка управомоченої особи по здійсненню свого суб’єктивного цивільного права, якою може бути завдано шкоди іншим особам.

Захист цивільних прав – дії з попередження або припинення порушення права чи відновлення порушених прав, охоронюваних законом інтересів ФО і ЮО.

Форми:

Самозахист – комплекс дозволених законом дій, заходів і способів, які громадяни та організації самостійно здійснюють з метою відновлення порушених ЦП.

Захист судом – будь-яка особа може звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу.

Захист ПУ, органами держ/влади, АРК або органами МС – позасудовий порядок захисту порушеного цивільного права, інтересу.

Способи:

1) визнання права;

2) визнання правочину недійсним;

3) припинення дії, яка порушує право;

4) відновлення становища, яке існувало до порушення;

5) примусове виконання обов’язку в натурі;

6) зміна правовідношення;

7) припинення правовідношення;

8) відшкодування збитків;

9) відшкодування моральної шкоди;

10) визнання незаконним рішення держ/влади.

15.Поняття строків та термінів у цивільному праві. Види і класифікація строків. Порядок обчислення строків у цивільному праві. Строк – певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Термін – певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Види строків:

1. В залежності від джерел встановлення

А) нормативі – строки, які встановлені актами цивільного законодавства

Б) строки, які встановлені правочинами. Серед них виділяють ще договірні строки.

В) строки, які встановлені правовими звичаями

Г) строки, які встановлені судом

2. В залежності від ступеня самостійності учасників у визначенні строків:

А) диспозитивні – строки, які встановлюються, змінюються за домовленістю учасників

Б) імперативі – строки, які встановлені актами цивільного законодавства, сдуом, не можуть бути змінені за домовленістю учасників.

3. В залежності від ступеня визначеності:

А) визначені – містить вказівку на конкретний період або момент у часі.

Б) невизначені – коли чітко не визначені часові межі, проте передбачено, що певна дія або подіявідбудеться у часових межах.

4. В залежності від розподілу обсягу прав та обов’язків сторін:

А) загальний строк – період у часі, протягом якого виконуються всі обов’язки та здійснюються всі права учасників.

Б) окремі – періоди у часі, які встановлюються за домовленістю сторін для виконання певного обсягу обов’язків.

5. За призначенням:

А) строки здійснення цивільних прав – строки, протягом яких управомочена особа може реалізувати ті повноваження, які входять до змісту суб’єктивного цивільного права.

Б) строки виконання цивільних обов’язків – строки, протягом яких особа зобов’язується вконати передбачений договором або законом обов’язок.

6. В залежності від правовідносин, в яких існують строки:

А) строки здійснення суб’єктивних прав і в виконання цивільних обов’язків у регулятивних правовідносинах.

Б) строки захисту цивільних прав в охоронюваних правовідносинах:

а) гарантійні строки – періоди у часі, протягом яких продавець, виробник товару гарантує належну якість товару

б) строки оперативного захисту (швидкість, негайність) ст. 665

в) претензійні строки – встановлюються для досудового вирішення спору

г) процесуальні строки – встановлюються законом або судом для вчинення процесуальних дій

д) строки позовної давності

7. Особлива група – преклюзивні або пресі кальні – це строки, які надають управомоченій особі чітко визначити час для реалізації суб’єктивного права під загрозою припинення існування суб’єктивного права внаслідок його нездійснення або неналежного здійснення.

Ст. 252, 253, 254 ЦК України

Стаття 252. Визначення строку та терміну

1. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.

2. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Стаття 253. Початок перебігу строку

1. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Стаття 254. Закінчення строку

1. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

2. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. При цьому відлік кварталів ведеться з початку року.

3. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням.

Якщо закінчення строку, визначеного місяцем, припадає на такий місяць, у якому немає відповідного числа, строк спливає в останній день цього місяця.

4. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку.

5. Якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

16.Поняття, види і значення строків позовної давності. Початок перебігу строку позовної давності. Зупинення, переривання і відновлення позовної давності. Позовна давність – строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про примусовий захист свого порушеного цивільного права або інтересу.

Право на позов розглядається в 2х значеннях:

1. Право на позов в процесуальному значенні – це право суб’єкта подати позов до суду. Воно може бути реалізоване незалежно від спливу позовної давності.

2. Право на позов в матеріальному значенні – це право особи за рішенням суду примусово одержати задоволення своїх вимог. Залежить від спливу позовної давності.

Стаття 261. Початок перебігу позовної давності

1. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

2. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства.

3. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину починається від дня, коли почалося його виконання.

4. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

5. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

6. За регресними зобов'язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання.

7. Винятки з правил, встановлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Відповідно до ст. 256 ЦК, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Стаття 263 ЦК– Припинення ПД

1. Перебіг позовної давності зупиняється:

1) якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно до закону військових формуваннях, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, встановлених частиною першою цієї статті, перебіг позовної давності зупиняється на весь час існування цих обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

Стаття 264 ЦК – Переривання ПД

1. Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

2. Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.

3. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Частина 5 статті 267 – Відновлення ПД

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Існує можливість відновлення строку позовної давності судом, у разі якщо він визнав поважними причини пропуску такого строку. При цьому поважними причинами пропуску позовної давності вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред'явлення позову стає неможливим або ускладненим.

Якщо суд, господарський суд або інший орган, що розглядає спір, дійдуть висновку, що строк позовної давності пропущено з поважних причин, то вони повинні у своєму рішенні вказати відповідні мотиви на підтвердження своїх висновків. У тому ж випадку, коли ці органи не визнають ті докази, які наводить сторона на підтвердження поважності пропуску строку, в рішенні також повинні бути наведені мотиви, чому вони не визнані такими, що заслуговують на увагу.

17.Поняття і зміст права власності. Ризик випадкової загибелі речі, тягар власності. Межі здійснення права власності. Підстави виникнення і припинення права власності. Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

(Стаття 316 із змінами, внесеними згідно із Законом N 980-IV від 19.06.2003)

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Стаття 322. Тягар утримання майна

1. Власник зобов’язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Стаття 323. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

1. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом.

Межі здійснення права власності передбачені ст.41 Конституції, яка встановлює, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 328. Підстави набуття права власності

1. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

2. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Підстави набуття права власності – це передбачені законом юридичні факти, за наявності яких особа набуває майно, стає його власником.

   Підстави набуття права власності в науці цивільного права традиційно поділяють на первісні і похідні.

   Первісними підставами є такі, за яких право власності на річ виникає у суб'єкта вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ.

   До первісних способів набуття права власності належать: виготовлення або створення нової речі (виробництво); переробка речі (специфікація); привласнення загальнодоступних дарів природи; знахідка; скарб; бездоглядні домашні тварини; набуття права власності на річ за набувальною давністю, тобто по закінченні певного часу, особою, яка відкрито, добросовісно і безперервно володіла чужою річчю.

   Похідними підставами набуття права власності вважаються такі, за яких право власності у суб'єкта виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника (купівля-продаж, поставка, контрактація, дарування, міна та інші договори із передачі майна у власність, а також спадкування за заповітом).    Особливим способом набуття права власності є приватизація державного майна.

Підстави припинення права власності можуть бути поділені на дві групи. До першої належать випадки, коли припинення права власності у однієї особи передбачає водночас виникнення права власності у іншої, тобто виникає правонаступництво (наприклад, при продажу речі права продавця на річ переходять до покупця). До другої групи можна віднести випадки, коли право на річ припиняється внаслідок того, що річ знищена чи використана власником.    Відповідно до ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:

1. відчуження власником свого майна;

2. відмови власника від права власності;

3. припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;

4. знищення майна;

5. викупу пам'яток історії та культури;

6. викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

7. викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;

8. звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

9. реквізиції;

10. конфіскації;

11. припинення юридичної особи чи смерті власника.

12. цей перелік не є невичерпним.

   Підстави припинення права власності можуть бути поділені на:

   а) такі, що залежать від волі власника;

   б) такі, що не залежать від волі власника.

   До першої групи можна віднести правочини, укладені власником щодо відчуження свого майна (продаж, дарування, міна), відмову власника від своєї власності, знищення майна власником та ін.

   Другу групу становлять, наприклад, випадки примусового продажу або примусового вилучення майна, що передбачені законом (реквізиція, конфіскація), знищення майна власника іншою особою, загибель майна власника внаслідок стихійного лиха тощо.

18.Обмежені речові права (сервітут, емфітевзис, суперфіцій). Сервітут — обмежене право користування землею, яке забезпечує іншому землекористувачеві можливість користування нею з певними обмеженнями, встановленими законом або договором. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володарю) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Емфітевзиc - це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення.

Суб'єктами емфітевзису є власник земельної ділянки та особа, яка виявила бажання користуватися останньою для сільськогосподарських потреб (землекористувач, емфітевта). Стороною відносин емфітевзису не може бути особа, якій земельна ділянка надана на умовах постійного користування чи на умовах оренди.

Об'єктом емфітевтичного права є користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, що знаходиться у приватній, комунальній або державній власності. До земель сільськогосподарського призначення належать сільськогосподарські угіддя — рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги, а також несільськогосподарські угіддя (ст.22 ЗК). Таке користування має обмежений характер, оскільки власник передає емфітевті право володіння та право цільового користування земельною ділянкою, зберігаючи за собою право розпорядження нею. Сторони можуть звузити межі цільового використання земельної ділянки, наприклад, зазначивши, що вона має використовуватися під ріллю або багаторічні насадження тощо.

Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис). За договором про емфітевзис власник земельної ділянки відплатно чи безвідплатно передає іншій особі право користування земельною ділянкою, зберігаючи щодо неї право власності. Договір про встановлення емфітевзису формально є консенсуальним, оскільки для виникнення емфітевтичного права не вимагається передачі земельної ділянки. Водночас реалізувати це право раніше, ніж будуть встановлені межі ділянки на місцевості, неможливо, оскільки до цього приступати до використання земельної ділянки забороняється законом (ст. 125 ЗК). Отже, виникає ситуація, подібна до тієї, що має місце при переході права власності за договором: момент укладення договору і перехід речового права не збігаються в часі (ст.334 ЦК).

Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.

Відповідно до ч. 1 ст. 102-1 ЗК України, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб.

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.